zhajvoronok

Жайворонок

Для молодшого та середнього шкільного віку

Микола Зінчук

Місто вирувало суєтним, метушливим життям. Центральною вулицею сюди й туди рухалися по викладеному кам’яними плитами тротуару нескінченні потоки людей. А збоку, ближче до мурів, сиділи жебраки. Каліки, дідусі й бабусі з простягнутими руками намагалися :ворушити серця перехожих, щоб ті змилосердилися й кинули копійчину. Деякі грали на різних інструментах і співали. І виходило, що вони не жебрають, а таки заробляють.

Серед усього жебрацького розмаїття виділялися двоє. Ці двоє жебраками не були, а таки заробляли. Розмістилися вони поряд із входом до розкішного готелю. На низенькому портативному стільчику сидів чоловік середнього віку з передчасно п:сивілою головою і без правої ноги. Коло нього стояли приперті до стіни милиці. Чоловік грав на баяні, а поруч з ним стояла дівчинка років п’ятнадцяти, напевно, його дочка, і співала. Але як вона співала! Її оксамитовий голос то піднімався до найвищих нот, то опускався до контральто. Мелодія української пісні, що її співала дівчинка, була ніби й веселою, але звучала в її виконанні якось невесело. Було в ній щось щемно-болісне. А батько був чудовим музикою, акомпанував віртуозно.

Звуки баяна так вдало поєднувалися зі співом дівчини, так гармонійно перепліталися й зливалися з ним, що багато перехожих зупинялися й заворожено слухали. І копійки безперервно падали з брязкотом у широку бляшанку, що стояла біля ніг співачки.

Люди, послухавши трохи, відходили, а на їх місце приходили інші, і група слухачів не зменшувалася. Серед інших зупинився й молодий хлопець у потертих джинсах і синій тенісці. Він був гарний на вроду, але його красі трохи шкодив шрам на лівій щоці внизу. Він тягнувся навскоси, минаючи рот і досягаючи нижнім кінцем підборіддя.

Хлопець потягнувся лівою рукою до кишені за копійками. Копійки були на дні кишені, а над ними — пачка складених удвічі паперових грошей. Коли він затиснув у кулаці копійки і витягав з кишені руку, разом з нею висунулися й паперові гроші і гепнулися у бляшанку перед ногами дівчини. І в цю мить закінчилася пісня і настала тиша. Люди, які стояли й слухали пісню, побачили, що в бляшанку впали долари, але не всі зрозуміли, чи то навмисно кинув їх юнак, чи вони впали випадково.

А юнак нагнувся, взяв з бляшанки свої гроші і не поклав їх назад у кишеню, а мовчки подав дівчинці-співачці. А та непорушно стояла і грошей не брала.

— Бери, це твоє щастя, — сказав хлопець. — Ці гроші не я дарую, вони самі впали тобі під ноги.

Дівчинка згори вниз питально глянула на батька, і той мовчки кивнув: «Бери». Вона простягла несміливо руку, взяла гроші і подала батькові. Хотіла подякувати щедрому незнайомцеві, поговорити з ним, але він уже зник у потоці перехожих.

І ніхто не звернув уваги, що за сценою дарування грошей уважно спостерігав старий сивовусий чоловік у солом’яному капелюсі.

Під вечір батько з донькою прийшли додому і порахували подаровані незнайомим юнаком гроші — тисяча сто доларів!

— Це буде тобі на навчання в консерваторії. А на цей рік, поки ти будеш навчатися в одинадцятому класі, нам вистачить того, що ми заробимо, роз’їжджаючи два літа по містах. Та ще ж і пенсія моя є.

Обдарована дівчинка вже менше журилася за своє майбутнє.

А юнак зі шрамом прийшов додому і теж порахував гроші. І виявилося, що в нього зосталося сімдесят дев’ять копійок. Долари, що їх він заробив тяжкою працею за кордоном, тепер несподівано для самого себе юнак подарував випадково зустрінутій дівчинці. Але він не жалкував за ними. Правда, було йому щемно, що вже нема грошей, але водночас якось легко і радісно на душі. Добрим людям завжди приносить радість зроблене комусь добро.

Юнак із шрамом сидів і думав, що йому далі робити. І вирішив позичити в знайомих трошки грошей і знову їхати на заробітки за кордон, бо в своїй країні можливостей заробити не було.

Через два дні він поїхав. Нема потреби розказувати подробиці його заробітчанського життя. Скажемо тільки, що працював він там з короткими перервами цілих три роки і заробив значні гроші. Він був розумний і сильний і мріяв про військову кар’єру. Кілька років тому гарно закінчив школу і хотів продовжити навчання.

Наш юнак належав до людей, які самі собі пробивають дорогу в житті. Його батько загинув у Афганістані ще тоді, коли йому було всього чотири роки, а мати померла після того, як хлопець закінчив школу. І осиротілий юнак чесно йшов по житті і був на порозі здійснення своєї мрії.

Він їхав із заробітків додому в нещодавно купленому автомобілі. Настрій його був піднесений. Ще півгодини їзди — і він перетне польсько-український кордон. День погожий і теплий, дорога добра і, здавалося, ніщо не віщує біди.

Автострада йшла через ліс. Раптом метрах у двадцяти попереду впало поперек дороги невелике дерево. Невелике, але дорогу перегородило. Він загальмував і зупинився. «Добре, що маю сокиру. Перерубаю його і відкину набік», — подумав подорожній, взяв сокиру і вийшов з машини. І тут з-за кущів вийшли троє в спортивних костюмах.

— Давай гроші.

— Нема в мене ніяких грошей, звідки в мене гроші?

— Не розводь тут базару, бо ми жартувати не будемо. Давай гроші!

Напасники говорили російською. Це, видно, були грабіжники з Росії або України. З тих, що спеціалізуються на пограбуванні своїх співвітчизників і громадян сусідньої держави, які повертаються додому з закордонних заробітків. Роман — так звали хлопця зі шрамом — знав, що цим типам усе людське чуже і вони не зупиняться навіть перед вбивством. «Що робити?» — думав він і знову почав говорити, що не має грошей, а права рука все сильніше стискала топорище.

— Давай гроші! — ще раз крикнув роздратовано той самий грабіжник.

І в цю ж мить сокира метнулася знизу вгору і вгородилася гострим кутом у його горло. Бризнула кров. Бандит навіть не крикнув. Падаючи, він інстинктивно вхопився лівою рукою за праву руку свого товариша, і це перешкодило другому бандитові вчасно вихопити з кишені пістолет. Він таки вихопив його, але вистрелити не встиг, бо дістав такий удар сокирою, що зразу обм’як, випустив пістолет і впав мертвий поруч з товаришем. А третій пустився навтіки.

Романа блискавично пронизала думка: «Тікати! До кордону рукою подати». Він прискочив до злощасної деревини, що перегороджувала дорогу, і почав гарячково перерубувати її. І тут поруч зупинився автобус, бо дорога ж була перекрита. Деякі пасажири повистрибували на дорогу, щоб освіжитися. І побачили страшну картину.

— Єзус Марія! — крикнула одна з жінок, а пан у офіцерському строї уже викликав по мобільному телефону поліцію.

Роман здався на волю Божу і приречено стояв біля своєї машини. Через півгодини прибула поліція, і автобус поїхав своєю дорогою, а Романа заарештували.

Потім було слідство і був у місті Любліні суд. Викликані з Москви мати й дружина загиблих бандитів повелися по-різному. Молода агресивна жінка з пофарбованим червоним волоссям вимагала від суду смертної кари для вбивці. А старенька сива мати сказала, що їй дуже жаль за сином. Який би він не був, але то таки її кровиночка була. Та вона в серці своєму не має зла на підсудного, бо він же оборонявся. І нехай суд винесе вирок по закону.

Молодий польський адвокат за добрі гроші енергійно захищав Романа, наводячи все нові й нові пом’якшуючі обставини. Третій грабіжник, якого тоді спіймали в лісі недалеко від місця події, правдиво розказав усе, як воно було, але закінчив своє свідчення так:

— Два трупи — це не жарт. Якби він не поквапився пускати в хід сокиру, то через хвилину-другу надійшов би автобус, і ми змушені були б тікати. І все завершилося б щасливо і для нього, і для нас. Та й не хотіли ми його вбивати, а тільки налякати й забрати гроші.

Такими розмірковуваннями грабіжник хотів насамперед полегшити власне становище і домогтися меншої кари для самого себе.

Як би там не було, суд виніс Романові мінімальне в таких випадках покарання — два роки позбавлення волі. І за ним на цілих два роки зачинилися, металево брязнувши, двері тюрми.

Нема потреби описувати тюремний режим і всі переживання нашого героя в неволі. Ми зразу перейдемо до розповіді про події того дня, коли він, відбувши покарання, вийшов на волю. Позаду два роки тюрми, а попереду невідоме. Йому віддали його авто і гроші, що їх було вилучено при арешті, і він поїхав додому тією ж дорогою, якою вже їхав два роки тому. Але на цей раз обійшлося без прикрих пригод. Формальності на кордоні зайняли небагато часу, і йому простелився шлях на Львів. А там ще трохи — і він удома.

Коли було вже недалеко до Львова, побачив Роман край дороги старого сивовусого чоловіка в солом’яному брилі. Той простяг руку, показуючи, що просить зупинитися. Роман думав, що старий хоче під’їхати, і зупинився. А той сказав:

— Хлопче, вийди на хвилинку. Мені треба сказати тобі щось важливе.

«Що він може мені сказати?» — скептично подумав Роман, але, поважаючи старшу людину, з машини таки вийшов.

— Куди їдеш, хлопче?

— А нащо вам це знати?

— Не хочеш казати — не кажи, але уважно вислухай мене. Ти сильний, гарний і шляхетної натури. І вартий того, щоб бути щасливим. Тож послухай, що я скажу. Зупинися у Львові, одягнися по-святковому, купи букет червоних троянд і йди на вечір до оперного театру. Там сьогодні виступатиме відома у всьому світі співачка Леся Жайворонок. Це її останній виступ у Львові. Купи квиток і послухай, як вона співає. А коли виступ закінчиться і шанувальники будуть дарувати їй квіти, підійди зі своїми трояндами й ти. Одним з останніх підійди. Піднеси їй квіти і побачиш, що буде. Оце і все, що я тобі сьогодні можу порадити. І хай допоможе тобі Бог.

Роман спантеличено дивився на дивного діда і не знав, що йому казати і як діяти. Чи не штовхає його цей старий на якусь згубну авантюру? Чи можна йому вірити, цьому кремезному дідові, від якого віє чимось прадавнім і незбагненним? А той, прочитавши його бентежні думки, примружив очі так, ніби придивлявся до чогось малого-малого, і промовив:

— Ти що, не збираєшся мене слухати? То дивись.

І несподівано побачив Роман, що перед ним не дідусь-селянин стоїть, а старий козак-запорожець. Сивий оселедець на голові, сині шаровари й кунтуш, пістоль за жовтим поясом, а збоку шаблюка. Приголомшений Роман стояв і не знав що казати.

— Тепер ти зрозумів?

— Зрозумів, — сказав хлопець. — Але хто ви?

— Я — останній козацький чарівник. Я невмирущий і прийшов до тебе крізь темряву століть. Роби, як я кажу, і будеш щасливий. Прощавай.

І козак знову перекинувся на селянина і пішов собі узбіччям дороги. А збентежений і заінтригований Роман поїхав до Львова.

Знайшовши надійне місце для свого автомобіля, він заходився готуватися до відвідин театру. Ходив вулицями Львова, і скрізь кидалися йому в очі афіші: «Жайворонок… Жайворонок… Неперевершена Леся Жайворонок!» З усього видно було, що це справді видатна співачка. І цікавість Романа, який досі не бував на концертах таких співаків, підігрілася ще більше.

Та коли він звернувся до театральної каси, йому сказали, що квитків уже нема. Але касирка подивилася на його квіти і завагалася, і Роман це помітив. А зелена доларова купюра, яку він люб’язно підніс їй, остаточно схилила терези в його бік, і квиток для нього таки знайшовся.

До початку вистави залишалися лічені хвилини. Він зайшов у фойє, чужий і незнайомий нікому з людей, які проходжувалися сюди-туди парами і вели приємні розмови.

Нарешті пролунав дзвінок, і всі почали заходити до зали для глядачів. У загальному потоці втягнувся в залу й Роман. Він швидко знайшов своє місце в одному з перших рядів партеру, сів і захопленими очима споглядав пишноту театральної зали, і губився в здогадах, що це все має означати для нього самого.

Львівський оперний театр, порівняно з тою похмурою спорудою, де він ще вчора перебував, видався Романові справжнім раєм. А коли вийшла на сцену осяяна чарівним світлом співачка і полилася прекрасна музика, а зала вибухнула бурхливими оплесками, у Романа було відчуття справжнього щастя.

Молода співачка виступала справді блискуче. Того не описати, те треба почути. Після кожної пісні зала вибухала оплесками знову й знову. На сцену летіли квіти. Вона у відповідь вклонялася з притаманною видатним акторам грацією, а тоді починала нову пісню. То були все українські пісні та арії з українських опер.

Роман не сподівався, що він матиме в театрі таке задоволення, таку велику радість, і подумки дякував старому чарівникові за добру настанову.

Нарешті відлунала остання пісня, замовк останній акорд музичного супроводу і на сцену повалили юрби шанувальників з квітами. А вона брала букети, вклонялася на всі боки, дякувала, а коли квітів набирався цілий оберемок, передавала його служителям театру, а ті складали квіти на столі, що, мабуть, для цього й стояв збоку на сцені.

Роман підійшов зі своїми трояндами ближче і став біля східців, що вели на сцену. А коли побачив, що співачка приймає останні букети, рушив східцями вгору. Леся Жайворонок уже хотіла йти за лаштунки, але побачила його з квітами і зупинилася. Роман підійшов і подав їй свої троянди. Вона взяла їх, але не кивнула, як це робила кожного разу в таких випадках, не подякувала, а непорушно стояла. Вона впізнала шрам на його лівій щоці. Руки її опустилися, і квіти впали на підлогу. Служитель підібрав їх і відніс на стіл.

— Нарешті, — з полегшенням промовила вона.

Вона бачила, що він не впізнає її, а сама впізнала його зразу. Отой шрам з першого погляду впав їй в очі, і вона пригадала його шляхетний вчинок.

— Я хочу з вами поговорити. Почекайте на мене тут, я зараз повернуся.

І він, украй збентежений, зостався сам на сцені, а співачка зникла за лаштунками. Незручно було стояти отак посеред сцени, і Роман став біля заваленого квітами столу. А вона переодяглася і незабаром повернулася.

— Ходімо.

Він не питав куди й чого, а тільки слухняно пішов за нею. Вони вийшли надвір. Вечоріло. Під’їхав лімузин і м’яко зупинився біля них.

— Ми поїдемо до мене, — сказала вона, — бо тут для серйозної розмови не місце.

Водій вискочив з машини і відчинив задні дверцята, показуючи йому жестом, щоб сідав. Він сів, і вже хотіла було сідати й вона, але раптом зупинилася й сказала:

— Ой, я щось забула. Почекайте трошки.

І вона швидко пішла назад і через хвилину-другу повернулася, несучи букет червоних троянд. Його букет.

Через якийсь десяток хвилин вони вже були в затишній квартирі співачки. Роман увійшов, глянув і тільки тепер зрозумів у чім річ — він зразу впізнав сивого чоловіка без правої ноги. Підійшов до нього і тепло привітався, а той притяг його до себе і по-батьківськи поцілував. І тоді Роман повернув очі до молодої господині. Вона стояла перед ним, квітуча й усміхнена. Він дивився на неї, а бачилася йому дівчинка, що співала п’ять років тому на проспекті Незалежності у Львові.

— Я не забула вашу тисячу доларів. І ніколи не забуду її.

А він нічого на це не сказав, тільки радісно усміхнувся. І в оселі зразу встановилася атмосфера взаємної довіри й любові, яка буває при щасливій зустрічі рідних людей.

Леся з жінкою-доморобітницею заходилися накривати стіл для вечері, а Роман кидав на неї оком і дивувався, як це він не впізнав її в театрі. І знову й знову поставала в його уяві картина п’ятирічної давності: пачка зелених купюр падає в бляшанку під ногами юної співачки.

І була гостина, і говорили про се, про те, а особливо про той випадок, коли з його кишені випали гроші і він їх подарував дівчинці. Коли почали прибирати зі столу посуд, Роман хотів устати й попрощатися, а вона сказала:

— Сидіть, будь ласка, сидіть.

І він зрозумів, що саме тепер почнеться ота серйозна розмова, про яку вона говорила йому, як виходили з театру. Передчував, що вона скаже щось важливе, і хвилювався.

І сказала співачка Леся Жайворонок: .

— Я думала про вас усі ці роки. Навіть у тріумфальні хвилини моїх найбільших творчих успіхів, коли від великого щастя іде обертом голова, образ ваш виринав у пам’яті моїй, і я мріяла про зустріч з вами. Скажіть, скільки грошей у вас зосталося після того, як ви подарували мені, зовсім чужій для вас дівчинці, отих своїх тисячу сто доларів?

— Сімдесят дев’ять копійок.

— Отже, ви віддали мені тоді все, що мали. Чи міг ще хто на світі зробити таке? Хіба ж можна зоставити таке доброчинство без винагороди? Тож знайте, я теж здатна на шляхетний вчинок і зроблю для вас усе, що зможу зробити. Звичайно, найпростіше для мене було б сказати так: «Ти дав мені тисячу, а я даю тобі десять тисяч. І ми квити». Ні! У взаєминах між нами не може бути ніяких розрахунків. Ви ж бо не розрахунком керувалися, коли віддавали мені все, що мали, а лиш почуттями людськими. А тепер скажіть, що ви робили після того, як подарували мені всі свої гроші? Як ви жили? І він розказав їй про себе все. І про польську тюрму розказав. Сподівався, що, почувши про це, вона спохмурніє, та лице її було світле й радісне. Жодна темна хмаринка не пробігла по ньому. І коли Роман закінчив свою розповідь, вона сказала:

— Саме таким мені і хотілося вас бачити. Ви шляхетний і мужній. І діяльний та роботящий. Ви правдиво і без прикрас розповіли про себе. То розкажу про себе й я. Через рік після того, як ми зустрілися з вами і ви так щедро обдарували мене, я вступила до консерваторії. І тоді дуже придалися мені ваші гроші. Без них я просто не могла б жити. В консерваторії звернули увагу на мій голос, і мій керівник посприяв, щоб я пройшла курс навчання в скорочені терміни. І я за три роки закінчила консерваторію і почала виступати з концертами. Спочатку тільки по Україні, а потім по всьому світі. За півроку об’їздила багато країн і тепер на короткий час повернулася додому, до рідного Львова. Через тиждень від’їжджаю знову. А що думаєте робити ви?

— Хотів би десь вчитися. Мріяв бути військовим, але з моєю біографією мене навряд чи приймуть в офіцерське училище.

— Я б вам радила піти в університет на юридичний факультет. До речі, як ви закінчили школу?

— Добре, з медаллю.

— Чудово. То й ідіть в університет. Я охоче оплачу навчання і залагоджу всі питання, пов’язані з вашим влаштуванням. А жити будете тут, у нас. Погляньте, яка простора наша квартира, а мій тато проживає в ній сам-один. Йому сумно й тужно самотньо жити. Вечорами ви б читали ваші правничі книжки, а він щось би інше читав. А потім бесідували б, грали в шахи, дивилися телевізор. І було б добре і таткові, і вам. А я б їздила по світі і зрідка навідувала вас.

Він слухав і відчував, що серце його впало до ніг цієї прекрасної дівчини. І водночас розумів, яка глибока прірва лежить між ними. Вона — уже відома співачка, а його тільки вчора з тюрми випустили.

Ця болісна думка до серця йому дотикалась, і тяжко було йому, хоч ніби й добре себе почував. Тільки й зміг запитати її:

— А чому ви саме такий мені шлях у житті вибираєте?

— Я вам скажу, я не буду таїти від вас, що хотіла б в гастролях моїх по нашій прекрасній планеті саме такого, як ви, за супутника мати. Різні угоди від імені мого вкладати і домовлятись про виступи в різних країнах, вести усі мої грошові справи. Ви й адвокат мій були б, і організатор, і оборонець моїх інтересів і честі моєї на кожному кроці.

Серце співало у грудях у нього, як слухав слова її щирі. Це ж Божий дарунок великий спадає на нього із неба. Щось краще в цій хвилі придумати ніхто би не зміг.

І що гріха таїти, у серці у нього зродилась надія, що він не лише співчуття і довіру у неї заслужить. Серце йому віщувало, а розум підказував: «Не заривайся, юначе, бо це зависоке для тебе».

Вона вже замовкла, а він не казав їй ні слова, в мріях солодких купаючись, ніби на крилах чарівних летючи.

— Ви не роздумуйте довго, — сказала вона, — погодьтесь, і все буде добре.

— Я не роздумую. Я радію, бо кращого у житті сподіватись не міг.

— То й прекрасно. В університеті якраз іде набір. Через кілька днів почнуться вступні іспити. Ми полагодимо ваші справи, і я поїду, а ви зостанетеся тут і будете вчитися. І притому постарайтеся оточити турботами мого найкращого в світі татка. Ставтеся до нього так, аби йому здавалося, що ви його рідний син. Скажіть, татку, вас влаштовує такий син?

— Зараз я тобі, дитинко, на твоє запитання нічого не скажу. Ми побудемо з ним рік удвох, і тоді я скажу, чи влаштовує мене такий син. Гадаю, що все між нами буде добре. Ми з ним споріднені вже тим, що я знав його батька, з яким ми разом у Афганістані були. В той самий день, у тому самому місці я втратив ногу, а він життя. Не дивися на мене, синку, так здивовано і вражено. Коли ти розказував тут про свого батька, мені стало ясно, що я його знав. І пригадався він мені так, ніби недавно це було, хоч уже двадцять два роки від того часу минуло.

Все склалося так, як говорила Леся. Незабаром Романа було зараховано студентом, а через кілька днів після того співачка Леся Жайворонок поїхала на свої зарубіжні гастролі. І як виїжджала, знову просила подбати про татка. А ще наказувала вивчити англійську мову.

А гастролі її, як завжди, були тріумфальними. Мілан! Париж! Лондон! Торонто! Нью-Йорк! Ріо-де-Жанейро! Буенос-Айрес! Сідней! — весь світ аплодував прекрасній українській співачці. Але ми не можемо описувати тут її переміщень і виступів, бо наша розповідь і так затягнулася. Скажемо тільки, що через рік після описаної нами щасливої зустрічі вони зустрілися знову у славному Львові, і батько сказав, що він радий був би мати Романа за сина.

А невдовзі після того до величної старовинної церкви прибула прекрасна шлюбна пара. І всі присутні з числа тих, які люблять подивитися на молодого й молоду, одностайно сходилися на тому, що вони обоє дуже гарні і з них гарна пара. А молоді люди, які знали співачку, щиро заздрили її обранцеві. І сивий інвалід, який супроводжував свою доньку до шлюбу, теж був щасливий.

Вся увага присутніх у церкві була прикута до священнодійства шлюбу, і ніхто не звернув уваги на старого сивовусого чоловіка, який теж був присутній при тому і теж радів щастю Романа й Лесі.

А коли молоді та їх супровід повернулися з церкви і сіли за стіл, несподівано зайшов старий козак, по-старовинному вбраний і при козацькій зброї, і дорогі чоботи на ньому, і одяг козацький барвистий — усе було дуже гарне, і жоден театр у світі такого вбрання для артистів не мав. Усі гості, які зразу звернули на приходька увагу, подумали, що то на весілля так вирядився артист. А Роман вийшов старому назустріч і шанобливо поцілував його руку. І посадили його коло молодих, і всі дивувалися, за що це старому артистові шана така. А він підняв келих іскристого вина і сказав:

— Чесний козаче Романе і ти, ґречна Лесе, велика співачко! Я прибув нині сюди, щоб зичити вам щасливої долі на многі літа…

І сказав старий чарівник, що найкраще в стосунках між людьми — це любов, а найгірше — це зрада.

І лилося вино, і дедалі веселішими ставали гості… Старий козак сидів задуманий, і далеке минуле проходило перед ним.

І військо козацьке стрункими рядами ступало за сотнею сотня.

І марш запорізький бадьорий у вухах старого лунав.

А потім Роман хотів щось старому козакові сказати, глянув — а місце порожнє, зник непомітно старий.

А весілля продовжувалося, і ніхто в ті хвилини не думав, що весільний бенкет — це лиш мить щаслива в житті, а що буде далі, те знає один Бог. То дай же Боже, щоб життя Романа й Лесі було щасливим на многі літа.

1998 рік
Чарівні казки