Червона казка

Для дошкільного віку

Імант Зієдоніс

Полум’ячко, Вогнянка. Вогнедоня. Яка червона, славна на вістрі свічки пломеніє. Яка слухняна, яка люба! Чарівлива, полум’яна, щира доня вогню, яка гарна, червона… Червона шапочка, на ногах червоні черевички, ще й червоною хустинкою вимахує. Облизуючись, червоного язичка показує. Червоні щічки палахкотять. Вродлива, слухняна, Вогнянка, Вогнедоня.

Тільки в очах – не бачили? Тільки в очах – помітили?-щось недобре зблиснуло. Спалахнуло червоним – невтоленість іскорок. На волю! Волю! Лісом погарцювати, сухим мохом, сухою травицею, кущами, галуззям.

Червоне полум’ячко на кінчику свічки смокче ґнотика, смокче нитку. З нетерплячки в’юниться. Пустувати хочеться. Страх як хочеться! А червона Вогнянка, ласунка, у ліхтарику сидить, у склоклітці – не вибратись. Вичікує – Янітіс випустить, чекає – Гундарінь випустить. Гун, гун, гун! Гундаріню, братику, випусти! Гун, гун, гун! Гундаріню, вогнеотче, до паперів пусти, до всохлих трав, до глиці…

Пильнує Гундарінь – не випускає Вогнянку, бо напевне знає: не від неї ласка, буцім слово тепле. Якось не витримав, повірив, випустив Вогнянку на зелену галявинку. А та із сірника, шусть у верес: забула, навіки забула Вогнянка,на що присягалася. Розгулялася, затріскотіла. Виструнчилася, заскочила в ялинник, а там по ялинах. Потріскуючи, сягала верхів’їв. А назад не вертається: благаєш – не доблагаєшся. “Вогнянко, пломінчику!”- благає Гундарінь. Яка там Вогнянка, який пломінчик – уже пожежа мережить червоні вежі.

Збагнув Гундарінь, що він накоїв, випустивши полум’я. Тепер воно, невтримне, біснувалося. Тяглося в долину червоним пругом. Там і там – на всі боки. І не впіймати вже, уже не погасити. Немов червонюща ріка вилилася на кущі. Немов червона зміюка, звивається ялинами. Нападає, гей, червоним драконом, пожирає все, що не попадеться,- не давиться. Такого вогненного лиха ще не бачив Гундарінь. Все вгору, вгору лізло лісом, просто в небо! Бігли люди з червоними відрами, з червоними гаками, примчали червоні машини, а повсюдно аж стугоніло, лили білу воду в червоний вогонь – не допомогло, вогонь гуготів нестямно, шаленів, лютував – червоний, нестерпно червоний, аж багряний. Вигорів ліс.

І тоді добіг вогонь на інший кінець лісу, почав меншати, меншати, поки не став жалюгідний, нікчемний. І як підійшов Гундарінь, то, до землі прибита, на кінчику сухої гілки чекала його манюня-Вогнянка. Вогнянка, що так іще недавно просилася в світ і яку так необачно випустив Гундарінь на сухий верес. Вона меншала й, немічна, вигойдувалася, маленька гілочка жевріла в її серці, і вона знову почала вмовляти: “Гун-гун-гун!” А Гундарінь оглянув пре чорний, вигорілий ліс – скільки винищено життя! Горішника більш нема, ялівцю більш нема і не ростиме, згоріла смерекова кора – пече. Вигоріли пташині гнізда, не встигли повтікати зайці, і їх захопив вогонь, і вони згоріли.

А Вогнянка благала Гундаріня, щоб пустив її ще побратися з віттям, з ялинкою, з шишками… Та Гундарінь позбувся того жалю.

Лежали по лісі мертві зайчата з обгорілими вухами та чорними ніжками.

“Негіднице, негіднице, волоцюго! Згинь та щезни отут на місці!”

“Не треба сердитися, – сказав ліхтар. – Такий у неї дух. Нестримний. Не треба їй волі давати”. І ліхтар засвітив своїм скляним верхом. “Вона гарна”,- сказала лампа. У лампи також було своє скло. “Тільки не треба її відпускати на волю. Тоді вона лагідна”,- сказав камін. В каміні вітер роздмухував полум’я. В каміні над ним панував вітер. Про те ж вели мову й кухня, і піч. І всі пашіли теплими червоними ротами.

І тепер, знову вгамована, вилася Вогнянка, в кухні булькала картопля, дверцята зачинено, є тільки одна дірочка – димохід. А димохід довгий, там повно диму, отже всяка іскорка гасне в ньому, похлинається димом.

Так, іскри – то примхи вогню. Коли в лісі палає вогнище, іскрам так і хочеться загойдатися на якійсь сухій гілляці, хочеться випростатися, вирости й палити, червоно валувати. Кожне полум’я свічки так і норовить стрибнути на фіранку, а звідти – до шпалер недалеко, а потім упасти на ліжко й червоно вирувати по всій кімнаті, хлюпати червоним полум’ям.

Кожен сірник з шкіри пнеться, аби ним кресонули поблизу бензину. І гримне в повітрі, і вирветься червона квітка вогню – баххх! І тоді все летить, палахкочучи й спопеляючи.

Але поки що горить собі свічечка червоним полум’ям, ласкавою донею горнеться Вогнянка. “Хіба ти злюща?” – пита Гундарінь. “Ні, ні,- підморгує вона Гундаріню.- Ні, ні. Я тільки до лісопильні мрію добратися. Або до паперів. Пусти мене до кошика з паперами! Не відпустиш? Ну, тоді до коробки з сірниками! Сірники – то мої приспані принци. Ми влаштуємо манюсінький бал!”

Так вона день у день умовляє Гундаріня: “Відпусти, будь ласка, відпусти!”
Тріпоче така малесенька, червоненька, гарна і Гундарінь починає сумніватися, починає жаліти: пустити? Не пустити?

Та пригадає погорілих зайців, прислухається, як ліси просяться, будинки, сіножаті. Просяться так багато, так багато голосів благають – мо’ цілий світ! “Чоловічку, Гундаріню, вогнеотче! Гундаріню, сіячу вогнів, майстре справ вогненних! Ти вогонь роздмухуєш, ти вирощуєш його, клопочешся з ним. Не роби так, щоб нам страшно було. Хай не вирветься полум’я, не втече, хай воно не приспить твою пильність! Щоб не підмануло! Воно ж хоч і не злюще, але нестримне. Не панує над собою. І, якщо вже напосядеться на інших – непереливки нам! Тоді кінець нам. Всім кінець!”

І коли Вогнянка знову заходжується неспокійно метушитися, вилискувати: “Пусти мене!”- щоби десь угризтися в солому,або починає примхливо погрожувати: “Доберуся, добудуся – все одно розкошуватиму”,- то Гундарінь іде до телефону: “Бачиш? Зателефоную нуль-один. І сам на сам не буду з тобою. Всі станемо супроти тебе”.

Полум’ячко, Вогнянка, Вогнедоня… Гундаріню хотілося б товаришувати. Янітісу також. І Карлітісу. З нею, з полум’ям, з Вогнянкою, Вогнедонею…
Та як з такою конозистою, з невірною, з такою облудливою, такою вертихвісткою, товаришувати?

Кольорові казки