Російська народна казк
Жила-була в одного селянина Вівця. Незлюбив її господар, причіпками замучив! Вирішила вона піти з дому.
Йшла собі, йшла. Зустрілось їй Лисиця:
– Ти куди, Овечко, прямуєш?
– Так от, Лисичко-сестричко, пішла я від селянина, жити у нього не можу. Що ні станеться: чи козел сіно розкидає, чи баран огорожу повалить, постійно у нього я, Вівця, у всьому винна.
– Ох, і не кажи, подружко! У мене таж сама історія: сом чи качечку втопить, яструб курочку прихопить, у всьому мене винуватять.
І вирішили Вівця з Лисою разом триматися: так веселіше. Пішли, куди очі дивляться.
А назустріч – Вовк, сірий хвіст:
– Здорово, подруги! Чи далеко зібралися?
– А куди очі дивляться, – відповідає Лисиця.
– Ну так, мені якраз по дорозі! – Зрадів Вовк.
І пішли вони разом.
А по дорозі Вовк і каже:
– Послухай, Вівця, а той кожух, що на тобі – мій!
Почула це Лисиця, встряла в розмову:
– А чи точно твій?
– Чи я свій кожушок не знаю! – каже Вовк.
– І заприсягтися можеш?
– Та запросто! – відповідає Вовк.
А хитра Лисиця давно примітила, де мисливець капкан поклав і вказала Вовкові на ледь примітний горбик:
– Ну тоді прямо тут цілуй присягу!
Вовк, не відчуваючи підступу, ткнувся носом, куди Лисиця показала.
Клацнув капкан та й спіймав Сірого.
А подруги втекли і вирішили більше попутників з собою не брати.