cheski_narodni_kazky

Лукавий чоловік

Для молодшого шкільного віку

Чеська народна казка

За давніх-давен носили годинники в кишенях тільки пишне панство, усякі графи та князі. От в одного князя і був дорогоцінний годинник із щирого золота, обкиданий самоцвітами. Узяв він серед зими того годинника з собою на полювання та й згубив десь у снігу. Тоді звелів князь оголосити по всіх усюдах, що, хто годинника знайде і принесе в замкову канцелярію, той дістане велику нагороду.

На другий день пішов один дядько на базар продати мішок вовни. Увечері повертався він додому лісом і раптом чує, як в снігу посеред дороги щось наче гарчить. Не знав чоловік, що воно таке, і замислився: чи ж затовкти його глибше в сніг, чи взяти з собою. Подумав він, що це якесь звіря, та й сказав сам собі:

— Щоб воно мене не вкусило, наставлю на нього мішок та спіймаю!

Натягнув дядько рукавиці, наставив мішок і загорнув туди звіра разом із снігом. Потім міцненько зав’язав мішок, завдав собі на плечі й пішов додому. А що дорога йому лежала повз корчму, то він і зазирнув туди трохи зігрітися і похвалитись, якого дивного звіра він уполював: весь час сопе у нього в мішку.

— От послухайте, що воно там витворяє,— сказав він корчмареві.
Корчмар одразу ж зметикував, що воно й до чого, і сказав селянинові:

— А витягніть-но, дядечку, оте звіря з мішка, та й погляньмо, що воно таке.

Чоловік розв’язав мішка і, щоб звір його не вкусив, висипав усе на землю. Корчмар узяв годинника в руку, обдивився з усіх боків і мовить:

— Ну, дядечку, маєте щастя! Це ж годинник, якого згубив сам князь!
Селянин одразу пригадав, що князь оголосив нагороду тому, хто знайде годинника. Зрадів він, але корчмар йому каже:

— Це ж я розтлумачив, що ви знайшли! Без мене ви нічого б не одержали. Тому мусите відписати мені половину князівської нагороди.

Чоловік викручувався, як міг, а що корчмар не підступався, то мусив він підписати на це папір і аж тоді піти в замок.

При брамі воротар запитав, що йому треба, і, коли селянин усе розповів, сказав йому:

— Пущу тебе до пана князя тільки тоді, як відпишеш мені половину того, що дістанеш у нагороду.

Чоловік побачив, що інакше у замок не доступиться, ще й годинника можуть забрати, і пообіцяв воротареві половину. От прийшов він до князя, привітався гарненько та й каже, що знайшов отой годинник. Князь зрадів дуже і враз запитав у чоловіка, яку б він хотів мати нагороду. Селянин відповів, що не хоче нічого, проте князь не відступався, і тому він сказав:

— Накажіть, ваша вельможність, вліпити мені п’ятдесят київ по плечах, тільки ж дуже прошу дати на це папір, бо половину я маю віддати корчмареві, а тією половиною, що зостанеться, поділитися з воротарем.

Князь посміхнувся і мовив:

— Хто не слухає поради, тому не допоможеш.

В ту мить прибігли слуги, і селянин-неборак дістав свою пайку по плечах.

Після того як дядька віддухопелили, рушив він додому і по дорозі віддав воротареві папір із князівським повелінням. З ним воротар побіг просто до канцелярії. Там про все вже знали від князя і добряче вибили йому пилюку з кунтуша.

Корчмар теж очікував селянина, і, коли почув, що той повертається з нагородою, одягнув на себе святкове вбрання і майнув до замку. Там він дістав повних двадцять п’ять київ, як було записано, і ледве дошкандибав додому.

Минуло небагато часу. їхав якось князь тим самим селом, зустрів ненароком чоловіка, який знайшов годинника, і знову запропонував йому нагороду. Чоловік сказав, що в нього всього вистачає, та коли вже ясновельможний князь так просить, то хай дасть йому своє старе сідло.

— Ото й усього? — засміявся князь.

— Атож,— відповів селянин.— Тільки дайте мені, ясновельможний князю, папір на те старе сідло!

Князеві весело було це чути, і він зробив усе, як просив той чоловік.

Селянин ледве дочекався, поки все скінчиться. Вхопив він папір, запряг коні та й подався швидше до одного князівського маєтку, який звався Старе Сідло. Приїхав туди і почав усім порядкувати й казати, що Старе Сідло — це його маєток, що він має на нього князівський папір. Управитель мерщій його послав економа до канцелярії, щоб взнати, що це сталося із Старим Сідлом, бо прийшов якийсь чоловік, розпоряджаються усім і каже, що маєток, мовляв, його. Старший управитель одразу побіг до князя, розповів усе, і тільки тепер князь почав шкрябати собі потилицю, коли пригадав, що віддав селянинові цілий маєток.

— Нічого не вдієш,— мовив він зрештою,— вже я папір підписав, а князівський підпис і сокирою не вирубаєш.

Лукавий чоловік довго господарював у Старому Сідлі, і добре там жилось і йому, і всій його родині.