ind_kazky

Чарівний перстень

Для молодшого шкільного віку

Індійська народна казка

Жив на світі купець, і було в нього двоє синів. Коли купець помер, молодший син почав гуляти, веселитися, гроші батькові розтринькувати. А старшому братові те не подобалось. «Так він усе добро за вітром пустить,— думав він.— Ні дружини, ні дітей у нього немає, а я людина сімейна, статечна. Якщо й далі так буде, доведеться мені з торбою по світу йти… Краще відділюся від нього, поки не пізно».

Покликав він до себе брата, виділив йому частину батьківського спадку.

А брат той мав лагідну вдачу, мирив з усіма, завжди охоче допомагав — чи то нужденному злидареві, чи голодному волоцюзі, чи сусідові або приятелю. Нікому не відмовляв.

Отак і спливло потроху батьківське добро. А коли за душею в брата не залишилось і копійки, стали його люди ганити-хулити та розуму навчати: он який ти, сину купецький, всі батьківські гроші змарнував! І друзі-приятелі перестали водитися з ним, одвернулися, наче доти його й знати не знали, наче не пили-гуляли на його гроші.

І пішов купецький син з дому світ за очі. Довго він ішов, аж ось нарешті, голодний і спраглий, добувся до якогось міста.

«Якби ж то в мене був хоч якийсь дріб’язок! — подумав він. Вивернув усі кишені, перемацав — нічогісінько! — Кепсько! Ні родичів у мене, ні друзів, ні грошей. Пропала моя голівонька безталанна!»

Раптом згадав купецький син про золотий перстень у нього на руці-Зняв перстень, продав, наївся досхочу та й пішов тинятися містом. Ходив він, ходив і зустрів чоловіка, який за сто рупій продавав миршавого кота.

— Кому там здався твій облізлий кіт? Та ще за такі гроші!— кепкували перехожі, сіпали кота за хвіст. З усіх боків лунало:

— А зіграйте-но йому на ребрах!

— І чим ти тільки годував його, чоловіче?

— Налови хоч мишей та погодуй його, а то він ледве дише!
Помітивши купецького сина, що стояв осторонь натовпу й співчутливо

дивився на все те, зацюканий кіт вирвався з рук чоловіка, підбіг до юнака, став тертися об його ноги та жалібно нявчати, мовби просив у нього захисту. Юнак простяг чоловікові сто рупій, і той квапливо зник. А купецький син узяв кота на руки й рушив далі.

Йшов він отак, коли бачить: стоїть на вулиці інший чоловік і продає пса, худющого, кощавого і теж просить за нього сто рупій. Перехожі глузують, штурхають пса, смикають його, а він хоч би ворухнувся, хоч би огризнувся, хвіст підібгав і тільки тремтить.

— Оце-то гроза тигрів! Треба показати його царю, такої породи він іще не бачив! — глузували люди.

— Та він схожий на голодного аскета! А який сумирний! Певно, найсвятіший серед усіх псів!

Побачив пес купецького сина, що стояв осторонь з котом на руках, підбіг до нього, заметляв хвостом, став лизати йому ноги, мовби благаючи захистити його. Купецький син квапливо дістав сотню рупій і простяг чоловікові. Той, не тямлячись від щастя, схопив гроші і відразу ж зник. А купецький син, тепер уже з котом і псом, рушив далі.

Невдовзі їм зустрівся птахолов з папугою в клітці. Птахолов теж просив за папугу сто рупій. А хто ж дасть такі гроші за обчухраного папугу, який навряд чи й говорити щось уміє!

— Він і народився, певно, для того, щоб своїм голосом тішити саму царицю! — глузували перехожі.

— А який він поважний — голову похнюпив, ні на кого не гляне! Не інакше, як вважає, що ми недостойні слухати його мудру мову!

Нещасний птах сидів настовбурчений, мовби ремствуючи на свою гірку долю.

Купецький син дав птахолову сто рупій, узяв клітку з папугою та й пішов далі.

Довго чи не довго він ішов, зустрівся йому чоловік із змієм. Змій лежав непорушно, мовби геть вибився із сил. Дітлахи тицяли в нього палицями, а він лиш підводив голову й лагідно дивився на своїх мучителів.

— І де це ти приловив такого царевича? — чулося звідусіль.

— І ти просиш за нього всього сто рупій? Та за такого й тисячі мало! Дивись, не продешеви!

Купецький син пожалів змія, дістав останні сто рупій і відкупив його в змієлова.

Щоб якось прогодувати себе і своїх нових друзів, пішов купецький син у найми. Важко йому доводилось, бо не звик працювати. І от якось підповз до нього змій і мовив людським голосом:

— Годі мучити себе! Ходімо зі мною. Мій батько—зміїний цар, має незліченні багатства. Та якщо він запропонує тобі щось із своїх скарбів, відмовся. Двічі відмовляйся від подарунків. А коли батько запропонує що-небудь утретє, попроси отой гарний золотий перстень, що його носить він сам.

Юнак і змій рушили в дорогу. Довго вони йшли і нарешті добулися печери, де жив зміїний цар. Змій попросив юнака зачекати, а сам поповз у печеру.

— Любий татку,— мовив він до батька,— я потрапив був у біду: мене спіймав змієлов. Та один добрий юнак відкупив мене, і я знову на волі. Мій рятівник стоїть отут, біля печери.

— О, ми повинні віддячити йому за його добре серце! — вигукнув зміїний цар. Вийшов він із печери і сказав:

— Чоловіче, проси в мене чого хочеш, бери з моїх скарбів усе, що забажаєш, бо ти врятував мою дитину!

— О царю,— відповів юнак,— навіщо мені твої скарби. З мене досить і твого доброго слова, твоєї ласки.

— Благаю тебе, юначе, дай мені якось віддячити тобі! Серед моїх коштовностей немає жодної, якої б я не захотів подарувати тобі, серед моїх багатств немає такого скарбу, якого б я пошкодував тобі! Ніщо, добрий юначе, не зрівняється з тим, що ти зробив для мене! Ти повернув мені найбільший мій скарб — мого єдиного сина!

— Та нічого мені не треба, дякую вам! —відмовлявся юнак.

Проте, коли зміїний цар утрете попросив його взяти яку завгодно винагороду, він погодився:

— Гаразд, пресвітлий царю! Якщо вже так наполягаєш, то подаруй мені золотий перстень.

— Золотий перстень? Який перстень?

— А той, що на тобі.

— І-іч-ч-ч-ш-ш-ш який! — засичав зміїний цар.— О-о, якби хтось інший так зухвало попросив у мене золотий перстень, я б тому голову зітнув, вогнем спопелив! Але ти двічі відмовлявся від мого дарунка, двічі відхиляв моє прохання вибрати будь-що серед моїх скарбів, а я перед тобою в неоплатному боргу. Ти матимеш те, що просиш, матимеш найкраще з усього, що я маю,— золотий перстень. Дивись! Бери ж його, ось він!

Зміїний цар простяг юнакові перстень, а сам поповз у свою печеру.

Купецький син рушив у зворотний шлях. Ішов він, час від часу поглядав на золотий перстень і думав: «І що в ньому особливого? Хіба те, що золотий. Але і в мене був не гірший!»

Та змій-царевич наче вгадав його думки:

— Не дивуйся, я недарма радив тобі взяти саме цей подарунок. Перстень чудодійний. Якщо покласти його на землю, посипати священним порошком, розвести вогонь і кинути в нього жертовну страву, то перстень здійснить будь-яке твоє бажання. Тож нехай щастить тобі! А тепер прощавай! Я повертаюсь додому!

Купецький син прийшов у своє убоге житло й зробив так, як сказав змій-царевич: поклав перстень на землю, посипав його порошком, обкурив, покропив, кинув у вогонь жменю жертовних зерен і попросив у персня смачних страв, чепурного вбрання й прудконогого коня. І вмить те все наче вродилося перед ним. Наївся юнак досхочу, вдягнувся в розкішне вбрання, сів на скакуна, посадив позад себе кота, пса й папугу та й вирушив у далеку дорогу.

Мчав він мов вітер, пісні наспівував. Нарешті прибув в одне царство. А цар тієї країни саме оголосив, що віддасть свою красуню-доньку заміж за того, хто за ніч зуміє звести золотий палац, та щоб палац той стояв не на землі, а на воді, посеред моря. І хто, мовляв, зголоситься на таке, але не зробить — нехай нарікає сам на себе; його чекатиме страшна кара.

Почув про це купецький син і рушив до царського палацу. Прийшов прямісінько в царські палати, сів серед найпочесніших гостей та вельмож, узяв піднесене йому вгощення і при всіх заявив, що приймає царську умову. Всі сторопіли, а цар і собі здивовано поглянув на юнака, і стало йому шкода його молодості — адже пропаде ні за що, ні про що! Став його відраджувати: мовляв, чи розумієш ти, що на тебе чекає, коли не виконаєш свого слова?

Та юнак стояв на своєму, і цар мусив змиритися. Він подав своїй варті знак, і та відразу оточила юнака, щоб він часом не втік.

І от настала ніч, царська столиця заснула. Купецький син вийшов надвір, поклав перстень на землю, здійснив належний обряд, а тоді мовив:

— О персню чарівний, я хочу, щоб виріс небачений палац, і не простий, а золотий, щоб був він заввишки, як сім будинків, щоб стояв він серед хвиль морських, щоб збігали до моря сходи мармурові, а щоб сам палац був обнесений неприступними мурами.

А вранці люди аж завмерли із захвату: перед ними стояв дивної краси палац. Стояв серед морських хвиль, сяяв щирим золотом, і не можна було ним намилуватися.

Відгуляли бучне весілля, і молодята почали жити в золотому палаці.

А слід сказати, що й коси в царівни були не звичайні, а теж золоті. От якось сиділа вона на мармурових сходах біля самісінької води, мила свої коси, а потім розчісувала їх. Кілька золотих волосинок лишилося на гребінці. Царівна зняла їх, зв’язала у жмуток, поклала в кошичок, а кошичок пустила за водою. Хвилі підхопили його, понесли, і невдовзі кошичок зник з очей.

Довго плив кошичок по морю, аж поки прибило його до берега. А на тому березі стояв палац чужоземного царевича. Саме того дня царевич вирішив поплавати на човні. Дивиться — на хвилях колишеться кошичок. Витяг царевич той кошичок, заглянув усередину й побачив жмуток золотих волосинок. Волосинки враз зачарували його. «Яка ж, певно, вродлива та, що має такі чудові коси! — подумав він.— Будь-що я маю одружитися з нею!»

Засумував відтоді царевич — не їсть, не п’є, день і ніч думає про невідому золотокосу красуню. А цар довідався про синову недугу та й звелів привести до себе найзнаменитіших свах. Привели до нього трьох свах.

— Я можу в небі дірку зробити! — похвалилася одна.

— А я можу ту дірку зашити! — мовила друга.

— А я можу зробити і те, і те! І ще багато чого!— докинула третя, найбуваліша сваха.

— Ти мені й потрібна! — зрадів цар.

Віддав він свасі жмуток золотих волосинок і звелів:

— Як ти собі хочеш, а щоб дізналася, де живе ця красуня! І щоб привела її сюди, в мій палац!

Набрала стара в царя скільки хотіла грошей і спорядила у далеку дорогу човен. Довго в негоду і вітер носився човен по синьому морю. Пильно вдивлялася стара сваха в далину і все примовляла:

— Дівчину-красу хоч під землею, хоч на дні морському, а знайду й дістану!

І от одного дня вона радісно гукнула гребцям:

— Хутчій веслуйте он туди, до того берега! Там ніби височить якийсь палац!

Та все підганяла, все підганяла гребців, щоб гребли швидше й дужче. І справді, невдовзі на обрії замрів казковий золотий палац. «В ньому, певно, і живе золотокоса красуня»,— відразу зметикувала стара сваха.

Човен пристав до мармурових сходів, стара вилізла на купальний майданчик, сіла біля води й заголосила:

— Ой нещасна я та горопашна! Ой де ж ти, донечко моя рідна! Ой де ж ти пропала, на кого мене залишила! Де ж ти, озовися, ріднесенька моя! Не край мого серця!

Почула царівна голосіння й звеліла покликати стару до себе.

— За ким це ти так побиваєшся, бабусю? — спитала вона.

А та, тільки глянула на царівну, підхопилася на ноги й кинулась до неї:

— Донечко моя люба, нарешті я таки знайшла тебе!

— Ти що, збожеволіла? — відсахнулася від неї царівна.— Не торкайся мене! Яка я тобі дочка?

— Та я ж твоя рідна тітонька, сестра твоєї матері! Коли вона, бідолашна, упокоїлась, я часто провідувала тебе. Щоправда, ти була зовсім маленька, ще немовля, тому й не пам’ятаєш мене. Але я тебе впізнала, по твоєму золотому волоссячку впізнала! Яка я щаслива, що нарешті знайшла тебе!.. А в якому палаці розкошує моя люба донечка, в якому золоті та багатстві купається! Яка моя донечка вродлива та щаслива! Як би тішилася твоя мати, побачивши твоє щастя! І коли б ти знала, як я зраділа, що знайшла тебе; серце мало не вискочило з грудей! — не вгавала стара, і сльози знову навернулися їй на очі, вона знову кинулася до царівни, почала обнімати та цілувати її. А царівна не знала, що й думати, як повестися. «Напевне, ця стара не може бути моєю матір’ю, бо старша за неї, покійну, майже вдвічі,— міркувала вона.— Але нібито вона й справді мені якась рідня, бо чого б ото їй так радіти й плакати, побачивши мене!..»

Провела царівна свою тітусю в палац, поселила її в розкішних покоях, почала дбати про неї та доглядати її. А стара звідниця скрізь свого носа стромляє, все намагається показати, як-то вона любить та шанує царівну.

Якось вона особливо ніжно пригорнула її до себе й стала нашіптувати:

— Так мені чогось шкода тебе, бідолашненька ти моя! Чоловічок твій хтозна-де пропадає, а ти цілісінькі дні сама та сама, сидиш та нудьгуєш! Нікому ні погуляти з тобою, ні розважити тебе. Так ти й зовсім від людей одвикнеш, відлюдьком станеш!

— Та що ви, тітусю, не сидіти ж йому цілий божий день коло мене! Та й жити він не може без полювання!

— Без полювання, кажеш? В тому-то й лихо! Станеться з ним там щось, а ти того й не знатимеш. Та й скільки тут у. тебе світу, куди не глянь — тільки море та море! Це не життя, а животіння! Ні сама ти нікого не бачиш, ні тебе ніхто! А скільки ж усяких див на білому світі, скільки всього діється! А скажи-но, красуне моя, як твій чоловік до суші добирається? Невже човном? — допитувалася стара.

— У нього, тітусю, є чарівний перстень. От він і допомагає чоловікові подолати безкрає море.

— Он воно що! Чарівний перстень! — стрепенулася стара.— Ну, та гаразд, перстень перснем — а раптом чоловік твій стріне в лісі страшного звіра, а раптом його розірве тигр! Адже перстень у нього — тож ти ні його врятувати не зможеш, ні собі не зарадиш… Так і помреш тут самотою!

— Тітусю, що ви таке кажете! — заперечила царівна.— Не може з ним ніякого лиха статися!

— Хіба мало всяких лих чигає на людину? Нічого передбачити не можна!.. То я й кажу — якби перстень був у тебе, ти принаймні знала б, де твій чоловік і що з ним. Та й допомогла б йому, коли б якась біда приключилася! А так чим зарадиш? Занапастиш і його, і себе. Сидітимеш тут, серед моря, поки й вік звікуєш!

«Ой, мабуть, правду каже тітуся!— промайнуло в голові у царівни,— Всяке може статися: і чоловік загинути, і я тут пропасти».

Вранці, коли купецький син зібрався на полювання, царівна попросила чарівний перстень. Він здивувався — навіщо, мовляв, їй перстень, але царівна так благала, такі сльози проливала, що купецький син не встояв. Оддав їй перстень, а сам пішов на полювання.

Побачивши на пальці в царівни перстень, сваха заходилася її вмовляти покататися на човні. Царівна врешті погодилась.

Повела стара царівну мармуровими сходами до води, посадила в човен і звеліла веслярам гребти в синє море.

Аж тут налетів дужий вітер і погнав човен геть од золотого палацу. Здогадалася царівна, що стара її підманула. Забилася, заголосила, та було вже пізно. Хотіла в розпачі кинутися в море, однак стара пильно стежила за нею. Схопила царівну, міцно зв’язала їй руки та ноги, ще й голову шматиною обгорнула. Веслярі підняли вітрило, човен помчав іще швидше, і невдовзі золотий палац зник з очей.

На третій день човен пристав до чужого берега. Царівну привели в палац, і тут вона взнала, нащо стара викрала її. І попросила царівна царя дати їй подумати півроку, мовивши:

— Якщо за цей час чоловік не розшукає мене, я стану дружиною вашого сина.

Цар, певний, що чоловік якщо ненароком і довідається, де його дружина, й добереться сюди, то все одно живим не вибереться, прийняв умову царівни.

Поселили царівну в окремих палатах, а сторожити її приставили ту ж саму стару сваху, суворо попередивши:

— Не відходь од царівни ні на крок! А то буде тобі непереливки.
Повернувся купецький син із полювання й побачив, що його дружини ніде немає. Засумував він, гірко затужив. Аж тут підлетів до нього папуга та й каже:

— Господарю мій, твою дружину викрала стара й повезла за море!

— Горе мені, горе! — вигукнув купецький син.— Навіщо я віддав їй чарівного персня? Де ж ти тепер томишся, царівно моя? Як довідатися, де ти, як повернути тебе? Якби ж то хоч перстень був при мені!..

Кіт, пес та папуга зібралися й почали втішати його:

— Не побивайся, господарю наш! Ми розвідаємо, де царівна, повернемо тобі золотий перстень!

Порадилися вони між собою й вирішили, що папуга полетить шукати царівну і не повернеться доти, доки не взнає, де вона. А тоді вони вже втрьох спробують будь-що повернути вкрадений перстень.

Папуга високо злетів над морем і невдовзі розтанув удалині. А через три дні й три ночі повернувся з радісною звісткою — царівна знайшлася!

— Де ж вона? — спитали кіт і пес.

— Вона— полонянка одного царя. Він ховає її в окремому палаці.

А перстень у старої, тієї самої, що викрала нашу царівну. Стара відьма ні вдень ні вночі не розлучається з перснем; навіть коли спить, тримає його в роті. Спершу треба відняти в неї перстень, бо без нього ми не можемо звільнити царівну. Стара тінню ходить за нею, а царська сторожа пильно охороняє палац.

Папуга, кіт і пес рушили в далеку й нелегку дорогу; нарешті добулися до палацу, де томилася в полоні царівна.

— Друзі мої,— мовив кіт,— я придумав, як заволодіти перснем. Ти, песику, ввечері пролізеш на кухню, вкрадеш коржика й покладеш під ліжком старої. Вночі збіжаться миші й почнуть гризти коржика. А я зловлю одну мишу і вкладу мишачий хвіст у ніздрю старої. Вона чхне, і перстень випаде у неї з рота. Отоді ти, песику, кинешся на ту відьму й почнеш душити. А я схоплю перстень і чимшвидше виберуся з палацу. Коли стара знепритомніє, ти облишиш її і втечеш. Ми відбіжимо подалі від палацу й сховаємося, а тільки-но почне світати, ти, папуго, полетиш до золотого палацу й віддаси перстень нашому господарю.

Як порадив кіт, так вони й зробили і тієї ж ночі заволоділи чарівним перснем. Папуга взяв персня в дзьоб і полинув над морем до золотого палацу. Вже наступного дня перстень був у купецького сина. Той поклав перстень на землю, здійснив над ним належний обряд і мовив:

— Персню не простий, персню чарівний, зроби так, щоб дружина моя опинилася тут, поруч зі мною!

Ледве він це мовив, як побачив перед собою царівну, живу й здорову.

Не описати їхню радість, коли вони побачили одне одного. Стала царівна дякувати своїм рятівникам, кота і пса напоїла густим жирним молоком, папугу пригостила соковитими гранатовими зернятками. Бо якби не вони, не їхній розум, кмітливість та спритність,— не вирватися б царівні від жорстокого царя.

І зажили вони всі щасливо: син купецький і дружина його, друзі їхні вірні та віддані — кіт, пес і папуга. Тільки ніколи вже купецький син не розлучався зі своїм чарівним перснем.