shho-najdorozhche-v-sviti

Що найдорожче в світі

Для молодшого шкільного віку

Болгарська народна казка

У одного батька було три сини. Коли вони виросли, він сказав їм:

– Сини мої, час вам походити по білому світу і пошукати те, що дорожче за все на землі. Хто знайде, того я винагороджу по заслугам. Віддам йому половину з усього, що маю. Кожному з вас я приготував гаманець з грошима – їх вистачить на три роки. Через три роки кожен повинен повернутися і принести мені те, що, на його думку, дорожче за все на світі. Я чекатиму на вас під новий рік, коли нашу землю вкриє блакитний сніг. Щасливої дороги, діти мої!

Сини поцілували татову руку і пішли кожний своїм шляхом шукати те, що дорожче за все на світі.

Пройшло три роки. Тричі заколосився хліб в полях і птахи виводили пташенят в своїх гніздах. На передодні четвертого нового року, коли блакитний сніг вкрив нашу землю, сини повернулись додому. Батько з радістю зустрів їх.

– Ледве я на вас дочекався,– сказав він і звернувся до старшого сина: – Скажи, синку, що ти приніс мені після своїх пошуків? Чи знайшов ти те, що найдорожче в світі?

– Я, тату, в далеких краях не бував. Цілих три роки придивлявся я до того, що народжує наш благословенний край, і бачу, що немає солодшого і кориснішого плоду, аніж наш виноград. Його соком люди наповнюють діжки, і сяюче вино звеселяє серця в дні святкувань. А виноградні грона у в’язанках зберігаються до нового врожаю. Тепер, коли не вулиці завірюха, посмакуй винограду і сам скажи, чи є що на світі солодше.

– Дякую тобі, синку! – мовив батько.– Але послухаймо, чим порадують мене твої брати. Говори ти! – звернувся він до середнього сина.

Той за руку підвів до батька гарненьку дівчину, яка вклонилася низько, вітаючи старого батька.

– Я, тату,– сказав він,– обійшов усі села й міста нашого краю, але ніде не знайшов нічого милішого й дорожчого за цю дівчину. З того часу, як померла наша неня, хата залишилась без господині. Не знаю, що ти на це скажеш, але ми з нею готові все зробити, щоб поліпшити твою старість і щоб ти ані в чому не мав потреби.

– Ти добре сказав, синку! – відповів батько.– Дякую тобі за те, що ти привів до нашої осиротілої хати молоду господиню. Ну, а тепер подивимось, який дарунок до нового року приготував ваш молодший брат.

– Я, тату, нічого з собою не приніс,– промовив він.– Три роки я працював і навчився ремеслу.

– Де ж ти був, синку, і чому навчився?

– Учителем моїм був чоловік, який рідко зустрічаються на землі. Він будівельник мостів, по яким люди переходять через глибокі річки і по яких перевозять різні товари.

– А як його звуть?

– Майстер Микола. Він побудував міст через Янтру під містом Бяла. І великий міст через Росицю перекинув у Ловічі, з лавками, в яких торгують відбірним товаром і чоботарі, і гончарі, й інші ремісники. Іншого такого майстра немає в наших краях. Скільки шкіл він набудував по селах і містах, скільки храмів на славу народу болгарського. Все він знає, все передбачає і розраховує все до копійки, до останнього камінчика. “Якщо вийде дорожче, зніми з мене голову, паша-еффенді!”– мовив він правителю краю, який доручив йому побудувати міст під містом Бяла. І коли міст було збудовано, то виявилось, що коштує він рівно стільки, скільки вирахував майстер Микола.

У нього і я навчився будувати мости, тату. А чи будуть вони такі ж міцні та красиві, як у майстра Миколи, про те народ скаже! Вислухавши свого молодшого сина, батько обійняв його і мовив:

– Ти розрадив мене більше за всіх і заслуговуєш обіцяної нагороди, бо найдорожче в світі – бажання щиро служити своєму народові!