Для молодшого шкільного віку
Олександр Лук’яненко
У лісі почалася епідемія грипу.
— Кха, кха, кха! — бухикав у норі Борсук.
— Хр-рю-с-с, хр-рю-с-с! — чмихав у лопух Дикий Кабан.
— Пить, пить, пить! — жалісно попискувала Білочка, прикута до дупла високою температурою.
Одне слово, було клопоту лісовим лікарям Єнотові й Дятлу: кого настоями чебрецю та ромашки напоять, мохом укутають, кому чаю малинового заварять. Та діло своє вони знали добре, старались на совість — і незабаром перестав кашляти Борсук, одужав Дикий Кабан, знову весело застрибала по гілках Білочка…
Тут би й квит, аж раптом ну стрекотати зловісниця Сорока:
— Рано радієте, грип уже й найдужчих боре! Я оце на власні вуха чула, як чхнув Ведмідь.
Сполошилися лікарі геть: чим же, думають, самого Ведмедя порятуємо? Звичайні лісові засоби — то для інших, йому треба чогось особливого, такого, що хтозна-де й добудеш. Хіба тільки в справжній аптеці, де завжди є найновітніші ліки.
Негайно відрядили прудконогого Зайця.
— Паняй,— кажуть,— бо кожна хвилина дорога.
І ось вони, нарешті, чудодійні препарати, самі назви чого варті: ведмедол, михайломіцин, сульфадіведмедин… Тепер життя хворого врятовано.
Але все було дарма.
— Геть! — заревів Ведмідь,— Я здоровий, як ведмідь. До чого тут грип? Я просто чхнув…