skarbnu4ka

Хлопчик Місячний сміх

Для молодшого шкільного віку

Індійська народна казка

Цариця країни Кунтали бавилася зі своїм маленьким сином, а цар сидів осторонь і дивився на це зворушливе видовище. Дитинча аж заходилося дзвінким веселим сміхом.

— Глянь, його личко схоже на повний місяць! — не стримуючи захоплення, звернулася цариця до царя.

— Атож, він справжнісінький ясний місяць,— визнав цар. — А коли сміється, то ніби все довкола аж розквітає.

Так вони й назвали хлопчика — Чандрахаса, тобто Місячний Сміх. Щасливі цар і цариця снували в думках своєму синові славне майбутнє. Проте недовго тривало їхнє щастя.

Невдовзі після народження царевича Чандрахаси на Кунталу напав сусідній цар, заздрісний і зажерливий. Батько царевича легко здолав би його, якби не підступна зрада користолюбного головного радника: той допоміг ворожому цареві й убив кунтальського царя.

Цариця саме гуляла в садку з немовлям, коли прибіг задиханий гонець: він приніс сумну звістку про загибель царя. Бідолашна жінка сполотніла, але наступної хвилі стала кликати стару няньку.

— Спробуй винести звідси єдиного мого синочка,— просила цариця стару няньку. — Вирости його, як свою власну дитину. — Цариця підштовхнула няньку до потаємного виходу, й та заквапилася геть.

Сама ж цариця й челядь розіклали величезне багаття і, коли ворог увірвався в царський палац, зійшли в гуготливе полум’я. Вони всі вирішили вмерти.

Стара нянька тим часом бігла з немовлям на руках, поки натрапила на якесь село. Ніхто в тому селі її не знав, але добрі, чуйні люди нагодували втікачів, дали їм притулок, а згодом і підшукали посильну роботу, щоб стара жінка могла прогодувати себе й дитину.

Минав час, Чандрахаса підростав, аж одного разу названа мати покликала його до себе й мовила:

— Послухай, синку, життя моє закінчується. Мені жаль тебе самого залишати на цьому світі, але я сподіваюся, що все обійдеться.

І невдовзі вона справді померла.

Чандрахаса лишився сам у ветхій хижці — без батьків і навіть без названої матері. Проте односельці вже встигли полюбити його, тож дбали й піклувалися про хлопчика. Одного разу, коли царевич грався на вулиці з дітлахами, його помітив старий відлюдник. Він глянув на хлопчика й застиг як укопаний, не зводячи з нього очей, а тоді вигукнув:

— Бути цьому хлопчикові царем Кунтали!

Люди оточили старого пустельника, коли почули його слова. І треба ж статися, що о тій порі там опинився і царський радник, убивця батька Чандрахаси. Те, що він почув, аж ніяк не втішило його, бо він виношував власні задуми щодо царського трону в Кунталі. У царя, який оце правив царством, спадкоємців не було, і підступний радник сподівався посадовити на престол свого сина.

«Навіщо моєму синові зайві суперники?» — подумав він і почав діяти. Наступного ж дня підіслав до хлопчика вбивцю, щоб той улучив мить, коли Чандрахаса буде сам, схопив його й відніс у лісові нетрища.

Найманий убивця так і зробив. Та коли вже заніс меча над бідолашним хлопчиком, то раптом побачив його погляд, довірливий і безпорадний. І в його черствому, закам’янілому серці пробудилося щось схоже на жалість. Тут сталося неймовірне: що дужче він силкувався змахнути мечем, то дужче якась сила не давала цього зробити. Вражений убивця кинув хлопчину в густому лісі, а сам заквапився геть, вирішивши, що скаже радникові, ніби виконав його наказ.

Хлопчик, залишений напризволяще, довго плакав від страху та самоти, а тоді підвівся й рушив навмання, поки набрів на якусь печеру, що стала йому сховком і притулком. Звірі в тому лісі полюбили хлопчика, годували його і гралися з ним.

Неподалік того лісу було невеличке містечко, де жив один заможний чоловік із дружиною. Все мав той чоловік, а проте не вважав себе щасливим, бо в нього не було дітей. Якось йому приснився сон, і віщий голос прорік, що невдовзі в нього з’явиться довгожданий син.

І справді, вже наступного ранку заможний чоловік опинився біля того лісу, де й побачив Чандрахасу. Він захотів усиновити його.

Чоловік і жінка робили все, аби хлопчик не відчував нестачі і почував себе щасливим.

Сталося так, що через кілька років по цій події багатій улаштував бучний бенкет, на який запросив найпочесніших гостей. Потрапив на той бенкет і підступний та віроломний радник. Побачивши там юнака, він одразу впізнав його. Радник не звик легко відступатися від свого задуму. Він одразу ж гукнув Чандрахасу до себе й попросив його терміново доставити листа своєму синові. А в листі підступний радник велів синові якомога швидше звести зі світу юнака, бо може бути пізно.

Чандрахаса, не підозрюючи, яка небезпека чигає на нього, скочив на коня і вирушив у дорогу. Шлях був неблизький, і не так скоро він добувся Кунтали. Попереду вже завиднів палац радника, коли хлопець відчув, що страшенно стомився. Чандрахаса зіскочив з коня й ліг під деревом. Ї незчувся, як міцно й солодко заснув.

А біля того гайка в цей час гуляла донька підступного радника — Вішая. Вона наткнулася на юна – г і застигла, вражена, бо ще ніколи не бачила такої вроди. Вішая якийсь час стояла, не зводячи очей з юнака, і подумала, що навіть

бог кохання Камадева не затьмарить своєю вродою цього незнайомця.

«Якби ж то мені чоловіка, хоч трохи схожі на цього юнака,— мимохіть подумалося їй. — Я була б найщасливіша в світі».

І раптом дівчина завважила, що в руці юнака якийсь папірець. І коли придивилася, то з подивом упізнала батьків почерк. Вона прочитала той лист, і на її обличчі відбилися сум’яття й переляк.

«Не можу повірити, що мій батько такий жорстокий, що він додумався до такого! Невже він душогубець? Та хоч би там що, а треба щось робити. Інакше вродливий незнайомець позбудеться свого життя».

З листом у руці вона метнулася до палацу й швиденько переписала таке: мовляв, сину, негайно одружи свою сестру Вішаю з оцим юнаком. Вона приклала до листа батькову печатку й знову повернулася до юнака, що й досі спав. Та щойно вона поклала біля нього згорнутий і переписаний лист, як юнак заворушився і став протирати заспані очі, мовби не вірячи, що справді бачить перед собою вродливу, всміхнену дівчину.

— Сниться мені, чи що? — непорозуміло промимрив він.

Вішая на його слова радісно засміялась, а Чандрахасі здалося, ніби довкола забриніли срібні дзвіночки.

«Не інакше, як ця дівчина — лісова фея»,— не міг отямитися Чандрахаса. Здивовано оглядівся довкола, а тоді стривожено похопився: де ж це радникове послання? І полегшено зітхнув, побачивши його поруч. Не помітивши, що то зовсім інший лист, він узяв його і подався до палацу радника.

Син радника в усьому слухався свого батька. Прочитавши лист, він одразу гукнув жерця й звелів готуватися до весільного обряду. Сам же Чандрахаса не міг вийти з дива, коли йому сказали, що готується його весілля. Він здивувався ще більше, к їй побачив, що дружиною його має стати та сама чарівна дівчина, яку він вважав за лісову фею.

Він поглянув на свою вродливу майбутню дружину й подумав, що йому неабияк пощастило.

Відгуляли весілля, Чандрахаса й Вішая стали подружжям. А наступного дня повернувся батько Вішаї і на превеликий свій жах побачив, що Чандрахаса не тільки живий, а й став чоловіком його доньки, тобто його зятем. Донька, бачачи, в якому стані батько, мало не на колінах благала його не робити нічого поганого її судженому, адже вона кохає його.

Та батько не озивався і словом на ті доччині благання, тільки похмуро мовчав. Він і не думав казати доньці, що виношує ще один лихий намір: з першою слушною нагодою він вирішив звести зі світу остогидлого зятя. Бо не бачити на царському троні свого сина було для нього нестерпно.

Неподалік від палацу стояв на пагорбі ветхий, занедбаний храм, про який ходили всілякі страхітливі чутки. Тож радник найняв кількох затятих злочинців і звелів їм крутитися біля храму, додавши, що там може з’явитися юнак. А коли він з’явиться, то вони мусять нишком прибрати його, щоб не лишилося й сліду.

Після цього радник покликав до себе Чандрахасу й сказав, що бачив уві сні богиню Калі зі старого храму, й що сон той стривожив його.

— Хочу просити тебе, аби ти сходив у той храм і підніс богині Калі пожертву, — мовив радник зятеві.

А саме того ранку старий бездітний цар Кунтали скрушно розмірковував у своєму палаці: «Що стане з царством після моєї смерті? Хто після мене посяде царський престол?» Так він сидів і бідкався, коли, наче у відповідь на його сумні роздуми, якийсь голос згори врочисто промовив:

— Царем буде Чандрахаса, що живе в палаці радника! Він спадкоємець кунтальського трону!

«От і чудово!» — неабияк втішився старий цар; тепер йому нічого ламати голову.

Він звелів синові радника негайно закликати до царського палацу Чандрахасу. Той подався додому й передав шурякові слова царя.

Юнак саме збирався в занедбаний храм на пагорбі, тож відмовився йти до царя, бо, мовляв, раніше пообіцяв тестеві сходити до храму й віднести пожертви богині Калі.

— Я сам сходжу в той храм,— запропонував син радника, який і не здогадувався про батьків задум.

А засідка біля храму вже чатувала на беззбройного юнака. Нарешті на стежці з’явився самотній прочанин, і злочинці вирішили, що то і є їхня жертва. Вони кинулися на радникового сина й забили його на смерть.

А тим часом, коли царський радник повернувся додому, то знову не повірив своїм очам: перед ним сидів Чандрахаса, який мав уже бути вбитий. А почувши, що до храму пішов його власний син, а не зять, розпачливо заридав.

— Це я, заздрісний та недобрий, спричинив до смерті свого сина. Якби не я, то син лишився б живий! Це я власноруч убив його!

Чандрахаса намагався заспокоїти невтішного тестя. Він кинувся до вівтаря богині Калі й упав навколішки:

– Милосердна богине, якщо ти хочеш, щоб я довіку дякував тобі, то даруй мені таку ласку оживи цього безневинного юнака!

Богиня Калі, зворушена самовідданістю Чандрахаси, зглянулася на таке палке благання. І вже наступної миті син радника ожив. Опритомнів і радник. І коли почув, що Чандрахаса врятував його сина, то, плачучи від щастя, пригорнув до грудей великодушного юнака; тепер він щиро жалкував, що недавно бажав йому смерті. Радник немов переродився. Безмежно радий, він повернувся у свій палац із сином та зятем.

А через кілька днів старий цар Кунтали оголосив, що спадкоємцем трону стає царевич Чандрахаса.

Ось так правда здолала кривду.