Для молодшого та середнього шкільного віку
Микола Зінчук
Різні люди вибирають різні шляхи, чесна людина займається чесними справами, а нечесна никає кривими стежками неправди. Вона тратить свої здібності й сили не на добро, а на зло.
Є різного роду шахраї, які зловживають довірою людей і видурюють у них гроші. Одним з таких шахраїв і був Позичайло, про якого йдеться у цій казці. Позичайло любив випити. А позаяк зароблених чесною працею грошей на випивку було замало, він знайшов нечесне, але прибуткове заняття — позичати в людей гроші, як то кажуть, на вічне віддавання. Позичити і не віддати. Сьогодні в одного видурив, через тиждень — у другого, потім — у третього. І мав собі Позичайло неправедний прибуток. Але минув деякий час, і перестали люди позичати йому гроші, бо всі вже знали, що він шахрай. До кого б не звертався Позичайло, ніхто грошей не давав. У кого б ще позичити? Він перебрав у думках усіх знайомих людей і нарешті зупинився на Старій Вчительці.
Стара Вчителька самотньо жила у своїй хаті і покидала її тільки для того, щоб сходити до крамниці. У неї була велика бібліотека, а перед хатою щоліта буяли різнобарвні квіти. Всі інтереси Старої Вчительки на схилі життя зосередилися на книгах і квітах. Вона завжди цікавилася ними, але тепер, коли позаду зосталися сорок років роботи в школі, любила книги й квіти як ніколи.
Розрахунок Позичайла виявився правильним. Стара Вчителька рідко вступала в довгі розмови з іншими мешканцями села і про Позичайлову натуру нічого не знала. Його поява була для неї несподіванкою. Як і більшість чесних людей, Стара Вчителька не думала ні про кого погано, і хоч це не раз приносило їй розчарування, вона все одно зоставалася наївно довірливою. Гадала, що Позичайло просто зайшов відвідати її, свою колишню вчительку. Привітно зустріла його, запросила сісти.
— Ганно Іванівно, позичте мені двадцять тисяч, — сказав Позичайло, ласкаво усміхаючись до вчительки.
Треба сказати, що двадцять тисяч (при тодішніх цінах) була не така вже й велика сума, але все ж набагато більша, ніж місячна пенсія Старої Вчительки. Старенька здивувалася і розгубилася. А Позичайло розпочав свій наступ.
— Що, вам шкода позичити двадцять тисяч? У вас же так багато грошей. То не шкодуйте.
— Не позичу я тобі, бо в мене таких грошей нема.
— То позичте десять тисяч.
— Нема в мене й десять.
— То позичте п’ять.
— Я й п’ять не маю, — сказала Стара Вчителька, і це була щира правда.
— То позичте три тисячі.
— Не маю й трьох.
— То позичте дві.
— Не маю.
— То позичте тисячу, — промовив Позичайло, твердо вирішивши далі не відступати. Його підбадьорило те, що вчителька замовкла. Вона не хотіла казати неправду, бо тисяча в неї була. Нарешті Стара Вчителька сказала:
— Не можу я тобі позичити й тисячі. Хоч вона в мене й є, але я зоставила її собі для прожиття до наступної пенсії. Якби я тобі її дала, то не було б за що й хліба купити.
— Та ж я не надовго. Через три дні я вам віддам.
— А як не віддаси? Що тоді буде? У мене ж не буде за що прожити.
— Та віддам я, не журіться. Через три дні віддам. Де ж би я міг таке зробити — не віддати позиченого?
Позичайлова настирливість насторожила Стару Вчительку, і вона вирішила ніяких грошей йому не давати. Та Позичайло не збирався відступати від задуманого. Він розсівся на дивані і не хотів іти з хати. Увагу його привернули книжкові полиці. Позичайло встав, підійшов до них і почав безцеремонно переглядати книги.
— Оцю книжку я візьму почитати, — сказав Позичайло, кладучи собі під руку якраз ту збірку оповідань, яку Старій Вчительці подарував з дарчим написом автор.
— Ні, ні, — сказала Стара Вчителька, — цю книгу я не можу тобі дати.
— А чого не можете? Що, вам шкода, щоб я прочитав?
— Шкода чи не шкода, а книжку не дам, — рішуче сказала Стара Вчителька, взяла від нього книжку і поставила на місце.
Не сподобалася Позичайлові така непоступливість Старої Вчительки. «Книжка книжкою, а гроші ти мені таки даси», — подумав він і знову всівся на дивані.
А за вікнами чорніла ніч. По вулиці проторохтів останній віз, настала повна тиша. Тихо було і в хаті. Стара Вчителька не знала, що їй казати й що робити. Нарешті вона наважилася сказати:
— Іди вже додому, на тебе жінка й діти чекають.
— Хай собі чекають, — сказав Позичайло. — Дайте тисячу, то піду.
Старій Вчительці було неприємно й лячно отак сидіти вночі наодинці з нахабним Позичайлом. «Як же його збутися?» — думала вона. А непроханий гість, ніби читаючи її думки, раптом промовив:
— Я вам напишу розписку, що через три дні віддам. Давайте гроші, та й я піду собі.
І Стара Вчителька вирішила дати свою нещасну тисячу, аби лиш він пішов. Позичайло написав розписку, взяв гроші і зник.
Минуло три дні — грошей Позичайло не приніс. Минуло й чотири, й п’ять. Одного разу Стара Вчителька подивилася у вікно і побачила на вулиці Позичайлову жінку. Та йшла з сумкою до крамниці. Старенька вийшла на вулицю й перестріла Позичайлиху, коли та поверталася додому.
— Добрий день! — привіталася жінка.
— Добрий день, я хотіла тобі щось сказати. Твій чоловік позичив у мене гроші й не віддав.
І вона розказала усе, як було. На це Позичайлиха їй сказала:
— У мене грошей нема. Ви більше йому не позичайте, бо він ніколи не віддає позиченого. Я сама з ним бідую. Якби не діти, то світ за очі пішла б. Пробачте, Ганно Іванівно, але нічим не можу вам допомогти.
На тому вони й розійшлися. А ввечері Позичайло знову завітав до Старої Вчительки. На цей раз не було вже ніяких посмішок. Позичайло був обурений і злий.
— Нащо ви знеславлюєте мене перед усім селом?
— Яким «селом»? Я говорила тільки твоїй жінці. Бо треба мати совість і віддавати позичене. Ти ж навіть розписку написав.
— Ви ще про совість говорите? Якби вона у вас була, то ви б за своєю паршивою тисячею не допоминалися. А розписочку можете вставити в рамочку і почепити на стіну. Буде для вас пам’ятка від вашого учня.
Стара Вчителька зблідла. Вона була приголомшена. Ще ніколи ніхто не говорив з нею так брутально. А Позичайло бачив беззахисність старої жінки і лаяв, і обзивав її як тільки хотів. А тоді грюкнув дверима й пішов. А Стара Вчителька схилилася на стіл і гірко заплакала.
Тут нам треба сказати, що Стара Вчителька не була такою беззахисною, як це могло здатися на перший погляд. У неї був могутній друг. І цей друг був не хто інший, як трьохсотлітній запорізький чарівник Мамай. Чарівника привабило до Старої Вчительки те, що вона прекрасно знала історію України. Не помічений ніким, він проникав до її хати, і не раз вечорами сиділи вони вдвох і говорили про минуле України. Стара Вчителька розповідала те, чого навчилася з книг, а Мамай пригадував бачене й пережите.
І сталося так, що якраз у той вечір, коли приходив зі своєю сваркою Позичайло, завітав до Старої Вчительки й Мамай. Ледве встиг Позичайло вийти на вулицю, як у відчинену кватирку залетів сивий голуб і за мить перекинувся на запорожця. Сльози вчительки стривожили Мамая, бо він ще ніколи не бачив, щоб вона плакала.
— Пані вчителько, чого ви плачете? — запитав Мамай.
Стара Вчителька розказала йому про Позичайла, і Мамай зразу почав думати, як покарати нахабного шахрая.
На другий день зранку Позичайло безтурботно йшов на роботу, коли це раптом винирнув з бокової вулиці і повернув йому назустріч дивний чоловік. Це був старий дядько, вбраний і озброєний по-козацьки. Позичайло сприйняв його за артиста.
— Здоров, Позичайло! — привітався, таємничо усміхаючись, запорожець і заступив Позичайлові дорогу.
Така поведінка «артиста» Позичайлові дуже не сподобалася. Його ж ніхто не називав у очі Позичайлом, а тільки Романом усі звали. Та ще й дорогу заступає старий нахаба.
— Ідіть собі, діду, на зламану шию, поки я не розсердився! — крикнув Позичайло і став у погрозливу позу.
— Чого ти розкукурікався, Позичайлику? — запитав Мамай. — У тебе хвіст росте, а ти й не журишся.
— Який хвіст? Що ви мелете? Ідіть собі геть, а то зараз ухоплю вашу іграшкову шаблю і ваш бутафорний пістоль та й закину в річку. Ви у мене дограєтеся.
— Го-го-го, — розреготався чарівник, і не встиг Позичайло зорієнтуватися, як йому в такій ситуації повестися, що йому діяти, як вусатий дід несподівано безслідно зник. А Позичайло відчув, що якось дивно натягнулися йому ззаду штани. Помацав — щось туге й незрозуміле страшно випнулося йому рогом ззаду під штанами. І раптом штани тріснули, і через дірку випорснув великий чорний хвіст. Він був товстий, як ковбаса. Крізь рідкі, схожі на свинячу щетину волоски конячою рипицею лисніла чорна шкіра. А на самому кінчику хвоста красувалася китиця покучерявленого темно-рудого волосся. Хвіст був задертий догори і ліниво помахувався з боку на бік.
Позичайло злякався й розгубився. Він шарпнув себе за хвіст, намагаючись відірвати його й закинути кудись, щоб його й світ не бачив. Але де там! Скоріше здалося б розірвати навпіл самого Позичайла, аніж відірвати злощасний хвіст. Добре, що хоч нікого не було поблизу і ніхто того дива не бачив. Нещасний шахрай кинувся чимдуж додому. Він перелазив через плоти і перебігав городами, щоб ніхто не зустрівся і не побачив хвоста.
Захеканий Позичайло ускочив до хати з таким поспіхом, ніби за ним гналася сама смерть. Жінка глянула і обімліла — хвіст!
— А це що? — тільки й спромоглася сказати вона.
— Не питай, а бери сокиру та рубай цю біду, — знервовано крикнув Позичайло.
Жінка розгублено стояла серед хати. Ще цього бракувало — десь хвоста роздобув собі.
Позичайло вискочив на подвір’я, вхопив колодку, на якій рубали дрова, заніс її в хлів. Потім узяв сокиру і покликав жінку.
— Рубай!
— Та як рубати? — безпорадно запитала вона.
Справді, як рубати? Позичайло й сам побачив, що це не так просто. Він подумав хвильку і взявся носити до хліва великі поліна. Та наскладав штабель до рівня свого хвоста, притиснувся задом до тих дров, і хвіст, ліниво помахуючись, зручно ліг на колодку.
— Рубай.
Жінка незграбно цюкнула, Позичайло зойкнув, з хвоста цвиркнула кров, але він і не думав відпадати.
— Рубай, рубай! — мало не крізь сльози крикнув Позичайло. Жінка знову цюкнула, і знову крикнув від болю Позичайло, а хвіст не піддавався. На крик повибігали з хати діти і кинулися до хліва, але Позичайло грізно рикнув на них, І вони всі троє втекли назад до хати. Жінка ще раз цюкнула.
— Що ти як не своїми руками рубаєш?! — крикнув розпачливо нещасний. — Ти по-хазяйськи рубай. І не зупиняйся, поки не відрубаєш.
І жінка цюкала далі, і кожного разу цвиркала з хвоста кров, а хвіст не відлітав. А Позичайло ойкав і зойкав. У жінки наростала злість і на хвіст, і на самого Позичайла, і на своє нещасливе життя. Вона рубала дедалі сильніше, а Позичайло безперестану кричав. Жінка боялася, що на крик збіжаться сусіди, і поспішала, рубала з усіх сил. І за двадцять першим ударом хвіст відпав. Він упав на землю і ще довго звивався, як поранена гадина, а Позичайло глянув на нього з острахом і пішов з жінкою до хати. Він радів, що нарешті позбувся осоружного хвоста.
Зайшовши до хати, Позичайло виявив, що коротенький кавалочок хвоста залишився при ньому. Невеличкий цурпалочок. «То байка, позичу в когось грошей, поїду до хірурга, підплачу йому добре, і він того цурпалка виріже». Так подумав Позичайло і вирішив того дня на роботу вже не йти, а лягти виспатися, заспокоїти себе після пережитого потрясіння.
Прокинувся Позичайло і відчув: щось ворушиться у нього коло правої ноги. Глянув — хвіст! Такий, як і був! Мало не заплакав бідний Позичайло. Він зрозумів. що хвоста йому так просто не збутися.
На другий день Позичайло взяв довгий ремінець і міцно прив’язав собі хвоста до правої ноги. Хвіст пручався, силкувався визволитися, і коли Позичайло одягся то побачив, що ворушіння хвоста помітне крізь штани. І щоб ніхто цього не бачив, шахрай одяг старого плаща і застібнув його на всі ґудзики. З неба пекло літнє сонце, а Позичайло працював на будівництві в зашмульганому плащику. Це всіх дивувало. Люди вважали, що Позичайло заслаб на голову. А бідний шахрай думав: «Хай краще мене мають за дурного, ніж за чорта хвостатого».
Так минуло два, а може, й три тижні . І ось одного разу побачив Позичайло, що назустріч йому знову йде дорогою чарівник-запорожець. А що той справді чарівник і що це з його ласки виріс хвіст — у цьому в Позичайла не було жодних сумнівів. У душі його зажевріла надія. Якщо чарівник міг наділити його хвостом, то може й звільнити від нього, як захоче.
Мамай наближався, і на обличчі його грала іронічно-презирлива усмішка. Позичайло, не дійшовши до нього два кроки, впав навколішки і жалібним голосом промовив:
— Дядечку, заберіть від мене хвіст! Все життя буду вдячний вам. Ніколи ніхто не почує більше від мене грубого слова.
Усмішка зникла з лиця Мамая. Він подивився на Позичайла згори вниз і промовив:
— Не заберу я в тебе хвоста. Ти сам його можеш позбутися, як захочеш.
— А як? Скажіть, як?
— Повернути людям усі гроші, що ти їх напозичав. Як тільки останній борг буде повернуто, хвіст сам собою відпаде. Зрозумів?
— Зрозумів. Але я вже не всіх людей, у яких брав гроші, пам’ятаю. А деякі вже померли. Як же я розрахуюся?
— Спочатку віддай усім, кого пам’ятаєш. А тоді починай давати людям, які дуже цього потребують. Калікам давай, хворим дітям на лікування. Як роздаси стільки, скільки ти набрав у людей, хвіст відпаде. Але це ще не все. Ти маєш більше в рот спиртного не брати. Як ти цей наказ мій не виконаєш, ходити тобі з хвостом до самої смерті.
— Не візьму я його більше в рот. Хай воно згорить, те спиртне. Це воно мене до такого довело…
Позичайло хотів ще щось сказати, але глянув — чарівника нема. І підвівся Позичайло з колін, і пішов своєю дорогою.
А йшов він тоді одержувати свою місячну заробітну платню. Одержаних грошей вистачило для розрахунку з трьома людьми. Спершу вирішив віддати Старій Вчительці. Прийшов з роботи і почав збиратися. Йому хотілося постати перед Старою Вчителькою в найкращому вигляді. Свіжий комірець, краватка і букет квітів — таким Позичайла ще не бачив ніхто. Коли він з’явився до Старої Вчительки, та подумала, що це якийсь новий шахрайський підступ, і навіть трохи злякалася. Але Позичайло був чемним і люб’язним.
— Візьміть ваші гроші, Ганно Іванівно. Дякую, що позичили. І пробачте, що так довго не приносив. Я каюся, що тоді повівся з вами як негідник. То горілка мене до такого довела. Більше цього ніколи не буде, горілки в рот не візьму. Ще раз прошу: пробачте. І прийміть від мене ці квіти.
Попрощався Позичайло і пішов, а приємно вражена вчителька стояла і думала, що Добро таки сильніше за Зло. Того дня Позичайло розрахувався ще з двома людьми, і легко було йому на душі, і відчував, що хвіст присмирнів і пручається не так енергійно, як перше.
За кілька місяців Позичайло розрахувався з усіма, в кого колись брав гроші. Але хвіст не відпадав. Значить, були ще якісь борги, про які він забувся. Позичайло губився в думках, кому він ще винен, і саме в ті дні було оголошено по телебаченню, що тяжко захворів хлопчик, життя якого може врятувати тільки хірургічна операція за кордоном. Та операція коштувала дуже дорого, і батьки хворого хлопчика зверталися до всіх добрих людей за допомогою. Позичайло вирішив, що саме тут він зможе позбутися решти боргів. Зібрав скільки міг та ще попросив у своїх батьків і в батьків своєї дружини. Та пішов на пошту і переказав усі ті гроші батькам хворої дитини.
Коли він у той день повертався додому, то відчув, що хвіст теліпається коло його правої ноги якось не так, як завжди. Позичайло спустився стежечкою до річки, став під крутим берегом так, щоб його з дороги не видно було, і почав роздягатися. Була рання весна, річкою пливла крига. Позичайло скинув штани, і серце його радісно забилося — хвіст відпав!
Був він, той хвіст, зів’ялий і зім’ятий і тримався тільки на ремінці, що ним його було прив’язано до ноги. Позичайло швиденько розв’язав ремінець, ухопив того нікчемного хвоста і закинув його на середину річки. А тоді помив руки, одягнувся і пішов додому. І на цьому наша розповідь про Позичайла закінчилася. Зостається тільки побажати, щоб позичайлів більше не було.
1993 рік
Чарівні казки