skarbnu4ka

Покарана хитрість

Польська народна казка

Якось заможний пан з-пiд Ольштина полював сам-один у лiсi, що сягав далеко-далеко.

В тому лiсi посеред галявини була велика яма, вирита на вовкiв. Пан iшов через галявину й ненароком упав у яму. Як же вiн злякався, коли побачив, хто в тiй ямi! А там уже сидiли ведмiдь, здоровенна змiя та кiт. Кожен iз жахом дивився на iнших. Отож пан i собi притулився до стiни та й ну гукати, благаючи допомоги. Гукав аж три днi – все даремно. Лиш на четвертий день наймит Мiхал прийшов у лiс рубати дрова й почув голос iз ями. Вiн пiдiйшов до ями й питає:

– Хто там?

А заглянути в яму не можна, бо вона прикрита хмизом, та, нiде правди дiти, вiн i злякався дуже.

Пан упiзнав наймита з голосу.

– Це я, твiй пан! – гукнув вiн.- Я впав до вовчої ями. Допоможи менi вилiзти. Ось побачиш, як я тобi вiддячу.

Мiхал вiдшукав довгу жердину, опустив у яму. Чує – хтось за неї схопився. Почав Мiхал тягти й на превелику силу витяг жердину назад. I що б ви думали – кого вiн побачив? Не свого пана, а величезного кудлатого ведмедя, який щодуху чкурнув у хащу.

Бiдний Мiхал затремтiв з переляку, бо подумав, що то чорт його кликав, а потiм обернувся на ведмедя. Мiхал хотiв був уже тiкати, коли знову почув iз ями голос:

– Не кидай мене тут, Мiхале, любий! Змилуйся! Я знаю – ти хочеш одружитися. Справлю тобi гарне весiлля, тiльки допоможи менi вибратися з ями.

Почув це Мiхал, усмiхнувся. Хоч i не вiрив, що то його пан, але вирiшив спробувати ще раз. Обережно встромив жердину до ями – й зараз же почув, як щось дряпається по нiй. Потяг Мiхал жердину, i здалося йому дивним, що пан такий легкий. Аж тут iз ями вискочив кiт, нявкнув i шугнув у кущi.

– Ой, лишенько! Це був напевне диявол. У цiй ямi, мабуть, сидять самi чорти.

Вiн уже хотiв був тiкати, коли пан заблагав i залементував:

– Не кидай мене, Мiхале, любий! Надходить нiч. Я вмру вiд страху, голоду й холоду.

Подарую тобi цiле господарство й купу грошей, якщо ти мене врятуєш.

Мiхал знову встромив жердину до ями. Але цього разу з жердини iз сичанням сприснула змiя i зникла в травi.

“Чую людський голос, а з ями вилазять дикi звiрi!” – зчудувався Мiхал.

Вiн кинув жердину на землю, але пан так благав i кричав, що шкода було слухати.

– Змилуйся! Змилуйся! Опусти сюди жердину! Тепер уже в ямi нема нiкого, крiм мене.

Вiддам тобi весь свiй маєток i всi грошi, якщо врятуєш менi життя.

“Якщо це справдi пан i я його врятую, буде вiн менi вдячний до самiсiнької смертi,- подумав Мiхал.- Може, навiть i не вiддасть усього маєтку, але грошенят таки вiдсипле”.

Намордувався Мiхал добряче, бо пан був товстелезний i важкий. Та ледве ступив на тверду землю, як зараз же гримнув:

– Ти, дурню! Чого так довго вовтузився? Я мало з голоду через тебе не вмер.

Мiхал перелякався не на жарт. Мерщiй вийняв з кишенi окраєць житнього хлiба, що взяв собi на вечерю, й вiддав пановi.

Трохи пiдживившись, пан важко сперся на Мiхала й поволi рушив до свого маєтку. А як став на порозi, сказав Мiхаловi:

– Ну, тепер ти вже менi непотрiбний. Iди собi.

Взавтра рано-вранцi наймит подався до панського двору. “Може ж таки, щось дасть менi на весiлля”,- думав вiн.

Зайшов у двiр i каже слугам: так, мовляв, i так.

– Чого ж тобi треба вiд нього? – питаються слуги.

Мiхал розповiв, як урятував пана з вовчої ями. Слуги почали смiятися та лаяти його. Не один думав: “Якби це я знайшов – отам би й кинув у ямi. Нехай би його вовки з’їли”. Бо ж пан був лихий i недобрий.

Нарештi хтось iз слуг пiшов до нього й сказав:

– Там, ясновельможний пане, прийшов чоловiк, який вас учора витяг iз ями. Вiн хоче щось вам сказати.

– Що?! – люто гримнув пан.- Мене витяг iз ями? Брехня!

Вибiг на подвiр’я, вилаяв Мiхала, назвав брехуном, а потiм узяв батога та й вигнав його з двору, ще й собаками нацькував.

Оце так вiддячив! Смутний i ображений повернувся Мiхал до своєї хатини в лiсi.

Прийшов – що за диво? – дверi вiдчиненi. Глянув – аж ведмiдь та кiт, яких вiн урятував, лежать долi, а змiя примостилася на печi. Всi троє чекають на нього.

Мiхал так i остовпiв, побачивши цю трiйцю, але ведмiдь чемно пiдiйшов до нього й повiв у комору. Там лежав олень, якого вiн уполював для Мiхала.

– Ото добре! Хоч буде що засмажити на весiлля! – аж руками сплеснув Мiхал.-Красненько тобi дякую.

Тут пiдбiг кiт i, лащачись, повiв Мiхала до сiней, де на лавi лежав букет чудових квiтiв.

– Буде чим прикрасити хату на весiлля! – зрадiв Мiхал.- Дякую.

Нарештi пiдповзла змiя, тримаючи в ротi камiнь-самоцвiт, який блищав на всю хату.

– Ой, та це ж, певно, коштує великих грошей! – здивувався Мiхал.

Вiн чемно подякував звiрам i нагодував їх; вони й пiшли собi в лiс.

А Мiхал сiв на лавi й узяв самоцвiт у руки. Дивиться i не знає, що з ним робити.

Ранком пiшов до панського маєтку. Вiн надумав продати самоцвiт панi, яка дуже любила золото й всiлякi коштовнi цяцьки. Та коли вiн показав самоцвiт пановi, той заверещав:

– Ах ти ж негiднику! Де ти його вкрав? Адже вiн коштує цiлу купу грошей.

– Я не вкрав його, пане. Менi принесла самоцвiт змiя, що була разом з вами у ямi.

– От брехун! Забив, певне, якогось подорожнього й забрав у нього таку коштовнiсть!

I пан забрав у Мiхала самоцвiт, а його самого наказав кинути у в’язницю та ще й вирядив слугу в мiсто подати до суду.

Привели Мiхала на суд. Вiн розповiв про те, як витяг пана iз ями. Та пан присягався, що наймит бреше. Суддя послухав пана й каже Мiхаловi:

– Еге, мiй любий! Хто ж тобi повiрить? Чи є в тебе свiдки?

– Є свiдки! – вигукнув Мiхал.- Є ведмiдь, кiт, змiя, тiльки вони в лiсi. Покличте їх, нехай скажуть.

– Нiхто твоїй брехнi не повiрить! – розлютився суддя.

Вiн уже хотiв був винести вирок, коли раптом за дверима щось загарчало. Вiдчинили дверi, й до зали увiйшов ведмiдь. На спинi в нього сидiв кiт, а змiя обкрутилася навколо шиї й поглядала навколо своїми розумними очицями. Всi страшенно перелякалися, а пан аж зблiд i сховався за столом. Ведмiдь зi своїми друзями рушив до нього. Тiльки-но пiдiйшли ближче – пан зарепетував:

– Вiдiйдiть! Вiдiйдiть! Я скажу правду. Цей чоловiк не винен. Усе було так, як вiн казав. Я заплачу йому, я все вiддам!

Мiхала негайно звiльнили, i чутка про те, що з ним сталося, полинула по всiй околицi.

Люди так смiялися з пана й соромили його, що вiн незабаром утiк кудись аж за море. А Мiхала всi хвалили й шанували. I незабаром наставили його лiсничим. Зажив вiн з людьми в добрiй злагодi, а потiм одружився зi своєю нареченою.

Справили бучне весiлля. Їжi й питва було досхочу. Ведмiдь, кiт i змiя теж прийшли на весiлля. За столом їх почастували тим, що вони любили найдужче: ведмедя – медом, кота – жирним м’ясцем, а змiю – солодким молоком скiльки душа забажає.

I таке це було гарне весiлля, якого в околицi та й у всiй Польщi нiхто не бачив i не пам’ятав.