lesya-yako-i-sekretar-kaban

Леся, Яко і секретар Кабан

Для молодшого та середнього шкільного віку

Микола Зінчук

Настали канікули. Маленька Леся сумувала без веселого шкільного товариства. Відколи в школі побували чарівники й запорожці, все в ній змінилося на краще, і Лесине життя стало світлим і радісним. Але розійшлися на канікули шкільні друзі, і ні з ким було маленькій Лесі проводити час. Господарство її тітки було маленьке, роботи в ньому було мало. На час канікул підрядилася Леся доглядати живий куток при шкільному біологічному кабінеті. Там були золоті рибки, вуж, їжачок і канарки. Щороку вчителька біології під час відпустки піклувалася про живий куток сама, а коли відлучалася, доручала його прибиральниці тітці Федорі. А тепер цю роботу довірили маленькій Лесі.

Сьогодні Леся, як і щодня, йшла до школи. Йшла не поспішаючи. Погода була сонячна, буйно цвіли на клумбах біля школи червоні троянди, і їхні пахощі трохи перебивали запах їдучого заводського диму. Леся зупинилася, задивилася на троянди. І раптом вона помітила, що там щось заворушилося. Один трояндовий кущ захитався. Але ж там ніби нічого й не було, бо кущик той був негустий і проглядався наскрізь. Леся пильно дивилася на нього, і він знову хитнувся так, ніби хтось навмисне тряс його. Що воно там? І тут раптом хтось зовсім близько промовив:

— Лесю.

Сказав: «Лесю», і ніде нікого нема. Диво та й годі. Голос той був байдужий, безбарвний, ніби не людський, а якийсь потойбічний.

Леся стояла і чекала, що з того буде. І воно знову заговорило: рівно, спокійно, ніби читаючи диктант:

— Лесю, ти не дивуйся. Зараз тобі все стане ясно. Це з тобою говорить робот-невидимка Яко. Мене привезли до вашої школи за помічника вчителів. З нового навчального року я приступаю до роботи. А поки що мене помістили у фізичному кабінеті школи. Я собі виходжу з того кабінету і прогулююся, знайомлюся з вашим містом.

— А звідки ти мене знаєш, що кажеш «Лесю»?

— Я вже давно звернув на тебе увагу, бо під час канікул тільки ти одна приходиш до школи. Я бачу, що ти добра дівчина, Лесю. Хочеш, щоб ми з тобою були друзями?

Леся не знала що казати. Дружити з роботом та ще й з невидимкою — це якось не вкладалося в її голову.

— Не знаю що тобі казати, — промовила Леся. — Хіба добре людині дружити з бездушною машиною, хай навіть розумною?

— Гадаю, що добре. Я — робот десятого покоління. В мене закладена велика програма знань. Сподіваюся, зі мною тобі цікаво буде вести розмови. То нічого, що я робот.

— Ти що, невидимка завжди чи можеш показатися?

— Я можу показатися, але не хочу робити цього надворі, щоб ніхто сторонній не бачив мене. Зустріньмося десь у приміщенні, і я тобі покажуся.

— То ходім до школи.

І вони пішли до біологічного кабінету. Там Яко перейшов на видимий режим, і вони познайомилися.

Леся скоро переконалася, що робот Яко справді цікавий співбесідник. Він знав масу речей, про які Леся поки що не мала поняття. Довгі бесіди між ними стали Лесі звичною справою. Одного разу зайшла мова про базар. Виявилося, що Яко ніколи не бачив базару і має про нього дуже приблизне уявлення.

— То чому б тобі не подивитися на нього? — сказала Леся.

— Я з задоволенням подивився б.

— То завтра рано йдем на базар.

Але прийняти рішення було легко, а здійснити його нелегко. На базарі повно людей, і малий невидимка міг потрапити комусь під ноги. Щоб цього не сталося, вони домовилися: Леся йтиме попереду, а малий Яко позаду впритул за нею. Так вони мовчки обійшли всі ряди базару. Яко оглядав усе з великим інтересом. Особливо сподобався йому сірий віслюк. Він стояв збоку від базарних рядів, запряжений у акуратний візок. А коло віслюка — високий худий дядько Федір. До нього зверталися люди, коли треба було щось підвезти з базару додому або з дому на базар. Вони клали свій вантаж на візок, і ослик, дрібно ступаючи по асфальту, віз його куди треба. Такий симпатичний ослик — одне вухо догори, друге — набік. Праве вухо, те, що звисало набік, було трохи вищерблене. Леся це помітила і впізнала віслюка, не стала говорити про це Якові.

Ослик дріботів копитцями по дорозі, а дядько Федір ішов збоку і тримав віжки. За день малий вухатий трудяга робив кілька рейсів у різні кінці селища і приносив дядькові Федору значний заробіток.

Кумедний і милий був ослик, і Леся з Яком не раз ходили на базар подивитися на нього. Але про той незабутній день, коли побували в школі чарівники й запорожці і секретар Кабан так охоче подарував дядькові Федору ослика з вищербленим вухом, Леся Якові не говорила. Вона не впевнена була, що таку балакучість схвалить чарівник Мамай.

Одного разу Леся з Яком прийшли на базар і стали свідками сцени, яка глибоко .схвилювала Лесю і не сподобалася Якові (хвилюватися робот не вмів). На базар прийшли двоє міліціонерів і відібрали в дядька Федора ослика з візком. Дядько не давав, борюкався з ними, але підбіг ще один міліціонер, і вони не тільки віслючка й візок забрали, але й самого дядька Федора повели. Деякі люди на базарі вчинили крик і сварку з міліціонерами, але це не допомогло.

А ще почули притому Леся й Яко, як міліціонери казали, що дядько наживається, що він «нетрудовий елемент». І що відібрати осла наказав сам перший секретар Кабан.

Як же допомогти дядькові Федору?

— Я подумаю, — сказав Яко. — І ти подумай добре. А завтра зустрінемось і поговоримо. Не може бути, щоб ми не придумали нічого розумного. Дядька Федора звільнити, а осла й візок йому повернути — ми цього мусимо домогтися.

На цьому вони й розійшлися. Дядько Федір сидів під арештом, а заарештованого осла прекрасно годували, бо то ж комуніст-однопартієць. А невидимка-робот до самого вечора, а потім цілу ніч думав, як визволити дядька Федора з біди.

А на другий день Яко з Лесею зустрілися, і Яко виклав свій план дій. Леся була від того плану в захопленні, і вони зразу приступили до роботи. Пішли до райкому партії.

На м’яких, як подушка, чорних дверях красувалася табличка з золотими літерами: «Перший секретар Кабан Іван Іванович». Леся подивилася на ту табличку, на сувору секретарку, яка сиділа за широким столом, і хотіла було взятися за ручку дверей, але секретарка суворо запитала:

— Тобі до кого?

— До товариша Кабана.

— А чого?

— Я маю йому щось дуже важливе сказати.

— Кажи мені.

— Не можу я вам цього сказати. Це великий секрет. Від цього залежить життя товариша Кабана.

Секретарка неохоче встала і пішла в кабінет до Кабана. За кілька хвилин вона повернулася.

— Заходь.

Секретарка широко відчинила перед Лесею обидвоє дверей (бо двері до Кабана були подвійні: спочатку м’які, а за ними ще одні, звичайні). Леся зайшла, а за нею прослизнув і невидимка Яко. Вони увійшли в просторий кабінет, підлога якого була встелена товстим червоним килимом. У протилежному від дверей кінці кабінету сидів за великим столом сам Кабан. Здоровенний і гладкенний. Стіл був застелений червоним оксамитом, а поверх нього лежало товсте скло. По цей бік від столу стояло два великих товстих крісла. Кабан мовчки махнув на одне з них, жестом запрошуючи Лесю сісти. Але якби вона сіла, то з глибини того крісла її зовсім не було б видно. Тому Леся продовжувала стояти.

— Я вас слухаю.

Він так і сказав: «Вас», бо так він казав усім відвідувачам упродовж кількох років його секретарювання. У нього вже давно виробився трафаретний набір слів, що їх він повторював з дня на день, з року в рік.

— Я вас слухаю, — повторив Кабан трохи голосніше.

Лице його було суворе й неприступне.

— Товаришу секретар, — промовила Леся, намагаючись зобразити голосом і виразом обличчя найвищий ступінь хвилювання, — вашому життю загрожує смертельна небезпека.

— Що за небезпека? — запитав Кабан з нотками стурбованості в голосі.

— Учора я прогулювалася поза селищем, ішла понад лісосмугою і раптом чую знайомий голос: «Кабана треба знищити». Я причаїлася за кущами, виглянула обережненько, дивлюся, а то чарівник-запорожець, який в нас півроку тому в школі побував. А перед чарівником тьма-тьмуща різних змій. Стільки тих змій було, як листя на деревах. І сперечається чарівник з ними. Змії хочуть звести Кабана, тобто вас, зі світу своєю отрутою смертельною, а чарівник говорить їм, що перетворить вас на справжнього свинячого кабана і продасть на базарі. «То буде, — каже, — хоч користь з нього, люди будуть їсти сало й м’ясо».

— А чого вона так в’їлася на мене, ота вся нечисть? — запитав Кабан.

— Та за якогось Федора, що нібито за вашим наказом у нього відібрали віслюка й візок, а його самого посадили.

— Той Федір антісовєтчик. Він уже сидів сім років у таборах за антісовєтську агітацію й пропаганду. Казав, що колгосп — це тюрма для народу.

Леся подумала, що правду казав дядько Федір, але виглядом своїм показала, що вона поведінкою дядька Федора дуже обурена.

— І як він посмів, той мерзотник Федір, проти рідної радянської влади, проти нашої дорогої партії виступати! Та його не то що заарештувати, розстріляти треба було б! Але чи варто через якогось там Федора та його паршивого віслюка гинути такому достойному чоловікові, як ви? Якби така небезпека загрожувала мені, я того Федора з його дурнуватим віслюком відпустила б на всі чотири сторони.

— А ти думаєш, що тут справді має місце небезпека?

— Ще й яка! Я не забула, що той чарівник витворяв у нашій школі.

Кабан розпитав, як її звати, у який клас перейшла. Леся чемно відповіла йому.

— Спасибі тобі, Лесю. Як будеш мати для мене якісь цікаві новини, то приходь і кажи.

І Кабан провів Лесю до дверей. Таку честь він робив тільки окремим, особливо поважним відвідувачам. Зоставшись сам у кабінеті, Кабан, щоб відвести душу, брутально вилаявся і важко сів на своє місце. І не знав нещасний Кабан, що тут, у його кабінеті, сидить і слідкує за ним робот-невидимка Яко, ніби такий нікчемний і водночас такий страшний для нього, Кабана, супротивник.

Подумавши кілька хвилин, Кабан викликав телефоном прокурора.

— Михайле Петровичу, як справа з тим Федором Хліборобенком, що його з ослом на базарі взяли?

— Все ясно. Піде під суд. Незаконна підприємницька діяльність з метою наживи. Та ще й обтяжуюча обставина — був суджений за статтею 62 за антирадянську агітацію й пропаганду. Сидіти йому, як мідному котьолку. А осла й воза по суду буде конфісковано.

— Слухай, Петровичу, а може, не треба цього процесу?

— Як не хочете процесу, то ми й не будем його проводити. То наші хлопці повідбивають йому в камері бебехи, лікарі підпишуть акт, що помер від серцевого приступу, та й кінці в воду.

— З бебехами не поспішайте. Чи не можна було б його просто відпустити під три чорти?

— Як то «відпустити»? — здивувався прокурор. — Такі люди для нашої влади становлять більшу загрозу, ніж злодії і вбивці. Приватна підприємницька діяльність!

Кабан задумався. Може, та дівчинка з нього дурня клеїть, може, ніяких гадюк нема? А як є? Ні, краще зі справою того Федора не квапитися, з судом почекати.

— Петровичу, ви з судом не поспішайте.

— А чого?

— Бо виявилося, що той Хліборобенко має в Києві дуже впливову рідню. Краще подалі від біди. Я подумаю і завтра чи післязавтра скажу тобі, як з ним бути. Передай мою думку судді. Поки що хай все буде, як є.

І прокурор пішов. А справу обдумував не Кабан, а невидимка Яко, який уважно вислухав усю їхню розмову. Кабан тільки вичікував. І боявся, і Федора пускати не хотів.

А Леся грала свою роль так, як вони з самого початку домовилися з Яком. На другий день зранку вона пішла до будинку, де розташовувалася міліція, і вертілася там до самої обідньої перерви. Все чекала, що випустять дядька Федора й віслюка, але їх не випустили. Коли в усіх установах почалася обідня перерва, стало ясно, що відпускати дядька Федора не збираються. Леся повернулася додому, а після обіду знову пішла на прийом до Кабана. На цей раз сувора секретарка вже нічого не питала її, а тільки широко відчинила перед нею двері кабінету.

— Іване Івановичу, біда! — вигукнула Леся.

Кабан збілів на лиці.

— Що сталося?

— Пішла я до тої лісосмуги, на те саме місце, виглянула з-за кущів, а там тих змій ще більше, як позавчора було. Чарівника вже нема, а перед зміями виступає двометрова кобра. Та й каже: «Кабан дядька Федора не відпускає. Доручаю тобі, африканська мамбо Тринди-Ринди, знищити Кабана, щоб і духу його не було. Дай йому 15 хвилин на роздуми. Як за цей час дядько Федір з возом і віслюком не будуть на волі, кусай його просто в його поганий ніс. А як відпустить Федора, то хай живе, але щоб у цьому місті його не було. Щоб він протягом тижня звідти зник. І не просто зник, а пішов у один з місцевих колгоспів на рядові роботи. Хай попробує, як добре в колгоспі. Зрозуміла?» — «Зрозуміла», — відповіла невидимка- мамба. І я почула, як зашелестіло в кущах. То поповзла до міста невидимка Тринди-Ринди, щоб знищити вас, дорогий Іване Івановичу. Почувши про це, я бігом побігла полем до міста, щоб вас попередити. Встигла тільки забігти в школу, до біологічного кабінету, і подивитися в довіднику про змій, що таке африканська мамба. Виявилося, що справді смертельно отруйна змія. Смерть наступає через дві-три хвилини після укусу.

— Слухай, Лесю, — сказав Кабан. — А може, вся ця твоя історія — звичайна баєчка? Як то кажуть, тринди-ринди, коржі з маком.

Не встигла Леся відкрити рот і щось сказати, як раптом у кабінеті почувся чийсь монотонний голос: «Я вже тут. Так, я, африканська мамба Тринди-Ринди, вже тут. Я виконаю на тобі, Кабане, наш присуд. Даю тобі п’ятнадцять хвилин. Якщо за цей час дядько Федір з його ослом не будуть випущені на свободу, тебе чекає люта смерть. І труп твій за півгодини так розпухне, що буде схожий на тушу бегемота».

Кабан збілів як полотно. Він злякано глянув на годинник, натиснув якусь кнопку на телефонному апараті, ухопив телефонну трубку і розпачливо крикнув:

— Петровичу! Негайно випускайте Федора з ослом. Я одержав грізний наказ із Києва! Казав же я тобі в чім справа. Відпускайте його. Даю вам на цю справу п’ять хвилин.

З трубки долинув голос:

— Та тут міліція впирається. Коли брали того Федора, він вибив одному міліціонерові зуба.

— Плювати на того зуба! — роздратовано крикнув Кабан. — Негайно відпускайте Федора! Скажіть начальнику міліції, що це моє розпорядження. Протягом п’яти хвилин повідомте про виконання.

У кабінеті залягла важка, гнітюча тиша. Кабан усе позирав на годинник. Минуло п’ять хвилин, минуло десять — тиша. Аж на тринадцятій хвилині теленькнув телефон, і прокурор повідомив, що розпорядження виконано, Федора випущено.

— Його вже випустили, — тихо промовив Кабан.

Він виглядав стомленим і умиротвореним, наче гора звалилася з його плечей. І тут знову пролунав голос невидимки:

— Ми, змії, даємо тобі, Кабане, наказ вибратися звідси, щоб і духу твого тут не було. А як за тиждень не зникнеш, на тебе чекає смерть. І не в другий такий кабінет маєш перебратися, а піти в колгосп рядовим колгоспником. Зрозумів?

— Зрозумів, — сказав Кабан.

— То подивись на годинник. Рівно через тиждень, хвилина в хвилину, ми перевіримо, і горе тобі буде, як ти наш наказ не виконаєш.

— Добре, я піду в колгосп.

— То я зникаю звідси, — сказала невидимка «Тринди-Ринди». — Через секунду мене вже тут не буде.

— Бачите, яка напасть, — сказала після невеликої паузи Леся. — Добре, що хоч усе щасливо закінчилося.

Кабан мовчав. Леся попрощалася. Кабан знову провів її до дверей, і коли Леся виходила, невидимка Яко проскочив у двері поперед неї.

На вулиці вони побачили дядька Федора, який вів ослика, а позаду котився порожній візок.

— Дядьку, підвезіть! — крикнула Леся.

— То сідай.

Вона сіла і разом з нею сів невидимка Яко. І вони доїхали аж до краю міста. А коли злізли з візка, Леся запитала:

— Ви знову будете на базарі?

— Та хотілося б. Але ті мордовороти знову нападуть на мене.

— Не нападуть!

— Звідки ти знаєш, що не нападуть?

— Я знаю, — твердо сказала Леся. — Вони одержали наказ не зачіпати вас.

— То я день спочину та й післязавтра візьмуся за діло.

Вони попрощалися, і дядько Федір не знав, що при їхній розмові була ще одна особа — невидимка Яко. І не знав Федір Хліборобенко, яку роль відіграла у його житті ця маленька дівчинка.

Через день дядько Федір знову з’явився зі своїм віслюком на базарі, і це зрадувало багатьох людей.

А Кабан через тиждень з міста зник. Але він таки обдурив «африканську мамбу Тринди-Ринди», ні в який колгосп не пішов, а втік невідомо куди.

А щодо бешкетного Яка, то він пригодами тільки й жив. Можливо, ми ще з ним зустрінемося.

Грудень 1993 року
Чарівні казки