Бурштинова казка

Для дошкільного віку

Імант Зієдоніс

“Як? І в тебе немає бурштину?” – витріщився кріт. Це означало, що кріт украй здивувався, бо ж очі в нього маленькі, ніби їх зовсім немає. “Як? І в тебе немає бурштину?!”

“Нема”,- мовив я.

“То ходімо зі мною,- сказав кріт. – В тебе дуже ріденькі брови,- оглянувши мене, додав він.- Прив’яжи-но понад віями зубну щітку, інакше пісок виїсть тобі очі”. І. помахавши мені лапкою, щез у норі. Тоді повернувся знову: “Ну, чого стовбичиш?” Я мерщій прив’язав над очима щітку й собі поліз.

Годин за дві кріт каже мені: “Так не годиться. Ти дуже повільно повзеш. Ми пройшли з десяток метрів, а до озера Енгуре не менше десяти кілометрів. Знаєш що? Ти краще йди собі по землі, а я вже прошкуватиму ніркою! А щоб ти мене не загубив, я час від часу прориватиму над собою землю і вистромлюватиму голову. А щоб не переплутав ти мене з іншими кротами, то поглянь: у мене один зуб – бурштиновий. Я висуну голову із землі і засміюся, тоді ти знатимеш, що то справді я”. І кріт ошкірився і засміявся – крікс-крікс! – ніби поряд тричі переламали олівець.

Крікс! Крікс! Крікс!

Отак ми і рушили. Довго йшли. Три тижні. Я не раз у дорозі відпочивав, бо йому не так там і швидко ходиться, як мені землею. На шляху траплялися струмочки, рови, я їх перескакував, а він переповзав попід дном.

Часу було досить, і я собі читав. Дізнався геть усе про кротів, про бурштин, зрозуміло, а також про озеро Енгуре. Дізнався, що там колись було море і бурштин розкошував на його дні. А як море відійшло, то й лишилося озеро, немов чималий видолинок.

На третій тиждень йшли ми полями, а вони якраз неподалік від озера. По кротових горбках час від часу яскріли мізерні уламки бурштину. Я спитав крота: “Ти віддаси їх мені?”

“Кого? Чи не оці? Ні,- підсміювався він.- Вони випадково трапляються. Це не бурштин, а так собі, крихти… Цієї дрібноти отут пребагато. От якби ти побродив по картопляних борознах або восени пройшов озиминою, тоді інша справа…”

Я таки попоходив борознами і насправді напхав того бурштину повні кишені. А ще я надивився, як хлопчаки гасають за плугом, коли тато веде борозну. Мов оті шпаки, що визбирують черв’яків, так і вони вишукують бурштин. Десь наприкінці третього тижня забралися ми на березі озера в гай, що без жодного тобі куща, тільки зелений та світло-сірий мох. А грибів скільки!.. Грибів! Кріт висунув голову і – крікс-крікс! – заблищав бурштиновим зубом. “Отут. Сюди. Лізь за мною!” Я почепив собі понад очі зубну щітку і поліз.

Повземо, повземо, аж поки не дісталися кімнати, ну справжнісінька тобі зала. Там працювало багато кротів. Стіни вилискували бурштином, кроти його звідтіль вигризали, свердлили, точили, шліфували та краяли. “Отут бурштин розбирають і шматки вишліфовують. Потім роблять з них держаки для вбивання мух, бурштинові мильниці, мундштуки,- сердито просичав кріт.- Ще виробляють слоїки на пасту для взуття й попільниці…”

Хоч убийте, а не сподобалося мені там. Стільки бурштину, а вживають його на дрібниці, не складуть йому справжньої ціни. Розправляються, як з картоплею: смажать, їдять, чикрижать. Варять бурштинові галушки, смажать бурштинові млинці. А ще, мов цукровою пудрою, посипають торти. Сказав я й кротові, що ці горе-майстри мені не до шмиги. “Хіба якийсь там з-поміж них знається на мові бурштину?”-запитав я. Адже ж на власні вуха чув я, як лементує бурштин, скаржиться та проклинає нетямущих кротів, а вони не чують. Не тямлять вони бурштинової мови.

“Хе, то ж не наймудріші з кротів,- запевнив мене кріт.- Ходімо далі”. Повземо, повземо і таки дісталися бурштинової майстерні.

“Ось тут розуміють мову бурштину”,- сказав кріт. Я чув. як кожен майстер говорив з бурштином і лише потому починав його пошановувати. “Чи ти хочеш на цім боці зберегти блиск? А ти хочеш, щоб я вирівняв цю грань?” Отут насправжки майстри бачать кожний виблиск бурштину і кожну ваду і всю принадність зберігають. Приміром, мав бурштин три ніжки, то третю не відривали, мовляв, щоб лишень став він подібним до двоногого, ні. та й усе. А було – чотири вуха, то не відривали оті два, а залишали чотири. Траплявся бурштин з вусами, то лишали й вуса природними, і виходили гарні оздоби. Тут усякому шматочкові бурштину дозволялося самому вибирати все, що йому найбільш пасує. “Тобі пасує срібний ланцюжок”,- казав майстер. Зовсім звичайний бурштин віднаходив свою справжню форму, поставав на своєму місці, яскрів у такому світлі, якого ще ніхто не бачив, от всі й кричали: ” Глянь, де справжній бурштин!” Тут працювали справжні митці, які в кожному уламку бурштину всім на втіху віднаходили прекрасне, для кого в ньому нема жодних таємниць. Адже тут працюють ті, хто в майстерності ювеліра хоче досягти більшого! Ці умільці творять властивості людського характеру. Поглянь, ось, наприклад, Хвалько. Там стояла вилиняла солом’яна лялька з бурштином замість пупа. Ще Заздрість. На краю зали розлігся бурштин з бурштиновими крилами, а другий бурштин у цю мить підрізував йому одне крило. Отак вони там і зчепилися – заціпенілі – один з крильми, другий заздрісний, без крил, то підтинає їх першому. А далі кріт-художник відтворював у бурштині образ Балакучості або Плітки: шмат бурштинового язика вгвинтився другому шматку бурштину у вухо, а той свій язик встромив у вухо наступному, наступний – ще далі, і так далі й далі по колу, поки останній шмат бурштину не запхав і свого язика першому, і стоять тепер усі колом, і язик кожного у вусі іншого.

Бурштин у руках митців казково змінювався. Бурштинові шматочки топилися і перероблялися. Бурштиновий шматок раптом переливався у бурштинове світло, а бурштинове світло густішало в бурштиновому пилкові, і з тої хмарки пилку раптово з’являвся Бурштиновий чоловічок, котрий згодом знову міг повернутися до бурштинового шматка чи пощезнути в бурштиновому димі.

А коли ми верталися назад, то кріт дозволив мені вибрати щось у бурштиновій казці для себе. Я взяв Любов. Любов – то такий переливчастий бурштин, що ні в казці сказати, ні пером описати. Коли я його взяв, мені здалося, що він співає.

Як над моєю колискою співала мама. Коли на зворотному шляху я зупинявся перепочити у нірці, то раптом відчував, як на мене хтось дивиться. Це був шмат бурштину. Він так видивлявся на мене, що мені зробилося хороше і я зовсім не відчував утоми. І досі він на мене так дивиться. Отак дивилися на мене люди, котрі мене люблять.

Я вибрався з нори, і бурштин раптово щез і засяяв у долині, немов зоря. Я зразу впізнав – мій бурштин! Посеред тисяч, серед мільйонів зірок я впізнаю свою. Вдома я поклав його на стіл, і відтоді мені ніколи з ним не сумно. В новорічну ніч він горить, немов бенгальські вогні, а вечорами пахне квітами ялівцю. Інколи він зі мною ще й розмовляє. Коли я втомлююся, він нашіптує мені слова, які знімають утому. Пізнім вечором, коли всі вже притомилися і вкладаються до сну, починає свою розмову бурштин, і я можу йти крізь стіни, крізь темінь. Це тому, що з усіх сил світу – найбільша сила Любові.

Інколи мій бурштин вдивляється в мене, ніби щось просить. То він благає мене щось зробити, і я все можу, наприклад, вирятувати оту зірку, що впала в море, вхопити руками справжній снаряд і тримати доти, доки його не задушу. Я можу втримати руку, що піднялася для удару. Я можу стлумити геть усі злющі слова, і вони застигають на губах та безсило випадають, як зерня із соняхів.

Отже, я все можу зробити.

Інколи мій бурштин на столі уривчасто починає дихати – немов від хвилювання, немов під час перегонів на довгі дистанції. Отоді я знаю, що потрібно кудись поспішати. Бо десь ламають дерева, десь руйнують пташині гнізда, десь добрим людям коять лихо. Я беру бурштин до кишені, і ми біжимо. Коли бурштин дихає в кишені, я можу без утоми подолати сотні кілометрів.

Але в мого бурштину є ще одна чарівна сила. Він блякне під поглядом злих людей. Коли я розмовляю з людиною і бачу, що бурштин збляк, одразу насторожуся, бо розумію: ця людина погана, вона тільки прикидається доброю. Але серед добрих людей бурштин оживає, інколи так засяє, аж серце співає і теплішає в очах. А люди кажуть: “Які в тебе теплі очі!” – “Це все бурштин”,- відповідаю. Але бурштин сяє і в моїх руках. “Це все люди,- зізнається він.- Це від людей”. Отже, мені гарно й легко жити. З моїм бурштином мені чудово і легко жити.

А крота відтоді мені не доводилося бачити. Зустрічав я різних, але не того з усмішкою і бурштиновим зубом – його більше немає. Напевне, десь-інде шукає людей, які не мають свого бурштину. Якщо зустрінете – не бійтеся, ідіть за ним, він приведе вас до бурштинової казки. А мо’, і до якоїсь іншої. Все одно – ми ще зустрінемося, можливо, в кольоровій казці, можливо в казці запаху, можливо, в казках, де вітер шарудить листям чи рве море. Казок так багато, і вони ніколи не минають.

Кольорові казки