Для дошкільного віку
Марія Пригара
Де шумить сосна крислата
Край дзвінкого джерела,
Там ведмедиця кудлата
Із малятами жила.
Двоє менших ведмежаток
Ще й ведмедик — старший брат.
І любила дуже мати
Неслухняних ведмежат.
Умивала на полянці,
В ліс по ягоди вела,
Частувала медом вранці
Із бджолиного дупла.
Вчила з дуба кору дерти,
У пеньках шукать жуків.
Тільки старший був упертий,
Слухать зовсім не хотів.
Кривдив братиків маленьких.
«Краще б я тут був один!»
І завжди зітхала ненька:
— Отакий недобрий син!
Як ти будеш жити в світі? —
Та ведмедик не вгавав
І на всі слова сердиті
Тільки лапою махав.
Ще й хвалився: — Я вже добре
Знаю хащу лісову!
Я великий! Я хоробрий!
Сам, як схочу, проживу!
Чого то у лісі
Регочуть сороки?
Чого то зайчата
Вхопилися в боки?
Чого то од сміху
Аж пада лисиця?
— Оце так невдаха!
Дивіться! Дивіться!
По лісу ведмедик
Бреде-шкутильгає.
Нема йому щастя
І долі немає.
Хотів у ярузі
Струмок загатити,
Щоб потім всю рибку
В ставку половити.
Намірився з кручі
Зіпхнути колоду,
Та й сам обірвався,
Шубовснув у воду.
Чиюсь під корчами
Побачив комору,
Як носа засунув —
Підскочив угору.
Їжак нашорошивсь,
Як тупне щосили!
— Не лізьте, будь ласка,
Куди не просили!
Ще й білка із гілки
Поглянула скоса,
Зірвала дві шишки,
Поцілила в носа.
— Отак тобі й треба,
Хвалько ти, ледащо!
Тиняється в хащі,
Не знаючи нащо!
На річку ведмедик
Побрів, зажурився.
— Навіщо тікав я?
Навіщо хвалився?
Чого в цю халепу
Було мені лізти?
І де ж пообідать?
І де попоїсти?
Аж тут в очереті
Він бачить гніздечко,
А в нім лебедині
Великі яєчка.
Зрадів наш ведмедик,
Спинився раптово.
— Оце так натрапив!
Закуска готова!
Тепер підживлюся! —
І раптом, на лихо,
Звідкіль не взялася
Стара лебедиха.
— А дзуськи, кудлатий!
Нема сюди ходу!
Не сунься у воду,
Не знаючи броду!
І дзьобом, і крильми
Лупцює невдаху.
Тікає ведмедик
Та плаче від жаху.
— Рятуйте! Рятуйте!
Ой, мамо! Ой, рідна! —
Почула це мати.
— Голівонько бідна!
З-за яру до річки
Примчала щодуху.
Синка врятувала,
Насмикала вуха.
— Добігавсь, гуляко?
Ходімо ж додому!
Було тобі добре
Без мами самому?
Оце дожилася!
Повік не забуду! —
Ведмедик похнюпивсь.
— Я більше не буду!
Вже виріс ведмедик,
Вже має малечу,
Та згадує й зараз
Оту свою втечу,
Подряпинки давні
Та гулі на носі.
…І казку про нього
Розказують досі.