Микола Зінчук
Жив собі чоловік із жінкою і мали хлопчика. Звався той хлопчик Тарасиком. Був Тарасик жвавий і розумний, але чомусь не ріс. Минали роки, інші діти росли й ставали великими, а Тарасик як був, так і залишився малюком. Жили вони бідно. Мама часто ходила в ліс по гриби, по ягоди. Дрова теж носила в’язками з лісу.
Одного разу мама взяла з собою в ліс Тарасика. Назбирала вона в’язочку хмизу. Тарасик допомагав їй, але скоро він втомився, і мама сказала:
— Ти посидь на в’язочці, а я ще походжу трохи та пошукаю грибів.
Мама пішла лісом, а Тарасик сидів на в’язочці. І раптом прилетів до нього прекрасний птах. Зроду не бачив Тарасик такого гарного птаха. Він був увесь синій, а крильця й хвостик мав чорні. Птах сів коло Тарасикової в’язочки — простягни руку і візьмеш. Тарасик несміливо простяг руку. Але птах трошечки відскочив. Хлопчик устав з в’язочки і нагнувся, щоб узяти його. Птах відскочив далі. І дивився на хлопчика темними оченятами, ніби запрошуючи: «Лови мене, лови». Тарасик кинувся до птаха і вхопив його. Але йому вдалося тільки доторкнутися до гладенького пір’я — птах вислизнув з його рук. Розохотився Тарасик.
— Я таки піймаю тебе, — сказав він і знову пустився ловити птаха.
А птах відскакував усе далі й далі, і знов зупинявся, і знову вабив хлопця до себе.
Довго ловив Тарасик синього птаха, бігав за ним по лісі, а птах усе не давався йому в руки. А потім синій птах підлетів угору і зник у гущавині лісу. «Треба вертатися до мами», — подумав розчарований хлопчик. Йому так жаль було за синім птахом, що аж плакати хотілося. Але нічого не зробиш. І він побіг назад. У лісі вже вечоріло, сутінки наповзали на нього з усіх боків. Він біг і біг, а мами все не було. Тоді він почав кричати:
— Мамо! Мамо!
Крикнув раз, другий, третій — мама не обзивалася. Хлопчик зрозумів, що заблукав.
А мама вернулася до в’язочки — хлопчика нема. Блукала по лісі до самої ночі, але так і не знайшла його. І пішла плачучи додому.
Довго ще бігав Тарасик по темному лісі і плакав, і кликав маму, аж поки не зморився. Тоді він сів під великим дубом і заснув. Цілу ніч проспав хлопчик під дубом і прокинувся аж уранці, коли в лісі щебетали пташки. Розплющив очі і не зразу зрозумів, де він. Коли це згори хтось тоненьким голоском покликав:
— Хлопчику!
Тарасик підняв голову. З дупла виглядала білочка.
— Хлопчику, чого ти тут сидиш?
— Я загубився від мами.
— То йди додому.
— Я не знаю, куди йти.
— А їсти хочеш?
— Хочу.
— То на тобі горішків.
І білочка кинула йому кілька горішків. Тарасик почав їх гризти, а білочка сиділа на дубовій гілляці та все дивилася на нього згори.
— Хлопчику, як тебе звати?
— Тарасик. А тебе?
— А мене Пушинка. Ходи до мене, Тарасику.
Тарасик спробував лізти по стовбуру дуба, але не міг. Тоді білочка спустилася нижче, подала йому лапку і допомогла. За хвильку він був у дуплі. Дупло було просторе і затишне, вистелене сухою травицею і мохом.
І став Тарасик жити з білочкою Пушинкою в дуплі Великого Дуба. Хлопчик привчився до лісової їжі: горіхів, ягід, грибів. Вони з Пушинкою не забували й про зиму: носили в дупло горіхи, натикали на сухі гілочки гриби для сушіння. І коли настала зима, вони були готові до неї. Падав сніг, тиснув мороз, а Тарасик з Пушинкою сиділи в затишному гнізді і гризли горішки. Але кожного разу, коли засинав Тарасик у білчиному гнізді, йому снилася рідна хата. Він бачив уві сні своїх батьків, а коли прокидався, йому було до сліз жаль, що він тут, серед лісу, а не коло мами. Тарасик мріяв про те, що він прийде до рідної хати і скаже: «Тату, мамо, ось я й прийшов додому».
Одного разу Пушинка сказала:
— Ти так добре навчився гризти горішки. Ти не Тарасик, ти — Гризонько.
Відтоді вона стала називати його Гризоньком, і він звик до свого нового імені.
Важко було Гризонькові пережити зиму. Але Пушинка допомагала йому, прикривала його своїм пухнастим хвостиком, як лягали спати. Він засинав, і знову снилася йому рідна мама.
Та ось нарешті прийшла весна. Прилетіли перелітні птахи, ліс наповнився співом і гомоном. Прокинувся від сплячки борсук. Він хазяйновито нишпорив лісом, шукаючи поживи. З місця на місце поквапливо перебігали схудлі за зиму їжачки.
Гризонько познайомився й подружився з усіма лісовими мешканцями. Тільки того синього птаха ніколи він більше не зустрічав.
Одного разу Гризонько проходив лісом і побачив якийсь незвичний рух у мурашнику. Він підійшов ближче, придивився. Мурашки-ковалі обсіли велику сіру гадюку. Вона не могла врятуватися від них, тільки звивалася безпорадно в мурашнику, обліплена кусючими мурахами. Жаль стало Гризонькові, що загине гадюка. Він узяв палицю і витяг нею змію з мурашника. Але мурашки почіплялися за неї і не пускали. Тоді Гризонько виламав ялинову гілочку і геть чисто обмів їх з гадюки. Вона підняла голову, подивилася на нього своїми розумними очима і сказала:
— Хлопчику, чим нагородити тебе за те, що врятував мене?
Гризонько розгубився. Він не знав, що йому просити в гадюки. А вона чекала на його відповідь.
— Може, тобі треба якихось ліків? — запитала гадюка.
— Ні, мене нічого не болить. Тільки я чомусь не росту. Може, ви дали б мені таких ліків, щоб я виріс?
— Добре, хлопчику, я знайду для тебе таких ліків. А як тебе звати?
— Гризонько. Я живу з білочкою Пушинкою в дуплі Великого Дуба.
І гадюка поповзла геть.
Одного разу Гризонько виліз із свого дупла і побачив під дубом гадюку. Вона тримала у роті пучечок якоїсь трави.
— Гризоньку, — сказала гадюка, — оце ліки, що ти їх просив у мене. З’їж травицю, і ти виростеш здоровий і дужий.
— Дякую вам, тітко гадюко, — відповів Гризонько.
Гадюка поповзла собі. Гризонько покуштував ту травицю. Вона була дуже гірка, але хлопчик з’їв її, бо хотів вирости великим. З того часу Гризонько почав швидко рости. Незабаром йому стало тісно в дуплі.
— Нічого, ми розширимо нашу хатку, — сказала білочка Пушинка і почала гризти стінки дупла. Вона вправно вигризла з усіх боків суху деревину, і дупло стало просторішим.
Але минуло кілька тижнів, Гризонько підріс ще трохи, і в дуплі знову стало тісно. Білочка стала гризти далі. Все гризла й гризла, а Гризонько вигрібав з дупла вигризену потеруху.
Нарешті все сухе було вигризено і Пушинка взялася до живої деревини дуба. Гризонько сказав:
— Недобре ми робимо. Дубові ж боляче.
— А що ж робити?
— Не знаю, — відповів Гризонько, — треба з кимось порадитися.
— З ким?
— Не знаю. Ходім лісом. Кого зустрінем першого, з тим і порадимось.
Ідуть вони лісом, дивляться: назустріч біжить лисичка. Привіталися вони з нею та й питаються:
— Скажи, лисичко-сестричко, що нам робити? Не поміщаємося ми в нашому дуплі, бо Гризонько все росте й росте. Як нам бути?
— Не знаєте, що вам робити? Треба збудувати нову хату.
— Але ж ми не вміємо будувати. Я зовсім маленька, та й Гризонько ще тільки починає рости…
— То нічого, що не вмієте, — сказала лисичка. — Гризонько — наш хлопець. І весь лісовий народ збереться, щоб збудувати йому хату. Ми скличемо всіх звірів.
На другий день почали сходитися майстри. Красуня-сарна постукала ратичкою в стовбур Великого Дуба.
— Гризоньку, ходи показуй, де будувати хату. Гризонько виліз із дупла і вибрав гарну галявину.
— Отут.
І закипіла робота. Поважні ведмеді зрубували дерева і приносили їх на місце будови, вовки тесали, рись із борсуком пиляли дошки, дикі кабани столярували. Лисичка ходила з метром і все міряла, і все записувала, і все командувала. А зайчика посилали то за молотком, то за цвяхами, то принести води майстрам. Неподалік сарна варила для всіх їсти.
На галявині виросла хатка. Красива, затишна, зручна. З пічкою, столом, ліжком і стільчиками. І стали жити Гризонько і Пушинка в новій хаті. А в дуплі великого дуба складали на зиму горішки.
Гризонько швидко ріс. Не минуло й двох років, як він уже був зовсім дорослим хлопцем. І всі лісові звірі, і всі лісові птахи любили його, бо він був справедливий і добрий. І всі йшли до нього за порадами, бо він був розумний.
Але хоч як любили його звірі й птахи, прикро йому було без людського товариства. І не міг він забути рідної хати й батьків. Одного разу сказав Гризонько Пушинці:
— Я піду шукати своїх батьків.
— А ти знаєш, куди йти? — запитала Пушинка.
— Ні, не знаю. Буду шукати, питати.
— А ти попитай у всіх звірів. Може, хтось знає.
І почав Гризонько розпитувати звірів.
— Вони живуть край села під самим лісом. А біля хати висока стара груша, — оце й усе, що знав Гризонько про своїх батьків.
Він усе повторював звірям про маленьку хатину під лісом і високу грушу, але ніхто не міг йому допомогти. Та ось зустрівся одного разу Гризонькові Кривий Вовк. Це був найстаріший з вовків. Мисливська куля перебила йому одну з передніх лап, і він уже багато років ходив на трьох. І сказав Кривий Вовк:
— Так, я знаю це місце. Я там колись був, але дуже давно. І я не знаю, що там зараз робиться. Іди вздовж потоку проти течії. А як дійдеш до кінця потоку, то пройди ще трохи на схід сонця. І ти вийдеш до тої хатини.
І пішов Гризонько шукати своїх батьків. Довго йшов він понад потоком і дійшов аж туди, де ледве цяпало з землі маленьке джерельце, з якого починався потік. Тоді пішов Гризонько на схід сонця і вийшов на край лісу. Десь тут має бути їхня хатина. Він ходив, дивився, шукав, але хатини ніде не було. Оглянувся назад, подивився. Саме так виглядав ліс, коли дивився маленький Тарасик з вікна своєї хатини. А де ж хатина? Він ще раз оглянувся навколо – кругом пусто й голо. Тільке одне крислате дерево самотньо стояло серед вижатого поля. Чимось це дерево було йому знайоме. Гризонько підійшов ближче, подивився — це була та стара груша, яка віддавна стояла біля їхньої рідної хати. А самої хати не було. На її місці росли бур’яни. Гризонько стояв серед пустища, зажурено схиливши голову. Куди йти, кого питати? Неподалік виднілося убоге село. Може, туди піти?
У цей час із лісу вийшла якась стара жінка з в’язочкою хмизу на плечах. «Спитаюся в цієї жінки», — подумав Гризонько і пішов їй назустріч.
— Добрий день, тітонько! — привітався Гризонько, підійшовши до жінки.
— Доброго здоров’я, синку, — відповіла жінка, і Гризонько пізнав по голосу свою маму.
— Мамо, рідненька, це я, ваш син Тарасик.
Мама з сином обнялися і заплакали сльозами великої радості. Потім вони сіли край стежки, і син запитав свою матір:
— А де ж наша хата? І де тато?
— Немає, синку, тата. Помер він. А землю нашу забрав пан Деришкура. Він наказав знести нашу хату, а мені дали притулок добрі люди. Коло них я й доживаю віку.
І сказав Гризонько мамі:
— Ходімо до мене, мамо. Ходімо туди, де немає зла, що його сіють люди.
Він розказав матері про своє життя-буття, і пішла вона з ним до його лісової хатини. І всі звірі прийняли Гризонькову маму як свою рідну. І добре жилося мамі й синові в лісі.
1983 рік
Чарівні казки