Для молодшого та середнього шкільного віку
Микола Зінчук
Був собі в одному королівстві великий чиновник. Його посадили в чиновницьке крісло за грізний погляд очей і залізне горло. І за те, що ретельно виконував усі повеління короля. А розуму в нього було обмаль, і він це сам розумів.
Одного разу прийшли до великого чиновника два пройдисвіти. Їх до кабінету не пускали, але вони були вперті й настирливі і таки домоглися свого. Зайшли пройдисвіти, вклонилися і в один голос промовили:
— Великий начальнику, ми прийшли до тебе з дуже-дуже важливим ділом.
— Яке ж у вас діло? — насуплено запитав великий чиновник.
Йому рішуче не подобалися ці пройдисвіти. Чого це вони мають звертатися до нього, такого великого чиновника, на «ти»?
— Яке у вас діло? — грізним голосом повторив великий чиновник.
— Ми принесли розумну шапку.
— Що це воно таке — розумна шапка? — запитав великий чиновник з ноткам презирства в голосі.
— А це така шапка, що як ти одягнеш її на голову, то зробишся найрозумнішим з найрозумніших, наймудрішим з наймудріших.
«Це вже щось варте уваги», — подумав великий чиновник. Бо ж кожному притаманне одвічне прагнення придбати те, чого не маєш.
— Покажіть мені ту шапку, — промовив великий чиновник трохи ласкавіше.
Пройдисвіти витягли з торби стареньку руду шапчину з хутра якогось невідомого звіра. І така вона була потерта й потріпана, такий непривабливий вигляд мала, що, подивившись на неї, великий чиновник аж скривився.
— Заховайте цю гидоту, — сказав він пройдисвітам, і в голосі його дзвеніла сталь.
Але пройдисвіти не збентежилися, бо вони вже й не таке чували.
— Великий начальнику, не ганьби нашу шапку, не відкидай своє щастя. Ти хоч раз одягни її на голову. Хоч на хвилину одягни, і ти купиш її.
Великий чиновник бридливо взяв до рук їхню паршиву шапку і одягнув її на голову. І раптом відчув, що в голові його прояснилося, ніби сонце засяяло серед мороку темної ночі. Десятки нових думок заворушилися в ній. Питання, над якими він бився роками і не міг розв’язати їх, стали йому ясними, як ясний день. «Ця шапка справді варта того, щоб її купити», — подумав великий чиновник і запитав пройдисвітів:
— Що ви за неї хочете?
— Дуже мало. Віддай нам свою стару матір.
— Ви що, з глузду з’їхали? Хочете, щоб я згноїв вас у тюрмі?
— І з глузду не з’їхали, і в тюрягу не хочемо, — спокійно сказали пройдисвіти. — Не хочеш, то давай нашу шапку і ми пішли.
Але великий чиновник нізащо не хотів випустити шапку з рук. Він вирішив торгуватися з пройдисвітами до переможного кінця. Пропонував їм і гроші, і високі посади — нічого не хотіли вони, тільки його стару матір.
— Та й нащо вона вам, така стара баба? — промовив майже благально великий чиновник. — Вона ж нікуди не годиться.
— Вона потрібна нам для наших пройдисвітських дослідів. Нам цікаво знати, яка жінка могла стати матір’ю такого великого начальника.
І великий чиновник почав схилятися до думки, що за таку річ можна стареньку й віддати. Зрештою, вона й так скоро помре. І віддав матір пройдисвітам. Ті взяли її і зникли. І ніколи більше не чув великий чиновник
ні про тих пройдисвітів, ні про свою матір.
На другий день усі підлеглі і всі відвідувачі великого чиновника побачили, що він сидить за чиновницьким столом у якійсь старій рудій шапці. Це виглядало дуже дивно, бо надворі було спекотне літо.
Один із підлеглих насмілився запитати про шапку. Але великий чиновник був готовий до такого запитання.
— Я простудив голову. Я безнадійно простудив голову, і лікарі сказали, що тільки оця шапка може врятувати мене від смерті. Хотів одягти якусь кращу, показнішу, але мої лікарі сказали, щоб одягав тільки цю й ніяку іншу.
Чутки про те, що великий чиновник простудив голову і мусить навіть влітку сидіти за столом у шапці, облетіли всі канцелярії, а з канцелярій випурхнули на вулицю і розлетілися містом і всією провінцією. У канцеляріях єхидно посміхалися, зате деякі простаки в селах щиро співчували бідоласі, бо вважали його своїм благодійником.
Але великий чиновник не знав добре своєї шапки. За короткий час вона витягла з його голови і той невеликий розум, який там був, і ввібрала його в себе. Тепер він без тої шапки не здатний був і трьох розумних слів сказати.
І ще одна цікава особливість була в розумної шапки. Коли великий чиновник знімав її, його руда голова світилася, як сонце. Вона випромінювала золоте сяйво. Але те сяйво за хвилину зникало, і разом з ним з голови великого чиновника зникали останні проблиски розуму і здорового глузду. Тоді він знову одягав рятівну шапку, і розум осяював голову його, як сонце осяює землю після темної ночі.
Слава про незвичайний розум великого чиновника розлетілася по всьому королівстві і долетіла до самого короля. І викликав король великого чиновника до себе.
Підлеглі з великою помпою виряджали великого чиновника до найяснішого короля. Три пари баских коней, запряжених цугом у дорогу карету, повезли його в столицю.
Усі придворні вийшли юрбою зустрічати гостя. їхні пишні шати, ордени й медалі так блищали, що за тим блиском мало помітними були їхні обличчя. Пишнота королівського двору засліпила великого чиновника. А придворних засліпила сяюча голова гостя, коли він зняв шапку для привітання. Вони побачили чарівне сяйво і заніміли від подиву й захоплення. Тільки міністр королівських панчіх вигукнув у самозабутті: «А-а-а!» Але гість привітався, одягнув шапку, і сяйво зникло. Придворні були розчаровані, і великий чиновник зразу збагнув це. Він окинув усіх гордим поглядом і урочисто промовив:
— Ми не можемо допускати, щоб ясний розум, цей безцінний Божий дар, без пуття випромінювався в простір.
Усі придворні ствердно закивали, всі підтакували, цілком погоджуючись з цими мудрими словами.
У супроводі двох міністрів великий чиновник відправився на прийом до короля. Він ішов коридорами королівського палацу, а праворуч і ліворуч яріли соковитістю фарб і блищали позолотою рам дорогі картини. І на тлі цієї пишної краси миршава руда шапка великого чиновника виглядала недоречно, як муха в борщі.
Ось і вхід до королівської тронної зали. По обидва боки дверей незворушно, як статуї, стоять два вартових з мечами. Великий чиновник хотів ступити до зали, але два оголених мечі з дзенькотом схрестилися перед його носом. Він зупинився, і від раптового переляку йому аж у п’яти кольнуло. Хотів запитати, що сталося, але тут міністри з обох боків шепнули:
— Скиньте шапку.
Великий чиновник скинув шапку, і голова його засяяла, як сонце. Вартові опустили мечі і ще більше виструнчилися, а великий чиновник переступив поріг і гордо попрямував тронною залою.
Зала була зовсім порожня, якщо не зважати на короля, який сидів на троні в її протилежному кінці. Королівський трон був вилитий зі щирого золота. Сам король сяяв пурпуровими золототканими шатами і золотою короною. А лице його було сіре і невиразне.
Великий чиновник крокував у супроводі міністрів до королівського трону. Він ніс у правій руці свою розумну шапку, а його нерозумна голова випромінювала золотаве світло. Король не спускав з того світла очей. І так воно його вразило, що він уже готовий був схопитися з трону і впасти перед великим чиновником навколішки, як перед богом. Але тут ореол золотих променів зник, і це врятувало короля від нерозважливого вчинку.
Міністри, які йшли з великим чиновником, стали по обидва боки від королівського трону, як вартові.
— Найясніший королю! — урочисто виголосив великий чиновник і опустився на коліна.
Він хотів ще щось говорити, та в цей момент останні проблиски розуму покинули його безталанну голову і він не здатний був промовити більше ні слова. Але його великочиновницькі груди сповнені були найкращими почуттями до короля, і ці почуття виливалися в безладні звуки: «Бе-бе-бе…»
Король широко розкритими очима дивився згори вниз на великого чиновника і не міг збагнути його дивної поведінки.
— Чого він бекає, як баран? — запитав король міністрів, і вони обидва, як за командою, ткнули вказівні пальці в свої міністерські лоби і почали думати. Той, котрий стояв праворуч від короля, ткнув себе в голову пальцем правої руки, а той, котрий ліворуч, — лівої. І так вони стояли, як з каменю витесані. Ті міністри були схожі на бравих сержантів, що віддають честь маршалові. Король чекав відповіді, а міністри мовчали. А великий чиновник продовжував плазувати і бекати і від зайвини почуттів, що розпирали його, почав витирати своєю розумною шапкою натертий воском паркет перед ногами короля.
Обличчя короля скривила гримаса розчарування. Він гидливо плюнув на руду голову великого чиновника.
— Я вас питаю, чого він бекає?! — повторив король таким сердитим голосом, що в обох міністрів аж жижки затряслися.
І тут одного з них, того, який стояв ліворуч, осяяла рятівна думка. Він радісно плеснув себе долонею по лобі й промовив:
— Найясніший королю! Всім відомо, що це найрозумніший з найрозумніших. Але перед лицем вашої найяснішої найяснішості його розум побляк, як лойова свічка перед сонцем.
Тут плеснув себе по лобі й інший міністр.
— Найясніший королю! Цей вірнопідданий втратив дар слова, бо побачив вашу найяснішу найяснішість. Його розпирають вірнопідданські почуття.
Обличчя короля прояснилося і він ласкаво промовив:
— Підведіть його.
Міністри кинулися до великого чиновника і поставили його на рівні ноги. Великий чиновник, підтримуваний з обох боків міністрами, постав перед королем на весь свій великочиновницький зріст.
Король підвівся з трону і почепив йому на груди найвищий державний орден. За вірнопідданські почуття.
Король сів назад на свій трон, і міністри зрозуміли, що церемонія закінчилася. Вони взяли великого чиновника попід руки і вивели його з тронної зали. Опинившись за дверима, бідолаха одягнув шапку, і думки знову зароїлися в його порожній .голові, як оси в дуплі. Ідучи нескінченними коридорами і переходами королівського палацу, він встиг виголосити кілька глибокодумних фраз, і міністри, які й далі супроводили його, мали нагоду переконатися, що це справді найрозумніший з найрозумніших.
Повернувшись додому, великий чиновник продовжував керувати і дивувати всіх своїм незвичайним розумом.
А шапка дедалі більше зношувалася і зробилася такою ветхою, що на неї страшно було дивитись. Якби це була звичайна шапка, а не розумна, то її вже давно варто було б викинути на смітник.
І тут сталася страшна подія, що перевернула все життя великого чиновника. Одної ночі будинок, де він проживав, несподівано почав горіти. Великий чиновник прокинувся, коли його опочивальня вже наповнилася густим ядучим димом.
Тут ускочили якісь люди, вхопили його попід руки і потягли до виходу. І він не встиг завченим рухом правої руки взяти свою розумну шапку зі стільця, на якому вона завжди лежала вночі.
Незважаючи на всі зусилля пожежників, будинок згорів і разом з ним згоріла розумна шапка.
Великий чиновник від того часу тільки бекав і мекав і не міг промовити жодного розумного слова. Його відвезли до лікарні. Зібралися найкращі лікарі з усього королівства, обстежили його і вирішили, що бідолаха втратив розум від потрясіння, викликаного пожежею.
І віддали його до божевільні. Та на цьому й закінчилася його великочиновницька кар’єра.
1983 рік
Чарівні казки