Лариса Письменна
Сьогодні Ясик був слухняний — не пустував.
Таке іноді буває. Мама повела його до лісу. І там він не ламав гілок, не витоптував квітів, не полохав птахів, не рушив мурашника, хоча й дуже хотілося. Зирк — а в траві блищить маленький золотаво-зелений жучок.
— Ох ти! — вигукнув Ясик.— Я ще такого не бачив!
— Бо я чарівний! — людським голосом відказав жучок.
— Чарівний? — здивувався Ясик.— А що ж ти можеш?
— Можу стати летючим конем, одвезти слухняного хлопчика до Країни Казок, і там він вибере собі аж три чарівні речі.
— А… як хлопчик поганий?
— То стану диким кабаном, підчеплю пустуна іклами за штанці й закину в кущ… А ти який?
— Я сьогодні слухняний.
— А вчора?
— А вчора трохи робив капості.
— Це добре, що ти признаєшся,— сказав жучок.—
Я повезу тебе до Країни Казок. Але вибереш собі тільки одну чарівну річ.
І жучок обернувся на золотавого із зеленими очима коня. Ясик скочив на нього, й вони миттю домчали до Країни Казок.
Із хатки на курячих ніжках вийшла добра баба-яга і привітно простягла Ясикові яблуко, що могло вилікувати геть усі хвороби на світі. Потім вибігли лисичка-сестричка, зовсім не хитра, а щира, і вовчик-братик. Лисичка запропонувала Ясикові курочку, яка несе золоті яєчка, а вовчик, махаючи хвостом, як сусідський собака Казбек, простяг шапку-невидимку.
— Пам’ятай,— нагадав Ясикові летючий кінь,— ти можеш вибрати тільки щось одне.
Ну, звісно, Ясик вибрав шапку-невидимку.
Це ж просто чудово мати таку чарівну річ! Хлопчик подякував вовкові, і коник помчав його назад.
Зупинилися на тій самій галявині. Ясь зіскочив з коня, а може, кінь зменшився і сам вискочив з-під Яся та й зник.
— Ясику! Сину! Де ти? — покликала мама.— Ходімо вже додому.
І вони пішли. Шапки-невидимки мама, звісно, не помітила.
Пообідавши й відпочивши, Ясь знов вийшов надвір. Надяг шапку-невидимку, озирнувся. Он на ганку вмивається кіт Мартин. Ясь непомітно підступив до кота й ухопив за шкірку. Кіт з переляку нявкнув. Ясь кинув його в розчинене вікно.
Проти вікна на столі стояла банка полуничного варення. Банка перекинулась, і варення обляпало Мартина від вух до хвоста.
Ото Ясь сміявся! Він підкравсь до сусідського собаки Казбека, щоб і його налякати. Проте Казбек нюхом відчув Яся, підскочив до нього й поклав свої лапи Ясеві на плечі. Ще й шапку-невидимку збив.
— Іди геть! — крикнув Ясь і кинувся шукати шапку.
День шукав, два шукав — не знайшов.
І чому вона пропала?
Журнал «Малятко»