gvizdok-z-ridnogo-domu

Гвіздок з рідного дому

Для дошкільного віку

Шведська народна казка

Жив колись один бідний селянин з дружиною. Було в них троє синів: Матс, Петер і Свенд. Одного засушливого літа сім’ї стало дуже важко.

— У нас більше їдців, ніж шматків хліба,— сказав батько.— Доведеться вам, синочки, йти на заробітки.

Мати заплакала.

— Матс і Петер уже дорослі, вони впораються з роботою,— мовила вона,— а от Свенд, бідний, пропаде: йому ж лише одинадцятий пішов. Глянь-но на нього, який він худенький. Хто візьме його на роботу?

— Хай іде худобу пасти, коли не знайде іншої роботи,— вирішив батько.

А Свенд сказав:

— Не журися, матусю, я знайду собі роботу. Відпусти й мене.

Нарешті мати згодилася відпустити його. Почали брати збиратися в дорогу, а старший син і каже:

— Візьму я лишень собі стару батькову куртку. Він же дома сидить, і куртка йому не потрібна.

— А я візьму каструлю,— каже й собі середній син.— Матері все одно нічого в ній варити. Я продам її й будуть у мене гроші, аж поки не знайду собі роботи.

Він узяв з полиці блискучу мідну каструлю і натягнув собі на голову як шапку.

— А Свендові так і не залишилось нічого, — зітхнула мати.

Найдужче вона любила свого меншого сина. Він завжди був привітний, лагідний і, як тільки міг, допомагав матері.

— А я, матусю, на спомин про домівку візьму гвіздок, той, що на нього вішаю свою куртку, як лягаю спати.

Свенд витяг із стіни гвіздок, завернув його в ганчірку і сховав до кишені.

— Ото дурний!— сміялися брати.— Теж видумав, з іржавим гвіздком морочитися. Що ж ти з ним робитимеш ?

— Хтозна, може, він стане мені в пригоді!—відказав Свенд. А самому йому було так радісно, наче він узяв із собою не гвіздок, а мішок золота.

Мати, плачучи, дивилась услід своїм синам, а Свенд йде довго обертався і махав їй шапкою.

На роздоріжжі брати зупинились,

— Ми з Петером підемо разом, — сказав Мате,— а ти, Свенде, зі своїм цвяхом іди собі, куди хочеш.

— Що ж, тоді прощайте, дорогі брати. Щасливої вам дороги. Сподіваюся, що невдовзі зустрінемось,— мовив Свенд і попрямував доріжкою до якогось села.

Іде він, іде, коли бачить — щось ген на дорозі ворушиться. Злякався Свенд. „Невже ведмідь? Як же мені врятуватися?” думає він. А то селянин свого воза лагодить.

— Хлопчику,— кличе він,— а йди-но поможи. В мене колесо з осі спало, і я ніяк не можу доїхати до кузні.

— Я маю гвіздок, загніть його й притисніть колесо до осі. Але потім віддасте, бо цей гвіздок дуже дорогий мені — адже він з мого рідного дому.

Засміявся селянин.

— Ну й смішне ж ти, маля! Віддам я тобі твій дорогий гвіздок, як до кузні доїдемо.

Селянин і Свенд приладнали колесо, сіли на воза і швидко поїхали до кузні.

Свенд вперше був у кузні, і йому все дуже сподобалось.

— Весело тут у вас: міхи гудуть, молот кує. Я теж хотів би стати ковалем.

— Не сміши мене, хлопчику, — каже коваль. — Де тобі підняти такого важкого молота. Це ж не іграшка. Та якщо хочеш, роздувай міх, поки видужає мій син. Буду тебе годувати досхочу та ще й грошей за роботу дам.

І Свенд залишився у коваля. А гвіздок йому селянин віддав. Він розігнув його і сховав до кишені.

Коваль побачив, що Свенд кмітливий хлопчик і почав учити його свого ремесла. Минуло небагато часу, і Свенд уже вмів сам дещо змайструвати

Але через місяць ковалів син видужав, і Свендові довелося піти з кузн Коваль заплатив йому за роботу, і Свенд подався далі.

Йшов він собі, веселу пісеньку наспівував і незабаром натрапив на хатинку, що самотньо стояла край дороги. На порозі хатини Свенд побачив чоловіка в окулярах. То був кравець. На шиї в нього на довгій стрічці висіли ножиці, а в руці він тримав куртку й чистив її. Враз вона випала в нього з руки і впала на мокру від роси траву.

— А ви почепіть куртку, дядечку, — порадив Свенд.

— Не вчи мене, хлопче,— гримнув кравець.— Я сам знаю, що мені робити.

Та Свенд не образився на його мову, а запропонував:

— Я можу допомогти вам, дядечку.

Він вмить витяг із кишені гвіздок і забив його в одвірок.

Кравець посміхнувся, почепив куртку й швиденько вичистив її. Потім він покликав Свенда до хати, звелів жінці нагодувати його молоком і хлібом. Свенд був голодний і залюбки поїв, а тоді чемно подякував господині. Це їй дуже сподобалося.

— Візьми хлопчика до себе в учні,— попросила вона чоловіка.

— Я охоче залишусьвас, — озвався Свенд, — хоч за ремеслом я коваль.

Кравець оглянув його худеньку постать і голосно зареготався.

— Добрячий, мабуть, з тебе коваль! Але чи зумієш ти шити?

— Я спробую,— відказав Свенд і сів поруч із кравцем.

Так почав Свенд працювати у кравця і скоро навчився шити.

Незабаром кравець застудився й помер. Свенд витяг з одвірка свій цвях,илагідно попрощався з господинею і пішов собі далі. Йшов він, ішов, аж прийшов до невеличкого села. А в цей час починалась буря: подув сильний вітер, різонула блискавка і вдарив грім. Біля одної хати бабуся поспішала зняти білизну з мотузки. Раптом мотузка зірвалася з гвіздка, бабуся ледве встигла підхопити її.

— Поганий цвях,— бурчала бабуся.— Переломився надвоє, хоч би не впустити білизни в багнюку.

— Я вам допоможу,— запропонував Свенд і, витягши свій гвіздок, миттю забив його в стіну.— Давайте, я прив’яжу мотузку, але потім ви повернете мені гвіздок — адже це часточка мого рідного дому.

І Свенд допоміг бабусі швидко зняти всю білизну і занести її до хати. В хаті він побачив шевця, що прибивав до черевика підошву. Свенд зупинився на порозі, милуючися спритною роботою шевця.

— Я і коваль, і кравець, а от черевиків шити ще не вмію,— сказав Свенд.

— Не мели дурниць! Який з тебе коваль або кравець? От вигадав! Та якщо хочеш, я можу навчити тебе шевського ремесла.

І Свенд лишився у шевця. Правда, спати йому доводилось на горищі, але літо стояло гаряче, і йому там було зовсім нехолодно.

Швець не міг нахвалитись кмітливим і працьовитим хлопчиком. Незабаром Свенд міг не тільки лагодити старе взуття, а й шити нові черевики. Тоді він за гроші, зароблені у коваля й кравця, купив шкіри і пошив для матусі нові черевики.

Восени Свенд попрощався з господарями, взяв у шевця зароблені гроші й вирушив додому.

Йти йому довелося через місто. Минаючи базар, Свенд побачив в одного старого купця куртку. Це була батькова куртка, яку взяв з собою старший брат Мате. Виходить, Матсові погано жилося і він продав її, щоб не голодувати. Свенд купив батькову куртку і пішов далі.

Раптом в одній крамниці Свенд побачив каструлю, що виблискувала на сонці. Він підійшов ближче і помітив на ній подряпину. Цю подряпину він сам зробив колись. Звичайно, це була мамина каструля. Свенд дуже зрадів і купив її.

Незабаром Свенд уже наближався до рідного села.

В печі в їхньому домі горів вогонь, бо іншого світла не було. Батько з матір’ю сиділи біля стола, а поруч них — двоє обідраних хлопців. Це були Мате і Петер.

— Бідні ви мої,— примовляла мати,— натерпілись ви і голоду й злиднів і нічого не заробили.

— Не журися, матусю,— втішали її сини,— весною підемо працювати в поле…

Раптом відчинились двері, і на порозі з’явився їхній найменший братік Свенд.

— Добрий вечір, мої рідні! От і я прийшов!—весело гукнув він.— На тобі, батьку, твою куртку, а тобі, матусю, твою любиму каструлю та ще й нові черевики. Я їх сам пошив. А от і зароблені гроші. Тепер я і коваль, і кравець, і швець і зароблю вам багато грошей. А от і наш гвіздок. То він допомагав мені у всьому.

І Свенд вбив гвіздок у те саме місце, де він був і раніше.