kraj-darmoyidiv

Край дармоїдів

Для молодшого та середнього шкільного віку

Микола Зінчук

У дитячу виправну колонію прийшов наказ — виділити сорок чоловік для спеціального поселення. Начальство колонії вибрало сорок здорових п’ятнадцятирічних юнаків і сказало їм:

— Ми веземо вас у спеціальне поселення, на далекий острів. Там ви будете жити, аж поки ми не заберемо вас. А тоді всі розійдетесь по домівках.

Загуркотів гігантський гелікоптер, і сорок хлопців полетіли на невідомий острів. Довго летіли: спочатку над суходолом, потім над океаном і нарешті прибули на місце. Острів зеленів буйними травами. Ліниво помахували величезними листками пальми на океанському березі.

Гелікоптер приземлився біля самого берега. Хлоп’яча ватага висипала на вогкий прибережний пісок. Начальник вишикував їх у дві шеренги й сказав:

— Ви будете жити тут цілих три роки, аж поки ми не прилетимо за вами. Бачите оцю вузеньку дорогу? Ви по ній пройдете кілька кілометрів — аж до роздоріжжя. Там дві дороги розійдуться у протилежних напрямках. На двох таблицях край дороги побачите написи. Прочитайте їх, розділіться на два рівних загони по двадцять чоловік і йдіть: одні в правий бік, а другі — в лівий. І обидва загони прийдуть на приготовані для них місця. Харчі на дорогу ви маєте, все інше знайдете на місцях. Зрозуміли?

— Зрозуміли! — бадьоро вигукнули всі.

— То щасливої вам дороги!

— Дякуємо! — дружно вигукнули хлопці.

Гелікоптер загудів, піднявся в повітря і полетів додому, а галаслива хлоп’яча юрба пішла вказаною доріжкою в глиб острова. І все йшло добре, поки не прийшли до роздоріжжя.

На роздоріжжі, праворуч і ліворуч, були дві таблиці. На таблиці ліворуч було написано: «Хто піде цією дорогою, буде мати всього доволі. Прекрасні харчі в повнім достатку і гарний відпочинок на березі океану. Але група має бути не більша двадцяти чоловік». Зовсім інші слова були на таблиці праворуч: «Хто піде цією дорогою, мусить добувати собі все для прожиття тільки власною працею».

Зрозуміло, що всім хотілося йти в лівий бік. Майже ніхто не хотів іти в правий.

Тут ми мусимо сказати, що між тими хлопцями було два визнаних авторитети: Цар і Чесний. Незважаючи на свої п’ятнадцять років, Цар був уже досвідченим злочинцем. І притому він був сильний, сміливий і енергійний. Він зразу згуртував навколо себе в колонії групу таких, як сам, і верховодив серед них. Вони й прозвали його Царем. Справжнє ім’я його мало хто знав, для всіх він був Цар.

Інакшим хлопцем був Чесний. Виріс він у великому приміському селі, під час шкільних канікул часто бував з батьком у полі, допомагав йому як міг. Уже в чотирнадцять років він міг водити трактор, добре знався на сільському господарстві. До того ж він гарно вчився і був добрим спортсменом, постійно їздив до міста на заняття секції боксу. Таким був Чесний. Це був справді чесний, добрий хлопець.

А ти, читачу, я знаю, хочеш запитати: «Як він такий хороший та чесний, то чого ж його запроторили у виправну колонію?» В колонію його посадили заслужено. Навчившись водити трактор, він почав думати, що знається на машинах взагалі. Одного разу напроти їхньої сільської їдальні зупинився важкий автомобіль-самоскид. Водій зайшов пообідати, а машину лишив. А той водій був близькою ріднею нашого Чесного. Тому Андрій — саме так звали цього хлопця — сміливо заліз у кабіну автомобіля і ненароком пустив машину в хід. Величезний самоскид рушив з місця і поїхав вулицею, а розгублений хлопець сидів у кабіні і не знав що робити, як зупинити машину. Закінчилося все великою аварією і притому було покалічено кількох людей. Та й сам хлопець тільки чудом уцілів. За це він і потрапив до колонії. Там йому вчорашні злодюжки дали іронічне прізвисько — Чесний. І він не став противитися цьому. Але коли спробували знущатися над ним, він так обробив двох своїми натренованими кулаками, що іншим відхотілося зачіпати його.

Як тільки новоприбулі поселенці прочитали обидва написи, Цар став коло лівої таблиці і голосно крикнув:

— Хто зі мною, до мене!

І зразу ж усі кинулися до Царя. Навколо нього зібралася ціла юрба. А посеред дороги, недалеко від правої таблиці, був тільки Чесний. Ще троє хлопців стояли осторонь і тихо радилися. А порадившись, підійшли до Чесного і мовчки стали коло нього.

Цар оглянув критичним оком свою групу і сказав:

— Забагато. Я зараз переберу вас. Зі мною підуть лиш ті, кого я виберу. Ми йдем на культурний відпочинок. І мені потрібні тільки культурні хлопці, а не мєлоч пузата.

І Цар брав кожного за лацкан куртки, оглядав і промовисто кивав, в який бік йому йти. Кому ліворуч, а кому праворуч, до Чесного. Нарешті процедура відбору закінчилася, Цар перелічив усіх своїх і виявилося, що одного бракує.

— Візьми мене, — попросив веснянкуватий хлопчина, якого прозивали Шпаком.

— Не подобається мені твоя фізіомордія, — зневажливо кинув Цар і взяв іншого.

— За мною! — крикнув Цар, і весела гомінка ватага подалася дорогою до ситого і безтурботного життя.

Два дні вів Цар свою групу, поки нарешті прийшли на місце. Перед їхніми очима красувалася на воротях яскрава вивіска: «КРАЙ ДАРМОЇДІВ».

— Нехай буде «дармоїдів»! — крикнув Цар. — Хай називають нас горшками, аби тільки у вогонь не пхали.

І вся ватага пройшла попід вивіскою далі.

Те, що вони побачили, перевершило всі їхні сподівання. Недалеко від океанського берега стояв прекрасний білий дім, а трошки далі — кілька господарських будівель. Вони зайшли в той дім. Світлі просторі кімнати, білосніжні постелі, чистенька кухня, а поряд із нею — їдальня з акуратно розставленими столиками й стільчиками. На одному зі столів лежала в’язка ключів і коло неї записка. Цар прочитав:

«Це ключі від продуктових комор. Ви маєте запас продуктів на три роки. Вони в трьох коморах. Як випорожните першу комору, відчиняйте двері до другої; випорожните другу — знайдете двері до третьої. А як вам буде замало, то буде у вас худоба і урожай на полі. Щасливого вам перебування на острові».

Хлопці зразу пішли до першої комори. Цар відімкнув двері. Чого там тільки не було! І консервоване, і мариноване, і в бочках посолене, і так, кавалками. І приправи різні, і делікатеси — все, чого душа забажає.

— Їж, братва, що хто хоче! — вигукнув Цар. — На цілих три роки маєм курорт.

І «братва» пожадливо накинулася на їжу. Кожен брав, що йому подобалося і скільки хотілося. їх не тривожило, що це були не їхньої праці плоди. Нероби не цінують чужої праці. Багато дечого не доїдали і безтурботно кидали недоїдки на землю.

Понаїдавшись, всі побігли до океанського берега, скупалися, відпочили, а тоді почали оглядати своє господарство далі. Серед розлогих дерев стояв великий хлів, а в ньому дванадцятеро уже величеньких телят.

— Маємо живе м’ясо! — вигукнув хтось із хлопців.

— Випускай їх на пашу, хай пасуться. Та й не буде мороки з ними, — розпорядився Цар.

Телят випустили, і вони пішли собі пасучись по острові. Ніхто їх не пас, ніхто не заганяв до хліва. Ще кілька днів їх бачили в околицях поселення, а потім стадо пішло далі і зникло з очей. І ніхто цим не журився, бо їжі було досхочу й без худоби.

А ще оглянули нові поселенці склад з машинами і різними знаряддями. Стояв новенький трактор, а біля нього причіпні плуги, борони, сівалка, причеп для перевезення вантажів. Лежали лопати, сапи, вила, граблі, сокири, коси, серпи, ціпи — все, що треба для господарювання в селі. Навіть ручні жорна стояли в кутку. Але ні трактор, ні ручні знаряддя наших поселенців не зацікавили.

Поряд з тим складом була ще одна комора. Там лежало різне зерно й насіння городніх культур, а в сусідньому приміщенні — бочки з пальним і мастилом. Це теж не зацікавило хлопців.

— Це все для роботи, а від роботи коні здихають, — сказав Цар, і всі радо погодилися з ним.

Але зовсім ухилитися від роботи вони таки не могли. Треба було пекти хліб варити їжу. Хліба пекти ніхто з них не вмів, але навчилися ліпити і сяк-так випікати коржі. А куховарити не хотілося нікому. Тоді Цар почав щодня посилати в наряд на кухню тих, які чимось перед ним провинилися. Робота на кухні стала покаранням Зрозуміло, що страви були нікудишні, і багато звареного викидалося. Але це нікого не тривожило, бо в коморі харчів було досить.

За кілька днів хлопці вивчили околиці свого поселення. Місцевість була дуже гарна. Шелестіли на вітрі різні тропічні дерева. На деяких деревах були їстівні плоди. Зеленіли високі трави. Недалеко від дому протікала річечка з кришталево чистою водою. Рай та й годі. В поселенців утвердилася впевненість, що три рок вони проживуть тут без нужди і клопоту.

Але минуло кілька місяців, і трава на полях висохла. З зелених вони зробилисс жовтими. Не стало плодів, обсипалося з дерев листя. Почався сухий сезон.

У цих краях так було щороку, але хлопці не знали про це. Хоч кожен з них вивчав на уроках географії в сьомому класі про сезонність клімату в тропіках, але вони цього не засвоїли, як і всього іншого, чого їх учили в школі. Та якби вони знали про сухий сезон, то не дуже журилися б, бо харчів було досить, а річечка хоч і обміліла, на пиття й готування їжі постачала прісної води вдосталь. Цілим днями купалися вони в прибережних водах або лежали на піску, підставляючи боки грайливим хвилькам, що раз у раз набігали на берег.

Минуло півроку, і сухий сезон закінчився. Щодня дощило, все кругом зазеленіло. А в Краю Дармоїдів усе було, як перше. Досхочу їли, досхочу купалися і нічого і робили. Але неробство набридло їм. Треба було знайти вихід хлоп’ячій енергії, працювати не хотілося, бо не привчені до праці. Від неробства почалися між ними незгоди, сварки, бійки. Навіть Цар, який був для них найвищим авторитетом, уже не міг навести серед них ладу.

А тут прийшла біда — у прибережних водах з’явилися акули. Хижі тварюки своїм мисливським чуттям зразу збагнули, що тут для них багато здобичі, і вже перший день пожерли трьох. Троє загинули, а інші й не помітили цього. Увечері Цар побачив, що їх нема, але ніхто не знав, де вони ділися. Наступного дня дня пропали двоє. І аж тоді, коли в акулячій пащі опинився сьомий бідолаха і всі побачили це і почули його передсмертний крик, стало їм ясно, де ділися їх товариші. І в воду більше ніхто не ліз.

Знову почався сухий сезон. Пекло сонце, а вони понуро тинялися морські берегом. Деякі обережно зачерпували відрами морську воду і обливалися, щоб хоч трохи освіжитися. Відер було мало, і за них сварилися й билися.

А сам Край Дармоїдів до невпізнанна змінився. Вся місцевість була засмічена, закидана бляшанками, банками, битим склом та різним іншим мотлохом. А в кімнатах було брудно, постелі зім’яті й чорні як земля, бо ніхто не хотів нічого прати.

Ще двох років не минуло, а дві комори були вже цілком порожні.

— Нічого, якось воно буде, — сказав Цар і пішов відмикати третю комору.

Виявилося, що в тій коморі майже нічого нема. Був там тільки мішок муки, мішок цукру, ящик солі і ящик консервів, на якому чорніли дві великі літери: «НЗ» («недоторканний запас»). І лежала записка: «Як не вистачить цього, то харчуйтесь продуктами з худоби і оброблених вами полів». А де вона, та худоба? Де ті оброблені поля? Усі зрозуміли, що на них чекає голод. Згадали, що на складі є трактор, є різні знаряддя й насіння. Але на тракторі ніхто з них не розумівся. Єдиний, який трошки знав тракторну справу, давно вже загинув у пащі акули. Взялися було копати землю, але працювати їм не хотілося. Та й не вміли вони працювати. Сяк-так засадили городиною маленький клаптик землі. А пшеничку й ячмінь змололи на жорнах і з’їли.

Трохи полегшувало їхнє становище те, що на деяких деревах були плоди. Але ось настав новий, третій, сухий сезон, і почався справжній голод. Убогий урожай, що виріс на їхньому полі, з’їли дуже скоро. А в коморі зосталася тільки сіль і ящик з «НЗ». Цар заховав ключі і того «НЗ» розпочинати не дозволив.

— Це буде на чорний день, — сказав він.

— А хіба це не чорний? Хіба ще треба чорнішого? — скиглили бідолахи.

— Ні, це вам ще не чорний день. Чорний день ще буде, — сказав, таємничо усміхаючись, цар.

Поселенці їли молюсків, ящірок, комах і дедалі більше спадали з сил. Але вони не знали, який на них чекає удар. Цар, їх визнаний ватажок, разом з двома своїми найближчими приятелями украли консерви «НЗ» і під покровом ночі втекли, зоставляючи своїх товаришів на голодну смерть.

А тепер піде мова про те, як улаштувався на новому місці і як жив загін Чесного.

Група Чесного прийшла до такого ж гарного дому. Були там і комори, і хлів, і склади. Був і трактор, і різний інвентар. Але харчів у коморі було всього на три місяці, а в хліві тільки двоє теляток.

Телят було випущено на пашу, і одного з хлопців, найменшого й слабосилого, Чесний призначив пастухом.

— Оце й буде твоя постійна робота. Відповідаєш за телят головою.

Чесний оглянув навколишні поля і встановив, що де сіяти.

— Ну а тепер обід. І до вечора буде повний відпочинок.

Харчів Чесний видав по нормі і досить таки скупенько. Деякі ремствували, що мало, але Чесний сказав:

— Завтра ми почнемо засівати наші поля й городи. Але врожаю треба буде чекати три-чотири місяці. З’їмо передчасно наші припаси, то що будем робити?

І всі хоч-не-хоч погодилися з ним.

На другий день після сніданку Чесний заправив трактор і вивів його на подвір’я. І сказав усім вишикуватися в дві шеренги.

— А це що за новина?! — крикнув один з хлопців.

— Хто тобі таке право дав — командувати тут?! — вигукнув інший.

Юрба невдоволено зашуміла. Тільки ті троє, які першими приєдналися до Чесного, мовчки стояли коло нього і всім своїм виглядом показували, що підтримують його.

Тоді вигукнув Чесний, перекриваючи своїм голосом гомін юрби:

— Хлопці, мене справді ніхто не обирав за старшого. Але ви знаєте, що без дисципліни й порядку армії гинуть. А ми ж на безлюдному острові, і ніхто нам не допоможе, як ми самі собі не дамо раду. Не буде порядку між нами — загинемо всі. Попереду цілих три роки, а харчів у нас лиш на три місяці. Пропадемо, як уже сьогодні не візьмемось до роботи. Договорімось так: я покерую вами тиждень; упродовж цього тижня ви будете мене слухатися і будете робити, що я скажу. Може, комусь і неохота буде, але потерпіть. А через тиждень проведемо вибори і оберемо собі старшого. Чи оберете мене, чи когось іншого, то вже ваша воля. Згода?

І вони погодилися. Тоді Чесний знову дав команду вишикуватися по два, і вони вишикувалися. Чесний сказав:

— Зараз я буду орати і сіяти. А ви всі купайтеся, відпочивайте. Набирайтеся сил, бо завтра буде робота для всіх. А сьогодні мені треба до трактора двох помічників. Хто бажає?

Бажаючих було багато. Чесний узяв двох. Вони причепили до трактора плуги і виїхали орати цілину. А всі інші, крім пастушка й чергових на кухні, пішли купатися.

До вечора було зорано і засіяно гарний шмат землі. Ще одну велику ділянку підготували під кукурудзу, картоплю й городину.

На другий день на роботу вийшли всі. Хоч, правду кажучи, більшість з них працювати на землі не вміли, а багатьом цього й не хотілося, але немало значив особистий приклад Чесного. Він працював сам і показував іншим як що робити, і робота йшла. За три дні все було посіяно й посаджено. Зосталося тільки насіння кавунів, для нього не вистачило місця. Тоді Чесний зорав ще одну ділянку і посадили кавуни.

І коли прийшов день виборів, за старшого одностайно обрали Чесного.

Щодня йшли дощі. Посіви швидко посходили і пішли в ріст. Колоністи потроху втягувалися в роботи на городі. Дедалі менше було нарікань, а потім і зовсім їх не стало. Колонія зажила розміреним трудовим життям. Почався сухий сезон, і весь урожай було зібрано. І зерна, і картоплі, і різної городини, і кавунів та динь — усього було так багато, що можна було прогодувати не то що двадцять, а й багато більше людей. Правда, не було ні м’яса, ні молока, але була надія на те, бо росли телята.

Поки почався другий сезон дощів, усі роботи на полі пройшли дуже гарно. А через кілька днів трапилася радісна подія. Вони не сподівалися, вони навіть гадки не мали, що таке може статися — до їхньої колонії прийшла ціла череда худоби, аж дванадцять штук. Колоністи поняття не мали, звідки їм привалило таке щастя.

Вся худоба не поміщалася в їхньому хліві. Хлопці дружно взялися до роботи і за два дні зробили в затінку дерев гарну загороду. А пасти стали по черзі, щодня по двоє.

Минуло кілька місяців, і їхнє стадо почало множитися. Тепер у них було молоко. І його було аж забагато. Чесний навчив їх збивати масло, виготовляти сир. Добре їм було, але збільшилося й роботи, бо треба було доглядати й доїти велику череду.

Наближався новий сухий сезон, підійшов час готувати сіно. Косити вмів тільки Чесний, але від нього швидко навчилися всі. Хлопці косили, а Чесний клепав коси. І виросло кілька стіжечків сіна.

Колоністи звикли до праці, втягнулися в неї, і вона вже не обтяжувала їх. Якби два роки тому хтось сказав, що вони будуть отак працювати, вони б не повірили. А тепер працювали і були задоволені собою.

Почався третій сухий сезон. Колоністи підросли, подорослішали.

Всього півроку їм зосталося бути на острові. І раптом приплентався до колонії Цар із двома своїми товаришами. Брудні, зарослі, обшарпані, вони були не схожі на людей. Уся колонія збіглася дивитися на таке чудо. їх нагодували і почали розпитувати, як вони до такого стану дійшли. Цар сказав, що в їхній колонії голод, їм трьом удалося дістатися сюди, а всі інші, мабуть, уже вимерли. Зрозуміло, Цар не зізнався, який злочин він вчинив.

— Тих умираючих треба врятувати, — сказав Чесний, і колоністи підтримали його. А Цар і його друзі, здавалося, не зраділи цьому.

— Ви все одно не встигнете, вони вже там пропали, — запевняв Цар.

Але колоністи його не слухали. Чесний виділив трьох юнаків, найбільш енергійних і сильних. Навантажили на причеп харчів, завели трактор і всі троє відправилися в Край Дармоїдів.

Через два дні вони щасливо дісталися в дармоїдське поселення. Запустіння і смерть — ось що побачили вони там. На брудних зім’ятих постелях лежали обтягнуті темною шкірою скелети. Ноги у всіх попухли з голоду. Один уже був мертвий, а дев’ять інших — близькі до смерті. З великим трудом удалося трьом рятівникам поставити їх на ноги. На це пішов цілий тиждень. Нещасні дармоїди розказали, що вчинив їхній ватажок Цар.

Новоприбулі оглянули господарство Краю Дармоїдів. Виявилося, що трактор і агрегати ще не були в роботі. Лежало купами різне знаряддя, стояло непочатим пальне й мастило.

Через тиждень, коли мешканці Краю Дармоїдів трохи оклигали, прибулі юнаки посадили їх на причеп і відправилися в зворотну путь. Почувши гуркіт трактора, колонія висипала їм назустріч. Тільки Цар і його двоє товаришів чогось не хотіли зустрічатися зі своїми товаришами-дармоїдами. Всі дев’ятеро новоприбулих злізли з причепа, і першим їхнім запитанням було:

— А де Цар?

Вони знайшли Царя і накинулися на нього, як зграя голодних вовків на ситого бика. Убити його негайно — таким було їхнє бажання. Але Цар був сильний і вправний у бійках, а вони кволі й слабосилі. Вони оточили його з усіх боків, а він кидав ними об землю і бив руками й ногами. Та їх було дев’ять, а він один. Вони обчепили його з усіх боків і звалили на землю. Почалася страшна розправа. Нема нічого страшнішого у людських взаєминах, як розправа юрби над окремою людиною. Але Цар заслужив того. Він стогнав, квилив, просився, а вони били й били без жалю й співчуття. Тоді Чесний крикнув своїм хлопцям:

— Припиніть це!

Розлючених дармоїдів повідривали від їхнього колишнього ватажка і повідводили набік. Цар ще полежав деякий час, а тоді поволеньки підвівся і пішов митися.

Лице Царя так почорніло й розпухло, що на другий день його важко було впізнати. Він нічого не говорив і навіть не хотів їсти. На довершення всього до нього підійшов веснянкуватий Шпак і єхидно промовив, намагаючись наслідувати манеру розмови самого Царя:

— Слухай, Царику, не подобається мені твоя фізіомордія.

І Царик не посмів нічого на це відповісти.

Від того часу прізвисько «Цар» було відкинуте. Колишнього ватажка стали звати Цариком, вкладаючи в це слово зневагу до недавнього кумира.

Новоприбулі колоністи з числа дармоїдів та й сам Царик були тихі й слухняні. Вони працювали разом з іншими, хоч їм і не хотілося

Нарешті закінчився термін їхнього перебування на острові. Точно через три роки, день у день, прибув на острів той самий гелікоптер з начальником на борту. Начальник оглянув колонію і був дуже задоволений. А коли йому сказали про крах поселення в Краю Дармоїдів, він сказав:

Від Царя нічого кращого я не чекав. Жаль, що загинуло восьмеро хлопців. Хоч і дармоїди були, але жаль. З них ще можна було зробити порядних людей.

Почалися радісні приготування до від’їзду. І тоді сказав начальник:

— А як же ви залишите напризволяще все господарство? Як же ви худобу зоставите?

— Не повеземо ж ми худобу з собою у вертольоті, — невпевнено промовив котрийсь. Видно було, що колоністи не готові до такого запитання.

— Моє рішення таке, — сказав начальник. — Вся група Чесного їде додому, а ті дванадцять, які прибули з Краю Дармоїдів, зостануться ще на місяць тут. За цей час треба навести повний порядок у колонії, яка називалася «Край Дармоїдів». Випрати все, вимити, прибрати сміття. А вивіску «Край Дармоїдів» зняти й спалити, щоб ніхто більше не бачив її. Через місяць я привезу на острів нову зміну, нових сорок чоловік на три роки. Прошу завезти в ту колонію харчів і різного насіння, щоб нова зміна могла обсіятися. І відігнати туди половину худоби. А я привезу пальне, сіль, мило, медикаменти. І друга зміна поселиться, а вас я заберу. Ясно?

— Ясно, — сказали колоністи з Краю Дармоїдів.

— Може, хто не задоволений? То хай підніме руку.

Ніхто руки не підняв.

— Ми цей острів орендували в іноземної держави на тридцять років, і через кожних три роки сюди буде прибувати нова зміна таких, як ви.

Від’їжджаючі почали займати місця в гелікоптері. Чесний стояв коло начальника і разом з ним слідкував, як його товариші входять по одному у вертоліт. Він мав увійти останнім. Ті, хто мав зостатися на острові, стояли збоку і дивилися. І тут вийшов з групи Царик, став перед начальником на коліна і почав проситись:

— Громадянине начальнику, заберіть і мене з собою, бо вони мене вб’ють.

Начальник подивився на нього і сказав:

— Підведися. І йди у гелікоптер. Але знай, що ти випробування не витримав. Не додому ти поїдеш, а назад у колонію, а через місяць приїдеш сюди у складі нової зміни. Ті хлопці тебе не будуть знати, і постарайся показати себе людиною.

Царик кивнув на знак того, що він усе добре зрозумів, і поліз у гелікоптер. Уже хотів заходити туди й Чесний, коли з групи, що зоставалася на острові, крикнули:

— Чесний, почекай, ми хочемо тобі щось сказати.

Чесний зупинився.

— Що таке?

— Зостанься з нами на цей місяць. Ми тебе просимо, зостанься, бо без тебе тут ладу не буде.

Чесний подумав і сказав:

— Я не заперечую. Питайте начальника, чи він дозволить.

І начальник дозволив. І навіть радий був, що Чесний зостанеться на острові. Гелікоптер загуркотів і піднявся над землею. А всі, хто зоставався на острові, стояли і дивилися йому вслід, аж поки він не зник з очей.

— Ну що ж, хлопці, до роботи, — сказав Чесний.

І всі пішли до роботи.

Травень 1988 року
Чарівні казки