Бременські вуличні музиканти

Для молодшого шкільного віку

Брати Грімм

Водного хазяїна був осел, який багато років підряд тягав невтомно мішки до млина, але на старість став кволий і до роботи не такий здатний, як раніше.

Вирішив хазяїн, що годувати його тепер, мабуть, не варто; і осел, помітивши, що справа не на добро хилиться, узяв та й утік від хазяїна і рушив дорогою на Бремен. «Там, – подумав він, – я зможу стати вуличним музикантом». Ото пройшов він трохи, бачить – лежить на дорозі мисливський собака, висунув язик і тяжко дихає, немов стомився від дороги.

– Ти що це, Хапаю, так важко дихаєш? – запитує його осел.

– Ох, – відповідає собака, – старий я став, що не день, то все слабшаю, на полювання ходити вже не в силах; от і задумав мене хазяїн убити, але я від нього втік. Як же мені тепер на хліб заробляти?

– Знаєш що, – каже осел, – я йду в Бремен, хочу зробитися там вуличним музикантом; ходімо разом зі мною, вступай ти теж у музиканти. Я граю на лютні, а ти будеш бити в литаври.

Собака такою пропозицією залишився задоволений, і вони пішли далі. Невдовзі зустріли вони на путі кота; він сидів біля дороги, а морда в нього була, немовби три дні дощ періщив.

– Ну що, старина, Коте Котофеїчу, біда чи що якась з тобою трапилася? – запитує його осел.

– Та як же мені бути веселим, коли про життя йдеться, – відповідає кіт, – став я старий, зуби притупилися, мені б тепер сидіти за пічкою та муркотати, а не мишей ловити, – от і задумала мене хазяйка втопити. Я хоч і втік, але тепер мені добра порада була б дорожча за гроші. Ну, куди ж мені нині подітися?

– Ходімо з нами в Бремен, – адже ти нічні концерти влаштовувати майстер, от і будеш там вуличним музикантом.

Котові це діло сподобалося, і пішли вони разом. Довелося нашим трьом утікачам проходити мимо одного двору, бачать вони – сидить на воротях півень і кричить на все горло.

– Чого ти горлаєш? – каже осел. – Що з тобою скоїлося?

– Та це я добру погоду провіщаю, – відповів півень. – Адже нині велике свято. Та все одно немає в моєї хазяйки жалю: завтра неділя, вранці гості приїдуть, а вона звеліла кухарці зварити з мене суп, і відрубають мені нині ввечері голову. Ось тому й кричу я, поки можу, на все горло.

– Он воно що, півничку – червоний гребінчику, – сказав осел, – ех, вирушай-но ти краще з нами, ми йдемо в Бремен, – гірше за смерть все одно нічого не знайдеш; голос у тебе добрий, і коли ми візьмемося разом з тобою за музику, то справа піде до ладу.

Півневі така пропозиція сподобалася, і вони рушили всі вчотирьох далі. Але дійти до Бремена за один день їм не пощастило, вони потрапили ввечері в ліс і вирішили там заночувати.

Осел і собака полягали під великим деревом, а кіт і півень забралися на сук; півень злетів на самий вершечок дерева, на якому йому було найбільш надійно. Але перш ніж заснути, він озирнувся на всі чотири боки, і здалося йому, що вдалині вогник мерехтить, і він крикнув своїм товаришам, що тут, мабуть, і дім недалеко, тому що видно світло. І сказав осел:

– Коли так, то краще нам підійти туди, адже тут ночівля зовсім не придатна.

А собака подумав, що якась крихта кісток та м’яса була якраз до речі. І от вони вирушили в путь-дорогу назустріч вогникові і незабаром помітили, що він світить усе яскравіше й ясніше, і став зовсім уже великий; і прийшли вони до яскраво освітленого розбійницького кубла. Осел, як найбільший серед них, підійшов до віконця й почав через нього заглядати всередину.

– Ну, осле, що ти бачиш там? – запитав півень.

– Та що, – відповів осел, – бачу я накритий стіл, а на ньому всякі смачні страви й напої поставлені, і сидять за столом розбійники та їдять з великою насолодою.

– Це було б і для нас непогано, – сказав півень.

– Так, так, коли б тільки нам туди потрапити! – сказав осел.

І почали звірі між собою думати й гадати, як би так зробити, щоб звідтіля розбійників прогнати; і от кінець кінцем знайшли вони спосіб. Вирішили, що осел повинен поставити передні ноги на віконце, а собака – стрибнути до осла на спину; кіт забереться на собаку, а півень нехай злетить і сяде котові на голову. Так вони й зробили: за умовним знаком усі разом узялися за музику – осел кричав, собака гавкав, кіт нявкав, а півень, той заспівав і закукурікав. Потім удерлися вони через віконце в кімнату, так що навіть шибки задзеленчали.

Почувши жахливий крик, розбійники посхоплювалися з-за столу і вирішили, що до них з’явився якийсь привид, тому страшенно налякалися і кинулись у ліс. Тоді четверо наших товаришів посідали за стіл, і кожний узявся за те, що припало йому до смаку, із страв, які стояли на столі, і почали їсти й наїдатися, ніби на місяць наперед.

Повечерявши, четверо музикантів погасили світло і стали шукати, де б їм зручніше виспатися, – кожний за своїм поводженням та звичкою. Осел ліг на гноїщі, собака ліг за дверима, а кіт на припічку біля гарячого попелу, а півень сів на сідало; та оскільки вони з далекої дороги втомилися, то незабаром усі й поснули.

Коли північ уже минула і розбійники здалека помітили, що в приміщенні світло не горить, усе нібито спокійно, тоді й каже отаман:

– Нема чого нам піддаватися страхові, – і наказав одному з своїх людей піти в дім на розвідку.

Посланець знайшов, що там усе тихо й спокійно; він зайшов у кухню, щоб запалити світло, і здалися йому сяючі очі кота палаючими вуглинками. От він і ткнув у них сірника, щоб добути вогню. Але кіт жартів не любив. Він кинувся тому просто в обличчя, почав шипіти й дряпатися. Тут злякався розбійник і давай тікати через чорні двері; а собака якраз за дверима лежав, схопився і вкусив його за ногу. Кинувся той тікати через подвір’я та мимо гноїща, тут і брикнув його щосили осел заднім копитом; прокинувся від шуму півень, стрепенувся та як закричить із сідала: «Кукуріку!»

Побіг розбійник з усіх ніг назад до свого отамана й говорить:

– Ох, там у домі страшна відьма засіла, як дихне на мене, як учепиться своїми довгими пазурами в обличчя, а на дверях стоїть чоловік з ножем, як різоне він мене по нозі; а на подвір’ї лежить чорне чудовисько, як уперіщить воно мене своїм кийком; а на покрівлі, на самій горі, суддя сидить і кричить: «Тягніть злодія сюди!» Тут я ледь-ледь ноги виніс.

З того часу боялися розбійники в дім повертатися, а чотирьом бременським музикантам там так сподобалося, що й виходити не захотілося.

А хто цю казку останній сказав, усе це сам на свої очі видав.