rozumna-shapka

Дівчина в Окулярах

Для молодшого та середнього шкільного віку

Микола Зінчук

Бувають люди, обличчя яких випромінює радість і щастя навіть тоді, коли для веселощів ніби й немає підстав. Тут ідеться не про ті бездумні веселощі, по яких пізнають недалеких простаків. Ми говоримо тут про людей внутрішньо осяяних, людей з чистим серцем і незаплямованим сумлінням. їх обличчя сяють добром і красою, що закорінені в усьому їх єстві.

Саме такою була Дівчина в Окулярах, школярка випускного класу одної з наших шкіл. Ми називаємо її «Дівчина в Окулярах», бо окуляри стали невід’ємною частиною її людської істоти. Білолиця, світловолоса, синьоока, вона була й так гарною дівчиною, а окуляри робили її ще гарнішою.

Із усіх навчальних предметів найбільше любила вона історію і мріяла вивчати її й далі. Закінчити школу і вступити в університет на факультет історії — це була її заповітна мрія, яка переросла в твердий намір.

Дівчина в Окулярах знала, що при вступі на історичний факультет платити не треба, і це вселяло в неї віру, що вона таки буде навчатися там. Але її мама, вчителька сільської школи, не раз казала їй:

— Доню, ми живемо в такий час, що без хабаря ніде ні кроку не ступиш. А ми грошей на хабар не маємо, і я не знаю, що буде з тобою. Вчися, старайся, і хай тобі допоможе Бог.

А доня знала, що має добрі знання, і сподівалася на краще.

Випускні іспити пройшли гарно, відшумів випускний вечір, і Дівчина в Окулярах з атестатом і золотою медаллю вийшла, як то кажуть, на стежку самостійного життя. І завезла документи в університет. Коли хтось казав їй, що без грошей пройти важко, вона кожного разу відповідала:

— Мені треба тільки співбесіду з історії пройти. А історію я знаю.

Вона так говорила, але в її юну душу таки закрадався сумнів. Знала ж бо, що «зрізують» і сильних учнів, якщо батьки не дали хабаря.

Весь час між випускним вечором і вступною співбесідою дівчина готувалася. І здавалося їй, що з історії України вона знає все, що треба знати. А мама все повторювала: «Вчи, дитино, і хай допоможе тобі Бог».

Доня ні на хвилину не забувала цих маминих слів і вірила в свої сили і в ласку Божу. І ще сподівалася на те, що не стануть екзаменатори кривдити напівсироту.

І ось прийшов останній день. Завтра вранці вона має їхати на співбесіду. Що то буде?

В цей день уже й навчання їй не йшло. Не могла вона зосередитися, як завжди. їй уже й їсти не їлося, а все думалося: «Що ж то буде?»

Настав останній вечір перед вирішальним у її житті днем. Вона сиділа за столом, підперши голову руками, і думала. А тоді стала навколішки перед образом Божим і почала молитися. Молилася дівчина вперше в своєму житті. Вона не знала ніяких молитов, тільки просила, щоб допоміг їй Бог у вирішальну для неї годину, і обіцяла, що буде доброю, справедливою, милосердною, що ніколи не порушить законів Божих і житиме так, як заповідав Ісус Христос.

— Ісусе Христе, Сине Божий, допоможи мені! — благально промовила вона, перехрестилася тричі, піднялася з колін, роздяглася і лягла спати.

І приснилося їй, що йде вона рівненькою стежечкою, а довкола квіти, квіти. Такої краси вона не бачила зроду. Іде, дивиться — а назустріч їй Жінка в Білому. І такими ласкавими очима дивиться Жінка на неї. Та підійшла, поклала дівчині руку на плече і промовила:

— Дівчинко, ти не бійся, все з тобою буде добре. Я буду просити за тебе мого Сина. Вони будуть питати тебе тільки те, що ти найкраще знаєш.

Коли дівчина рано-вранці прокинулася, слова Жінки в Білому так пам’яталися їй, ніби не уві сні вона їх чула, а наяву кілька хвилин тому. І утвердилася дівчина в думці, що все буде добре. Швиденько зібралася, ще раз помолилася Богові і пішла на автобусну зупинку. І разом з нею поїхала мама.

Коли перед ними відчинилася залізна університетська брама, дівчину пропустили, а мама зосталася на вулиці, де вже було багато батьків і матерів. Одні сиділи в розкішних машинах іноземних марок і були велично спокійні, бо знали, що все для їхніх дітей у цей день закінчиться добре, а в деяких і незалежно від їхніх знань. Адже належну суму «на лапу» було покладено. Але були і інші батьки. Вони сиротливо стояли перед залізною брамою, і надія ледве жевріла в їх душах, бо грошей на хабар у них не було.

Почалася співбесіда.

Вступники по одному входили, а потім почали так само по одному виходити. І одні були веселі, а інші сумні.

Нарешті настала і Дівчини черга. І вона зайшла. Праворуч за столом сиділо двоє — молодий чоловік і середніх років жінка.

Галя — а саме так звали нашу героїню — знала, що на співбесіду прийшло, крім неї, ще двадцять троє, а вибрати з них мають тільки восьмеро. Всі інші могли, якщо хотіли, складати іспити на загальних підставах.

— Сідайте, — сказав їй молодий чоловік, — і запишіть питання.

І він продиктував дівчині два питання. Дівчина в Окулярах писала ті питання, і лице її дедалі більше осяювала радість, бо нічого важкого для неї в тих питаннях не було.

Екзаменатори побачили, що вона радіє, і лиця їх спохмурніли.

І обоє вони думали те саме: «Видно, вона добре підготовлена, але ж напроти її прізвища в списку поміточки нема. Грошей її батьки не дали, і високі бали їй ставити не можна. Буде нам з нею морока, але ми її таки поставимо на належне їй місце».

Дама сказала:

— Сядьте за один з тих столів, обдумайте ці два питання і письмово напишіть відповіді.

Вона сіла і почала писати відповіді. Зразу було видно, що задані їй запитання виходять далеко за межі шкільної програми. Але якраз із цих питань читала Галя додаткову літературу і могла з успіхом на них відповісти.

Поки один за одним відповідали усно два інших вступники, вона написала вичерпні відповіді на свої питання.

І ось вона знову стоїть перед ними, а вони прискіпливо вичитують написані нею відповіді. Все правильно!

— Так, ви написали ніби непогано, — сказала дама. — Але все вирішиться після того, як відповісте на наших десять усних питань. Сума одержаних за ці питання балів і визначить вашу долю.

Цій підстаркуватій дамі Дівчина в Окулярах не подобалася особливо. І не тільки тому, що не дала хабаря, а й через те, що була вродливою дівчиною. Жіночі заздрощі заграли в душі цієї розумної, але лихої серцем жінки.

І задавали їй усні питання, а дівчина давала правильні і вичерпні відповіді. А ті двоє непомітно переглядалися і думали: «Як же її зрізати?» І питання ставилися дедалі важчі й важчі, але дівчина продовжувала відповідати чітко і ясно. За кожну відповідь вони ставили оцінку, і Галя встигла помітити, що молодий чоловік ставить їй самі п’ятірки, а дама здебільшого четвірки.

Вона закінчила свою відповідь на питання про різницю між історичними концепціями Михайла Драгоманова і В’ячеслава Липинського, і тут дама сказала:

— Все, ви вільні. Чекайте в коридорі на результат. Ми вас закличемо разом з усіма іншими.

— Пробачте, — несподівано промовила дівчина, — ви казали, що питань буде десять, а було їх усього дев’ять.

— Невже? — з удаваним здивуванням сказала дама і перерахувала питання — так, справді, їх було дев’ять. І подумала злостива дама: «Добре, я тобі зараз таке питання дам, що тобі від нього і в носі закрутить».

— Скажіть, який австрійський імператор скоротив панщину до тридцяти днів на рік?

— Панщину до тридцяти днів на рік скоротив імператор Йосиф Другий, який правив від тисяча сімсот вісімдесятого до тисяча сімсот дев’яностого року.

Галя зрозуміла, що дама хотіла зупинитися на дев’ятому питанні, аби було менше балів. І тепер бачила Галя, що вона перемогла. Але тут дама сказала:

— Відповіли ви непогано, але знаєте… чогось у вас таки не вистачає.

— Я знаю, чого не вистачає, — промовила дрижачим голосом дівчина. — Не вистачає грошей на…

— Замовчіть! — крикнула розгнівана дама. — Ідіть!

І вона вийшла плачучи в коридор, а ті двоє почали пошепки перемовлятися між собою, щоб зміст їх розмови не міг розібрати вступник, який сидів у другому кінці аудиторії і писав письмові відповіді.

Молодий чоловік сказав:

— Її відповідь таки найкраща з усіх, що їх ми сьогодні чули.

— То що ж, зволите поставити її першою по рейтингу?

— А що ж тут інакше зробиш?

У цей час останній вступник закінчив писати свої відповіді і встав. Ті двоє замовкли і відновили свою розмову аж після того, як він відповів на останнє з їхніх питань і вийшов.

Тепер вони говорили голосніше:

— То ви готові поставити її першою по рейтингу і зарахувати на історичний факультет?

— Так, бо вона відповіла найкраще.

— «Найкраще!» — глумливо повторила дама. — Але ж ви добре знаєте, що вона не дала ні цента. Коли ми отак ні за що ні про що будемо розкидатися балами, то не тільки самі нічого не будемо мати, а й Петрович не зможе належної суми отримати. А йому ж треба ще давати нагору, в Київ. Виявимо м’якотілість, пропустимо одного-другого без грошей — і порушиться вся чітко відпрацьована система. І що тоді нам скажуть?

— Та ж так, — сказав молодий чоловік, але в голосі його таки чувся сумнів.

— Скільки ви їй там балів нарахували?

— Шістдесят. Я поставив їй п’ятірки за всі відповіді. А ви?

— Я поставила їй п’ятдесят один бал.

— Як так — «п’ятдесят один»?

— А отак. Це якраз стільки, щоб вона не потрапила до числа зарахованих. І цей п’ятдесят один бал я їй і поставлю у відомість.

І вона присунула до себе відомість і впевненою рукою вивела число «60». І розгублено викрикнула:

— Ой!

— От бачите, — іронічно зауважив молодий чоловік, — ваша ліва рука не знає, що пише права.

— Та я й сама не знаю, як воно так вийшло. Хотіла написати «51», а вийшло «60». Що ж тепер будемо робити?

— Та що вже тут зробиш? Не будемо ж закреслювати або витирати поставлену цифру. Хай уже так і буде. Розписуйтеся.

І дама хоч-не-хоч розписалася і подумала: «Воліла б я сісти на їжака, аніж отаке зробити. Але нічого не зробиш».

Услід за дамою розписався на відомості молодий чоловік. Тоді він пішов до дверей і сказав усім, хто чекав у коридорі:

— Заходьте.

Усі зайшли, посідали. А через хвилину встали, щоб стоячи слухати повідомлення про результати співбесіди. І прізвище Дівчини в Окулярах зачитали першим! Велика радість затопила її. Звучали одне за одним прізвища всіх інших переможців співбесіди, але прізвища ті ніби здалеку долітали до неї, бо дівчина була заглиблена у власні радісні почуття.

Екзаменатори поздоровили переможців з успіхом, а всім іншим побажали успіху в іспитах на загальних підставах. Юнаки й дівчата подякували, попрощалися й пішли.

Галя вийшла надвір і здалеку побачила крізь залізне плетиво брами мамине обличчя.

— Все гаразд! — крикнула вона, радісно всміхаючись і переможно піднімаючи вгору екзаменаційний листок. Напроти сонця поблискували її окуляри, і здавалося, що радісно усміхаються й вони.

1997 рік
Чарівні казки