baybak

Байбак-мандрівник

Для дошкільного віку

Марія Пригара

— Ти знаєш що, — сказав байбак
Дружкові-ховрашкові. —
Чого нам треба жити так —
В степах, а не в діброві?

Десь, кажуть, є ліси й гаї,
Приносять прохолоду,
А я і родичі мої
Не бачили їх зроду.

Ми звикли кублитись в норі,
З травинок роси пити,
На лапах сівши на горі,
На цілий степ свистіти.

Всі кажуть: «Ой, ці байбаки!
Порода в них ледача».
А я от зовсім не такий
У мене інша вдача.

Хоча в байбачіи ріс сім’ї,
Та маю в серці мрію,
Що, може, ці ліси й гаї
Побачити зумію.

Які там трави та квітки,
Якої масті звірі,
Які виспівують пташки,
Зелені, а чи сірі?

Я в торбу взяв харчів для нас
І ще роси в баклажку.
Коли в дорогу є запас,
Іти не буде важко.

Десь тут струмочок є один
Ходім його шукати!
Змайструєм пліт з очерет
Поїдем мандрувати.

— Ну, добре, — писнув ховрашок,
Хоч, звісно, зараз спека,
Ходім шукати твій струмок,
Коли це недалеко.

2
Ходить вітер ген в ярузі,
Гріє сонце білий світ.
Навпростець мандрують друзі,
Витирають з носа піт.

От так спека! Ну і спека!
Пил кружляє по степах.
— Ще далеко? Ще далеко? —
В байбака пита ховрах.

Випив він роси баклажку,
З’їв із торби всі харчі.
— Ох, як жарко! Ох, як важко!
Тільки й стогне ідучи.

Враз байбак примружив очі,
Аж на хвостик сів на мить,
Та як скрикне: — Ой, мигоче!
Щось на обрії блищить!

Це і є, звичайно, річка.
Наша річка степова.
Подивися — он травичка,
А навколо дерева!

Зараз ми плотом поїдем. —
І вперед помчав бігцем,
А ховрах подибав слідом
З невдоволеним лицем.

І давай бурчать на друга:
— Ех ти, горе-мандрівник!
Полину блищить там смуга,
А струмок твій зовсім зник!

Взагалі, потрібно дуже
Стільки бігать за струмком…
Ні, сиди вже дома, друже,
Як родився байбаком.

Ну, а я піду на ниву:
Я в цю пору їсти звик!
Прощавай! Живи щасливо! —
Писнув двічі та й утік.

А байбак спинивсь в ярузі,
Стиснув лапки у журбі.
— Отакі бувають друзі! —
Сумно мовив сам собі. —

Та хоч я стомивсь до краю
І не чую ніг давно,
Свій струмок я відшукаю,
Попливу ним все одно.

3
Чого це в долині
Простягнена стрічка?
І зовсім не стрічка це, друзі,
А річка.

Хлюпоче й біжить
Все вперед та вперед.
Над нею в долині
Шумить очерет.

Маленька це річка
І сили не має.
Та всіх, кого стріне,
Вона напуває.

І землю навколишню
Поїть суху,
І верби, й траву
На своєму шляху.

Пливе по тій річці
Байбак-мандрівник,
Хоч плавати досі
Нітрохи не звик.

Сидить на стеблині він,
На комишині,
І пирхає, й їде,
Немов на машині.

Ще й лапками воду
Помалу гребе,
А сам потихесеньку
Хвалить себе:

— Казали, що вдачу
Я маю ледачу,
А от у мандрівці,
Що схочу — побачу.

Неси ж мене, хвиле,
Далеко неси
У темну діброву,
В зелені ліси!

Аж навіть дві тіточки
Перепелички
Почули цю пісню,
Прибігли до річки.

— Піть, піть, ви скажіть нам:
Це правда чи казка?
Байбак — і мандрує!
Дивіться, будь ласка!

Тут качка з’явилась
Зеленобока.
Шубовснула в воду,
Примружила око

І крикнула раптом:
— Ну як вам не сором!
Чого ви дурниці
Співаєте хором?

Байбак ваш мандрує
Собі лиш на горе.
Несе його хвиля
Простісінько в море.

Як хочеш, байбаче,
Побачить ліси,
Проси не струмочок,
Мене попроси.

Байбак здивувався,
Впустив комишину
І злякано крикнув:
— Рятуйте, бо гину!

Та качка
Його підхопила з води.
— З такими плавцями
Доскочиш біди!

Без мене, я бачу,
Ти б зовсім пропав. —
І зразу ж помчала,
Немов пароплав.

4
По діброві рано-зранку
Рознесла сорока вість,
Що притупав на світанку
Надзвичайно дивний гіст

Він із торбою на спині
Сам кошлатий, як ведмідт,
Їжака в кущах зустріне,
З переляку аж свистить

То під кущиком приляже,
То з листочків п’є росу
«Наберу гостинців, — каже,
Та й додому віднесу».

Стурбувався дятел в листі:
— Як це сам блукає гість?
У мурашник може влізти
Чи грибок отруйний з’їсть.

З гілки білка підхопила:
— Сором так вітать гостей!
Я б сама його водила,
Якби хто глядів дітей.

Збіглись звірі і звірята.
З хащі заєць виткнув ніс.
— Нас не треба умовляти!
Ми покажем гостю ліс.

І пішли за байбаком,
Хто ізбоку, хто слідком.
— Ви, будь ласка, подивіться
Ось берізки, ось дуби.
А ось тут ростуть суниці,
А он там у нас гриби.
В лісі дибає байбак,
Не надивиться ніяк.

Обходив усі кутки —
І галявини, й ярки.
Заглядав і вглиб діброви,
Де живуть сердиті сови.

І з колючим їжаком
Зустрічався під дубком.
Чув, як горлиця туркоче,
Мов от-от заплакать хоче.

І весь час птахи та звірі
З ним були привітні й щирі.

Навіть мовила лисиця:
— Гостя їсти не годиться!

А борсук — сердитий дід,
Завжди злий на цілий світ,
Раптом гостю буркнув з ями:
— Чи не родичі ми з вами?

Так прожив байбак два тижні,
Бачив речі дивовижні,
Та й сказав собі самому:
— Чи не час мені додому?

Тут всі звірі поодинці
Принесли йому гостинці.
Білка — жолудь, дятел — шишку,
А сова — маленьку мишку.

Гарно склали все в торбину,
Проводили на стежину
І сказали: — йди здоров!
Приїжджай у гості знов!