Слухати казку “Лис і Дрозд”:
Іван Франко
Збірка казок “Коли ще звірі говорили”
Ішов Кабан у Київ на ярмарок. Аж назустріч йому Вовк.
— Кабане, Кабане, куди йдеш?
— У Київ на ярмарок.
— Візьми й мене з собою.
— Ходімо, куме.
Ішли, йшли, аж назустріч їм Лис.
— Кабане, Кабане, куди йдеш?
— У Київ на ярмарок.
— Візьми й мене з собою.
— Ходімо, куме.
Ішли вони, йшли, аж назустріч їм Заєць.
— Кабане, Кабане, куди йдеш?
— У Київ на ярмарок.
— Візьми й мене з собою.
— Ходімо, братику.
Ось вони всі йдуть. Ішли, йшли, аж уночі наскочили на яму, глибоку та широку. Кабан скочив — не перескочив, а за ним і всі інші поскакали і всі разом у яму попадали. Що робити, треба ночувати. Зголодніли вони, а вилізти нема куди, їсти нема чого. От Лис і надумав.
— Нумо,— каже,— пісні співати. Хто найтоншим голосом потягне, того ми й з’їмо.
От вони й затягли. Вовк, звісно, найгрубше: у-у-у! Кабан трохи тонше: о-о-о! Лис ще тонше: е-е-е! А Зайчик зовсім тоненько запищав: і-і-і! Кинулися всі на бідолашного Зайчика, розірвали його та й з’їли. Та що там їм із того Зайця за наїдок? Ще не розвиднілось як слід, а вони вже знов такі голодні, що ледве дихають.
Знов Лис загадує:
— Нумо пісні співати. Хто найгрубшим голосом потягне, того ми з’їмо.
Почали співати. Хотів Вовк тонесенько затягнути, та як завиє грубо: у-у-у! Тут всі кинулись на нього та й роздерли.
Лишилося їх двоє: Кабан і Лис. Поділилися вони вовковим м’ясом. Кабан швидко з’їв свою частину, а Лис трошки з’їв, а решту сховав під себе. Минув день, минув другий. Кабан голодний, нема чого їсти, а Лис усе в куточку сидить, витягає по шматочку м’ясо та й їсть.
— Що це ти, кумочку, їси? — питає його Кабан.
— Ой, кумочку,— зітхає Лис.— Що маю робити?! Свою власну кров п’ю з великого холоду. Зроби й ти так само. Прокуси собі груди та й висмоктуй помалу свою кров, то побачиш, що й тобі легше стане.
Послухав дурний Кабан. Кликами розпоров собі груди, та поки дійшов до того, щоб напитися своєї крові, то увесь кров’ю підплив та й помер. От Лис тоді й кинувся на його м’ясо і ще кілька днів мав що їсти. Та далі не стало й кабанячого м’яса. Сидить Лис у ямі, й знов йому голод допікає. А над тією ямою стояло дерево, а на дереві Дрозд гніздо в’є.
Дивиться Лис на нього з ями, а далі почав промовляти:
— Дрозде, Дрозде, що ти робиш?
— Гніздо в’ю.
— Нащо тобі гніздо?
— Яєць нанесу.
— Нащо тобі яйця?
— Дітей виведу.
— Дрозде, Дрозде, коли ти мене з цієї ями не визволиш, то я твоїх дітей з’їм.
— Не їж, Лисику, зараз тебе визволю,— просить Дрозд.
Дрозд горює, Дрозд нудьгує, як йому Лиса з ями добути. От він щодуху полетів лісом, почав збирати палички, гіллячки та все в яму кидає. Кидав, кидав, поки Лис по тих паличках із ями виліз. Думав
Дрозд, що він піде собі геть, та де тобі! Лис ліг під Дроздовим деревом та й говорить:
— Дрозде, Дрозде, вивів ти мене з ями?
— Вивів.
— Ну, а тепер нагодуй мене, а то я твоїх дітей поїм.
— Не їж, Лисику, я вже тебе нагодую. Дрозд горює, Дрозд нудьгує, як йому Лиса нагодувати. Далі надумав і каже Лисові:
— Ходімо зо мною!
Вийшли вони з лісу, а попід лісом польова доріжка йде.
— Лягай тут у жито,— каже Дрозд Лисові,— а я буду міркувати, чим тебе нагодувати.
Бачить Дрозд, доріжкою баба йде, чоловікові в поле обідати несе. Скочив Дрозд у калюжку, в воді обмочився, в піску забруднився та бігає по доріжці, пурхає сюди й туди, немов зовсім літати не може. Бачить баба, пташина мокра та немічна.
«Дай,— думає,—зловлю оцю пташину, принесу додому, буде забавка для дітей».
Підбігла трохи за Дроздом — він біжить, пурхає, а не летить. От вона поставила кошик з горшками на
доріжці, а сама давай Дрозда ловити. А Дрозд то підбігає, то підлітає, та все далі та далі, а баба все за ним та за ним. Нарешті, бачачи, що вона відбігла вже досить далеко від свого кошика, він знявся вгору та й полетів.
Баба тільки рукою махнула та й вертає назад до кошика. Та ба! Там застала добрий празник. Поки вона бігала за Дроздом, Лис тим часом вискочив з жита та до горшків. Повиїдав усе чисто, решту порозливав, а сам утік.
Сидить Дрозд на дереві та й в’є гніздо, аж тут зирк, а Лис під деревом.
— Дрозде, Дрозде,— говорить Лис,— чи вивів ти мене з ями?
— Вивів, Лисику.
— А нагодував ти мене?
— Нагодував.
— Ну, тепер же напої мене, а то я твоїх дітей поїм.
— Не їж, Лисику, я тебе напою.
Дрозд горює, Дрозд нудьгує, як би йому Лиса напоїти. Далі надумав та й каже Лисові:
— Ходімо зо мною!
Вийшли з лісу знов на ту саму польову доріжку.
— Лягай тут у жито,— каже Дрозд Лисові,— а я буду міркувати, чим тебе напоїти.
Бачить Дрозд, а доріжкою чоловік їде, бочку води везе капусту поливати. Підлетів Дрозд, сів коневі на голову та й клює.
— А тю! — крикнув чоловік та й замахнувся на Дрозда батогом. Дрозд пурхнув, а чоловік луснув батогом коня по голові. Мов нічого й не було, сів собі Дрозд на другого коня та й клює його в голову. Знов замахнувся чоловік і знов луснув коня по голові. Розлютився чоловік на Дрозда. «От капосна пташина! — думає собі.— І чого вона прив’язалася!» Дрозд тим часом сів на бочку з водою та й клює собі.
«Чекай же ти»,— думає чоловік та несподівано як вихопить ручицю з воза, як лусне по бочці! Дрозда не вцілив, а бочка від важкого удару похитнулася та й гепнула з воза на землю, і вся вода з неї вилилася та й потекла здоровою річкою по дорозі. Вискочив Лис із жита, напився доволі, а чоловік, проклинаючи Дрозда, взяв порожню бочку й поїхав додому.
Сидить Дрозд на дереві та й в’є собі гніздо, аж тут зирк, а Лис знов під деревом.
— Дрозде, Дрозде, вивів ти мене з ями?
— Вивів.
— Нагодував ти мене?
— Нагодував.
— Напоїв ти мене?
— Напоїв.
— Ну, а тепер посміши ти мене, а то я, їй-богу, твоїх дітей живцем поїм.
— Не їж, Лисику, я тебе посмішу.
Горює Дрозд, нудьгує Дрозд, як би йому Лиса посмішити, а далі каже:
— Ходімо зо мною.
Вийшли з лісу знов на польову доріжку, Лис засів у житі та й жде. Аж ось їде дорогою той самий чоловік, що їхав з водою: сам сидить спереду, а ззаду сидить його синок з паличкою в руці. Підлетів Дрозд, сів на плече чоловікові та й клює.
— Ой, тату,— каже хлопець,— на вас птах сидить! Не ворушіться, я його вб’ю.
Ще старий не встиг гаразд розслухати, що син каже, а хлопець як замахне паличкою — лусь батька по плечу!
Дрозд тільки фуркнув, а за хвилину сів на друге плече чоловікові. Знов розмахнувся хлопець і ще дужче влучив батька по плечу.
— Ой, сину, що це ти робиш? — крикнув батько.
— Цитьте, тату! Якась пташка все сідає на ваші плечі, я її повинен зловити.
— То лови, а не бий! — з болю кричить батько.
Політав, політав Дрозд та й сів старому на голову та й клює його солом’яний бриль, немов тут йому й місце.
Махнув хлопець долонею, щоб його спіймати,— фуркнув Дрозд. Сів удруге, знов хлопець на нього намірився рукою — знову даремно.
«Чекай же ти, бісова птиця! Вже я тебе почастую!» — подумав хлопець. І коли Дрозд утретє сів на батькову голову, він, не тямлячи гаразд, що робить, як замахне палицею, як трісне старого по голові, аж тому світ замакітрився. Дрозд фуркнув і полетів собі геть. А Лис, сидячи в житі, дивився на це все і аж за живіт держався зо сміху над Дроздовими штуками. Бачить Дрозд, що Лис такий радий, і вільніше зітхнув.
«Ну,— думає,— тепер, мабуть, дасть мені спокій, не буде моїм дітям загрожувати».
Та ледве він знову взявся мостити своє гніздо, аж зирк, Лис уже знов під деревом.
— Дрозде, Дрозде,— мовить Лис,— вивів ти мене з ями?
— Вивів.
— Нагодував ти мене?
— Нагодував.
— Напоїв ти мене?
— Напоїв.
— Розсмішив ти мене?
— Розсмішив.
— Ну, а тепер ще мене настраши, бо інакше я твоїх дітей поїм.
Горює Дрозд, нудьгує Дрозд, як би йому Лиса настрашити, а далі й каже:
— Що ж маю робити? Ходімо зо мною, я тебе настрашу.
Веде Дрозд Лиса попід лісом дорогою на велике пасовисько. Там паслася велика череда овець. Пастухи сиділи в курені, а пси бігали навколо череди, пильнували овець. Став Лис здалека, край лісу, побачивши псів, не хоче йти далі.
— Що, Лисику, страшно? — питає Дрозд.
— Ні, не страшно,— каже Лис,— а тільки я втомився, не хочу йти далі.
— Як же я тебе настрашу, коли ти не хочеш далі йти? — питає Дрозд.
— Як знаєш,— мовить Лис,— але знай, що коли не настрашиш, то я твоїх дітей з кістками з’їм.
— Добре,— каже Дрозд,— лягай же ти ось тут у жито і дивись, що я буду робити. А коли тобі стане страшно, то гукни мені, щоб я перестав.
Полетів Дрозд, сів собі на землі перед псами та й дряпає землю лапками. Кинулися пси до нього, він підлетів та зараз же сів знову недалеко од того місця, та вже трохи ближче до Лиса. А Лис дивиться, що з того буде, а того й не бачить, що пси підходять все ближче та ближче. Далі Дрозд зривається з землі й, одним крилом махаючи, мов скалічений, починає летіти просто до Лиса. Пси за ним.
Бачить Лис, що біда, як схопиться з місця, як крикне до Дрозда:
— Ну що ж ти, дурню! Ти й справді псів на мене ведеш?
Тут його пси побачили та як кинуться за ним. Ледве Лис здужав пробігти декілька кроків, як пси наздогнали його й роздерли.