Для середнього шкільного віку
Казки Ред’ярда Кіплінга
Спи, любе дитятко… Вода потемніла,
Спалахують іскри в безодні морській…
То ніч свої темні напнула вітрила,
І місяць гуляє в колисці твоїй.
Де сходяться хвилі, згорни свої милі,
Натомлені вдень ще маленькі плавці.
Хай в шторм тобі спиться,
акула не сниться, І пісню наспівують хвилі оці…
Усі ці події відбулися багато років тому на острові Св. Павла, в місцевості, що має назву Навосточна (Північно-Східний мис), далеко-далеко в Берінговому морі. Ліммершін, зимовий корольок, розповів мені цю історію: шторм загнав його на снасті пароплава, який плив у Японію, і я відніс його до себе в каюту, кілька днів відігрівав і годував, поки він, нарешті, зміг знову летіти на острів Св. Павла. Ліммершін — дуже дивна пташка, але він уміє говорити правду.
Ніхто без діла не заглядав у Навосточну, а єдиними істотами, які мали там постійні справи, були тюлені. Вони припливали сюди на літні місяці сотнями й сотнями тисяч з холодного Північного моря, бо узбережжя Навосточної, вкрите чистим морським піском, давало тюленям чудовий притулок, і кращого місця в світі не можна було знайти.
Сікач (Морський Ловець) знав це чудово, і кожної весни, де б вона його не заставала, він, як міноносець, мчав до Навосточної, а прибувши туди, встрявав у бійку і бився майже місяць з іншими тюленями-сам-цями за краще місце на скелі — як можна ближче до моря. Сікачеві минуло вже п’ятнадцять років; це був великий сірий звір з хутром, що переходило на шиї майже в гриву, й великими, хижими іклами. Коли він підводився на своїх передніх ластах, то сягав більше ніж на чотири фути від землі, а коли б хтось насмілився його зважити, то упевнився б, що важить він майже сімсот фунтів. Усе його тіло було вкрите рубцями — сліди жорстоких бійок,— але Сікач був завжди готовий до нового бою. Він мав звичку схиляти голову на один бік, наче боявся дивитися своєму ворогові в очі, тоді блискавично викидав її уперед, і якщо його великі ікла впивалися в шию іншого тюленя, той, звичайно, міг вирватися, якщо знаходив у собі силу, тільки Сікач уже ніяк не допомагав йому в цьому.
Зате Сікач суворо дотримувався Законів Берега і ніколи не переслідував переможеного тюленя. Своєю участю у бійках він лише хотів відстояти місце поблизу моря для своєї «дитячої»; та оскільки, крім нього, принаймні півмільйона інших тюленів-самців шукали кожної весни такого місця — виск, плескіт, рев, хрипіння і шум на березі Навосточної зливалися у щось страшне.
З невеликого пагорка, що має тут назву Гори Хат-чінсона, тоді можна було бачити три з половиною милі суходолу, де безладним стадом змагалися між собою тюлені; а навколишні води були усіяні тисячами голів інших тюленів, які поспішали до берега, щоб теж взяти участь у боротьбі. Тюлені билися в бурунах, билися на прибережному піску, билися на відшліфованих уламках базальтових скель, де вони влаштовували свої «дитячі», билися скрізь і всюди, бо були такими ж дурними й незлагідними, якими бувають іноді й люди. Тому їх подруги завжди припливали до острова тільки в кінці травня або на початку червня, бо вони зовсім не бажали, щоб їх там пошматували чоловіки, а молоді дво-три й чотирирічні тюлені, які ще не мали своїх сімей, пробивалися крізь ряди бійців за півмилі від моря і величезними табунами гралися на піщаних дюнах, начисто стираючи своїми животами всю навколишню рослинність. Цих тюленів так і звали — холостяки, — і лише у самій Навосточній їх збиралося тисяч двісті, а то й цілих триста.
Якось весною, коли Сікач закінчив свій сорок п’ятий бій, з моря припливла Матка, його ніжна і скромна подруга, з лискучою шерстю і добрими очима. Сікач піймав її за шию і потяг до відвойованого місця.
— Спізнилася, як завжди,— сердито пробурмотів він.— Де це ти вешталась?
Сікач мав звичку не їсти протягом тих чотирьох місяців, які він проводив на піщаних відмілинах острова, і тому настрій у нього був, звичайно, дуже поганий. Матка добре знала це і вважала за краще не перечити йому. Вона подивилась навколо і протуркотіла:
— Ах, який ти дбайливий! Знову відстояв те саме місце!
— Ото ж бо й є, що відстояв,— буркнув Сікач.— Ось поглянь на мене!
Він був увесь подряпаний і принаймні у двадцятьох місцях з ран у нього сочилася кров; одне око майже зовсім запливло, а на боках шкура висіла клоччям.
— Ох ви, чоловіки, чоловіки! — сказала Матка, обмахуючись, мов опахалом, заднім ластом.— І чого ви не хочете бути розсудливішими й займати свої місця тихо-мирно? У тебе такий вигляд, наче ти воював з самим Убивцею Китів.
— Я й справді нічого не робив до середини травня, а тільки бився. У цьому році наше узбережжя заселене просто неподобно. Я зустрів щонайменше сотню тюленів, які прийшли сюди шукати собі місця з берегів Луканнону.
Чому не лишається кожен там, де народився?
— Я часто думаю, що ми були б щасливішими, коли б покинули це густо заселене місце і влаштувалися на острові Видри, — зауважила Матка.
— Ба! Тільки холостяки й ходять на острів Видри. Коли б ми переселилися туди, всі подумали б, що ми злякалися. Треба додержувати правил пристойності, люба!
Сікач гордо втягнув голову в свої жирні плечі і вдав, ніби він на хвилинку заснув, а сам тимчасом пильно стежив, чи ніхто не збирається на нього напасти. Тепер на берег повилазили не лише тюлені-самці, але і їхні подруги, і шум, який вони зчинили, розлягався далеко над морем, немов ревіння хвиль під час великого шторму. За найскромнішими підрахунками тут зібралося не менше мільйона тюленів — старих самців і дітних самиць, недавно народжених малят і холостяків,— і всі вони повзали, кричали, штовхалися, билися або гралися, тисячами сунули до моря і повертали назад, вкривали кожен вершечок грунту, наскільки сягало око й дозволяв бачити цю картину туман. А на узбережжі Навосточної майже завжди стоять тумани; вони розвіюються лише в ті короткі години, коли тут зрідка проглядає сонце, в промінні якого все починає одразу сяяти і переливатися кольорами веселки, немов коштовні перли.
Саме в розпал цього безладдя у Матки й народилося маля, якого назвали Котиком. Як і всі маленькі тюлені, Котик мав дуже кумедний вигляд; самі плечі та голова, та ще тьмяні, блакитноводянисті оченята; але було в його шерсті й таке, що примусило Матку уважніше придивитися до свого маленького сина.
— Сікаче,—звернулася вона, нарешті, до свого чоловіка,— наше маля, здається, буде зовсім білим!
— Порожні черепашки й сухі водорості! — форкнув у відповідь Сікач. — Які ж дурниці ти говориш! На світі ще ніколи не бувало білого тюленя.
— Що ж поробиш, — сказала Матка,— але тепер, видно, буде.
І вона стиха заспівала пісню, яку матері-тюленихи завжди співають своїм діточкам:
Шість тижнів моря бійся, на березі сиди:
Ти плавать ще не вмієш, хороший синку мій,
Бо плавці твої слабенькі,
А голівонька важкенька,
Серед хвиль тебе чекає ворог злий.
Ти син морських просторів, та дуже ще малий.
А там акули хижі і літній шторм страшний,
Тож трохи підрости,
І дужим станеш ти,
Тоді сміливо в море йди
І хоч куди пливи.
Звісно, маленький тюленчик не розумів спочатку слів цієї пісні. Він повзав і грався біля своєї матері й навчився швидко тікати геть, коли його батько бився з іншим тюленем, і бійці з ревом качалися по слизькому камінні. Матка ходила в море ловити рибу і годувала Котика лише через день; зате тоді він пожадливо накидався на їжу і їв стільки, скільки міг з’їсти.
Одного разу, коли матері не було поблизу, Котик подався у глиб острова і зустрів там десятки тисяч таких же малят, як і сам, і всі вони гралися разом, мов цуценята, потім спали на чистому пісочку, а відпочивши, починали вовтузитись знову. Старі тюлені не звертали на них ніякої уваги; холостяки мали свої власні місця розваг, і тому малюкам ніхто не заважав у їхніх захоплюючих іграх.
Повернувшися з рибальства у глибокому морі, Матка сунула просто до цього майдана і кликала Котика точнісінько так, як овечка кличе свого ягнятко. і, прислухаючись, чекала, поки їй у відповідь не долинало мекання маленького сина. Тоді вона обиралг найкоротший шлях і починала щосили перебирати своїми передніми ластами, розштовхуючи головою усіх інших тюленят, які падали праворуч і ліворуч від її ударів. На майдані, де гралися перволітки, завжди було кілька сот матерів, які розшукували своїх дітей, отже, тюленята були вже звичні до цього й ніколи не припиняли своїх звичайних занять, і Матка справедливо говорила Котикові: «Поки ти не лежиш у брудній воді, де можна схопити коросту, поки тверді піщинки не потрапляють у ранки й подряпини на твоєму тілі, поки ти не плаваєш у шторм, тобі тут нічого не загрожує».
Маленькі тюленята спочатку так само не вміють плавати, як і маленькі діти ходити. І від цього вони почувають себе дуже нещасними. Коли Котик вперше зайшов у воду, морська хвиля підхопила його і понесла на глибину; одразу ж його велика голова переважила й занурилася у воду, а задні ласти безпорадно залопотіли в повітрі точнісінько так, як про це співала йому мати в колисковій пісні; і коли б друга хвиля не викинула його на берег, він би потонув.
Після цього випадку Котик хлюпався лише в тихих заводях, учився триматися на воді так, щоб хвилі прибою перекочувались через нього або піднімали його на свої гребені, коли він починав шльопати плавцями по воді.
Проте він ніколи вже не втрачав пильності й увесь час стежив за крутою хвилею, яка могла перекинути чи боляче вдарити його. Цілих два тижні він наполегливо вчився володіти своїми манюсінькими ластами, — пірнав і борсався у воді, відкашлювався, невдоволено попискував і виповзав на берег, а трохи подрімавши на пісочку, знову ліз у воду, — аж поки, нарешті, не переконався, що море — це його справжня рідна домівка.
Після цього можете собі уявити, скільки чудових годин він провів із своїми товаришами, кидаючись просто під набігаючі вали або здираючись на гребінь величезної морської хвилі, яка з шипінням і плюскотом, здіймаючи міріади водяних бризок, прудко виносила його далеко на прибережний пісок. У воді він частенько спирався на свій хвіст і, зовсім як старий тюлень, подовгу чухав сооі потилицю аоо грався на слизьких, укритих морською травою та водоростями скелях, що тут і там виглядали з моря, в гру, яка називалася «я володар замка». Час від часу йому доводилось бачити, як до самого берега підкрадався довгий і гострий плавець, схожий на плавець великої акули, і Котик знав, що то був Убивця Китів — північний дельфін касатка, який нападає на молодих тюленів і їсть їх. Тоді Котик негайно повертав до берега і стрілою вискакував, на пісок, а довгий гострий плавець неквапливо віддалявся од берега, наче тут йому не було ніякого діла.
У кінці жовтня тюлені покидали острів Св. Павла і великими партіями, сім’я до сім’ї, пливли у відкрите море. В цей час уже не було бійок між самцями за місце для своїх подруг та дітей, і холостяки могли гратися, де їм хотілося.
— Наступного року, — сказала Котикові його мати, — ти теж станеш холостяком. Але вже в цьому році тобі треба навчитися ловити рибу.
Вони разом пливли через Великий, або Тихий океан, і Матка показала Котику, як він може поспати на спині, притиснувши до боків свої ласти і виставивши над водою тільки самий носик. У цілому світі немає такої чудової колиски, як безкрайня зиб Тихого океану. Коли Котик відчув, що в нього під хутром починає пощипувати шкіру, Матка сказала, що то він учиться «відчувати воду» і що отой свербіж, оте колюче пощипування означає наближення поганої погоди — отже, треба звідси швидше і якомога далі тікати.
— Скоро ти вже знатимеш, куди саме треба плисти, — сказала вона, — а поки що вчись у Морської Свині, дельфіна; він дуже розумний і мудрий.
Стрімко розрізаючи хвилі, мимо пропливав цілий табунець бурих дельфінів — морських свиней,—і маленький Котик погнався за ними.
— Як ви знаєте, куди треба плисти? — промовив він, задихаючись од швидкого плавання.
Вожак табунця повів своїми білястими очима й пірнув під хвилю.
— У мене свербить хвіст, малюк, — сказав він.— Це значить, що за нами женеться шторм. Швидше пливи! Коли ти плаватимеш південніше Стоячих Вод (він мав на увазі екватор) і хвіст у тебе засвербить, знай, що десь попереду — великий шторм, тоді повертай на північ. Поспішай! Я відчуваю, що вода тут дуже небезпечна.
Це був один з тієї безлічі уроків, що їх добре засвоїв Котик, а він учився завжди. Матка показала йому, як треба переслідувати тріску і палтуса на морському мілководді; як розшукувати у водоростях і витягати з черепашок різних молюсків, як пробиратися вздовж кістяків розбитих кораблів, що лежать на самому дні моря, а потім, ганяючись за рибами, кулею влітати в одну дірку в борту й так само стрімко вилітати в іншу; як танцювати на гребенях хвиль, коли спалахи блискавки раз у раз розтинають небо, й чемно помахувати при цьому ластами, вітаючи куцохвостого альбатроса і морського сокола, що ширяють у буряному небі; як по-дельфінячому вистрибувати із води на три-чотири фути в повітря, щільно притиснувши до боків ласти і підігнувши хвіст. Вона пояснювала йому також, що не варто ганятися за летючими рибами, бо вони страшенно костисті, а от у тріски слід на повній швидкості й на глибині десяти сажнів під водою виривати лише м’ясисту спинку ближче до голови. Ніколи, казала вона, не треба зупинятись, щоб подивитися на парусник або пароплав і особливо на весловий човен.
На кінець шостого місяця Котик не знав про рибальство у відкритому морі тільки того, чого й не варто було знати. І весь цей час його ласти ні разу не торкалися суходолу.
Але одного разу, коли Котик дрімав, погойдуючись на теплих хвилях десь біля острова Хуан Фернан-дес, він відчув якусь млість і втому в усьому тілі,—так іноді почувають себе люди, коли наближається весна,— і йому пригадалася земля, рідні береги Навосточної, що лежали за сім тисяч миль від нього, веселі розваги його товаришів, запах морської трави і рев тюленів під час бою. Тієї ж миті він повернув на північ і поплив швидко-швидко; незабаром він зустрівся із своїми товаришами, які так само прямували до Навосточної.
— Привіт тобі, Котику! — закричали вони. — От минув рік, і ми — тепер уже холостяки — можемо танцювати Вогненний Танець на бурунах Луканнону й качатися на молодій траві. Але де це ти роздобув собі таке хутро?
Хутро в Котика було майже білосніжним, і хоч він дуже пишався з цього, проте сказав тільки одне:
— Швидше пливіть! Мої кісточки ниють, так скучили за берегом.
І вони разом подалися до берегів, де лиш минулої весни всі народилися; їхні батьки, старі тюлені, вже змагалися там у клубах туману.
Тієї ночі Котик танцював із своїми ровесниками Вогненний Танець. У літні ночі від Навосточної до Луканнону море вщерть наповнюється вогнем, і коли пропливає тюлень, позад нього лишається довгий палаючий слід, а коли він вискакує з води, над морем спалахує зірниця, і від хвиль, що з плюскотом набігають на берег, в усі боки розходяться вогненні смуги й коловерті. Потім вони пішли на те місце, де звичайно збираються холостяки, і там качалися на молодій траві й розповідали один одному про те, що кожен з них робив у відкритому морі. Вони говорили про Тихий океан так, як, наприклад, хлоп’ята говорять про ліс, у якому вони збирали горіхи, і коли б хтось розумів тюленячу мову, то, послухавши цих однорічних тюленів, міг би скласти таку морську карту, якої ніколи ще в світі не було.
У цей час три- і чотирирічні холостяки, чвалаючи з Гори Хатчінсона вниз, закричали:
— Геть з дороги, малеча! Море глибоке, і ви ще не знаєте всього, що в ньому є. Почекайте трохи, раніше обігніть мис Горн… Агов, стригунчику, де це ти дістав собі таку білу шубку?
— Ніде не дістав, — відповів Котик, — вона сама виросла.
Котик зібрався було вже перекинути тюленя, який поставив таке дурне запитання, але тут з-за піщаних дюн вийшли два чорноволосих чоловіки з плоскими червоними обличчями. Котик ніколи ще не бачив людей, тому він лише застережливо кашлянув і нахилив голову. Холостяки спочатку кинулися геть, а потім зупинилися і стали тупо видивлятися на людей.
То були важливі персони: старший над мисливцями, які промишляли на острові тюленів, Кирик Буте-рін і його син Пантелеймон. Вони прийшли з невеличкого сільця, що стояло за півмилі від тюленячих лежбищ на узбережжі, і тепер вирішували, яких саме тюленів поженуть до загороди (тюленів заганяли, як овець у кошари), щоб там забити, а з їхніх шкур поробити куртки.
— Хо! — оаптом сказав Пантелеймон. — Чи бачили таке? Білий тюлень!
Кирик Бутерін страшенно зблід, і ця блідість проступила навіть крізь ту жирну кіптяву, що була в нього на обличчі (Кирик був алеутом, а алеути не дуже полюбляють умиватися). Мисливець поквапливо забурмотів про себе молитву.
— Не займай його, Пантелеймоне. В світі ще не було жодного білого тюленя, відколи… відколи я народився. Можливо, це дух старого Захарова. Минулого року він загубився у морі під час великого шторму.
— Я навіть не думав до нього підходити, — відповів Пантелеймон. — Ще накличе якесь нещастя. То ти справді думаєш, що це Захаров? Я винен йому кілька чаїних яєць.
— Не дивись на нього! — сказав Кирик. — Відділяй оцих чотирирічних. Наші люди повинні оббілувати сьогодні двісті голів. Але сезон тільки розпочинається, і вони ще не набили руку. Вистачить однієї сотні. Швидше!
У Пантелеймона були дві плечові тюленячі кістки, і він почав щосили бити ними одна об одну перед гуртом холостяків, які одразу немов завмерли і лише гучно сопли носами. Потім він підійшов до них ближче, і тюлені заворушилися. Тоді Кирик погнав їх у глиб острова, і жоден з них не зробив ні найменшої спроби повернутися до своїх товаришів. Сотні й сотні тисяч тюленів бачили, як люди гнали їхніх холостяків, але не припиняли своїх забав. Тільки один Котик почав сипати питаннями, але ніхто з його товаришів нічого не міг йому пояснити, і всі тільки й казали, що люди кожного року протягом шести тижнів або двох місяців забирають і женуть тюленів у тому напрямку.
— Піду за ними, — сказав Котик і так завзято почалапав за гуртом відібраних холостяків, що в нього мало не полізли рогом очі.
— Білий тюлень іде за нами! — закричав Пантелеймон. — Уперше бачу, щоб тюлень сам ішов до місця забою.
— Тихше! Не озирайся! — сказав Кирик. — Ясно, що це тінь Захарова. Треба сказати про нього батюшці.
До загороди було недалеко — всього півмилі, але на те, щоб дістатись до місця, пішло не менше години. Кирик знав, що коли тюленів дуже квапити, вони розпаляться, і тоді під час білування їхнє хутро розповзатиметься на клапті. Тому вони просувалися дуже повільно, минули перешийок Морського Лева, будинок Вебстера і, нарешті, опинилися біля Соляного будинку, який стояв у такому місці, .що його не видно було тюленям з узбережжя.
Весь аж палаючи з цікавості і мало не задихаючись, Котик старався не відставати од них. Йому здавалося, що він зайшов уже на самий край світу, але шум від тюленячих лежбищ долинав сюди так чітко й виразно, наче десь зовсім поруч крізь тунель проходив поїзд.
Нарешті Кирик присів на мох, витяг важкого олов’яного годинника й півгодини чекав, поки пригнаний гурт тюленів як слід охолоне. Котик був дуже близько від нього. Він навіть чув, як з Кирикової шапки час від часу падали на землю краплини роси, що осіла, з туману.
Та от з’явилося чоловік десять-дванадцять людей з довгими обкованими залізом палицями. Кирик показав їм на тих тюленів, які або дуже розпалилися по дорозі до загороди, або були поранені своїми товаришами; їх почали відганяти убік, буцаючи ногами, взутими у важкі чоботи з моржевої шкури.
Потім Кирик сказав:
— Починайте!
І люди почали швидко опускати палиці на тюленячі голови.
Через якихось десять хвилин Котик не міг уже пізнати своїх товаришів: з них поздирали шкуру від носів аж до кінчиків задніх ластів і поскидали їх укупу просто на землю. На це вже Котик не міг дивитися! Він крутнувся на місці і поскакав галопом (невеликі відстані тюлені можуть проходити дуже швидким галопом); Котик мчав назад до моря, і його маленькі вуса, які тільки недавно виросли, ворушилися від жаху. Біля перешийка Морського Лева, де на гострих виступах підводних скель лежали величезні морські леви, він підскочив і сторч головою кинувся у холодну воду. Потім виринув і, погойдуючись на хвилях, став віддихуватись.
— Що там таке? — сердито буркнув якийсь із морських левів, бо, як правило, морські леви уникають товариства чужаків.
— Сумно! Ой як мені сумно! — сказав Котик. — Убивають усіх холостяків на всіх відмілинах!
Морський Лев обернув голову до берега.
— Дурниці, — сказав він. — Твої родичі галасують, як завжди. Ти, певне, бачив, як Кирик прикінчив гурт холостяків? Але він робить це вже тридцять років.
— Але ж це жахливо! — мовив Котик.
Його накрила хвиля, і він гвинтовим ударом своїх ластів піднявся сторч і зупинився на відстані трьох дюймів од зазубленої прямовисної скелі.
— Непогано для однолітка! — сказав Морський Лев, який умів оцінити добре плавання. — Я вірю, що тобі страшно було дивитися, як білували твоїх родичів, але якщо ви, тюлені, приходитимете сюди з року в рік, звичайно, люди знатимуть про це, і поки ви не знайдете острова, де не було б людей, вас завжди ганятимуть на забій.
— А чи є де такий острів? — спитав Котик.
— Двадцять років я ганяюсь за палтусом, але й досі не можу сказати, що знайшов таке місце. От послухай, ти, бачу, любиш говорити з тими, хто розумніший і кращий за тебе: а що, коли б ти подався на Моржевий острівець та розпитав про це у Сивуча? Напевне, він дещо знає. Тільки не гарячись дуже. Плисти треба шість миль, і я раджу тобі спочатку трохи поспати, юначе.
Котику сподобалась ця порада; він повернувся до рідного лежбища, виліз на берег, заснув і спав півгодини, весь час сіпаючись уві сні, як це роблять усі його родичі. Потім, нікуди не звертаючи, він поплив просто до Моржевого острівця — невеличкого вузького клаптика суходолу, вкритого базальтовими скелями, між якими гніздилося безліч чайок. На цьому острівці, що лежав прямо на північний схід від Навосточної, цілими стовпищами любили вилежуватись моржі.
Котик пристав до берега всього за кілька кроків від старезного Сивуча (Морського Чародія). Це був потворний і страшенно товстий морж, з прищуватою шкурою, неймовірно жирною шиєю і довжелезними бивнями, який пристойно поводився лише тоді, коли спав. А зараз він саме цим і був зайнятий — спокійно куняв собі на уламку скелі, купаючи задні ласти в пінистих бурунах.
— Агов, прокинься! — ревнув щосили Котик, намагаючись перекричати чайок, які зчинили довкола страшенний галас.
— Ух! Хо! Гм! Що це? — спросоння сказав Сивуч і, штурхонувши бивнями сусіднього моржа, розбудив його. Той у свою чергу штурхонув другого, а той— третього, і так пішло далі й далі, аж поки не прокинувся останній морж. Тоді вони всі почали крутити головами й роздивлятися на всі боки, але нічого не бачили
— Гей! Це я! — сказав Котик, підскакуючи на буруні, мов маленький білий слимак.
— Хай мене оббілують, коли я що-небудь розумію! — сказав Сивуч, і всі моржі подивилися на Котика так, як подивилися б старі джентльмени на маленького хлопчика, що вдерся до них у клуб, де вони спокійно собі дрімали.
Та Котик не міг більше слухати про здирання шкур, він досить уже надивився на це. Тому він голосно запитав:
— Чи є в світі таке місце, куди ніколи не приходять люди? Ми, тюлені, хочемо переселитися туди.
— Піди і пошукай, — відповів Сивуч і знову заплющив очі. Пливи геть звідси. Бачиш, ми тут зайняті.
Котик зробив свій чудовий дельфінячий стрибок у повітря і закричав ще голосніше:
— Молюскоїд! Молюскоїд!
Він знав, що Сивуч за все своє життя не спіймав жодної риби, а завжди розшукував різних молюсків та поїдав морські водорості, хоч і любив показати себе дуже грізною особою. Зрозуміло, що чайки-маївки, великі поморники, білі чайки і фульмери, які тільки й чекають нагоди, щоб погрубіянити, підхопили Котикові слова — і (так розказував мені Ліммершін) хвилин п’ять на Моржевому острівці не можна було б почути навіть рушничного пострілу. Всі ці птахи кружляли в повітрі й вигукували: «Молюскоїд! Старий!», а Сивуч тільки ворочався з боку на бік, серді то бурчав і кашляв.
— Ну, а тепер ти скажеш? — задихаючись, знову крикнув Котик.
— Піди спитай у Морської Корови, — відповів Сивуч. — Якщо вона ще не померла, то хай тобі розкаже.
— А як я знатиму, що то Морська Корова, коли зустріну її? — спитав Котик, відпливаючи.
— Це єдина істота в морі, потворніша за Сивуча! — пронизливо закричав Бургомістр — велика полярна чайка, — описуючи в повітрі кола і мало не зачіплюючи крилом Сивучевого носа. — Вона ще по творніша і ще з гіршими манерами! Старий!
Не слухаючи більше чаїних криків, Котик повернувся до Навосточної. Там йому одразу стало ясно, що ніхто не співчуває його спробі розшукати для тюленів безпечне місце. Всі йому говорили, що люди завжди гнали гурти холостяків, — вони вже до цього звикли, — і якщо йому страшно бачити такі речі, хай не підходить до загороди. Але ж, крім нього, жоден інший тюлень не бачив, як забивають їхніх родичів, і в цьому була різниця між
Котиком та іншими тюленями. До того ж Котик був білим тюленем.
— Що тобі треба зробити, — повчально сказав Сікач, вислухавши розповідь про синові нещастя, — так це спочатку вирости, тобто стати великим тюленем, як-от твій батько; потім ти обзаведешся своїм власним житлом на узбережжі, і тоді вже тебе ніхто не зачепить. Через п’ять років ти сам зможеш постояти за себе.
Навіть ніжна Матка сказала:
— Тобі ніколи не вдасться припинити вбивства. Іди краще пограйся в морі, мій любий Котику.
І Котик послухався, пішов у море, але, танцюючи Вогненний Танець, відчував, що якийсь страшний тягар тисне йому на маленьке серце.
Тієї осені він першим покинув узбережжя Наво-сточної і рушив у дорогу сам, без товаришів, з однією думкою в своїй круглій упертій голівці. Він мав намір розшукати Морську Корову, якщо тільки ця істота жила десь у морі, а потім збирався добитися до тихого острова з хорошим, твердим узбережжям, на якому могли б оселитися тюлені, і куди б ніколи не заглядали люди. Тому він кружляв і кружляв, уважно вивчаючи Тихий океан від півночі до півдня, пропливаючи по триста миль щодоби. По дорозі з ним траплялося стільки пригод, що всіх їх ніколи й не перекажеш. Одного разу його ледве не схопила страшна тупорила акула, потім за ним гналася плямиста акула, далі він мало не потрапив до пащі риби-молота, і взагалі йому довелося зустрічатися майже з усіма підводними розбійниками, які без діла вештаються по морях і океанах. Бачив Котик і важенну вилощену рибу, і черепашку-гребінець з яскравочервоними плямами на стулках, яка на сотні років приліплюється до одного місця і дуже цим пишається, — але ще ніде він не зустрівся з Морською Коровою і не знайшов острова, який припав би йому до смаку.
Коли й траплявся йому хороший, твердий берег з пологими схилами для тюленячих ігор, то на горизонті неодмінно курів димок від китобійного судна, на якому варили ворвань. А Котик добре знав, чим це загрожувало тюленям. На інших островах він бачив сліди того, що й тут уже побували тюлені і всі були винищені людьми. А коли люди з’являються в якомусь місці один раз, то вони, звичайно, можуть прийти туди знову, — доводити це Котикові не було аж ніякої потреби.
Якось Котик познайомився з куцохвостим альбатросом, і той сказав йому, що острів Кергулен саме і є таким місцем, де можна знайти мир і спокій. Та коли Котик приплив туди, він потрапив у страшний шторм з градом, блискавкою і громом і мало не розбився об гострі краї похмурих прямовисних скель. Борючися з шаленим вітром, він все ж таки обдивився берег і скоро впевнився, що й тут уже колись селилися тюлені. Те ж саме було й на інших островах, на яких побував Котик — білий тюлень.
Ліммершін назвав їх цілу низку, бо Котик, за його словами, п’ять років підряд вивчав океан, повертаючись щорічно на чотиримісячний відпочинок до Наво-сточної, де всі холостяки сміялися з нього та його уявних островів. За цей час Котик побував на Галапагосі — страшному розпеченому місці на екваторі,— де мало не засмажився на смерть, на островах Св. Георгія, на Оркнеях, плавав до Ізумрудного острова, до острова Маленького Нахтінгаля, до острова Гоф, до острова Буве, до острова Св. Хреста, навіть до крихітного клаптика землі, що вистромився з моря на південь від мису Доброї Надії.
Але скрізь, де б він не бував, жителі моря говорили йому одне й те ж: тюлені якось уже селилися на цих островах, і люди всіх їх винищили. Навіть коли він проплив за тисячі миль від Тихого океану і дістався до берега, що має назву Кап-Корієнтес (це було тоді, коли Котик повертався з острова Гоф), він і там зустрів кілька сот миршавих тюленів, які вигрівалися на скелі, і вони сказали йому, що до них також приходили люди.
Серце у Котика мало не розірвалось від розпачу, і він поплив навколо миса Горн до своїх рідних відмілин. По дорозі на північ він якось зупинився перепочити на острові, де густо росли зелені дерева. Там він зустрівся з старезним-старезним тюленем, який уже вмирав, і Котик наловив для нього риби, а потім розповів про всі свої невдачі.
— І от тепер, — сказав Котик, — я знову повертаюся до Навосточної, і якщо мене разом з іншими холостяками поженуть до загороди на забій, я вже не дуже сумуватиму.
Але старий тюлень відповів йому:
— Спробуй ще раз. Я останній з останнього виводку Масафуера, і в ті дні, коли люди вбивали нас сотнями тисяч, на наших лежбищах ходило повір’я, що колись у майбутньому з Півночі прийде білий тюлень і поведе своїх братів до безпечного й тихого місця. Я вже дуже старий і не доживу до цього дня, але хай його побачать інші. Спробуй ще раз.
Котик підкрутив свої вуса (вони в нього були чудовими) і сказав:
— Я єдиний білий тюлень з усіх, то будь-коли народжувалися на узбережжі, і тільки я один з усіх тюленів — чорних чи білих — перший задумався над тим, щоб розшукати нові острови.
Це дуже підбадьорило Котика, та коли він повернувся до Навосточної, Матка сказала, що цього літа йому вже час би одружитися і обзавестися своєю сім’єю, бо він тепер уже не холостяк, а дорослий сікач, морський ловець з хвилястою білою гривою на плечах, такий великий, важкий і сильний, як і його батько.
— Дай мені ще один рік, — сказав Котик. — Згадай, мамо, що саме сьома хвиля забігає на берег далі всіх інших.
На подив іншим тюленям, одна молода самиця заявила, що вона теж вирішила відкласти своє одруження до наступного року, і Котик усю ніч танцював з нею Вогненний Танець біля узбережжя Луканнону, перед тим як вирушити в свою останню подорож.
Цього разу він поплив на захід, бо йому пощастило натрапити на величезний косяк палтуса, а Котик потребував щонайменше сто фунтів риби кожного дня, щоб мати свіжі сили. Котик полював на палтуса, аж поки стомився, потім виліз на невеличку відмілин-ку поблизу Мідного острова, згорнувся там калачиком на морських водоростях і міцно заснув. Він добре знав берег, тому, коли опівночі хвилі м’яко гойднули його трав’яну постіль, Котик повільно розплющив очі, потягнувся і, перекидаючись на другий бік, сказав:
— Гм, сьогодні досить сильний приплив.
І раптом Котик підскочив, мов справжній кіт: він побачив, як недалеко від нього по мілководдю обережно просувалися вперед якісь величезні істоти, общипуючи на ходу важку бахрому морських водоростей.
— Присягаюся хвилями Магелланової протоки! — прошепотів він собі у вуса. — Хто ж це такі?
Дивні тварини були зовсім не схожі ні на моржів, ні на морських левів, ні на тюленів, ні на білих ведмедів, китів, акул, риб, каракатиць чи молюсків, яких Котикові доводилося бачити раніше. Вони мали від двадцяти до тридцяти футів у довжину. Замість задніх ластів у них був лопатоподібний хвіст, наче вирізаний з товстелезної сириці. Ніщо в світі, мабуть, не мало такого безглуздого вигляду, як голови цих істот. От вони перестали пастися, поставали майже вертикально, і, балансуючи на кінцях хвостів, поважно стали кивати одне одному головами, і помахувати передніми ластами так, як помахує своїми куценькими руками товстун.
— Ехем! — кашлянув Котик, щоб привернути до себе увагу. — Добре полюється?
Величезні потвори відповіли йому лише кивками і помахуванням передніх ластів. Потім вони знову почали пастися, і Котик помітив, що верхня губа у них розрізана на дві частини, які час від часу розходяться, а коли стуляються знову, то в щілині виявляється не менше бушеля морських водоростей. Ці водорості вони втягували в рот і починали зосереджено жвакати.
— Дивний спосіб харчування, — сказав Котик. На це вони знову закивали головами, і в Котика почав уриватись терпець.
— Чудово, — сказав він. — Я бачу, що ви маєте додатковий суглоб у передніх ластах, але ж не можна так хвастатися цим. Ви кланяєтеся дуже граціозно, але я хотів би знати, як вас звуть.
Розрізані губи заворушилися й засіпались, тьмяно-зелені очі втупилися в Котика, але тварюки мовчали.
— Що ж, — сказав Котик, — з усіх жителів моря тільки ви перевершуєте своєю потворністю Сивуча й маєте ще гірші манери.
І раптом Котик пригадав те, що йому прокричав великий поморник Бургомістр, коли він ще однолітнім тюленем відвідав Моржевий острівець. Котик перевернувся і тут же шубовснув у воду: він зрозумів, шо знайшов, нарешті, Морську Корову!
Морські корови повільно просувалися вперед, витягуючи з води цілі оберемки водоростей і зосереджено жвакаючи, а Котик засипав їх питаннями всіма мовами, які він вивчив під час своїх подорожей. А жителі моря говорять майже стількома ж мовами, як і люди на землі.
Проте морські корови не відповідали Котикові, бо вони зовсім не вміють говорити. У Морської Корови тільки шість хребців у шиї, замість належних семи, і в морі ходить чутка, що саме через це вона не може поговорити навіть з своїми товаришами. Зате, як ви вже знаєте, у неї є зайвий суглоб у передніх ластах, і це дозволяє їй ворушити ластами на всі боки, говорити, так би мовити, жестами, які нагадують примітивний телеграфний код.
До світанку Котикова грива наїжилася вкрай, а все його терпіння опинилося там, куди відпливають лиш мертві краби. У цей час морські корови повільно стали просуватися на північ, час від часу зупиняючись і про щось радячись безглуздими кивками голів. Пливучи слідом за ними, Котик говорив собі:
— Таких ідіотів люди давно вже винищили б, коли б вони не мали якогось безпечного острова порятунку. А те, що добре для Морської Корови, виявиться не гіршим і для Сікача. Та все одно я хотів би, щоб вони рухались швидше.
Цей час був страшенно нудним для Котика. Гурт морських корів ніколи не проходив більше сорока або п’ятдесяти миль за день, на ніч вони зупинялися пастися і в дорозі весь час трималися близько від берега. Хоч як Котик намагався підігнати їх — плавав навколо гурту, пірнав їм під животи, плигав через їхні спини, — але він не міг нічого вдіяти: морські корови не прискорювали’ходи ні на милю. Просуваючись все далі на північ, вони зупинялися на свої мовчазні наради через кожні кілька годин, і Котик мало не повідкушував вусів від досади. Та трохи перегодом він зрозумів, що морські корови пливуть за теплою течією, і тоді в Котика прокинулася деяка повага до цих дивних створінь.
Якось уночі морські корови пірнули в мерехтливу воду, — потонули, мов каменюки, — і вперше, відтоді як Котик познайомився з ними, попливли швидко. Він погнався за ними, і швидкість, з якою вони рухалися, вкрай здивувала його; він ніколи не думав, що морські корови варті чогось як плавці. А морські корови прямували тимчасом до прибережної скелі, яка зникала десь глибоко під водою, і скоро вони опинилися в темній дірі, біля самого її підніжжя, на глибині не менше двадцяти морських сажнів. Довго-довго пливли вони цим коридором, і Котику захотілося дихнути свіжим повітрям раніше, ніж він слідом за коровами вийшов з тунелю.
— О гривко моя! — сказав Котик, коли хапаючи ротом повітря й віддихуючись, виплив на поверхню у другому кінці тунелю. — Оце так нирок! Проте його варто було зробити.
Морські корови тимчасом порозбрідалися і неквапливо щипали водорості вздовж берегів — таких прекрасних, яких ще ніколи не доводилося бачити Котикові. Біля самої води тут на милі тяглися розсипи з гладенько відполірованих уламків скель, наче навмисне створених для тюленячих «дитячих», за ними піднімалися тверді піщані схили — чудові місця для розваг однолітків та холостяків. У хвилях, які без упину набігали одна на одну, його брати могли танцювати скільки завгодно, так само як і качатися в густій високій траві чи лазити туди й сюди по піщаних дюнах. Та найкращим було те (і Котик знав про це з відчуття води, яке ніколи не зраджує досвідченого тюленя — морського ловця), що тут ніколи не з’являлися люди.
Перш за все Котик упевнився, що тут багатющі місця для полювання на рибу, а тоді поплив уздовж узбережжя і став лічити всі чудесні піщані, острівці, що то тут, то там виступали з води і ховалися в ніжно-барвистих хвилях туману. Далі на північ у море забігала лінія піщаних кіс, розкиданих по мілководдю, а за ними виступали прямовисні скелі, які щонайменше на шість морських миль не підпустили б до берега жодного корабля.
Поміж острівцями й берегом тяглася смуга глибокої води, а десь глибоко-глибоко в морі, біля самого підніжжя скелі, ховався отвір тунелю.
— Та це ж просто друга Навосточна, тільки ще в десять разів краща! — сказав Котик. — Як видно, Морська Корова набагато розумніша, ніж я гадав. Коли б навіть люди прийшли сюди, вони б не змогли подолати прямовисних скель, а їхній корабель розбився б у дрізки на оцьому мілководді. Якщо де й існує безпечне місце в морі, то саме це воно і є.
Котик згадав про юну тюлениху, яку він покинув далеко звідси, та хоч як йому хотілося скоріше повернутися до Навосточної, він спершу добре ознайомився з новою країною і тепер міг уже відповісти на будь-яке запитання своїх родичів.
Котик пірнув у воду, добре запам’ятав, де знаходиться вхід у тунель, і тоді швидко поплив довгим коридором на південь, у відкрите море. Нікому в світі, крім Морської Корови та ще тюленя, й приснитись не могло, що тут існує такий прохід, і коли Котик оглянувся назад і подивився на скелі, навіть він не міг повірити, що пройшов під ними.
Шість діб добирався Котик додому, хоч плив майже без відпочинку, а коли виліз на землю трохи вище перешийка Морського Лева, то перш за все побачив там молоду тюлениху, яка весь час чекала на нього. Подивившись в сяючі Котикові очі, вона одразу догадалась, що він, нарешті, знайшов омріяний острів.
Проте холостяки, так само як і Котиків батько Сікач, і всі інші тюлені почали сміятися з нього, коли він розповів їм про своє відкриття, а один молодий тюлень, Котиків ровесник, сказав:
— Все це дуже добре, Котику, але з’явившись невідомо звідки, ти не можеш примусити, щоб ми пішли звідси. Знай, що ми увесь цей час билися один з одним за місця для своїх сімей, а ти ніколи цього не робив. Ти вважав за краще вештатись десь у морі.
Усі тюлені засміялися, а молодий почав крутити на всі боки головою. Він лише в цьому році одружився, і тому страшенно величався, метушився і галасував.
— У мене ще немає сім’ї, щоб битися за приміщення, — сказав Котик. — Я тільки хочу показати усім вам місце, де б ви були в цілковитій безпеці. Яка користь із ваших бійок?
— О, якщо ти боїшся битися, тоді мені, звичайно, нічого з тобою говорити, — ущипливо сказав молодий тюлень і зайшовся самовдоволеним смішком.
— А ти підеш зі мною, якщо я тебе поборю? — сказав Котик, і в його очах спалахнули зелені вогники; взагалі він дуже не любив бійок, але зухвалість молодого тюленя розсердила його.
— Гаразд, — недбало кинув молодий тюлень.— Якщо ти переможеш, я піду за тобою.
Не встиг він як слід подумати над цими словами, як Котик блискавично викинув уперед голову, і його зуби глибоко вп’ялися у сало на шиї молодого тюленя. Потім Котик присів на задні ласти, потяг свого ворога по берегу, струсонув його, перекинув на спину і закричав щосили, звертаючись до.інших тюленів:
— Усі ці п’ять років я старався заради вас. Я знайшов вам острів, де ви були б у цілковитій безпеці.
Та, бачу, що поки ваші дурні голови спокійно стирчать на жирних шиях, ви не повірите мені. Ну що ж, доведеться навчити вас розуму. Стережіться!
Ліммершін розказував мені, що ніколи за все своє життя, а Ліммершін щороку бачить бої десятків тисяч великих тюленів, — що ніколи за все своє життя він не бачив нічого подібного до Котикового нападу на своїх родичів. Спочатку він кинувся на одного з найбільших старих тюленів, який йому трапився під руку, схопив його зубами за горлянку, придушив і лупцював об землю доти, поки той не почав рохкати й просити пощади. Тоді Котик відкинув його убік і кинувся в атаку на іншого.
Справа в тому, що Котик ніколи не постився протягом чотирьох місяців, як це робили всі інші тюлені, а далекі морські подорожі добре загартували його тіло. Та головне було в тому, що Котик ніколи не бився раніше. Зате тепер у нього від люті дибом піднялася біла грива, гнівно палали очі, блищали великі ікла, і весь він був страшенно грізний, велично-непідступний.
Побачивши, як Котик тягає по піску вже сивіючих великих тюленів, наче то були якісь палтуси, як легко він розкидає молодих холостяків, старий Сікач войовниче заревів і вигукнув:
— Можливо, що Котик і безумець, але кращого за нього бійця немає на всьому узбережжі! Не кидайся на свого батька, синку! Я з тобою!
Котик у відповідь теж заревів, і старий Сікач пострибав до нього, настовбурчивши свої вуса й пихкаючи, мов паровоз. А тимчасом Матка і молода тюлениха, що збиралась одружитися з Котиком, скулившись, лежали на землі й захоплено дивилися на своїх чоловіків. То була велична битва, бо батько й син воювали доти, поки не знайшлося жодного тюленя, який би одважився підвести голову, а потім вони обидва гордо пройшлися по узбережжю, оголошуючи ревом свою перемогу.
Вночі, саме тоді, коли запалахкотіло й заграло фарбами крізь туман північне сяйво, Котик виліз на голу скелю і глянув униз, на розкидані гніздовища тюленів, на своїх переможених родичів.
— Ну от,— сказав він,—тепер ви порозумнішаєте.
— О, моя гриво! — пробурчав старий Сікач, насилу піднімаючись на ласти (йому у бійці теж добряче перепало) — Навіть сам Убивця Китів не зміг би дати їм такого чосу. Сину, я пишаюсь тобою, більше того, я згоден іти за тобою на твій острів, якщо тільки справді він десь існує.
— Слухайте мене ви, товсті морські свині! Хто піде зі мною до тунелю Морської Корови? Відповідайте, а інакше я знову почну вас вчити! — закричав Котик.
По всьому узбережжю, мов шум прибою, з кінця в кінець пробігло мурмотіння:
— Ми підемо за Котиком, за Білим тюленем!.. Після цього Котик утягнув голову в плечі й гордо заплющив очі. Зараз він був не білим, а червоним від голови до хвоста. Та все одно він навіть не глянув на свої незліченні рани, не доторкнувся до них і не заскиглив.
Через тиждень Котик повів близько десяти тисяч холостяків і повнолітніх тюленів до тунелю Морської Корови. Коли вони відпливали на південь, інші тюлені, які залишалися на узбережжі Навосточної, обізвали їх дурнями. Та наступної весни, коли вони зустрілися всі разом на рибних місцях у Тихому океані, тюлені, які послухалися Котика, розповідали такі речі про нові береги по той бік тунелю Морської Корови,, що все більше тюленів стало покидати Навосточну.
Звичайно, це переселення проходило поступово, бо тюлені не відзначаються великим розумом, і їм треба дуже довго думати, щоб щось зрозуміти; але з року в рік все більше й більше-тюленів одпливало від берегів Навосточної, Луканнону й інших, щоб оселитись на спокійному, добре захищеному узбережжі, де Котик проводить ціле літо, стаючи усе більшим і товстішим, набираючись нових сил. Холостяки бавляться навколо нього і танцюють Вогненний Танець у морі, куди ще ніколи не приходили люди.
ЛУКАННОН
(Це своєрідний гімн тюленів, у якому вони висловлюють
свій жаль з приводу їх масового винищення)
Стрічав я друзів ранком (О, спомин юних літ!) —
Об скелі море билось, лишало пінний слід,
І з ревом хвиль зливались мільйони голосів,—
О Берег Луканнону, ти чув могутній спів.
Ти пісню чув про спокій між соляних лагун,
Про армії тюленів, що йшли до моря з дюн,
Про танці опівнічні, про спалахи води.—
Аж поки злії вбивці прийшли до нас сюди!
Стрічав я друзів ранком (Та не зустріну знов!) —
Гуділо все навколо від радісних розмов,
І пінилося море, і берег весь рябів,—
Всі влітку припливали до рідних берегів.
О Берег Луканнону — пісочок золотий,
Трава буйнозелена, вологий мох пухкий,
Майданчики для ігор, усіяні дітьми…
О Берег Луканнону, де народились ми!
Зустрів я друзів ранком в страшній-страшній біді:
На березі нас били, стріляли у воді,
Нас гнали в загороди, і ми, як вівці, йшли,—
Це сталось, коли люди до нас сюди прийшли.
Геть, друзі, звідси швидше! На Південь всі пливіть!
Про наше горе в морі усім ви розкажіть!
Аж поки не припинять нас нищити-вбивать —
На Луканнон ніколи не будем припливать!