Хлопчик-мізинчик

Хлопчик-мізинчик

Брати Грімм

Жив на світі бідний селянин. Якось увечері розпалював він вогонь у грубці, а жінка пряла. Ось він і каже:

– Сумно мені, що в нас нема дітей. У нашій хаті так тихо, а по сусідських он як гамірно та весело!

– Атож, – зітхнула жінка, – якби нам хоч однісіньке, хоч завбільшки з мізинчик дитятко, і то б я була рада. Ми б його щиро любили!

І трапилось так, що жінка занедужала, а через сім місяців у неї знайшовся хлопчик. Був він гарненький і здоровенький, тільки невеличкий – завбільшки з палець. Вони й сказали:

– Так і сталося, як ми бажали, є в нас любе дитя.

І назвали хлоп’я Мізинчиком – адже воно було таке малесеньке.

Батько й мати добре годували й доглядали хлопчика, але він не підростав анітрішечки – лишався такий, як і народився. Та оченятка в нього були розумні, і незабаром став він кмітливий і спритний – хоч за що візьметься, в усьому йому щастить.

Одного разу зібрався Мізинчиків батько в ліс нарубати дров та й каже сам до себе:

– От якби хто услід приїхав возом по дрова!

– Таточку, – вигукнув Мізинчик, – я приїду возом, коли вам треба, не забарюсь і на хвилинку!

Батько тільки засміявся:

– Як же ти поїдеш, такий маленький? Ти й віжок у руках не вдержиш.

– Дарма, таточку, хай тільки мама запряже, а я сяду коневі у вухо і гукатиму, куди йому їхати.

– Ну, гаразд, – сказав, усміхнувшися, батько, – чом не спробувати?

Як настав час їхати, мати запрягла коня, посадовила Мізинчика йому в вухо, і почав малючок правувати, гукаючи:

– Вйо, тпру, гаття!

І все йшло у нього як слід, наче в справжнього погонича: віз їхав просто до лісу.

Сталося так, що, коли Мізинчик загукав: «Гаття, гаття!», мимо проходили двоє чужих людей.

– Що воно за мана? – сказав один чоловік . – Їде віз, хтось погукує на коня, а на возі нікого не видно!

– Тут щось непевне, – мовив другий. – Ходімо за цим возом і побачимо, де він зупиниться.

А віз приїхав просто в ліс, якраз до того місця, де Мізинчиків батько рубав дрова. Побачив Мізинчик батька та й гукає до нього:

– Бачиш, таточку, ось я і приїхав возом! Тепер зсади мене.

Батько взяв лівою рукою коня за вуздечку, а правою вийняв з конячого вуха свого синочка, і той хвацько вмостився на соломинці.

Як побачили чужі люди Мізинчика, то з подиву їм аж дух захопило. Тоді один одвів Другого трохи вбік і шепнув йому:

– Слухай, це хлоп’я – справжній скарб для нас! Давай купимо його – будемо показувати по великих містах за гроші.

Підійшли вони до селянина й кажуть:

– Продай нам цього малючка, йому в нас добре житиметься.

– Ні, – відповів батько, – це мій любий синочок, я не продам його ні за які гроші в світі.

А Мізинчик, почувши, що його хочуть купити, виліз по одежі на плече батькові й шепоче йому на вухо:

– Тату, віддай мене їм, я все одно вернуся до вас.

І батько продав його тим двом незнайомцям за добрі гроші.

– Де тебе посадити? – запитали вони малого.

– Посадіть мене собі на бриль, там я гулятиму собі та довкола поглядатиму. Я не впаду відтіль, не бійтесь.

Так вони й зробили. Мізинчик попрощався з батьком, і рушили в дорогу.

Йшли вони, поки стало вечоріти, а тоді хлоп’я каже:

– Зсадіть мене на землю, мені треба надвір.

– Е, залишайся там, – відказав той, на чийому брилі він сидів. – Нічого мені не станеться. Адже буває, що й пташка на бриль капку впустить.

– Ні, – сказав Мізинчик, – так не годиться, я знаю. Зсадіть мене швиденько додолу.

Чоловік зняв з голови бриля і посадив малятко на полі край дороги. А воно стрибнуло поміж груддям сюди-туди, знайшло мишачу нірку і шасть у неї.

– Бувайте здорові, панове, йдіть тепер додому без мене! – гукнуло воно й засміялося.

Ті підбігли до нірки, почали штрикати в неї паличкою, та дарма: Мізинчик залазив усе глибше й глибше, і коли вже зовсім смерклося,  мусили чужинці, сердиті, з порожніми гаманцями, йти додому без нього.

А Мізинчик, як помітив, що ті вже пішли, видряпався з нірки. «В полі вже темно, – подумав він, – і поночі йти страшно, ще в’язи скручу або ногу зламаю».

На щастя, він знайшов порожню равликову шкаралупку.

– От добре, – сказав малюк, – маю де спокійно переночувати, – і вліз туди.

Тільки був задрімав, аж чує – йдуть якісь двоє, і один каже:

– Як би це нам у багатого попа гроші вкрасти?

– Я вас навчу! – гукнув Мізинчик.

– Що це? – перелякався злодій. – Наче хтось озвався!

Обидва стали й прислухались. А Мізинчик до них знову:

– Візьміть мене з собою, я вам поможу!

– А де ж ти?

– Шукайте на землі, де чуєте голос, – відповів він.

Нарешті злодії знайшли його і підняли.

– Ах ти ж, горобчику, як же ти нам поможеш? – запитали вони.

– А так, – відказав він. – Я пролізу між ґратами до попівської комори і подаватиму вам надвір усе, що захочете.

– Гаразд,- сказали вони, – побачимо, що з цього вийде.

Ось прийшли до попівського дому, Мізинчик заліз до комори та як закричить на все горло:

– Чи ви хочете забрати все, що тут є? Злодії полякалися і кажуть тихенько:

– Та не кричи так, а то почують!

Але Мізинчик, ніби не зрозумів, кричить знову:

– Ну що вам подавати? Все, що тут є? Той крик розбудив наймичку, що спала в

комірчині. Вона підвелася в ліжку й стала прислухатися. А злодії з переляку відбігли далеченько, та скоро оговталися. Вони подумали: «Це малюк хоче нас подражнити». Вернулися і шепочуть йому:

– Годі жартувати, подавай, що там є.

Та Мізинчик знову закричав, скільки було голосу:

– Я вам усе подам, тільки руки наставляйте!

Тепер наймичка розчула все як слід, схопилася з ліжка та до дверей. Злодії дременули навтікача, наче за ними сто вовків гналось, а наймичка, нікого не побачивши, пішла засвітити світло. Поки вона вернулась із свічкою, Мізинчик вибрався непомітно з комори й шмигнув у повітку на сіно. А наймичка обшукала всі закутки і, не знайшовши нікого, лягла знову спати, певна, що це їй просто примарилось.

Тим часом Мізинчик, умостившись гарненько в сіні, вирішив поспати до ранку, а тоді вже вернутися додому, до тата й мами.

Але йому судилося ще натерпітись біди. Авжеж! Чимало є на світі горя й лиха!

Коли розвиднілось, наймичка встала нагодувати худобу. Найперше вона пішла в повітку, взяла оберемок сіна, а з сіном захопила й бідного Мізинчика.

Він так міцно спав, що й не чув, як його несли з сіном, і прокинувся лише тоді, коли опинився у роті в корови.

– Ой лихо! – скрикнув Мізинчик, – Як же я потрапив у цю сукновальню? – Але швидко  здогадався, де він, і став берегтися, щоб не потрапити корові в зуби, бо тоді пропав би. Нарешті йому пощастило прослизнути разом із пережованим сіном у шлунок.

– У цій кімнаті забули зробити віконце, – сказав він, – сюди й сонечко не заглядає, і світла не засвітиш.

І взагалі помешкання Мізинчику не сподобалось, а тут іще в двері напихалося дедалі більше сіна, і бідоласі стало вже зовсім тісно. Нарешті його взяв страх, і він почав щосили кричати:

– Досить мені сіна! Досить мені сіна!

А наймичка саме доїла корову. Почувши, що хтось кричить, а не видно нікого, та ще й кричить тим самим голосом, що й уночі кричало, вона так злякалася, що впала з ослінчика й розлила молоко. А тоді схопилась і щодуху побігла до господаря, репетуючи:

– Ой лишенько, панотче, наша корова заговорила!

– Чи ти не з’їхала з глузду? – мовив піп, а проте сам пішов до хліва подивитися, що там таке сталося.

Та ледве він ступив на поріг, як Мізинчик закричав знову:

– Досить мені сіна! Досить мені сіна! Тепер уже й сам піп злякався – подумав, що в корову вселився злий дух, а тому звелів її зарізати.

Корову зарізали, а шлунок, де сидів Мізинчик, викинули на смітник.

Мізинчик добре намучився, шукаючи виходу, та коли врешті йому пощастило вистромити голову, його спіткало нове лихо: біг мимо голодний вовк, ухопив шлунок і враз проковтнув його.

Але Мізинчик і тут не розгубився. «Нічого, – подумав він, – якось домовлюся з вовком».

І гукнув з вовчого черева:

– Вовчику любенький, я знаю одне місце, де тобі можна добряче поживитись!

– А де ж це? – спитав вовк.

– В отакій і отакій хаті, там є і пироги, й сало, й ковбаса, їж, хоч лусни, тільки треба залізти крізь дірку, в яку помиї виливають.

І точнісінько описав вовкові батькову хату.

Вовка не треба було вмовляти: тієї ж ночі проліз він діркою на кухню, тоді до комори і нажерся так, що мало не луснув. Тоді хотів утекти, але від їжі боки йому так розперло, що він уже не міг пролізти назад тим самим лазом.

Цього й сподівався Мізинчик. Одразу він зчинив страшенний галас у вовчому череві.

– Ану замовкни! – крикнув вовк. – А то людей побудиш!

– Еге, ти нажерся, то хай і я повеселюся, – відповів Мізинчик і знову зарепетував щосили.

Від галасу прокинулися батько й мати, прибігли до комори і зазирнули в щілину. Як побачили вони, що там вовчисько, то батько побіг одразу по сокиру, а мати по косу.

– Стань за мною, – сказав батько матері, увійшовши до комори, – коли я його рубону і не вб’ю, ти косою розпанахай йому черево.

Почув Мізинчик батьків голос і гукнув:

– Таточку, це я тут, я у вовчому череві! Батько як почув, то страшенно зрадів:

– Слава Богу, наша люба дитина знайшлась.

І він звелів жінці поставити косу, щоб не поранити синка. А тоді замахнувся та як рубоне вовка по голові – так той і покотився.

Потім принесли ножа й ножиці, розпороли вовкові черево і витягли малюка.

– Ох, – сказав батько, – як же ми потерпали за тебе!

– Еге, таточку, і я чимало набрався лиха в світі. Добре, хоч зараз на вільне повітря потрапив.

– А де ж ти досі тинявся?

– Ох, татусю, побував я і в мишачій норі, і в коров’ячому шлункові, і в вовчому череві. Тепер я від вас нікуди й на крок не ступлю.

– А ми більш не продамо тебе ні за які скарби в світі, – сказали батько й мати, цілуючи й пригортаючи свого любого Мізинчика.

Дали йому їсти й пити і справили нове вбрання, бо старе геть зносилося в мандрах.