Лисиця та рак

Автор

Наталя Забіла

Десь жи­ла собі ли­сич­ка,
тим відома між звірят,
що бу­ла у неї звич­ка
глу­зу­вать з усіх підряд.

Глу­зу­ва­ла із со­ро­ки,
що у неї білі бо­ки.
Насміхалася з жу­ка –
в ньо­го ро­ги, як в би­ка.

А ведмідь, мов­ляв, нез­гра­ба,
а ка­бан – глад­кий, як жа­ба,
а у зай­ця – ку­ций хвіст,
а їжак – ма­лий на зріст,
у ко­зи – негарні ро­ги,
а у чаплі – довгі но­ги,
а со­ва – сліпа удень,
і усі – дурні як пень.

А са­ма я гар­на, лов­ка,
слав­люсь я на всі ліси.
Хвіст у ме­не – на­че з шов­ку,
незрівняної кра­си.

Я швид­ка, мет­ка, ро­зум­на,
у палаці б жить мені!
А на вас – ди­ви­тись сум­но,
прос­тач­ки непоказні!..

Вих­ва­ля­ла­ся без міри
та ли­си­ця кож­ну мить,-
аж в усьо­му лісі звірі
вже не зна­ли, що й ро­бить!

Хоч би хто на­брав­ся ду­ху,
щоб по­клас­ти край цьо­му,
щоб пров­чи­ти цю хвас­ту­ху
й добре висміять са­му!

Якось вийш­ла ця ли­си­ця
про­гу­ля­ти­ся в бай­рак,
рап­том ба­чить: по травиці
до стру­моч­ка лізе рак.

От во­на до ньо­го ска­че
й починає глу­зу­вать:
– Ех ти, ра­че-не­бо­ра­че,
тільки й вміешь рач­ку­вать!

Рак на це, підвівши клешні,
ка­же: – Не зай­май ме­не!
Ще по­ба­чать всі тутешні,
хто ко­го пе­ре­же­не.

А ли­си­ця знов сміється:
– От роз­ва­га для звірят!
Ну й зма­ган­ня роз­поч­неть­ся:
я – впе­ред, а ти – на­зад!

– Я го­то­вий до зма­ган­ня!-
рак відказує не в жарт.-
В цьо­му ж місці зав­тра зран­ня
ра­зом вий­де­мо на старт!

Тут по­чу­ли цю роз­мо­ву
метлушливі горобці
і не­гай­но сло­во в сло­во
роз­нес­ли в усі кінці.

Збіглись звірі до бай­ра­ку,
в лісі гомін ше­лес­тить:
– Та нев­же ж ста­ро­му ра­ку
пе­ре­гна­ти по­щас­тить?!

Ко­жен лізе, де відніше,
дех­то б’ється об за­клад,
а ведмідь умо­ви пи­ше,
щоб зма­ган­ню да­ти лад:
“Бігти з па­гор­ка до мос­ту,
по мос­ту че­рез стру­мок,
а тоді на го­ру прос­то,
де стоїть отой пень­ок”.

Дзво­нить білочка у дзво­ник.
Все за­тих­ло, й під кінець
сірий зай­чик – май­стер го­нок –
підіймає пра­по­роць.

– При­го­туйсь! Ко­ман­ду слу­хай!
По­чи­най­мо! Раз, два, три!…-
І ли­си­ця тут що­ду­ху
вмить по­мча­лась із го­ри.

Мчить , мов ли­не над зем­лею,
до стру­моч­ка!.. Че­рез міст!..
І не зна, що рак клеш­нею
уче­пив­ся їй за хвіст!

Ось пень­ок!.. Аж дух спи­нив­ся..
Круть хвос­том на всім ска­ку!-
Рак од­ра­зу відчепився
і си­дить вже на пень­ку!

– Ти вже тут?.. – ру­да го­во­рить,
лед­ве стри­му­ю­чи злість,
та мерщій на­зад, під го­ру!
Ну, а рак – ізнов за хвіст!

Прибігає… По­руч з нею –
глядь! — і рак уже си­дить,
ще й гро­зить­ся клеш­нею,
пе­ред на­тов­пом гань­бить.

– Що, -питає всім на втіху, –
бу­деш ра­ка по­ва­жать?! –
Гля­да­чи кру­гом від сміху
прос­то по­ко­том ле­жать.

Аж гар­чить ли­са від зло­би:
– Ну­мо зно­ву, як­що так!

В дру­гий раз до­гна­ти спро­буй!
– Хоч у третій! – ка­же рак.

Вслід лисиці зно­ву ли­не
регіт, оплис­ки і свист,
а во­на не на хви­ли­ну
не огля­неть­ся на хвіст!
Вдру­ге, втретє і вчет­вер­те!..

І до то­го гра дійшла,
що ли­си­ця напівмертва
впа­ла й но­ги прос­тяг­ла.

– Щоб те­пер не насміхалась,
так і тре­ба! ка­же рак.

І ве­се­лий сміх та га­лас
роз­ляг­лись на весь бай­рак!