Щаслива картоплинка

Для молодшого та середнього шкільного віку

Микола Зінчук

1

У житті часто трапляються незначні події, на які ніхто й уваги не звертає. Але іноді такий собі незначний випадок започатковує велику справу. Одну з таких історій ми й хочемо розповісти. Навантажений картоплею віз котився з поля додому. Тато сидів на возі і правив кіньми, а Олеся з мамою йшли за возом. Біля залізничного переїзду підвода зупинилася, бо якраз проходив поїзд. І тут Олеся побачила, що на краю дороги лежить гарненька рожева картоплина. Кілька таких же картоплин лежали на дорозі, розчавлені колесами автомобілів. Олеся підняла уцілілу картоплинку і кинула її на віз.

Олесина знахідка лежала на возі з самого верху. Але коли вивантажили картоплю з воза і через діру в підмурку засипали її в льох, та картоплинка опинилася на самому споді.

Впродовж осені, зими й весни картоплю брали з льоху і її ставало дедалі менше. Наприкінці квітня багато картоплі було посаджено, а в наступні два місяці спожито й решту. На долівці в льоху зосталося одне сміття. Збереглася лиш одна картоплина, яка випадково закотилася за бочку з капустою. І волею випадку це була якраз та картоплинка, що її знайшла на дорозі Олеся.

— Олесю, іди прибери в льоху, — сказала одного разу мама.

Дівчинка взяла помийне відро й березовий деркач, спустилася в льох, змела сміття на купу, нагорнула у відро і винесла на смітник за хлівом. А коли повернулася до льоху ще раз, щоб закінчити прибирання, серед сміття опинилася виметена з-за бочки картоплина. Олеся підняла її й обдивилася. Картоплина була зів’яла, зморщена і м’якенька, як порхавка. Вона давно втратила свій ніжний рожевий колір і зробилася непривабливо сірою. З неї відросли на всі боки довгі паростки, бо картоплинка хотіла рости. Але в льоху було сухо, і паростки посохли. І не впізнала Олеся своєї знайди, і кинула її як непотріб. І вона валялася на смітнику за хлівом.

А то була перша половина липня, немилосердно пекло сонце. Наша картоплинка геть висихала, і в ній згасали останні проблиски життя.

Ще трошки — і вона мала остаточно загинути. Але іноді буває, що в останню, найтяжчу, хвилину на допомогу приходить щасливий випадок. На смітнику з’явилася зграя курей на чолі з набундюченим півнем. Вони почали гребтися в смітті. Одна зозуляста курка подивилася на засохлу картоплину, дзьобнула її і не знайшла у ній нічого вартого уваги. «І бувають же на світі такі непотрібні речі», — зневажливо просокотіла курка і відвернулася від нещасної картоплинки. «Я зараз наведу тут порядок», — гордовито заявив півень і почав по-хазяйськи розгрібати купу висохлих картопляних паростків. І в одну мить нашу картоплинку було відкинуто далеко набік, на сухий злежаний перегній. Потім кури почали гребтися в тому перегної. І так щасливо для картоплини попрацювали вони, що геть пригребли її перегноєм.

Але що з того! Перегній же був зовсім сухий.

Та хіба не буває так, що як починає щастити, то навіть у безнадійних ситуаціях усе закінчується щасливо? Отак і з нашою картоплинкою було. Пішов рясний дощ. Він лив до вечора і цілу ніч. І геть промочив перегній, у якому лежала наша щаслива картоплинка. Вона прокинулася від передсмертного забуття і відчула, що її з усіх боків оточує приємна вогка прохолода. Через усі пори почала проникати в засушене тіло картоплинки цілюща волога. І вона набрякала, зморшки на ній розправлялися. Усі її життєві соки збудилися до життя, прийшли в рух, почали швидко переміщатися і вигнали на всі боки ніжні блідо-рожеві паростки. Ті паростки потягнулися вгору, а біля основи кожного з них повитикалися мичкуваті корінці і вкоренилися у вологий м’який ґрунт. Картопля зійшла, почало формуватися листя. А там, унизу, життєдайна земля давала кореням усе нові й нові соки, і корені безперервно гнали їх угору. Картопляні стебла тягнулися до сонця, листків ставало дедалі більше, і на колишньому гнойовищі, поряд зі смітником, буйно розрісся темно-зелений розлогий картопляний кущ.

А на той час була вже середина серпня. Усі картоплі на полях і в городах уже давно відцвіли, відзеленіли, пожухли, і вже дозрів урожай. Наша картоплинка запізнилася на добрих два місяці. Але картопляний кущ буйно ріс. І ніхто з людей того не бачив, бо вся сім’я поїхала на відпочинок у гори, а охороняла дім сусідка, старенька бабуся.

Олеся побачила той кущ аж у вересні, коли почався навчальний рік. Він буйно зацвів рожевим цвітом. Ніколи ще не бачила Олеся такого гарного картопляного цвіту. А кругом люди вже докінчували копати свої картоплі. І подумала Олеся: «Жаль, що ця картопля не встигне дозріти». Та зірвала рожеву квіточку і приколола собі до блюзки.

Але не знала Олеся, що цей сорт картоплі дуже скороспілий і що в цьому році буде тепла довготривала осінь. А осінь справді вдалася дуже погожа й сонячна, ніби на цілих два місяці подовжилося літо. Навіть наприкінці жовтня було ще тепло. І наша картопля дозріла. Коли почалася негода і полилися холодні осінні дощі, картопляний кущ за смітником був уже сухий. Омертвілі стебла поступово перетрухлявіли, розсипалися, і коли настала зима, на поверхні землі від куща не було й сліду. А чи було щось на місці куща в землі, про це нікому не було відомо. Та ніхто й не цікавився цим, бо спогад про знайдену на дорозі картоплину і в самої Олесі вже майже стерся в пам’яті. Над тим місцем, де восени був картопляний кущ, намело високу кучугуру снігу, і не зосталося й натяку на те, що влітку там була якась рослина.

2

— Олесю, заміни землю у вазонах, підживи їх перегноєм, — сказала мама погожого квітневого дня.

Дівчина повиносила вазони, обережно повитягувала рослини з горщиків, пообтрушувала стару землю і почала нагортати в горщики перегною. І раптом з перегноєм вигорнулася велика рожева картоплина. Олеся помацала в землі — там було ще багато картоплі. Дівчина побігла до хати.

— Мамо, дайте мені миску!

— Візьми он ту мисочку на столі.

— Це мала, мені треба більшої, — сказала Олеся, вхопила велику емальовану миску і побігла, а через кілька хвилин принесла повну миску гарної рожевої картоплі. Картоплини були дуже великі і вже випускали ніжні рожеві паростки. Олеся виклала їх обережно на стіл, порахувала — чотирнадцять картоплин! І мама, і тато, і старший брат, який щойно приїхав з міста, — усі з захопленням дивилися на Олесину картоплю.

— Де ти її взяла? — запитала мама.

— Виросла за смітником. Це з тої картоплинки, що я на дорозі знайшла, — сказала Олеся.

Вона вже пригадала, що поміж викинутим нею сміттям була зів’яла картоплина, і зрозуміла, що це була саме її знахідка.

— Цієї картоплі нам на кілька обідів вистачить, — сказала мама.

— Ніяких обідів, не дам жодної, — відповіла Олеся.

— Чому?

— Я всю посаджу. Зараз же йду садити. Закінчу роботу з вазонами і беруся до картоплі.

— Та ще рано картоплю садити, — зауважив тато. — Ще тільки середина квітня. Ти не дивися, що надворі тепло. Земля ще холодна.

— А ви подивіться, моя картопля вже паростки повипускала. Значить, пора їй рости.

— Вона збудилася до росту, бо м’який перегній, у якому вона лежала, добре прогрівся сонцем. А на городі земля ще холоднюща.

— То я наношу багато перегною. І підстелю, і вкрию її гарненько.

Олеся скопала грядочку, заскородила її залізними граблями, поробила глибокі рядки і почала носити відром перегній. Щоб дитина не вередилася таким тягарем, тато взяв тачку і сам навозив велику купу.

— Ну що, вистачить?

— Ні, ще мало, — сказала Олеся, і тато ще навозив.

Олеся порізала майже всі картоплини надвоє, натроє й начетверо і посадила свою картоплю, дбайливо обклавши її перегноєм. Тато сказав, що від такої великої кількості добрива картопля збуяє і вся піде в гичку, але Олеся заперечила:

— А чого ж не збуяв кущ картоплі на самому перегної?

І татові не було що на це сказати.

А на другий день різко змінилася погода. Подув холодний, пронизливий вітер, густо повалив сніг, почалася заметіль. Вернулася справжня зима. Тато й мама, жаліючи свою дитину, нічого не казали Олесі, але деякі сусіди, які бачили, як вона садила картоплю, одверто сміялися з неї. «Це буде зимова картопля», — кепкували вони.

А Олеся мовчала.

Та минув мінливий квітень, знову потепліло, і в першій половині травня Олесина картопля дружно зійшла. Сорок кущів!

Люди ще тільки садили свої картоплі, а Олесина вже зеленіла. Людські картоплі сходили, а Олесина цвіла. І як цвіла! Перехожі зупинялися і дивилися на неї як на прекрасне чудо. Ціла грядка пишних рожевих квітів. Усі дивилися і милувалися ними.

Та ще більшеє здивування настало, коли картопля дозріла і Олеся почала її копати. Такого врожаю ще не бачив у цих краях ніхто. На маленькій грядочці вродило два мішки добірної рожевої картоплі.

Олеся знову заявила, що їсти свою картоплю не дасть, а хоче всю посадити. Але на цей раз рішуче заперечила мама.

— А ти хоч знаєш, яка вона на смак? Я гадаю, що це кормова свиняча картопля. Бо тільки свиняча може вирости така велика. Треба спробувати, яка вона, а тоді вже будем вирішувати, як з нею бути далі.

Олеся погодилася, і в той же день її картоплі було наварено на вечерю. Коли її з належною приправою подали на стіл, уся сім’я в один голос заявила, що смак чудовий. І зоставили всю Олесину картоплю на насіння.

3

Коли наступного літа Олесина картопля зацвіла в полі, всі подорожні зупинялися, щоб подивитися на ту красу. Одного разу їхав дорогим лімузином з іноземними номерами поважний літній пан. Його молодий син вів машину, а він уважно дивився на села й поля. Побачивши рожевий цвіт картоплі, він попросив сина зупинити машину і пішов на поле. З його поведінки видно було, що видиво квітучої картоплі вразило і схвилювало його. Він нахилявся, уважно розглядав картопляні кущі і все повторював: «Так, це вона».

На сусідній ділянці працювала жінка. Іноземець підійшов до неї.

— Пані, чи не сказали б ви мені, кому належить ця картопля?

— Скажу. Це картопля моїх сусідів Кухарчуків.

Іноземець на хвильку задумався, а тоді спитав:

— А що це за люди, Кухарчуки? Це порядні люди?

— Навіть дуже порядні. Він — бухгалтер, вона — вчителька, син вчиться в університеті, а донька — у восьмому класі. Приємні люди.

— А ви не могли б проїхати з нами і показати, де ті люди живуть?

— Можу, але почекайте хвилин десять-п’ятнадцять, поки я закінчу свою роботу.

— Добре, ми почекаємо.

І він знову пішов розглядати картоплю.

Досить було іноземцеві зайти до хати і перекинутися з господарями кількома фразами, як він прийшов до переконання, що це справді порядні люди. Після короткого знайомства гість зразу приступив до суті справи.

— Скажіть, де ви взяли оту рожеву картоплю, що цвіте на вашій ділянці в полі?

Мама усміхнулася і сказала:

— А це вже питайтеся в нашої доньки. Вона картоплю знайшла і вона її розвела.

— Де ти, дівчинко, взяла картоплю? — привітно звернувся до Олесі заінтригований іноземець.

І Олеся докладно розповіла йому все від початку до кінця. Як знайшла картоплинку і що з того вийшло. Іноземець слухав, і його лице дедалі більше прояснювалося. Він дивився на дівчину не то що прихильно, а з дедалі більшою симпатією.

— Ти кажеш, що знайшла картоплину біля залізничного переїзду?

— Так.

— І там було ще кілька таких же картоплин, але розчавлених?

— Так.

— Тоді все ясно. А тепер почну розповідати я. Народився я тут, в Галичині. Коли почалася війна, я був ще малий. Мої два старші брати пішли в Українську Повстанську Армію. Коли в сорок четвертім році зі сходу знову почали наближатися «визволителі», наша сім’я, рятуючись від репресій, виїхала на Захід. Через кілька років ми опинилися в Канаді. На той час один з моїх братів уже загинув, а другий був у сибірських таборах.

У Канаді я одержав освіту і став працювати на селекційній станції. Тридцять років присвятив я виведенню нового сорту картоплі. Це саме той сорт, який завдяки зусиллям Олесі випробувано на вашому городі. Працюючи над ним, я завжди мріяв, що цим прислужуся землі моїх предків — Україні. Але політичні обставини не сприяли цьому. Та сталося так, що закінчення роботи над сортом збіглося в часі з проголошенням незалежності України. До мене приїхав у гості син мого брата, багаторічного в’язня концтаборів. І я дав йому кілька кілограмів виведеної мною картоплі, аби він випробував її на своєму городі, перш ніж почнуться широкомасштабні випробування сорту по всій Україні. Але на під’їзді додому його в поїзді обікрали, і разом з усіма речами було вкрадено й картоплю. Вона була для злодія зайвим тягарем, і він викинув її через вікно вагону. І так щасливо для картоплі викинув, що частина її впала на дорогу біля переїзду. Олеся підібрала одну з уцілілих картоплин.

— Завдяки зусиллям Олесі, — продовжував іноземець, — уже зараз можна сказати, що в умовах українського лісостепу сорт мій дав гарний результат, і це мене дуже радує. Тепер залишається випробувати його по всій Україні. Я приїхав сюди для переговорів з українськими науковими установами про випробування мого сорту. І виявилося, що завдяки вашій Олесі випробування вже успішно почалися. Я прошу вас, щоб ви і в цьому році картоплю мого сорту на харч не споживали. Її у вас закуплять на дуже вигідних для вас умовах наукові установи. Для них це зручніше, ніж везти картоплю для випробувань аж з Канади.

А Олесю я хочу винагородити, бо вона цього варта. Цей сорт картоплі я назву «Олеся».

Дівчина сяяла. Батьки поглядали то на неї, то на свого гостя, і їм було дуже приємно.

— А тепер скажіть мені, як вона вчиться в школі? — запитав гість.

— Дуже добре, — сказала мама. — Мені здається, що вона найсильніша учениця в нашій школі. Може, я трохи перебільшую, бо це моя дитина, але вчиться вона таки добре.

— То й добре. Я радий буду через три роки, після того, як вона закінчить вашу школу, влаштувати її на навчання в Альбертський університет у канадському місті Едмонтоні. Саме в цьому місті проживає моя сім’я. Моя наукова робота тісно пов’язана з Альбертським університетом.

— Але ж там треба багато платити за навчання, — сказав тато. — Це для нас сьогодні, на жаль, недоступне.

— Я беру всі витрати, пов’язані з її навчанням і утриманням, на себе. Вона цього в мене цілком заслужила. До того ж я цим виконаю свій патріотичний обов’язок перед Україною. Вивів потрібний для України сорт картоплі і підготую з Олесі фахівця-селекціонера. Звичайно, якщо вона сама цього хоче.

— Я цього дуже хочу, — сказала Олеся. — І я буду дуже вдячна вам.

— Але в мене, Олесю, є одна умова. Щоб ти після закінчення освіти в Канаді не залишилася там назавжди, а повернулася в Україну.

— Та я б і не подумала таке зробити — не вернутися додому.

— Це ти зараз так говориш, а як побачиш, наскільки в Канаді ліпше жити, ніж у теперішній Україні, то в тебе може виникнути спокуса там і зостатися.

— Обіцяю і вам, і моїм батькам, що я цього ніколи не зроблю.

— То й добре. Але до закінчення школи ще більше трьох років. Чи не пропаде в тебе інтерес до цієї справи?

— Це вже я вам гарантую, що інтерес у неї не пропаде, — сказала мама. — Я свою доню добре знаю.

— І ще одне, — сказав канадець. — Яку іноземну мову вивчають у вашій школі?

— Англійську, — відповіла Олеся.

— То й добре. Справа в тім, що ти маєш досконало вивчити англійську мову, бо без цього навчання в канадському університеті просто неможливе.

— Ми вже за це потурбуємося всі разом, — сказав тато. — Англійську мову вона буде знати.

— І якнайбільше уваги до біології.

— Я за це потурбуюся, бо саме я викладаю цей предмет, — сказала мама.

У всіх був чудовий настрій. Мама сказала:

— Ми дуже вдячні, що ви завітали до нас і виявили таку прихильність до нашої дитини. Будьте гостем у нас. І почувайте себе як удома. Передусім заженіть на подвір’я свою машину.

Канадець вийшов, лімузин загнали на подвір’я, і за кілька хвилин він повернувся до хати зі своїм сином, молодим вродливим хлопцем. Мама і Олеся почали накривати стіл. І сказала тихенько Олеся мамі на кухні:

— А ви казали: «Свиняча картопля».

Серпень 1995 року
Чарівні казки