Для молодшого та середнього шкільного віку
Микола Зінчук
Був собі студент, симпатичний і добрий хлопець. Звали його Олесь. У вільний від лекцій час він усе в бібліотеці пропадав або вірші писав. Усе в книжках та в поезії кохався, бо був за покликанням поет. Розумний і з привабливою зовнішністю, він уникав товариства, особливо дівочого. Дівчата дивувалися, що вони такі гарні й принадні, а він ніби й не цікавиться ними.
Олесь усе ходив задуманий, і ніхто не знав, що в нього на серці лежить. Бо серце людське — то цілий незвіданий світ, у якому навіть сам господар не завжди зорієнтуватися може. А вже що до інших людей, то їм заблукати в чужому серці дуже легко. Отож і не дивно, що не розуміли дівчата нашого студента. А таємниця була ось у чому. Одної щасливої ночі приснилися студентові очі дівчини. Чорні очі, чарівно глибокі, розумні й сяючі, дивилися на нього з якоїсь бездонної багряної глибини, і глибокий смуток світився в них.
Ті побачені уві сні очі полонили його всього, стали невід’ємною часткою усього його людського єства. І коли заговорювали до нього дівчата, у хлопця не виникало ніякого інтересу до них, бо внутрішнім зором своїм він бачив ті очі. Дівчата дивувалися: чого він такий? А він знав, що інакшим бути не може. Все читав книжки, писав вірші, а коли лягав на спочинок, разом із сном приходили до нього сяючі чорні очі, і це було його найбільшим щастям. Він бачив ті очі вночі уві сні та носив їх у серці вдень. І цілий день було в нього відчуття польоту на крилах, і в душі бриніла чарівна музика. І так день за днем.
І всі звикли до того, що цей юнак дивакуватий. Дуже здібний, талановитий поет, але дивак. І на його дивацтва перестали звертати увагу.
Навчання в університеті підійшло до кінця, наш студент одержав диплом і призначення в школу на посаду вчителя української мови й літератури.
Правду кажучи, йому не хотілося працювати в школі. Чув у собі покликання до поезії і до університету вступав із метою поринути в принадний і барвистий світ літератури, а не заради вчительської кар’єри. Думав, що не знайде спільної мови з школярами. Його перші друковані поезії високо поцінували критики, і він покладав надії на свій поетичний талант. Не збирався хлопець іти в школу, але обставини склалися так, що треба було йти.
І ось настало перше вересня. Святковий настрій, урочиста лінійка, перший дзвоник. І перший урок, що його наш молодий вчитель мав провести у призначеному йому для керівництва п’ятому класі. А на другий, за розкладом, випало йти у випускний 11-А. Ці учні були всього на п’ять років молодші за нього. Коли він ішов від дверей до вчительського столу, то зразу зауважив, що деякі хлопці вищі за нього. Привітався, учні хором відповіли. Розпочалася вступна лекція про українську літературу двадцятого століття. Вчитель почував себе впевнено. Ерудованість, чітка дикція, мелодійний голос — сподобався новий вчитель випускному класові. А дівчатам сподобався ще й тому, що був гарний на вроду. Він зауважив, що учні слухають зацікавлено, і це його окрилювало.
Учитель розказував, погляд його ковзав по обличчях учнів. І раптом він побачив ті самі очі, які ночами снилися йому. Вона сиділа за третьою партою в середньому ряду. Чорнява, смаглява, а лице замріяне і ніби трошки усміхнене. Чорні очі дивилися просто на нього, як дивилися щоночі уві сні.
Побачивши її, вчитель зразу замовк. Йому перехопило дух. Серце забилося швидко-швидко, а по всьому тілу розлилося приємне тепло. Вони дивилися одне на одного, і ніби незрима струна простяглася між їхніми серцями. У класі стояла мертва тиша. Всі учні сиділи й чекали на розповідь вчителя. Вони не розуміли, чому замовк Олесь Петрович. Він сам бачив незручність становища, зусиллям волі відвів від неї погляд і продовжив свою розповідь. Але це вже не був той блискучий виклад, який так сподобався учням на початку уроку. Вчитель часто затинався. Прекрасно володіючи предметом викладання, нездатний був гладко говорити, бо вся увага була на тих дівочих очах. Ні, він не дивився на неї, відводив очі в інший бік, але з глибини душі виринав і стояв перед ним прекрасний образ дівчини на тлі бездонного веселково-багряного неба. Це була картина, яка бачилася йому щоночі уві сні. Силкувався відігнати від себе чарівне видиво, але не міг. Воно напливало на нього знову і знову, заполонювало його всього.
Олесь Петрович ледве дотягнув до кінця уроку. Поки учні виходили на перерву, присів на хвилинку за вчительським столом. Глянув на клас — вона стояла поміж дівчатами і пильно дивилася на нього. Струнка, спортивна, чорне волосся скріплене ззаду блискучою шпилькою — такою тепер стала колишня маленька Леся, сирота зі Львова.
А далі пішли шкільні будні. Година за годиною, з класу в клас. Але будні закінчувалися для Олеся Петровича, коли він приходив до 11-А. Починалося свято. І не так свято, як солодка мука, бо йому важко було зосередитися на предметі викладання, бо серце було сповнене нею. Після школи він приходив у квартиру, сідав і надовго задумувався. Що робити? Завести з ученицею любовний роман — це неприпустимо. А отак дивитися на неї день за днем і горіти у вогні любові — це нестерпно.
Незабаром він помітив, що її однокласники, особливо дівчата, вже зрозуміли в чім справа, і почувалося йому дуже бентежно й незручно. А що буде, як директор школи викличе його до себе й запитає: «Що у вас там в 11-А? Розкажіть мені». Що він тоді скаже? Він, такий розумний і обдарований, такий вольовий і цілеспрямований, тепер не знав, що йому робити.
Шукав виходу в поетичній творчості, сідав вечорами за стіл і на папір лягали рядок за рядком прекрасні поезії — і все про кохання, все про любов. Він був справжнім поетом і закохався, як закохуються поети.
І раптом у цій любовній історії стався крутий поворот. Сталося те, чого Олесь Петрович аж ніяк не міг передбачити. Ішов вулицею зі школи додому, коли це з бічного провулку назустріч йому вийшов кремезний старий чоловік із довгими сивими вусами. «Чистий тобі запорожець», — подумав Олесь Петрович і не знав, що попав, як то кажуть, у саме яблучко — це був справді запорожець, відомий уже нам чарівник Мамай. Він був зодягнений як звичайний селянин, козацький оселедець ховався під вицвілим капелюхом. Учитель привітався, Мамай відповів на привітання і сказав:
— Зачекайте хвильку.
Учитель зупинився.
— Я хочу вам щось сказати, — продовжував Мамай. — Я знаю про ваші справи і хочу з вами поговорити, допомогти вам. Я знаю про вашу любов.
— Яке вам до цього діло, — обурився вчитель. — Та й що ви тут можете допомогти?
— Я все можу. А щоб ви в цьому переконалися, уважно дивіться на мене.
Не встиг Олесь Петрович щось заперечити, як побачив, що перед ним не дід сільський стоїть, а справжній козак із шаблею при боці й пістолем за поясом. Козак примружено усміхався до нього. Але минуло кілька секунд, і дивний чоловік знову повернувся до свого попереднього вигляду.
— Тепер ви зрозуміли? Як треба буде, то я й вас на що завгодно перетворю. А тепер хочу ще раз сказати, що я справді допоможу вам. Вашу дівчину я влаштую на навчання в іншій школі, далеко звідси. Розумію, і їй, і вам буде важко переносити розлуку, але так треба. Ви й без мене знаєте, що так треба. Вона здорова й неушкоджена повернеться до вашої школи на випускний вечір. Коли ви в той вечір сядете за святковий стіл, то зоставте коло себе місце для неї. Вона прийде і сяде коло вас. Зрозуміли?
— Зрозумів, — сказав учитель, і чарівник зник з-перед його очей, а він, збентежений і розгублений, пішов додому.
Наступного ранку до кабінету директора школи з’явився акуратно зодягнений старий сивовусий чоловік. Він чемно привітався і промовив:
— Прошу видати мені документи учениці випускного класу Лесі Озірної. Вона переводиться до іншої школи.
— До якої? — запитав директор.
— Це для вас не має значення. Видайте документи.
І директор школи твердо сказав:
— У цієї учениці є тітка, і на такі теми я можу говорити тільки з нею і більше ні з ким. Я вас не знаю. Леся — наша найкраща учениця, окраса нашої школи, і я не можу отак ні сіло ні впало передати її до рук невідомої людини. Та якби вона була навіть останньою двієчницею, то й то я б вам її не віддав. Про це не може бути мови.
— Не може бути мови про те, щоб ви не віддали, — сказав Мамай з нотками погрози в голосі.
Директор був цілком правий, і йому нічим не можна було дорікнути. Але правий був і Мамай, бо він не своїми інтересами керувався, а хотів зробити добру справу для людей. Це був той випадок, коли вступає в конфлікт правда з правдою.
— То, значить, ви не хочете видати документи? — погрозливо запитав Мамай.
— Не хочу і не можу.
Тоді Мамай виставив уперед руки і зробив ними різкий рух у обидва боки так, ніби він розсував якісь штори. І зник директор, а замість нього стояв перед Мамаєм рогатий чорний баран. Мамай ухопив його за ріг і витяг на середину кабінету. А тоді розвів руки на боки і голосно плеснув у долоні. І з барана знову зробився директор школи у своїй людській подобі.
— Тепер ви зрозуміли, з ким справу маєте? Якщо ви не виконаєте моєї вимоги, то я зараз же перетворю вас на вухатого зайця і викину геть через вікно. І як вас не розірвуть собаки, то будете зайцем до кінця ваших днів, і я вже нічим не зможу вам допомогти.
Директор стояв і мовчав. Його аж ніяк не захоплювала перспектива закінчити своє життя зайцем у чистому полі. Але він же не має права віддати дівчину цьому страшному чоловікові!
А Мамай продовжував:
— А тітку я вже про це повідомив. Вона знає. Це робиться в інтересах самої Лесі і ще декого. І нікому від цього шкоди не буде. Вона повернеться сюди, коли буде випускний вечір її однокласників. Вернеться жива й здорова. Даю вам тверде козацьке слово, що все буде так, як я кажу. Дайте документи. Підпишіть усе, що треба, і дайте. Ми ж люди, робім усе по-людськи.
«Це по-людськи? — подумав директор. — Зробив з мене барана, а тепер погрожує пустити в світ зайцем. Але тут нічого не вдієш».
Директор виписав довідку, підписав, прибив печатку. Та дістав з шафи особову справу Лесі Озірної і разом із довідкою мовчки подав її Мамаєві.
— Покладаюся на ваше козацьке слово.
Мамай приклав руку до серця, мовчки вклонився директорові, повернувся і вийшов.
— Де зараз 11-А? — запитав він техробітницю в коридорі.
Та глянула в розклад і провела його до кабінету української мови й літератури. Учні зустріли його появу здивовано й насторожено. А Олесь Петрович збілів як стіна і безпорадно дивився на Лесю.
Мамай безпомилково зорієнтувався, котра Леся, і з привітним усміхом сказав їй:
— Лесю, ти переводишся до іншої школи. Підеш зі мною.
На це йому дівчина твердо відповіла:
— Я нікуди не піду.
Мамай ще раз усміхнувся і сказав:
— Так треба, ластівочко.
І не стало дівчини, а на парті сиділа чорненька білогруда ластівочка. Мамай простяг руку, щоб узяти її, але вона злетіла вгору, пролетіла поверх учнівських голів і сіла на плече вчителя. Мамай підійшов і знову хотів її взяти, але вона випурхнула з-під його руки і пересіла на друге плече Олеся Петровича. Вона шукала в нього рятунку, але він нічим не міг допомогти їй. Сидів і мовчав, і заніміло мовчали учні.
Мамаєві нарешті вдалося зловити пташечку. Він розстебнув сорочку і пустив її собі в пазуху.
— Ви за неї не журіться, — звернувся він до учнів. — Повірте мені, що з нею все буде гаразд. Вона повернеться до вас на випускний вечір. До зустрічі.
І він вийшов.
А тим часом директор зателефонував своєму районному начальству. Розказав, що сталося, а начальник не вірив, думав, що директор зсунувся з глузду. За якихось півгодини районне начальство було вже в школі. Поговорили з директором, розпитали вчителя й учнів, опитали всіх працівників, які бачили чарівника, і переконалися, що директор при доброму розумі, а в школі справді сталося чудо.
Наступного дня про це написала місцева газета, а слідом за нею всі газети області. Дехто вірив у написане, але більшість вважала це вигадкою газетярів. Про це багато говорили, але невдовзі інтерес до цієї теми вщух. Люди почали забувати ту дивну подію.
А через тиждень після появи чарівника до школи зайшов якийсь хлопець і подав директорові листа в сніжнобілому незаадресованому конверті. Директор прочитав: «Зі мною все гаразд. Навчаюся в одинадцятому класі. Скажіть моїй тітці і однокласникам, щоб не турбувалися. Прибуду на випуск.
Леся Озірна».
Директор пішов із листом до 11-А, і всі учні були раді, що почули вісточку від своєї товаришки. Дівчата зразу побігли повідомляти про лист Олеся Петровича. Знали дівчата, що робити. В той же день вони побували в її тітки.
І попливли далі день за днем шкільні будні. А до випуску було ще далеко. Довгими осінніми, а потім ще довшими зимовими вечорами сидів Олесь і писав вірші, вкладаючи в них весь свій смуток і всю свою любов.
Але час летить швидко, особливо тоді, коли багато працюєш. Місяць нанизувався на місяць, не встиг оглянутися, а півроку вже й пролетіло. Здається, недавно почався навчальний рік, а тут уже й іспити підходять. Весна. Дні дедалі збільшувалися, а бажання до навчання у школярів зменшувалося. Весна-красна цікавила їх більше, ніж книги й зошити. Нарешті відзвонив останній дзвоник, малюки з полегшенням пішли на канікули, а старші змусили себе ще раз напружити зусилля, особливо випускники. Долаючи один іспит за другим, вони впевнено наближалися до того урочистого дня, заради якого трудилися цілих десять років. Нарешті — випуск! Світла, урочиста процедура видачі атестатів, а після того — застілля.
У таких випадках і випускники, і їх батьки та вчителі розслаблюються, забувають про всі житейські клопоти і цілком віддаються радісному відпочинкові. А тепер було не те. Сіли за стіл, і бентега і хвилювання сповнили серця і випускників, і вчителів, і батьків. Прийде вона чи не прийде? Сіли, і ніхто ні до їди, ні до пиття не брався, прийде вона чи не прийде? Усі перемовлялися стиха і позирали то на вхідні двері, то на порожній стілець коло Олеся Петровича, то на Лесину тітку, яка сиротливо сиділа й переживала. Прийде вона чи не прийде?
І тут відчинилися двері і зайшли двоє. Першою ступила до зали вона. Пурпурово-червоне вбрання, а на зачісці з лівого боку велика червона троянда. Другу таку ж троянду вона держала в лівій руці. З її лебединої шиї звисала на синьо-жовтій стрічці золота медаль відмінниці навчання. А в правій руці — атестат про закінчення школи. Вона була сліпучо гарна. Тяжко слова підібрати, щоб описати її красу. А за нею, Лесею, ступив до святкової зали чарівник Мамай, вбраний у чорний, бездоганного крою костюм, із чорною краваткою, яка чітко виділялася на сніжно-білій сорочці. Його козацький оселедець був трохи коротший, ніж завжди, а обличчя світилося урочистою радістю. Леся поволі пройшла три кроки від дверей, зупинилася і дзвінким радісним голосом промовила:
— Друзі мої! Тьотю! Дорогі вчителі!..
Вона зробила паузу, сяюче подивилася на Олеся Петровича і продовжила:
— Любий Олесю Петровичу! От я й вернулася.
Леся замовкла, а всі присутні вибухнули радісним гомоном. Тільки він мовчав. Устав з місця, видно, хотів вийти їй назустріч, але не наважився. Тільки дивився на неї і, як то кажуть, поїдав її очима, і на серці у нього ще ніколи так радісно не було, як у ті хвилини.
А вона підійшла й поцілувала залиту радісними слізьми тітку. Поклала перед нею атестат і підійшла до своїх товаришів. Посхоплювалися дівчата, оточили її. Радісні сльози, поцілунки. До дівчат приєдналися й хлопці. А вона, така щаслива. стояла між ними і безладно й уривчасто відповідала на їхні запитання. Так було кілька хвилин. А тоді Леся сказала тихо подругам: «А тепер я піду до нього». І друзі почали сідати на свої місця, а вона обійшла столи, підійшла до нього і подала йому червону троянду. І всі присутні відчули, як розлилися пахощі прекрасної квітки по всій залі.
А вона сіла коло нього як господиня, як рідна. І не було в ту мить між ними слів, тільки очі очам говорили.
І тоді вступив у дію чарівник Мамай. Стоячи позаду Лесі, він простяг вперед руку. Всі зрозуміли, що він хоче говорити, і замовкли. Мамай голосно промовив:
— Ви чуєте пахощі троянди? Це пахощі великої любові. А чи чули ви музику великої любові? Слухайте.
Звідкись здалеку долинули акорди прекрасної музики Моцарта. Вони бриніли дедалі сильніше й сильніше, напливаючи хвиля за хвилею на залу і всіх присутніх. І зникли, розтанули стіни і стеля зали, всі побачили, що вони перебувають у безмежному просторі. Над ними було бездонно-багряне небо. І зникли всі присутні люди, і кожен навіть сам себе не бачив, тільки відчував своє людське єство і зачаровано дивився на прекрасне видиво. І в цьому безмежжі Всесвіту видно було тільки їх двох. Були тільки Він і Вона. Його чорне і її червоне вбрання гармонійно поєднувалися як символи любові й розлуки та журби. А лиця їхні, осяяні великим почуттям, були чітко, до найменшої рисочки, видні всім незримо присутнім. Вони ніби в невагомості космічного простору були, лиш вони і більше нікого. Тільки бездонне багряне небо, музика Моцарта і пахощі троянди. Музика ніжно стукала в серця. А багряне небо було таке глибоке й чисте, без жодної плямки й хмаринки.
І тут на тлі багряного неба зовсім близько почали проступати обриси великої конусовидної гори. Ті обриси ставали дедалі виразнішими, аж поки всі деталі не стали так чітко видимими, що, здавалося, рукою їх можна торкнутися. Вся гора була забудована прекрасними білими будинками. Знизу доверху опоясували гору концентричними колами вулиці. Поміж домами росли зелені дерева. А вершину гори увінчував прекрасний бароковий храм із золотими грушовидними банями українського типу. На верхівках бань сяяли золоті хрести.
З усіх боків бовваніли на обрії скелясті гори, а на тих горах височіли в різних місцях замкові мури й вежі. В одних замків вежі були гостроверхі, в інших -зубцюваті. Гірський ландшафт із розсіяними по горах замками становив собою велично-фантастичну картину, яку важко витворити найбурхливішій уяві.
А чисте багряне небо почало засіватися зорями, їх ставало дедалі більше й більше. І були вони різних кольорів: жовті, зелені, сині, рожеві, блакитні — різні. Усе небо мерехтіло різнокольоровими зорями, і вони, ті зорі, почали відриватися від неба і поволі падати вниз. Почався небачений зорепад. Міріади різнобарвних зір падали, падали донизу і зникали десь у глибинах Всесвіту, а за ними поволі опускалися додолу дедалі нові й нові міріади, і кожна зоря була ніби яскравою краплею, сповненою кольору й світла. За барвистою завісою зорепаду вже не видно було обрисів фантастичного міста-гори і замків на скелях. І пахощі троянди, і музика Моцарта, і різнобарвний зорепад — усе це злилося в єдину симфонію щастя і несказанної краси.
Та ось зорепад став рідшати, музика віддалятися й затихати, поки нарешті все не зникло. І не було вже ні багряного неба, ні зірок, ні фантастичних краєвидів, ні музики. Тільки пахощі троянди зосталися.
У німій порожнечі почали проступати тіні багатьох людей, з’явилися стіни й стеля. Нарешті все набрало чітких обрисів, і знову була зала, а в ній за святковими столами сотня-півтори людей, які зібралися на це свято. Всі були зачаровані щойно баченим фантастичним видивом і ще деякий час сиділи, не наважуючись зронити слово. А характерник Мамай стояв на тому ж місці, і лице його було одухотворене і мудре, як у євангельських святих на картинах видатних митців. І сказав Мамай, порушуючи урочисту тишу:
— Цей вечір закарбується в наших серцях навік. Їжте, пийте і веселіться!
А Леся шепнула щось учителеві, який сидів поруч із нею, і той устав і пішов на інше місце. А вона попросила, щоб коло неї сів чарівник. І налили келихи, і вечір увійшов у те річище, в якому завжди пливуть подібні вечори. Але всі були під враженням щойно баченого і про буденне говорити не хотілося. Проголошували тости і побажання, а найбільше на адресу Лесі й Олеся Петровича. В залі ставало все гамірніше. Директор школи завів свою улюблену пісню «Місяць на небі, зіроньки сяють», усі підхопили її, а за нею пішли інші пісні.
А потім заспівав і чарівник Мамай. Він співав давню козацьку пісню про рани матері-України. Голос Мамая звучав чисто, проникливо і сильно. Закінчивши свій спів, Мамай промовив:
— Всечесне панство! Я прощаюся з вами і жичу вам добра. Це вперше в моєму довгому житті я був присутній на шкільному випускному вечорі. Я його ніколи не забуду. Прощавайте!
І тут встала Леся і зі сльозами на очах сказала:
— Ласкавий пане! Я ніколи не забуду всього доброго, що ви зробили для мене. Серце моє буде сповнене вдячністю до вас до кінця днів моїх.
Поруч із нею стояв Олесь Петрович.
— Прийміть і мою подяку, — сказав він.
— Прощавай, ластівочко, прощавайте обоє. Як буде треба, завжди допоможу вам. Щастя вам обом.
І чарівник пішов. Лесина тітка схопилася і пішла за ним услід. Вона хотіла йому щось сказати. Але ні в коридорі, ні надворі його вже не було. Чарівник зник. Тітка вернулася до зали.
Вечір продовжувався, і не було вже ні чарівного видива, ні чарівника, тільки пахощі троянди зосталися в святковій залі. Пахощі великої любові.
Липень 1996 року
Чарівні казки