Для молодшого шкільного віку
Брати Грімм
Жила-була маленька, гарненька дівчинка, така гарненька, що хто не гляне на неї, — кожному вона сподобається. Але найбільше від усіх любила її бабуся, вона готова була їй все віддати. Одного разу подарувала їй бабуся червону оксамитову шапочку. Шапочка ця дуже личила дівчинці, і ніякої іншої вона носити не хотіла, тому й прозвали ту дівчинку Червоною Шапочкою.
Якось мати й каже Червоній Шапочці:
— Іди сюди, доню, візьми ось пиріжок та пляшку вина, віднеси це бабусі. Вона хвора, хай попоїсть та скоріш одужує. Виходь з дому раніше, поки не жарко. Та дивися, іди, як належить хорошій дівчинці: з дороги не звертай, а то, чого доброго, спіткнешся і вино розіллєш. А як увійдеш до бабусиної кімнати, не забудь привітатися…
— Я зроблю так, щоб усе було гаразд,— відповіла Червона Шапочка і попрощалася з матір’ю.
— А жила бабуся в самому лісі, хоч не дуже й далеко від села. Тільки-но ввійшла Червона Шапочка в ліс, як назустріч їй — вовк.
А Червона Шапочка й не знала, який це злющий звір, і зовсім його не злякалася.
— Здрастуй, Червона Шапочко! — сказав вовк.
— Спасибі тобі, вовче, на доброму слові.
— Куди це ти, Червона Шапочко, зібралася так рано?
— До бабусі.
— А що це в тебе у фартусі?
— Вино й пиріг, ми його вчора спекли, хай наша хвора бабуся видужує.
— Червона Шапочко, а де живе твоя бабуся?
— Та он там, трохи далі, в лісі… її будиночок стоїть під трьома великими дубами, а, нижче — густа ліщина,— ти ж, мабуть, і сам знаєш, — відповіла Червона Шапочка.
“Яка вона хороша, ніжна! —подумав про себе вовк. — Ото жирненький був би мені шматочок, смачніший, мабуть, ніж її стара бабуся! Але непогано було б повечеряти обома, треба тільки справу повести якнайхитріше”.
І він пішов поряд з Червоною Шапочкою.
— Червона Шапочко, — каже вовк,— поглянь, які навколо гарні квіти!.. Чому ти не подивишся навкруги? Хіба ти не чуєш, як чудово виспівують пташки? В лісі можна весело побавитись! А ти так поспішаєш, ніби до школи!..
Червона Шапочка глянула навкруги й побачила, як танцюють, пробиваючись крізь дерева, сонячні зайчики, як усе навколо цвіте в чудових квітах. І вона подумала: “Може б, нарвати бабусі свіжий букет квітів, — це, мабуть, буде їй також приємно. Та й рано ще, встигну прийти вчасно…”
І вона звернула з дороги в лісову хащу, почала збирати квіти. Зірве квіточку й подумає: “А далі он росте ще краща”, і до тієї побіжить. І так відходила вона все далі й далі в ліс. А вовк тим часом кинувся прямісінько до бабусиної хатинки і в двері постукав.
— Хто там?
— Це я, Червона Шапочка, принесла тобі винця та пиріжок, відімкни мені.
— А ти натисни на клямку,— порадила бабуся, — я дуже хвора, не можу підвестися.
Як тільки вовк натиснув на клямку, двері швидко відчинилися, і він кинувся до хворої і проковтнув її. Потім швиденько одягнув її плаття, почепив на голову чепчик, ліг у постіль і запнув завіску.
А Червона Шапочка все за квіточками бігала. Коли ж назбирала їх так багато, що важко було нести, згадала про бабусю і поспішила до неї. Дівчинка здивувалася, побачивши відчинені навстіж двері, а коли увійшла до кімнати, то все здалося їй якимсь дивним. І Червона Шапочка подумала: “Ой лишенько, як мені тут страшно тепер, а я завжди з такою радістю бувала у бабусі!” І вона голосно привіталась:
— Доброго ранку!
Але ніхто їй не відповів.
Тоді дівчинка підійшла до ліжка, відіпнула завіску, бачить —лежить бабуся, чепчик насунутий у неї на саме обличчя, а вигляд у бабусі дуже дивний…
— Ой бабусю, чому в тебе такі довгі вуха?
— Щоб краще тебе чути!
— Ой бабусю, а які в тебе великі очі!
— Це щоб краще тебе бачити!
— Ой бабусенько, а чому в тебе такі великі руки?
— Щоб легше тебе схопити!
— Ой бабусю, а який у тебе страшний великий рот!
— Це щоб легше було тебе проковтнути!
Тільки сказав це вовк, та як скочить з ліжка — і проковтнув бідну Червону Шапочку.
Наївся вовк і знову розлігся в ліжку, заснув та й почав голосно хропіти.
А проходив у ту пору повз хатинку мисливець один, і подумав він: „Щось стара сильно хропе, треба подивитися, може їй треба чимсь допомогти”. І він увійшов у кімнату, підходить до ліжка, глянув — а там вовк лежить!
— Ага, ось ти де, старий грішнику!— сказав мисливець. — Я вже давненько тебе розшукую.
І він хотів уже націлитися в нього з рушниці, та подумав, що вовк, може, з’їв бабусю, а її можна ще врятувати… Мисливець не став стріляти, а взяв ножиці і почав розпорювати черево сплячому вовкові. Зробив кілька надрізів, коли бачить — просвічує червона шапочка… Надрізав ще — і вискочила звідти дівчинка й закричала:
— Ой, як я злякалася, там у череві у вовка темно-темнісінько!
Вибралася потім звідти і стара бабуся, жива-живісінька, — ледве віддихалася. А Червона Шапочка швидко назносила каміння, і набили вони ним черево вовкові. Тут вовк прокинувся, хотів утекти, але каміння було таке важке, що він одразу впав, — тут йому й кінець прийшов.
І стали всі троє дуже й дуже раді. Мисливець зняв з вовка шкуру і відніс її додому. Бабуся з’їла пиріжок, випила вина, що принесла їй Червона Шапочка, і зразу почала видужувати та сил набиратися. А Червона Шапочка подумала: „Вже тепер я ніколи в житті не звертатиму з великої дороги в лісі без маминого дозволу”.
Розповідають, що якось Червона Шапочка знову несла бабусі пиріжок, і заговорив з нею інший вовк і хотів теж завести її далеко в ліс. Але Червона Шапочка була тепер обережніша і не послухала його. Вона розповіла бабусі, що зустрівся їй по дорозі вовк і побажав доброго дня, але так люто глянув на неї, що коли б це трапилося не на проїжджій дорозі, він, мабуть, з’їв би її.
— Так ось що, — сказала бабуся Червоній Шапочці,—давай-но замкнемо двері, щоб він не міг сюди увійти.
А тут незабаром той вовк підійшов до хатинки і постукав:
— Бабусю, — каже, — відімкни мені, я — Червона Шапочка, пиріжок тобі принесла…
А бабуся і онука мовчать, дверей не відмикають. Обійшов сірий крадькома навколо хатинки, а потім стрибнув на покрівлю і став чекати, коли Червона Шапочка повертатиметься додому. Він хотів піти за нею слідом і з’їсти її, але бабуся здогадалася, що задумав вовк. І вирішила вона провчити сірого розбишаку. Стояли в неї перед хатинкою великі кам’яні ночви, от бабуся й каже внучці:
— Червона Шапочко, візьми відро — я вчора варила в ньому ковбасу — і вилий з нього воду в ночви.
Червона Шапочка все зробила так, як говорила їй бабуся. Потім вона наносила води ще, аж поки величезні ночви не наповнилися доверху. Вовк почув запах ковбаси, потягнув носом, глянув униз, та так витягнув шию, що не втримався і покотився з покрівлі вниз аж у самі ночви, В них він і потонув.
А Червона Шапочка щасливо повернулася додому, і ніхто вже з того часу не кривдив її більше.