rozumna-shapka

Іван Корзан

Для молодшого та середнього шкільного віку

Микола Зінчук

Радянська делегація їхала на міжнародну конференцію з питань сільського господарства, яка мала відбутися в Сполучених Штатах Америки. Делегацію сформували з керівних працівників. Але в останній момент прийшла згори вказівка, що треба обов’язково залучити до неї хоч одного рядового колгоспника, який працює в тваринництві, притому в горах. Бо ж на конференції мала йти мова про тваринництво в гірських умовах. І залучили заслуженого вівчаря з Карпат Івана Корзана.

І так сталося, що до Америки вони доїхати не змогли. Над Атлантичним океаном знялася буря, їхній корабель був пошкоджений і почав тонути. Усіх пасажирів і екіпаж розметало по океану, і невідомо, хто врятувався, а хто загинув. А нашу делегацію викинуло на невеликий безлюдний острів. Туди ж викинуло багато уламків розбитого корабля і багато різного добра, в тому числі кілька торбин із насінням високоврожайних сільськогосподарських культур. Як тільки буря вщухла, голова нашої делегації товариш Медведенко провів робочу нараду, на якій було прийнято рішення: зобов’язати Івана Корзана збудувати з викинутих на берег уламків хату. Бо ж не може таке поважне начальство жити просто неба.

Іван взявся до роботи, але зразу виявилося, що більшість тих уламків надто важкі. Іван не міг позносити їх докупи. Тоді Медведенко наказав підключитися до цієї роботи всім іншим. А себе він призначив керівником будівництва. За два тижні сяк-так стулили неоковирну халупу, але це вже було щось. А щось завжди краще, ніж ніщо.

А їли в ці дні нові острів’яни те, що викинули на берег океанські хвилі з розбитого корабля. Але минув якийсь час, і вся їжа закінчилася. Медведенко вирішив провести нараду для обговорення становища. Зібралися всі, тільки Івана Корзана не закликали, бо в нього багато роботи.

Зі вступним словом виступив той же Медведенко. Він сказав:

— Ми всі радянські люди і комуністи. Нам треба створити керівний центр, тобто райком і райвиконком. Спочатку оберемо секретаря райкому партії. Які будуть пропозиції щодо кандидатур?

Піднявся Тхоренко і з нотками шанобливості сказав:

— Я пропоную кандидатуру товариша Медведенка.

Звичайно, то не він, Тхоренко, пропонував, а сам Медведенко пропонував себе. А Тхоренкові, як це завжди робилося в таких випадках, Медведенко перед зборами сказав, щоб той виступив із такою пропозицією.

Тоді встав Вовченко.

— Ставлю на голосування пропозицію товариша Тхоренка. Хто за те, щоб першим секретарем райкому став товариш Медведенко?

Проголосували одноголосно. І знову піднявся Медведенко.

— Є така думка: обрати на посаду голови райвиконкому товариша Вовченка.

Проголосували знову одноголосно.

— А товариша Лисенка, — вів далі Медведенко, — пропоную на посаду завідуючого відділом сільського господарства.

Пропозиція пройшла одноголосно.

— А самим сільськогосподарським виробництвом буде займатися колгоспник Іван Корзан, — продовжив Медведенко. — Це для нього звична діяльність. Хто за цю пропозицію, прошу піднести руку.

І ця пропозиція пройшла одноголосно. Тоді Медведенко обвів очима своїх соратників і сказав:

— Нам залишається тільки вирішити питання про товариша Тхоренка. Які будуть пропозиції?

— Пропоную його направити на допомогу Іванові, — сказав Вовченко, — хай працюють удвох.

Тхоренка аж пересмикнуло. Він попросив слова:

— З пропозицією товариша Вовченка не погоджуюся. Товариші! Я ж двадцять років на керівній роботі був. Я ж номенклатура райкому. Мене ж десять разів знімали і після того знову на керівну роботу ставили. Хіба ж ви не знаєте, що я належу до непотоплюваних? Навіть стихія морська не згубила мене, і я виплив на цей острів, а ви, товаришу Вовченко, хочете мене втопити. Де ви коли чули, щоб керівного працівника направили на рядові колгоспні роботи? Моя справа — не працювати, а керувати, організовувати людей на боротьбу за світле майбутнє. Прошу вирішити моє питання по-товариськи, по-партійному.

— Дійсно, товариші, — сказав Медведенко, — якось воно негарно виходить — кинути товариша-партійця напризволяще. Пропоную Тхоренка на посаду завідуючого відділом культури.

— Це якраз те, що треба! — радісно вигукнув Тхоренко.

— Не скачіть поперед батька в пекло. Вас ще не обрали, — повчально зауважив Медведенко. — Хто за те, щоб товариша Тхоренка призначити завідуючим відділом культури?

Усі були «за».

— Тепер нам зостається довести наші рішення до відома Івана Корзана. Розуміється, в тій частині, яка стосується його самого.

А Іван, на диво всім керівникам, раптом виявив невдоволення. Він сказав, що йому важко буде робити одному на п’ятьох. Треба, щоб усі робили.

Це було нечуване зухвальство. Ставити під сумнів рішення райкому?! Медведенко сказав:

— Товаришу Корзан! Ви забуваєтеся, де ви знаходитеся. Партія і радянська влада довірили вам почесне звання працівника сільського господарства, а вам ще не подобається? Ви кажете, що вам важко одному своєю працею прогодувати п’ятьох? А чи знаєте ви, що кожен американський фермер своєю працею прогодовує півсотні людей? Ви п’ять, а він п’ятдесят. Отож, вам буде в десять разів легше, як йому. До того ж американський фермер працює на експлуататорів-капіталістів, а ви на свій рідний народ працювати будете. Знайте, якщо ви й далі будете стояти на антинародних позиціях, то на вас чекає сувора народна кара. Ідіть і працюйте. І щоб ми були забезпечені харчами.

При цих останніх словах усі четверо керівників промовисто показали Іванові свої ікла. І він мовчки пішов. І взявся до роботи.

Іван копав землю, садив і сіяв. Але ж урожаю треба чекати довго, а їсти керівникам треба вже тепер. Доводилося збирати викинутих водою на берег молюсків. Їх приносив Іван керівникам. Ті морщилися, кривилися, але їли, бо голод не брат.

Іван у поті чола працював, а керівники щоранку спали, аж поки сонце не піднімалося височенько над морем. А тоді вставали, снідали молюсками і після того влаштовували нараду. Після такої щоденної наради вони з почуттям виконаного обов’язку йшли на морський берег відпочивати. Іноді для різноманітності розлягалися не на прибережному піску, а під тінистим деревом, яке одне тільки й було на острові.

А Іван Корзан працює та й працює.

Майже ніякої рослинності на острові не було. При березі голий пісок, а далі від берега бідненька травиця. Тільки росли високі-високі пальми та оте єдине розлоге ерево. На пальмах висіли поміж листям великі кокосові горіхи, і дуже хотілося керівникам тих горіхів попоїсти. Але вони так високо, як туди вилізти? Зібралися керівники на чергову нараду і внесли в порядок денний питання: як добути горіхів?

— Вони дозріють і самі впадуть, — сказав Вовченко.

— Невідомо, коли це станеться, а горіхів ми хочемо вже сьогодні, — заперечив Медведенко. — Моя пропозиція така: зобов’язати Івана Корзана вилізти на пальму і нарвати горіхів.

— Але ж він може впасти і вбитися, — несміливо сказав Лисенко.- Хто ж тоді буде нас годувати?

— Ми зобов’яжемо його бути обережним і міцно триматися, — авторитетно заявив Медведенко.

І вирішили керівники, і записали: «Зобов’язати Івана Корзана забезпечити народ горіхами».

Вони думали, що Корзан буде опиратися і відпрошуватися. А він нічого не сказав, тільки плюнув у долоні, обхопив стовбур пальми і поліз аж до самого вершечка. А керівники стояли і дивилися вгору, пороззявлявши роти. Ото молодець Корзан!

Іван зривав горіхи, кидав їх униз і так йому хотілося попасти котромусь у голову, але керівники стереглися і завчасу відскакували.

Глянув Корзан з високості на океан і побачив далеко-далеко на обрії якийсь острів. Відтоді далекий острів на обрії не йшов йому з гадки. Добре було б утекти від цих паразитів на той острів! Але він не був певен, що й там нема таких керівників. На кораблі ж їх було багато. А що, як і на той острів хвилі викинули з десяточок? А може, таки їх там нема? Треба спробувати тікати.

Обдумав усе до ладу Іван Корзан, підійшов до керівників та й каже:

— Горіхи — то горіхи, а чи не хотіли б ви свіжої рибки?

— Та чому б не хотіли, Іване? Але як її зловити? Рибка плаває по дну…

— Для цього треба човен й сіть, — сказав Іван Корзан. — Я можу це зробити.

— То зроби, голубчику. Ми й тобі рибку дамо, як зловиш.

Іван узяв сокиру, звалив оте єдине крислате дерево, обтесав у формі довгого човна і почав видовбувати його. Це була довга й важка робота. Човен був готовий аж через три місяці. Іван сплів сіть, приладнав до човна два добрих весла і спробував зіпхнути човен на воду. Але де там! Човен був такий важкий, що годі було зрушити його з місця. Довелося кликати на допомогу керівників. Ці люди зроду не зробили нічого корисного, але їм хотілося рибки. І вони разом з Іваном напружили всі сили і зсунули човен на воду.

Сів Іван у човен, взявся за весла і почав віддалятися від берега.

— Ти дивись, який гарний човен маємо. Тепер будемо їсти рибку, — сказав Вовченко.

І вони засперечалися між собою, давати Іванові рибку чи не давати. Вовченко був за те, щоб давати. Якусь маленьку, паршивеньку, але дати. Для заохочення. Але всі інші були категорично проти. І вирішили: не давати!

А тим часом Іван Корзан уже далеченько від берега відплив.

— Щоб він хоч цим човном не втік, — зауважив Лисенко. — Подивіться, як жваво пливе.

— Та нікуди він не втече, — заперечив Медведенко. — Кругом океан.

Але тут Іван обернувся до них і голосно крикнув:

— Бувайте здоровенькі! І не кашляйте!

І наліг Іван Корзан на весла. Медведенко гаркнув:

— Зловити його!

Всі кинулися виконувати наказ, але забігли у воду до пояса і зупинилися. Один лиш Тхоренко відважно пустився пливти, але, як то кажуть, далеко куцому до зайця. Незабаром стомлений Тхоренко вернувся, а човен з Іваном зник у морській далині.

Іван Корзан щасливо дістався до населеного острова, а звідти й додому, в Україну. І пішов на полонину пасти вівці.

Нам залишається ще відкрити читачеві одну таємницю. Чому острів, на який закинуло Івана та керівників, був безлюдний? Такий гарний острів і кокоси на пальмах, а людей — ні душі. Секрет у тому, що він лежав дуже низько над рівнем моря. Раз на кілька років у тих краях бували такі бурі, що хвилі перекочувалися по всьому острову і змивали все на своєму шляху. Тільки добре вкоріненим пальмам вдавалося уціліти. Незабаром після втечі Івана буря змила керівників разом з хатою в бурхливий океан. І не зосталося й сліду від них на землі.

1991 рік
Чарівні казки