myhajlo-obitsyajlo

Михайло Обіцяйло

Для молодшого та середнього шкільного віку

Микола Зінчук

В одному селі жив Михайло, дивний чоловік. Дивний тим, що ніколи не виконував своїх обіцянок. Між людьми споконвіку існує неписане правило: як ти щось пообіцяв, то виконай це. Михайло завжди дотримувався цього правила навпаки — обіцяв, але не робив. Зустрічає його односелець і просить:

— Михайле, позичте мені сорок гривень, бо заслабла дитина і нема грошей на ліки. Я вам через два тижні віддам.

— Добре, позичу, — каже Михайло, — але я не маю при собі грошей. Гроші вдома.

А до Михайла додому далеко було йти. Через годину-дві приходить той чоловік, а Михайло

— Нема грошей. Я вже витратив їх.

— Та ви ж обіцяли.

— Обіцяв, а тепер не обіцяю.

І пішов чоловік ні з чим, а Михайлові аж на серці полегшало, бо одурив ще одного. Що йому до того, що хворій дитині потрібні ліки?

Той Михайло був столяр. Приходить до нього бідна вдовиця і просить:

— Михайлику, зробіть мені топорище до сокири, я заплачу.

— Добре, зроблю.

Прийшла жінка за топорищем через день — не зробив, прийшла через тиждень — не зробив.

— Михайлику, ви ж обіцяли зробити.

— Обіцяв, а тепер не обіцяю.

Михайло вважав усіх людей, яким він щось обіцяв і не зробив, дурнями. «Обіцянка-цяцянка, дурному радість», — любив казати він.

За те, що Михайло не виконував своїх обіцянок, його в селі прозвали Обіцяйлом. І ніхто вже до нього ні за чим не звертався. Можна було б подумати, що Обіцяйло тому радий. Та ні, його непокоїло й пекло, що ніхто не приходить. Йому ж так хотілося ще когось у дурні пошити, щось пообіцяти й не виконати.

А тут приїхала в село на практику група студентів університету. Вони записували від людей різні народні твори: пісні, казки, легенди та інше. Хтось сказав їм, що Михайло знає народні казки. А він справді знав кілька казок. І прийшли до нього дві студентки. Обіцяйло щиро зрадів їм. Він зробить цих дівчат дурненькими! Коли студентки заговорили про казки, Михайло Обіцяйло випалив:

— Я знаю сорок три великих казки і двісті малих. На цілих три книги! Дівчата були дуже раді, поставили свій магнітофон і попросили його розповідати.

І він дійсно розказав їм одну невеличку казку. Але далі справа не пішла.

— Я не маю часу, — сказав Обіднило, і дівчата пішли. Але оті цифри — сорок три і двісті — закарбувалися в їх пам’яті. І вони плекали надію, що запишуть від дядька хоч півсотні. Та ба! Скільки вони після того не приходили, нічого більше записати не змогли.

Прибувши до свого університету, ті студентки сказали, що такий-то дядько в селі Красному знає аж двісті сорок три казки. Такої кількості казок від одної людини ще ніхто ніколи не записував, і про дивовижного знавця казок було повідомлено в одній з газет. Це повідомлення передрукували зразу три центральних газети, і воно стало відоме багатьом науковцям. Один професор із Академії Наук вирішив негайно їхати в Карпати і записати отих 243 казки.

Було тепле літо. Старенький професор набрав з собою таблеток, бо ж постійно хворів, забезпечився магнітофонними касетами і поїхав у далекі Карпати. Після довгої і втомливої подорожі він прибув у село Красне і допитався до Михайла Обіцяйла.

Той ніби з радістю зустрів його і зразу сказав:

— Ходім надвір, я вам щось покажу.

Вивів Обіцяйло професора на схил гори, показав на скошену траву, що її якраз перевертала граблями його дружина, і сказав:

— Бачите? Сіно треба робити. Це ж літня пора. Яка тепер може бути мова про казки? Приїдьте восени, коли буде менше роботи.

— Та я ж так далеко їхав, — мовив професор, — я ж так намучився. Як же мені тепер вертатися ні з чим? Розкажіть хоч пару десятків казок.

— Не розкажу жодної, бо не маю часу. А що ви далеко їхали, то я ж вас не запрошував.

І поїхав старий професор до райцентру, там його підтримали, повезли по інших селах, і він таки дещо записав. А роботу з Обіцяйлом відклав на осінь.

Настала пізня осінь. Професор зійшов з автобуса, небагато пройшов і почув на Обіцяйловій садибі дзижчання циркулярної пили. Підійшов і побачив, що Михайло перепилює якісь планки. Привітався професор, а Обіцяйло йому:

— Розказувати не буду. Ви ж бачите, що я зайнятий.

Професор зблід і тільки й зміг сказати:

— Та як же ви так можете?!

— Та можу, бо не маю часу.

І нічого більше не сказав професор. Обперся дрижачою рукою об верстат циркулярки і напружено думав: «Що ж робити?» А Обіцяйло його навіть до хати не запросив.

І тут побачив Обіцяйло, що повертається до райцентру автобус, яким прибув професор. «Зараз я тебе відфутболю», — подумав він, заклав у рот два пальці і свиснув. А тоді махнув рукою, і автобус зупинився. Обіцяйло підбіг і сказав водієві:

— Треба забрати хворого чоловіка. Хай хтось поможе мені завести його до автобуса.

З автобуса вискочив якийсь молодик, вони з Обіцяйлом вхопили приголомшеного професора попід руки і повели до автобуса. Через пару хвилин автобус рушив, і старий науковець поїхав до райцентру. А задоволений Обіцяйло повернувся до своєї роботи. В той день професор так розхвилювався і розхворівся, що вже не міг нічого робити. Розташувався в готелі, щоб переночувати і повертатися додому. Настав вечір. Професор сидів і читав газету. Коли це тихо відчинилися двері і до кімнати ввійшов старий вусатий чоловік, вбраний по-селянськи.

— Добрий вечір, пане професоре!

— Доброго здоров’я. Ви щось хочете мені сказати?

— Та хочу. Я чув, що ви збираєте казки. То можу розказати вам кілька. Але спочатку розкажіть мені, як вам повелося з казками у Красному.

І професор розповів усе, як було. Вусатий задумався на хвильку, а тоді сказав:

— Якщо той Михайло справді знає двісті сорок три казки, то він вам їх розкаже. Ви побудьте ще день-два тут, поки я з ним поговорю. Гадаю, що все буде добре.

Професор зрадів. Може, й справді, все добре закінчиться! Вони обидва ще трошки поговорили, а тоді чарівник Мамай — а це був саме він — розказав професорові три казки. І радий був професор, бо таких казок ще ніколи не чув.

— А з якого ви села? — запитав професор.

Я здалеку. Аж з-над Дніпра.

І Мамай назвав одне з сіл на Черкащині і прізвище та ім’я старого чоловіка, який за день до того помер. Не міг же Мамай сказати, що він чарівник і йому вже за триста років.

На другий день раненько Мамай був уже в Красному. Обіцяйло зустрів його насторожено. Чого хоче цей дід? Але коли той завів мову про казки, Обіцяйло зразу звеселився. Нарешті він зможе пообіцяти ще одному, оцьому вусатому дурневі. І тут Мамай запитав його:

— Нащо брешеш, що знаєш двісті сорок три казки, як ти їх не знаєш?

— Як то не знаю? Як я сказав, що знаю, то, значить, знаю.

— То чого ж ти не розказав їх людям, які до тебе зверталися?

— Не розказав, бо не мав часу.

— А нащо обіцяв, що будеш розказувати?

— Обіцяв, а тепер не обіцяю.

— Але одну казку тим дівчатам розказав. То зосталося розповісти ще двісті сорок дві. Поки ти їх не розкажеш, двісті сорок дві обіцянки будуть ходити за тобою по п’ятах, де б ти не був.

— Хай собі ходять, — зухвало бовкнув Обіцяйло.

Мамай руки в боки — і зареготав. І вже не дядьком простим він був, а запорозьким козаком. Обіцяйло збентежився і не знав, як йому повестися. А Мамай заявив:

— Як ти хочеш, щоб обіцянки ходили за тобою, то вони й будуть ходити. Наша розмова закінчена. Проведи мене, і на дворі ти щось дуже цікаве побачиш.

Обіцяйло радий був спекатися запорожця і охоче вийшов за ним надвір. Але не пройшов і трьох кроків, як побачив, що він оточений великою зграєю маленьких різнобарвно зодягнених ляльок. Вони юрмилися біля його ніг і викрикували тоненькими голосочками:

— Обіцяйло! Обіцяйло!

— А це що? — розгублено запитав Обіцяйло.

— Це і є твої обіцянки. їх двісті сорок дві. Як розкажеш професорові тих двісті сорок дві казки, про які ти говорив, ці обіцянки зникнуть. Випаруються, як вранішній туман. А не розкажеш — до кінця життя тобі з ними жити.

І зник запорожець ніби й не було його. А Михайло Обіцяйло з обіцянками зостався. Вжахнувся він, але зразу ж подумав: «Я їх понищу, цих ляльок». Пройшовся подвір’ям, а обіцянки галасливою юрбою волочилися за ним, як курчата за квочкою. Тільки дуже вже багато було їх, тих «курчат». Аж двісті сорок двоє!

Обіцяйло взяв сокиру і вирубав собі добру палицю. Він думав тих ляльок побити. Але махнув палицею, а їх як вітром здуло. Розлетілися на всі боки, як метелики. І голосно репетували обіцянки:

— Обіцяйло! Обіцяйло!

Михайло гонився за ними, розмахував палицею, але це була війна з вітряками. Жодної обіцянки збутися Обіцяйло не міг. «Заманю їх до хати, а там уже з ними розправлюся», — подумав він. Але жодна до хати за ним не пішла, усі зосталися надворі. Михайло виглянув у вікно — ніби й нема їх уже. Але коли вийшов у двір, вони знову з’явилися і приступили до нього. І зрозумів Обіцяйло, що так просто він їх не збудеться.

А Мамай на другий день повернувся до Красного з професором.

— Пане Михайле, я попросив шановного професора повернутися і записати від вас ваших двісті сорок дві казки.

— Та я не знаю так багато казок.

— Та ж учора ви казали, що знаєте, — чемненько сказав Мамай, підкреслено звертаючись до Обіцяйла на «Ви».

— Вчора казав, а сьогодні не кажу.

— То скільки знаєте, стільки й розкажіть. І стільки обіцянок від вас підуть. Пане професоре, діставайте свій магнітофон. А я подивлюся, що з того буде.

І Обіцяйло вже нічого не заперечував, а почав розказувати казки. І розказав їх до вечора аж сім. Професор з Мамаєм хотіли вже їхати в райцентр до готелю. Але господар почав просити їх, щоб зосталися на ночівлю в нього. Вони погодилися, і Обіцяйло та його дружина повелися з ними як з найдорожчими гостями. Справжній бенкет влаштували. І переночували вони в Обіцяйла з повним комфортом. А вранці поснідали, і промовив професор:

— Ну що ж, продовжимо запис казок?

І тут сталося те, чого професор зовсім не сподівався. Михайло Обіцяйло впав перед своїми гостями навколішки і сказав:

— Я не знаю більше казок. Простіть мені, дурневі такому. Ніколи більше не буду обіцяти марно. Тільки заберіть цих ляльок, щоб не ходили вони за мною.

Він замовк і продовжував стояти на колінах, благально дивлячись знизу вгору на Мамая. А Мамай загадково мовчав. Професор теж мовчки дивився на Обіцяйла і не знав, що йому на це казати. І Обіцяйло заплакав.

Тоді сказав Мамай:

— Ти вартий того, щоб ці лялечки до кінця життя твого були коло тебе. Але ти слізно просиш, і я заберу їх від тебе. Та одна з них лишиться при тобі, як пересторога, щоб ти знову не ступив на той шлях, по якому йшов досі. Нічого нікому більше не обіцяй, а як пообіцяєш — виконай. А тепер прощай і не згадуй нас лихим словом. І ви, господине, прощайте. Ходімо, пане професоре.

І вони пішли на автобусну зупинку.

І змінив свою поведінку Обіцяйло, більше нічого зловмисно не обіцяв. А червоненька лялечка-обіцяночка ходила за ним всюди по п’ятах, і він уже не намагався збутися її. І всі мешканці села звикли до того, що лялечка ходить за Михайлом. Деякі єхидно усміхалися, але більшість співчувала йому, бо ж добро в людських душах завжди сильніше за зло.

23-27 березня 2004 року
Чарівні казки