ind_kazky

Чарівне горня

Для молодшого шкільного віку

Індійська народна казка

Один бідний селянин — звали його Сомілака — працював на багатія день і ніч, а жив упроголодь, їв саме товчене листя та корінці. Від голоду він ледве ноги тяг, а жінка його й зовсім заслабла. Якось і каже вона чоловікові:

— Піди в ліс та принеси чогось попоїсти, бо я скоро сконаю з голоду.
Подався Сомілака до лісу. Коли бачить — висять на дереві двоє горнят, одне глиняне, друге дерев’яне. І на обох покришки.

«Візьму глиняне горня собі,— подумав Сомілака,— а то наше вдома вже геть нікудишнє».

Виліз він на дерево, взяв горня. І знов міркує: «А навіщо нам це горня? Адже воно порожнє! От якби я приніс у ньому хліба, жінка відразу б одужала».

Ледве він це подумав, як покришка трохи піднялася, і Сомілака побачив… рисовий коржик!

— Оце так! — здивовано мовив він.— Треба швидше нагодувати жінку, нехай одужує. Шкода, що в горняті лише один коржик, а то б і я попоїв.

Не встиг Сомілака доказати, аж бачить — покришка знов трохи піднялася, а в горняті — ще один коржик!

«Еге! Видно, це горня не просте, а чарівне! Ану ж попрошу я в нього смажене курча!» — зметикував Сомілака.

Покришка знову піднялася, і він побачив у горняті смажене курча.

Попоїв селянин і, мугикаючи веселу пісеньку, подався додому.

А йти йому треба було повз будинок багатія. Той дуже здивувався, побачивши, що Сомілака йде радий та веселий, ще й пісню співає.

— Ану йди сюди! — покликав він. Сомілака підійшов.

— Ти чого радієш? — грізно спитав поміщик.

— Та ось,— відповів Сомілака,— в лісі чарівне горня знайшов.

— Чарівне горня? — здивувався поміщик.— І що ж воно вміє?

Сомілака поставив чарівне горня й каже:

— Хочу смажену перепілку!

Покришка на горняті піднялася, і поміщик побачив смажену перепілку. Він аж затремтів од жадібності й заздрості.

«Як би його видурити горня в селянина?» — промайнуло у нього у голові.

Витяг поміщик перепілку із горняти й заходився їсти. А тоді й каже Сомілаці:

— А принеси-но мені, чоловіче, холодненької води.

Поки селянин ходив по воду, поміщик схопив чарівне горня й сховав його, а замість нього поставив таке саме просте. Взяв Сомілака горня та й каже:

— Дозвольте, пане, піти додому. Бо мене жде голодна жінка.

— Йди собі, йди,— махнув рукою поміщик, радий, що обдурив селянина.

Прибіг Сомілака додому, а жінка вже ледве дихає.

— Ну, тепер ми врятовані! — вигукнув Сомілака.— Зараз я почастую тебе всім, чого забажаєш.

Він розповів жінці про чарівне горня, потім поставив його серед хати й каже:

— Хочу смажену перепілку!

Покришка на горняті не ворухнулася.

Здивувався селянин та й каже знов:

— Хочу смажену перепілку!

І знов покришка не ворухнулася. Сомілака зазирнув у горня — порожнє.

— Що таке? — почухав потилицю Сомілака.— Щойно ж у поміщика воно мене слухалось…

— У поміщика? — перепитала жінка.— То ти показував чарівне горня поміщикові?

Сомілака розповів усе, як було. Жінка гірко заплакала й каже:

— Що ж ти наробив, чоловіче! Поміщик украв твоє горня й поставив на його місце звичайне.

— Не плач, жінко! — мовив Сомілака.— На дереві в лісі висіло двоє горнят. Зараз я побіжу по друге.

Так він і зробив. Зняв з дерева горня і йде веселий додому.

І знов побачив його у вікно поміщик. Дивиться — в руках селянина таке саме горня, з покришкою, тільки дерев’яне.

Закортіло поміщикові й це горня собі забрати. Покликав він селянина й питає:

— Що це в тебе за горня? Продай мені!

— Та я б радий його продати,—відповідає Сомілака.—Але вдома мене жде голодна жінка.

А поміщик як гримне:

— Не хочеш продати? То я заберу силоміць!
І зірвав з горняти покришку.

А з горняти як вискочить десятків зо два дерев’яних кулаків — та й ну лупцювати поміщика! Той кинувся тікати, а кулаки — за ним. Лупцюють, молотять ію спині, по крижах, по голові, аж луна розлягається.

— Ой лишенько, рятуйте! — заволав поміщик.— Пожалій мене, чоловіче! — гукнув до Сомілаки.— Накажи кулакам не бити мене!

— Спершу віддай мені горня!

— Віддам, віддам, тільки вгамуй кулаки!

— Кулаки, в горня! — наказав Сомілака.
Кулаки слухняно вскочили в горня.

Поміщик, ледве дихаючи, заповз до хати, дістав сховане чарівне горня й віддав селянинові.

Щасливий Сомілака повернувся додому, і того вечора вони з жінкою вперше лягли спати ситі.

Відтоді Сомілака зажив у достатку. І сусідам своїм помагав. Винесе, було, чарівне горня на вулицю — і всі їдять досхочу.

Так минуло літо,

А восени пішла по країні чутка, що бадшах видає заміж дочку.

Поміщик одразу пішов до палацу й розповів володареві про чарівне горня Сомілаки.

— Все, що ти схочеш поставити на весільний стіл, тобі дасть те чарівне горня,— закінчив він.

Бадшах послав гінців по Сомілаку й наказав привести його до палацу.

Призначеного дня Сомілака з’явився в палац.

— Показуй своє горня! — звелів всесильний бадшах.— Це правда, що воно чарівне?

— Хай довго тягнуться літа твої, о володарю! — відповів селянин.— Це горня справді чарівне.

— Тоді нехай дасть мені найкращих на світі солодощів.

Покришка враз підскочила, і бадшах побачив — горня повне солодощів. Покуштувавши їх, він не міг одірватися і їв доти, аж доки горня спорожніло.

— Таких смачних солодощів ще не доводилося їсти нікому в світі! — вигукнув бадшах.— Залиш мені горня на три дні. Через три дні гості роз’їдуться, і я віддам тобі горня назад.

В Сомілаки не було ради: воля бадшаха — закон. Уклонився він володареві й подався додому.

Три дні гуляли в палаці весілля. Три дні гості ласували чудовими солодощами й раз у раз вигукували:

— Яка смакота! Таких солодощів не пробували навіть боги!
Нарешті гості роз’їхалися, і Сомілака прийшов по горня.

— Чого тобі тут треба?! — закричав бадшах, навіть не впізнавши селянина.

— Я прийшов по своє горня, о володарю,— відповів той.

— У цьому палаці все належить мені! Геть звідси, а то накажу кинути тебе в клітку до тигрів!

— О найсправедливіший! Ти ж обіцяв після весілля віддати мені горня…

— Ти ще перечиш?! — гримнув бадшах.— Гей, сторожа! Киньте його в клітку до голодних тигрів!

Та не встигла сторожа підбігти до Сомілаки, як він дістав дерев’яне горня й зірвав з нього покришку. Двадцять дерев’яних кулаків заходилися лупцювати всіх підряд — і бадшаха, і його сторожу. Бадшах упав, а кулаки лупцювали його й лупцювали.

— Змилуйся наді мною! — заблагав він.— Угамуй кулаки, коли твоя ласка!

— Спершу віддай моє чарівне горня! — сказав Сомілака.

— Гей, слуги! — закричав бадшах.— Принесіть чарівне горня! Та швидше, а то ці кулаки мене вб’ють!

Коли слуги принесли горня, Сомілака наказав:

— Кулаки, в горня!

Потім він приклав руку до грудей, уклонився й мовив:

— Прощавайте всі. Я піду в своє село. Голодні селяни вже давно чекають на чарівне горня.

Бадшах мовчки закивав головою. Кулаки так його набили, що до нього ще довго не поверталася мова.