skarbnu4ka

КАЗКА ПРО ІВАНА-ЦАРЕВИЧА, ЖАР-ПТИЦЮ І СІРОГО ВОВКА

Для дошкільного віку

Російська народна казка

У якомусь царстві, в якомусь государстві жив цар на ім’я Вислав Андронович. У нього було три сини-царевичі: перший — Дмитро-царевич, другий — Василь-царевич, а третій — Іван-царевич. У того царя Вислава Андроновича був сад-такий багатий, що в жодному царстві кращого не було. У тому саду росли різні дорогі дерева, і була в царя одна яблуня любима, і на тій яблуні росли яблучка, та все золоті.

Занадилася до царя Вислава в сад літати жар-птиця; на ній пір’я золоте, а очі, як східний кришталь. Літала вона в той сад щоночі, сідала на любиму царя Вислава яблуню, зривала з неї золоті яблучка і знов відлітала.

Цар Вислав Андронович дуже побивався за тією яблунею, бо з неї жар-птиця багато яблук позривала. От покликав він трьох своїх синів і сказав їм:

— Діти мої любі! Хто з вас може піймати в моєму саду жар-птицю? Хто зловить її живу, тому ще за життя мого віддам півцарства, а по смерті і все.

Тоді діти його, царевичі, загукали всі разом:

— Государ ти наш батечку, ваша царська величність! Ми з великою радістю постараємося піймати жар-птицю живу!

Першої ночі пішов у сад Дмитро-царевич і, сівши під ту яблуню, з якої жар-птиця яблучка зривала, заснув і не чув, як та жар-птиця прилетіла і яблук багато поклювала. На ранок цар Вислав Андронович покликав до себе свого сина Дмитра-царевича і спитав:

— Що, сину мій любий, чи бачив ти жар-птицю?

Він батькові своєму відповідає:

— Ні, государю-батечку! Вона цю ніч не прилітала. Другої ночі пішов у сад підстерегти жар-птицю Василь-царевич.

Сів він під ту яблуню і, просидівши годин зо дві, заснув так міцно, що не чув, як жар-птиця прилітала і яблучка клювала. На ранок цар Вислав покликав його до себе і питає:

— Що, сину мій любий, чи бачив ти жар-птицю?

— Государю-батечку! Не прилітала вона цю ніч.

Третьої ночі пішов у сад вартувати Іван-царевич і сів під ту яблуню; сидить він годину, другу, третю — раптом освітило весь сад так, наче багато вогнів засяяло: прилетіла жар-птиця, сіла на яблуню і почала клювати яблучка;

Іван-царевич підкрався до неї так спритно, що схопив її за хвіст, проте не міг її втримати: жар-птиця вирвалась і полетіла, і залишилась у Івана-царевича в руці тільки одна пір’їна з хвоста, яку він міцно тримав.

На ранок, тільки встав цар Вислав, Іван-царевич пішов до нього і віддав йому пір’їну жар-птиці. Цар Вислав дуже зрадів. що меншому його синові пощастило хоч одну пір’їну жар-птиці дістати. Ця пір’їна була така чудова та ясна, що в темній кімнаті вона так сяяла, ніби там горіло багато-багато свічок. Цар Вислав поклав ту пір’їну в своєму кабінеті, і дуже беріг її. З того-часу жар-птиця не літала вже в сад.

Цар Вислав знову покликав до себе дітей своїх і сказав їм:

— Діти мої любі! Їдьте, відшукайте жар-птицю і привезіть до мене живу, а те, що я раніше обіцяв, звичайно, одержить той, хто жар-птицю мені привезе.

Дмитро і Василь-царевичі сердилися на меншого свого брата Івана-царевича за те, що йому пощастило висмикнути у жар-птиці з хвоста пір’їну. Поблагословив їх батько, і поїхали вони вдвох шукати жар-птицю. А Іван-царевич теж почав просити, щоб і його батько на те благословив.

Цар Вислав сказав йому:

— Сину мій коханий, чадо моє любе! Ти ще молодий і до важкого шляху незвичний, навіщо тобі з дому відлучатися? Адже брати твої поїхали. А як ще й ти від мене поїдеш, і ви всі троє довго не повернетеся? Що як помру я, коли вас не буде, хто тоді правитиме замість мене?

Та як не намагався цар Вислав втримати Івана-царевича, ніяк не міг не відпустити його. Іван-царевич узяв у батька благословення, вибрав собі коня і поїхав, — і їхав, сам не знаючи, куди їде.

Їдучи шляхом-дорогою, чи близько, чи далеко, чи низько, чи високо — швидко казка мовиться, та не швидко діло робиться, — нарешті приїхав він у чисте поле, на зелені луки. А в чистому полі стоїть стовп, а на стовпі написані такі слова: «Хто поїде від стовпа цього прямо, той буде голодний та холодний; хто поїде праворуч, той буде живий і здоровий, а кінь його мертвий; а хто поїде ліворуч, той сам буде вбитий, а кінь його живий і здоровий залишиться».

Іван-царевич прочитав цей напис і поїхав праворуч, таку думку маючи: хоч кінь його і вбитий буде, зате сам він живий залишиться, а згодом зможе дістати собі іншого коня. Він їхав день, другий, третій — раптом вийшов йому назустріч величезний сірий вовк і сказав:

— Ой ти, гей, молодий юначе, Іван-царевичу! Адже ти читав, — на стовпі написано, що кінь твій мертвий буде, так чого ж ти сюди їдеш?

Вовк, промовивши це, розірвав коня Івана-царевича надвоє і пішов собі геть.

Іван-царевич дуже зажурився за своїм конем, заплакав гірко і пішов пішки. Ішов він цілісінький день, стомився страшенно, тільки хотів сісти відпочити, як нагнав його раптом сірий вовк і сказав йому:

— Шкода мені тебе, Іване-царевичу, що ти, пішки йдучи, стомився, шкода мені й того, що розірвав я твого доброго коня. Гаразд! Сідай на мене, на сірого вовка, і скажи, куди тебе везти і навіщо.

Іван-царевич сказав сірому вовкові, куди йому їхати треба, і сірий вовк помчав з ним дужче за коня і через деякий час, саме вночі, привіз Івана-царевича до кам’яної стіни, не дуже високої, зупинився і сказав:

— Ну, Іване-царевичу, злізай з мене, з сірого вовка, і лізь через цю кам’яну стіну; тут за стіною сад, а в тому саду жар-птиця сидить у золотій клітці. Ти жар-птицю візьми, а золотої клітки не займай: якщо клітку візьмеш, то тобі відтіль не вийти — зразу ж тебе піймають!

Іван-царевич переліз через кам’яну стіну в сад і побачив жар-птицю в золотій клітці. Дуже вона йому сподобалася. Вийняв він птицю з клітки і пішов назад, та потім подумав і сказав собі:

— Чому ж я взяв жар-птицю без клітки, куди я її посаджу? 
Повернувся і тільки зняв золоту клітку — раптом залунали гуркіт та грім по всьому саду, бо до тієї золотої клітки струни були проведені.

Вартові відразу прокинулися, прибігли в сад, спіймали Івана-царевича з жар-птицею і повели до свого царя, якого звали Долматом.

Цар Долмат дуже розгнівався на Івана-царевича і закричав на нього сердито:

— Як не соромно тобі, мододий юначе, красти? Та хто ти такий і з якої землі, якого батька син і яким іменем тебе звати?

Іван-царевич йому мовив:

— Я з царства Вислава, син царя Вислава Андроновича, а звуть мене Іван-царевич. Твоя жар-птиця занадилась до нас у сад літати щоночі і зривала з любимої батькової яблуні золоті яблучка, майже все дерево зіпсувала; для того послав мене мій батько, щоб відшукав я жар-птицю і йому привіз.

— Ой ти, молодий юначе, Іване-царевичу! — мовив цар Долмат. — Чи годиться так робити, як ти зробив? Ти б прийшов до мене, я б тобі жар-птицю з честю віддав; а тепер чи добре буде, як я розішлю по всіх країнах про тебе об’явити, як ти в моїй країні нечесно вчинив? Проте, слухай, Іване-царевичу! Якщо ти зробиш мені послугу — з’їздиш за тридев’ять земель, у тридесяте царство і дістанеш мені у царя Афрона коня золотогривого, то я тобі твою провину прощу і жар-птицю тобі з великою честю віддам; а якщо не прислужишся мені, то дам про тебе знати по всіх царствах, що ти злодій.

Іван-царевич пішов від царя Долмата дуже зажурений, обіцяючи йому дістати коня золотогривого.

Прийшов він до сірого вовка і розповів йому про все, що цар Долмат казав:

— Гей ти, молодий юначе, Іване-царевичу, — мовив йому сірий вовк, — чому ти слова мого не послухався і взяв золоту клітку?

— Винний я перед тобою! — сказав вовкові Іван-царевич.

— Гаразд, хай буде так! — мовив сірий вовк. — Сідай на мене, на сірого вовка, я тебе відвезу, куди тобі треба.

Іван-царевич сів сірому вовкові на спину, і вовк побіг так швидко, як стріла, і біг він довго, чи коротко, нарешті прибіг у царство царя Афройа вночі. Прийшовши до білокам’яних царських стаєнь, сірий вовк Іванові-царевичу сказав:

— Іди, Іване-царевичу, в ці білокам’яні стайні (тепер вартові конюхи всі міцно сплять!) і бери коня золотогривого. Тільки там на стіні висить золота вуздечка, ти її не бери, бо погано тобі буде.

Іван-царевич ввійшов у білокам’яні стайні, взяв коня і пішов уже назад, та побачив на стіні золоту вуздечку і так спокусився, що зняв її з гвіздка, і тільки но, зняв, як раптом залунали грім і гуркіт по всіх стайнях, бо до тієї вуздечки були струни проведені. Вартові конюхи відразу прокинулися, прибігли, Івана-царевича спіймали і повели до царя Афрона. Цар Афрон почав його питати:

— Гей ти, молодий юначе, скажи мені, з якого ти царства, якого батька син, і яким тебе ім’ям звати?

На те відповідав йому Іван-царевич:

— Я сам з царства Вислава, син царя Вислава Андроновича, а звуть мене Іван-царевич.

— Гей ти, молодий юначе, Іване-царевичу! — сказав йому цар Афрон: хіба чесного рицаря це справа, що ти вчинив? Ти б прийшов до мене, я б тобі коня золотогривого з честю віддав. А тепер чи добре тобі буде, коли я розішлю по всіх країнах об’явити, як ти нечесно в моєму царстві вчинив? Проте, слухай, Іване-царевичу: якщо ти зробиш мені послугу, дістанеш мені королівну Олену Прекрасну, яку я давно і душею і серцем кохаю, а дістати не можу, то я тобі цю провину прощу і коня золотогривого з золотою вуздечкою чесно віддам. А якщо ти не прислужишся мені, то я дам знати про тебе по всіх землях, що ти злодій, і пропишу все, як ти в моєму царстві погано вчинив.

Тоді Іван-царевич пообіцяв, цареві Афрону дістати королівну Олену Прекрасну, а сам пішов з його палат і гірко заплакав. Прийшов до сірого вовка і розповів усе, що з ним трапилося.

— Гей ти, молодий юначе, Іване-царевичу, — мовив йому сірий вовк, — чому ти слова мого не’послухався і взяв золоту вуздечку?

— Винний я перед тобою, — сказав сірому вовкові Іван-царевич.

— Гаразд, хай буде так! — мовив сірий вовк.—Сідай на мене, на сірого вовка, я тебе одвезу, куди тобі треба.

Іван-царевич сів сірому вовкові на спину, а вовк побіг так швидко, як стріла, і біг він, як у казці мовиться, довго, чи коротко і, нарешті, прибіг у царство королівни Олени Прекрасної. Підійшовши до золотої огорожі, яка оточувала чудовий сад, вовк сказав Івану-царевичеві:

— Ну, Іване-царевичу, злазь тепер з мене, з сірого вовка, йди назад тією ж дорогою, якою ми сюди прибули, і чекай мене в чистому полі під зеленим дубом.

Іван-царевич пішов, куди йому було сказано.

А сірий вовк сів біля золотої огорожі і чекав, поки вийде прогулятися в сад королівна Олена Прекрасна. Надвечір, коли сонечко почало заходити, в повітрі повіяло прохолодою, королівна Олена Прекрасна пішла в сад прогулятися з своїми нянями та з придворними панянками. Коли вона увійшла в сад і підійшла до того місця, де сірий вовк сидів за огорожею, — він раптом перестрибнув через огорожу в сад і схопив королівну Олену Прекрасну, перестрибнув назад і побіг з нею що було духу. Прибіг у чисте поле під зелений дуб, де його Іван-царевич чекав, і сказав йому:

— Іване-царевичу, сідай швидше на мене, на сірого вовка.
Іван-царевич сів на нього, а сірий вовк помчав їх обох до царства царя Афрона. Няні і мамки і всі боярині придворні, які гуляли в саду з Прекрасною Оленою, побігли мерщій у палац. Зразу ж послали погоню, щоб догнати сірого вовка. Проте, скільки гінці не гналися, не змогли догнати вовка і ні з чим повернулися назад.

Іван-царевич, сидячи на сірому вовкові разом а прекрасною королівною Оленою, полюбив її від щирого серця, а вона — Івана-царевича; і коли сірий вовк прибіг у царство царя Афрона й Іванові-царевичу треба було відвести прекрасну королівну Олену в палац та віддати цареві, Іван-царевич дуже зажурився і почав гірко плакати.

Сірий вовк спитав його:

— Чого ти плачеш, Іване-царевичу?
На те йому Іван-царевич відповів:

— Друже мій, сірий вовче, як мені, доброму молодцеві, не плакати, не журитися! Я від щирого серця -покохав прекрасну королівну Олену, а тепер мушу віддати її цареві Афрону за коня золотогривого, а якщо я її не віддам, то цар Афрон збезчестить мене по всіх землях.

— Служив я тобі багато, Іване-царевичу, — сказав сірий вовк, — прислужуся і в цьому. Слухай, Іване-царевичу: я зроблюся прекрасною королівною Оленою, ти мене відведеш до царя Афрона, він мене прийме за справжню королівну. Візьмеш коня золотогривого, і коли сядеш на нього і від’їдеш далеко, тоді я попрошуся у царя Афрона в чисте поле погуляти. І як він мене відпустить з няньками та мамками та з усіма придворними бояринями, і буду я з ними в чистім полі, тоді ти мене згадай, — і я знову коло тебе буду.

Сірий вовк вимовив ці слова, ударився об сиру землю і зробився прекрасною королівною Оленою, так що ніяк і пізнати не можна було, що то не вона. Іван-царевич узяв сірого вовка, пішов у палац до царя Афрона, а прекрасній королівні Олені сказав чекати за містом. Коли Іван-царевич прийшов до царя Афрона з удаваною Оленою Прекрасною, то цар дуже зрадів. Він прийняв королівну, а коня золотогривого віддав Івану-царевичу. Іван-царевич сів на того коня, виїхав за місто, посадив з собою Олену Прекрасну і попрямував до царства Долмата.

А сірий вовк живе у царя Афрона день, другий і третій замість прекрасної королівни Олени, а на четвертий день прийшов до царя Афрона попроситися в чисте поле погуляти, щоб розвіяти журбу-печаль люту. Сказав так йому цар Афрон:

— Ах, прекрасна моя королівна Олено! Я для тебе все зроблю, відпущу тебе в чисте поле погуляти!

І наказав нянькам та мамкам та всім придворним бояриням з прекрасною королівною іти в чисте поле гуляти.

А Іван-царевич їхав шляхом-дорогою з Оленою Прекрасною, розмовляв з нею і забув спочатку про сірого вовка, та потім згадав саме в той час, як вовк гуляти пішов:

— Ах, де ж то мій сірий вовк?

Раптом — звідки не взявся — став він перед Іваном-царевичем і сказав йому:

— Сідай, Іване-царевичу, на мене, на сірого вовка, а прекрасна королівна нехай їде на коні золотогривому.

Іван-царевич сів на сірого вовка, і поїхали вони в царство царя Долмата.

Їхали вони довго, чи коротко і, доїхавши до того царства, за три версти від міста зупинилися. Іван-царевич почав просити сірого вовка:

— Слухай, друже мій, любий сірий вовче! Служив ти мені багато, прислужися востаннє. А послуга твоя буде ось яка: чи не можеш ти обернутися в коня золотогривого замість цього, бо з цим конем золотогривим мені розлучатися не хочеться.

Раптом сірий вовк ударився об сиру землю і став конем золотогривим. Іван-царевич. залишивши, прекрасну королівну Олену на зеленім моріжку, сів на сірого вовка і поїхав у палац до царя Долмата. Як побачив цар Долмат, що Іван-царевич їде на коні золотогривому, дуже зрадів, вийшов з палат своїх, зустрів царевича на широкому дворі, поцілував його в уста солодкі, взяв за праву руку і повів у палати білокам’яні.

Цар Долмат для такої радості наказав влаштувати бенкет, і вони сіли за столи дубові, за скатерті білі, пили, їли, розважалися і веселилися рівно два дні, а на третій день цар Долмат дав Іванові-царевичу жар-птицю з золотою кліткою.

Царевич узяв жар-птицю, пішов за місто, сів на коня золотогривого разом з прекрасною королівною Оленою і поїхав у свою рідну країну, в царство царя Вислава Андроновича. А цар Долмат надумав другого дня свого золотогривого коня об’їздити в чистому полі; велів його осідлати, потім сів на нього і поїхав у чисте поле; і тільки він розігнав коня, як кінь скинув з себе царя Долмата і, обернувшися знову в сірого вовка, побіг і догнав Івана-царевича.

— Іване-царевичу, — сказав він, — сідай на мене, на сірого вовка, а королівна Олена Прекрасна хай їде на коні золотогривому.

Іван-царевич сів на сірого вовка, і поїхали вони далі.

Як тільки довіз сірий вовк Івана-царевича до того місця, де коня його розірвав, він зупинився і сказав:

— Ну, Іване-царевичу, послужив я тобі досить вірою і правдою. Ось на цьому місці розірвав я твого коня надвоє, до цього місця і довіз тебе. Злазь з мене, з сірого вовка, — тепер є в тебе кінь золотогривий, так ти сідай на нього, їдь, куди тобі треба, а я тобі більше не слуга.

Сірий вовк вимовив ці слова і побіг собі геть, а Іван-царевич заплакав гірко за сірим вовком і поїхав далі з прекрасною королівною.

Довго, чи коротко їхав він з прекрасною королівною Оленою на коні золотогривому, та, не доїхавши до свого царства за двадцять верст, спинився, зліз з коня і разом з прекрасною королівною ліг відпочити від спеки під деревом; коня золотогривого прив’язав до того ж дерева, а клітку з жар-птицею поставив біля себе. Лежачи на м’якій траві і приязно розмовляючи, вони міцно поснули.

Саме в той час брати Івана-царевича, Дмитро й Василь-царевичі, об’їздивши різні землі і не знайшовши жар-птиці, поверталися у свою землю з порожніми руками. Ненароком наїхали вони на свого сонного брата Івана-царевича з прекрасною королівною Оленою. Побачивши на траві коня золотогривого і жар-птицю в золотій клітці, дуже цим спокусилися і вирішили брата свого Івана-царевича убити. Дмитро-царевич вийняв з піхов меч свій, заколов Івана-царевича і порубав його на дрібні шматки, потім розбудив прекрасну королівну Олену і почав її питати:

— Дівчина-краса, з якого ти царства і якого ти батька дочка, і як тебе на ймення звати?

Прекрасна королівна Олена, побачивши Івана-царевича мертвим, дуже злякалася, почала плакати гіркими сльозами і в сльозах говорила:

— Я королівна Олена Прекрасна, а дістав мене Іван-царевич, якого ви на злу смерть віддали. Були б ви чесні рицарі, коли б і виїхали з ним у чисте поле та живого перемогли, а то вбили сонного і тим яку собі похвалу матимете? Сонна людина, що мертва. Тоді Дмитро-царевич приклав свій меч до серця прекрасної королівни Олени і сказав їй:

— Слухай, Олено Прекрасна. Ти тепер у наших руках, ми і повеземо тебе до нашого батька царя Вислава Андроновича, і ти скажи йому, що ми і тебе дістали, і жар-птицю, і коня золотогривого. Якщо цього не скажеш, зараз тебе стратимо!

Прекрасна королівна Олена, злякавшися смерті, обіцяла їм і клялась усім дорогим, що казатиме так, як їй наказують. Тоді Дмитро-царевич з Василем-царевичем стали кидати жеребок, кому дістанеться прекрасна королівна Олена, а кому кінь золотогривий. І жеребок випав, що прекрасна королівна мусить належати Василю-царевичу, а кінь золотогривий — Дмитру-царевичу. Тоді Василь-царевич узяв прекрасну королівну Олену, посадив на свого доброго коня, а Дмитро-царевич сів на коня золотогривого і взяв жар-птицю, щоб віддати її батькові своєму царю Виславу Андроновичу, і рушили вони в путь.

Іван-царевич лежав мертвий на тому місці рівно тридцять днів. В той час набіг на нього сірий вовк і пізнав по духу Івана-царевича. Захотів допомогти йому — оживити, та не знав, як це зробити. Саме тоді побачив сірий вовк одного ворона і двох вороненят, що літали над трупом і хотіли спуститися на землю — наїстися м’яса Івана-царевича. Сірий вовк сховався за кущі, і тільки вороненята спустилися на землю та почали клювати тіло Івана-царевича, він вистрибнув зза кущів, схопив одне вороненя і хотів розірвати його надвоє.

Тоді ворон спустився на землю, сів віддалік од сірого вовка, і сказав йому:

— Гей, ти, сірий вовче! Не займай моєї малої дитини, адже вона тобі нічого не зробила.

— Слухай, Вороне Вороновичу, — мовив сірий вовк, — я твоєї дитини не займатиму і відпущу її живу й цілісіньку, коли ти мені зробиш послугу: полетиш за тридев’ять земель у тридесяте царство і принесеш мені мертвої і живої води.

На те Ворон Воронович сказав сірому вовкові:

— Я тобі це зроблю, тільки не займай мого сина.
Сказавши ці слова, ворон, полетів і швидко зник з очей.

На третій день ворон прилетів і приніс із собою дві скляночки: в одній була жива вода, а в другій — мертва, і віддав ці скляночки сірому вовкові. Сірий вовк узяв скляночки, розірвав вороненя надвоє і збризнув його мертвою водою, і те вороненя зрослося, оббризкав живою водою — вороненя стрепенулося й полетіло. Потім сірий вовк збризнув Івана-царевича мертвою водою — його тіло зрослося, збризнув живою водою — Іван-царевич устав і промовив:

— Ох, і довго ж я спав!

На те сказав йому сірий вовк:

— Так, Іване-царевичу, спати б тобі повік, коли б не я тебе ж брати твої порубали, а прекрасну королівну Олену, коня золотогривого і жар-птицю повезли з собою. Тепер поспішай у свою країну: брат твій Василь-царевич одружується сьогодні з твоєю нареченою, з прекрасною королівною Оленою. А щоб швидше туди тобі дістатися, сідай краще на мене, на сірого вовка, я тебе на собі донесу.

Іван-царевич сів на сірого вовка, вовк побіг з ним у царство царя Вислава Андроновича і, довго чи коротко, прибіг до міста.

Іван-царевич зліз із сірого вовка, пішов у палац і побачив там, що брат його Василь-царевич одружується з прекрасною королівною Оленою: повернувся з нею спід вінця і сидить за столом. Іван-царевич зайшов у палати, і тільки Олена Прекрасна побачила його, одразу вибігла зза столу, почала цілувати в уста! солодкі і закричала:

— Ось мій коханий наречений Іван-царевич, а не той лиходій, що за столом сидить.

Тоді цар Вислав Андронович устав з місця і почав Прекрасну Олену питати: що це все означає. Олена Прекрасна розповіла йому всю правду, що і як було: як Іван-царевич добув її, коня золотогривого і жар-птицю, як старші брати убили його сонного на смерть і як залякували її, щоб вона казала, ніби все це вони дістали. Цар Вислав дуже розсердився на Дмитра й Василя-царевичів і посадив їх у темницю. А Іван-царевич одружився з прекрасною королівною Оленою і почав з нею жити дружно, в любові,так, що одне без одного і хвилини пробути не могли.