mykyta-kozhumyaka

Микита Кожум’яка

Для молодшого шкільного віку

Російська народна казка

Біля світлого Дніпра на широких горбах стояло стародавнє Київ-місто, від усіх руських міст краще, від усіх руських міст багатше.

Вік за віком жили в ньому руські люди. Працювали, землю орали, полотно ткали, в свята танцювали та брагу варили. А дівчата-киянки як наплетуть бувало вінків з квітів польових та як підуть у цих вінках з піснями до світлого Дніпра у весняний день—у кожного очі розбіжаться: і старий, і малий їх красою милується. А про молодців-богатирів київських далеко по світу слава розходилась: не бояться, мовляв, вони ні ворога злого, ні звіра прудкого, ні гада повзучого. Немає на світі швидших за їхні стріли, за їхні мечі гостріших.

Жили кияни, поживали, горя не знали. А горе й налетіло чорною хмарою.

Унадився літати в місто страшний змій. Тіло у змія в лусці зеленій, хвіст наче в’юн звивається, а на шиї зразу три голови сидять. Очі полум’ям палять, пащі вогнем палають, на лапах — кігті залізні. Як налетить змій на місто,— все небо чорними крилами закриває, світла денного не видно. Летить змій, реве:

— Не стояти місту Києву над Дніпром-рікою. Всіх вогнем спалю, всіх на порох стопчу. А коли хочете живими лишитись, то вмійте мене, змія, прийняти та почастувати. Буду я до вас раз на місяць прилітати, на гору опускатись, по красній дівчині поїдати.

Заплакали люди київські, зажурилися. Жаль їм своїх дочок змію на поталу віддавати. А не дати—напустить змій на Київ вогонь-полум’я, згорить місто — і весь народ з ним.

І стали мешканці щомісяця виводити за місто на гору по дівчині. Прив’яжуть її там ланцюгами до дуба старого, залишать і підуть. А змій прилетить вночі і з’їсть її.

Так він усіх дівчат київських поїв. Лишилася одна царська дочка.

Заплакали, затужили в царському палаці. Нарядили ца-рівну-красуню в золоті убори, в шовки та в парчу і повели до старого дуба.

Привели, ланцюгами прив’язали, вклонилися їй до землі та й назад у місто з плачем пішли. А з царівною тільки маленький її собачка улюблений залишився: нікуди він не захотів від дуба відійти.

Стоїть царівна біля дуба. Страшно їй—над горою вітер гуде, пугач стогне. Серце завмирає у дівчини. І раптом чує вона — крила шумлять.

— Ой, смерть моя летить!—плаче царівна. А змій до дуба підповз, на дівчину дивиться, очей відірвати не може.

— Не лякайся, красуне,—гарчить, — не з’їм я тебе. Надто вже ти красива. Візьму я тебе з собою і в печеру віднесу. Будеш у мене за господиню, а я тобою милуватись буду.

Підхопив він царівну на крила і поніс. А собачка за хвіст змія вчепився.

Приніс змій царівну в дрімучі ліси, в глуху гущавину, в своє зміїне лігво. Наламав у лісі колод і вхід завалив.

— Ось,—каже,—тут ти і житимеш.

Залишив він царівну в лігві, а сам по іншу здобич полетів. І не додивився змій, що собачка маленький тут-таки за хмизом сховався.

Тільки він полетів, а собачка — до царівни. Дзявкає, лащиться, в очі їй зазирає.

І стала царівна у змія жити. Вдень в берлозі сама з собачкою сидить, а ввечері змій прилітає, їжу собі приносить, відпочиває в кутку на своєму ложі зміїному та царівною всіма своїми очима вогненними милується.

Ось якось вдень полетів змій, а царівна і каже собачці:

— Біжи-но додому, в рідне місто, віднеси листа батенькові й матінці. Нехай дізнаються вони про моє життя. Чи не придумають вони, як мене звідси виручити.

Написала царівна листа і прив’язала собачці до нашийника. Пробрався собачка крізь колоди навалені, вибрався у ліс і давай бігти до Києва.

Довго чи недовго біг — прибіг прямо до царського двору. Цар з царицею очманіли від радості, що царівна жива. Годують собачку, голублять, а потім зібрали всіх своїх радників і питають:

— Порадьте, як нам царівну від змія визволити?
І кажуть їм радники:

— Треба царівні листа написати — нехай вона у змія допитається, кого він на світі боїться. Не може бути, щоб на
нього ніякої погибелі на світі не було.

Написали цар з царицею такого листа, засунули собачці за нашийник, і побіг собачка назад у ліс. Прочитала царівна листа від батьків, стала вечора чекати.

Увечері летить змій додому. Колоди порозкидав, в барліг уповз, відпочивати улігся. А царівна і каже:

— Ох, зміїньку-змію, і сильний ти, і страшний. А чи правда, що нікого на світі сильнішого за тебе немає і нікого ти не боїшся?

Лежить змій, хвіст у кільця звиває, посміхається:

— Гаразд, скажу тобі правду: є в Києві один богатир.

Звуть його Микита. Живе в Шкіряній слобідці, кожі мне та дубить, йому і прізвисько дали — Микита Кожум’яка. Ні одна людина з ним силою не зрівняється. Тільки він один на світі сильніший за мене, його одного я боюсь.

Сказав так змій, згорнувся клубком і захропів. А царівна сіла потихеньку батькам листа писати:
«Боїться змій лише Микити Кожум’яки. Надсилайте його сюди мене виручати».

Засунула листа за нашийник, і побіг собачка щодуху до Києва.

Прочитали в палаці листа царівни. Посилає цар слуг у Шкіряну слободу.

— Знайдіть Микиту Кожум’яку. Скажіть,— цар кличе.

Приходять служники до Микити. А Микита—мужик здоровенний, широкий, бородища лопатою—в той час кожі м’яв.

— Ходімо, Микито, у палац, цар кличе,—кажуть йому.

— Не піду. Ніколи мені,— відповідає Микита. Перекинув через плече дванадцять кож волячих разом і поніс їх до річки. Біжать за ним слуги царські:

— Ходімо, Микитонько.

— Сказав,— не піду. Ніколи мені.

Що тут будеш робити? Повертаються слуги назад, розповідають цареві, як була справа. Пішов цар у слободу.

— Микитонько! Виручи! Ти один змія подолати можеш. Врятуй царівну.

А Микита й відповідає:

— Та де ж мені, царю, на таке діло йти! Я людина боязка, мені змія не подолати.

— Як не просив цар, як не благав — не згоджується Микита. Так ні з чим і повернувся цар у палац.

Цілу ніч з радниками думу думав: як би Микиту упросити. І надумав: зібрав він п’ять тисяч дівчаточок малесеньких та й послав їх до Микити.

Приходять дівчаточка в Шкіряну слободу, знайшли Микитин дім, стали на колінця і плачуть:

— Дядечку Микито, пожалій нас! Ось іще рік-другий мине, підростемо ми, всіх нас по черзі змій поїдати буде. Піди ти до нього лиходія, відірви у нього погані голови.

Шкода стало Микиті дівчаточок:

— Гаразд, не плачте. Піду, спробую.

І почав Микита Кожум’яка на битву збиратися. Взяв він гриста пудів прядива, насмолив смолою та й обгорнувся весь: гакою бронею закутався, що ні мечем не просікти, ні зміїним зубом не прокусить. І пішов на змія.

Приходить він до барлога, а змій тільки що додому повернувся.

— Виходь, змію, Микита Кожум’яка прийшов. Хочу з тобою силою помірятись.

Відчув змій біду неминучу. Став він зуби гострити. Та тільки Микита чекати не захотів: як стукне він по колодах біля входу, так по всьому лісі гул пішов. Розпалися колоди, виповз змій з барлога.

Зашипіли його три пащі, повалив на Микиту дим, обпалив його вогонь. Та богатир не злякався: почав він своєю булавою змія то справа, то зліва частувати, то по голові торохне, то по хвості дістане; виє змій від болю і люті, а бачить, що ніяк йому богатиря не подолати. Хотів він Микиту пополам перекусити, та зуби зміїні в смолі загрузли, не витягти. Звалився змій на землю.

— Ох, Микито, і дужий же ти! Набагато за мене сильніший. Не губи мене, давай з тобою по-доброму домовимося: на світі місця нам двом вистачить. Розділимо ми з тобою землю надвоє. Ти в одній половині житимеш, а я в другій. І заважати один одному не будемо.

— Гаразд, — Микита каже,— давай. Тільки треба буде між нами кордон якомога глибший прокласти.

Взяв він соху в триста пудів, запріг у неї змія:

— Ну, тягни, прокладай борозну.

І потягнуть змій соху. Тягне її від Києва до моря Каспійського, та знов до Києва і назад. А Микита знай погукує:

— Тягни, тягни, а то межу погано видно буде.
Прорив змій межу глибоку-преглибоку.

— Гаразд, землю розділили,— каже Микита,— тепер давай море ділити. А то скажеш, що ми по твоїй воді плаваємо.

Потягнув змій соху в море,— думав, що і воду можна борозною розділити. А море глибоке, дна не дістати. Захлинувся змій і потонув. Пристукнув його Микита своєю булавою, щоб міцніше було, і на берег витягнув.

— Не хочу,— каже,— море синє, чисте твоїм тілом поганити.

Розпалив він вогнище величезне, спалив змія на вогні, а вітри буйні підхопили попіл і рознесли на всі чотири сторони, щоб і пам’яті про змія не лишилось.

Іде Микита назад до Києва. Народ назустріч йому біжить — радіють всі, танцюють, пісні співають. Цар з царицею дочку за руку ведуть, несуть Микиті дарунки дорогоцінні — золото, хутра, одяг парчовий, перли дорогі.

А Микита брати нічого не хоче.

— Для чого мені,— каже,— добро ваше? Не заради нагороди із змієм бився, а народ пожалів. Мені моя робота всіх ваших дарунків миліша. Відпустіть мене назад у слободу Шкіряну.

І повернувся Микита до себе додому. Знову живе, кожі мне, в світлому Дніпрі вимочує.

А слава про Микиту далеко пройшла. І склав народ про нього цю казку,— всім богатирям на здивування, добрим людям на розміркування.