malenka-lesya

Маленька Леся

Для молодшого та середнього шкільного віку

Микола Зінчук

Осиротіла маленька Леся. Стояли напоготові її запаковані речі, і далека дорога в невідоме чекала на неї. Їй пригадувалися мамині слова: «Донечко, я вже буду вмирати. Тебе відвезуть до тітки в Запорізьку область. Тітка добра, вона тобі кривди не заподіє. Слухайся її, слухайся вчителів, будь чемною дитиною. Але пам’ятай, там, де ти будеш жити, не в пошані наша українська мова. Багато людей зрадили, зреклися її і говорять мовою чужинців. Не зроби цього, хоч би як тобі важко було. В бою за Україну загинув твій дід. Він був вояк Української Повстанської Армії. За Україну помер у концтаборі твій батько. Шануй пам’ять про них, люба дитино моя».

Привезли маленьку Лесю в заводське селище серед степу. В школі зустріли її непривітно й насторожено. У тій школі викладання велося російською, хоч переважна більшість учнів — діти місцевих українців. Леся сиділа перший день на уроках, слухала пояснення вчителів чужою мовою, і в душі її бриніли мамині слова: «Будь українкою, люба дитино моя». Ой нелегко українкою бути.

У себе вдома, у Львові, чорнявенька Леся була найкращою ученицею в класі. Ніхто в їхньому 7-А не мав таких гарних знань, як вона. І вчителі, і учні любили її. Може, й тому її так любили, що вона маленька на зріст, менша за всіх у класі. І здивувало її, що в новій школі непривітні учні.

На першій же перерві дівчатка підступили до неї, і одна з них запитала:

— Как тєбя звать?

— Леся.

Дівчата подивилися одна на одну. Що це за ім’я? Вони ще ніколи не чули такого. А білоголовий Свістунов, який стояв поруч і слухав їхню розмову, вигукнув:

— Леся! Єйо зовут Леся! Лєся-Куролєся!

— А откуда ти приєхала? — запитала одна з дівчат.

— Зі Львова.

— Ти сматрі! — вигукнув Свістунов. — Да ето же бендера. Там во Львове все бендери.

— А що це таке — бендера ? — запитала Леся.

— А ти не знаєш, що це таке? — глумливо вигукнув Свістунов. — Ето коториє людей убівают.

Відтоді Леся тільки й чула від Свістунова, а іноді й від інших: «Лєся-Куролєся! Лєся-Куролєся! Бендера! Бендера!» І ніхто не заступився за неї, всі були їй чужі.

Одного разу Лесю оточили на перерві дівчата і почали збиткуватися над її ім’ям.

— Ну і што ето у тєбя за імя такоє — Леся? Вот меня зовут Маша, а другіх дєвочєк — Наташа, Даша, Паша…

— На пашу корову гонять, — сказала Леся.

— Іш, какая умніца нашлась! «Корову гонять». Наташа, Даша і Паша — ето красівиє імена.

Тут раптом почувся збоку голос:

— А котра з вас Дураша?

То підійшла стара прибиральниця, тітка Федора.

— То котра з вас Дураша? — повторила тітка. — Ви, мабуть, усі дураші. Чого ви причепилися до дитини? Може, того, що вона краще за вас вчиться? Що розумніша і вродливіша? А ти, дитинко, не дивуй їм. Прийде час, і вони порозумнішають.

Як уже говорилося, навчання в школі велося російською мовою. А Леся на всі запитання відповідала тільки українською, і це викликало невдоволення вчителів. Тільки на уроках російської мови й літератури говорила Леся російською.

Правду кажучи, не всі вчителі були незадоволені такою поведінкою Лесі. Деяким це подобалося, бо іскра українства ще не зовсім згасла в їхніх душах. Та своїх добрих почуттів до Лесі вони виявити не могли, бо це було небезпечно для них самих.

А одна з учительок нападала на Лесю на кожному кроці, переслідувала її на кожному уроці. Це була молода вчителька географії Тетяна Микитівна Макогоненкова. Учні звали її Макогонихою. Вона походила з недалекого українського села. Батько Макогонихи — звичайний колгоспник, звався Микита Макогоненко, а дочка стала Макогоненковою. Це стало навіть предметом її гордості, що вона Макогоненкова. З притаманною всім перевертням запопадливістю вона переслідувала все українське. Макогониха й до Лесі зверталася не так, як інші вчителі, -Озірна (таке було Лесине прізвище), а тільки «Азьорная».

— Тетяно Микитівно, — звернулася до неї одного разу Леся.

— Я не «Тетяна Микитівна», а Татьяна Нікітішна, — невдоволено промовила «географічка». — І чтоб ти, Азьорная, больше так ко мне не обращалась.

— А я не «Азьорная», а Леся Озірна.

Якби ви чули, як розкричалася лиха вчителька на дитину! Вона б її в порох розтерла, якби могла. А Леся стояла і мовчала. І на цей раз більшість учнів були на її боці, бо не любили Макогониху і відчували своїми дитячими серцями, що Лесі вчиняється кривда. Тільки Свістунов не приховував свого задоволення, що вчителька розпікає «Лєсю-Куролєсю».

Безпросвітнім було Лесине шкільне життя. Вона відпочивала душею тільки тоді, коли приходила додому. Тітка її була добра жінка і жаліла сирітку, але вона не могла вплинути на життя Лесі в школі. Ішла туди дівчинка щодня, як на каторгу.

І тут сталася подія, що зробила Лесине шкільне життя цікавим і сповненим радісних сподівань. Леся йшла зі школи і раптом побачила вгорі дивного темно-зеленого жука. Він басовито гудів, літаючи кругами над головою дівчинки. І був той жук такий великий, як добрий горобець. Чудо, а не жук. Перехожі задирали голови і дивилися на страховисько, яке гуділо над головою школярки. Леся прискорила ходу, а тоді й побігла. Хотіла втекти від напрасливого жука, та де там! Жук не відставав. А коли вона звернула в свою вуличку, жук полетів уперед і зник з очей. Та не встигла Леся пройти й десяти кроків, як назустріч їй вийшов високий сивовусий дід, вбраний і озброєний по-козацьки. Леся вже бачила таких козаків у Львові в театрі. Вона й тепер подумала, що це артист, бо ж не знала, що існує на світі старий чарівник Мамай.

— Добрий день, — чемненько сказала дівчинка і хотіла розминутися з «артистом», але той, відповівши на привітання, заступив їй дорогу. Леся злякалася. Щоб заспокоїти дівчинку, Мамай лагідно промовив до неї:

— Не бійся, я хочу тобі щось сказати. Ти подумала, що я артист-лицедій. А я справжній козак-чарівник. Це я перекинувся на жука і літав у тебе над головою. Я знаю про твою біду, бо вже давно слідкую за твоїм життям. Я допоможу тобі, Лесю. Скоро прибуду до вашої школи і зроблю так, що твоє життя геть зміниться на краще. Не журися, Лесю, і чекай на веселі пригоди. Смійся з того, що там тобі в школі кажуть. Усе буде гаразд. Чекай на мене і не здивуйся, коли я приїду не сам. Значить, так треба.

Мамай глянув усміхнено на Лесю згори донизу і раптом зник. А над Лесиною головою знову з’явився жук. Тепер він уже не кружляв над нею, а полетів геть і зразу зник з очей.

Після того Леся всі дні тільки й думала: «Коли ж то прийде той чарівник?» І навіть не звертала уваги, коли викрикував свої дурниці Свістунов. Леся чекала.

І ось через два тижні після зустрічі Лесі з Мамаєм у місті несподівано з’явилися дивні гості. Попереду йшов Мамай, а поруч з ним чоловік у старомодному чорному плащі з блискучою застібкою і в крислатому чорному капелюсі. Це був Старий Чарівник, знаний віддавна дивними й незвичайними ділами. Він здатний був навіть повертати на деякий час до життя давно померлих людей. І тепер три десятки воскреслих запорозьких козаків при зброї ішли за чарівниками.

Ця незвичайна ватага пройшла вулицями міста і повернула до школи. Там якраз почався перший урок. Два козаки стали вартовими при вході в школу. Всі інші зайшли в будинок, і на всіх трьох поверхах стали при всіх дверях по двоє вартових, а двоє величезних козарлюг зосталися при чарівниках. Один з них тримав у руці якусь скриньку. Мамай відчинив перші двері. За ним увійшли до кабінету Старий Чарівник і козаки. Вчитель обірвав на півслові свої пояснення, школярі дивилися на новоприбулих. Мамай обвів усіх пильним поглядом і таємничо промовив: «Спати. Спати». І зробив кілька горизонтальних кругових рухів правою рукою. Усі учні поклали голови на парти і зразу заснули. Вчитель схилився на свій стіл і теж заснув. Тоді вони пішли до другого кабінету, і Мамай повторив те саме. І так ходили з класу в клас, залишаючи за собою сонне царство.

Нарешті вони зайшли до кабінету географії, де якраз мав урок 7-Б клас. Мамай кинув оком по учнях і пізнав Лесю.

— Це Макогониха? — запитав він її, показуючи на вчительку.

Леся усміхнулася і ствердно кивнула головою. (Мамай і сам добре знав, що це вона, але хотів подражнити лиху вчительку.)

— Как ви смєєтє?! — крикнула Макогониха верескливим голосом. — Кто ви такіє?! Сєйчас же оставте помєщеніє!

— Ми оставим, оставим, — єхидно мовив Мамай. — їй-Богу, оставим. Не гріх, що забоживсь. Вони вийшли з географічного кабінету. Мамай обійшов решту класів і напустив сон навіть на малюків. Тоді зайшов до вчительської й кабінету директора і зробив те ж саме.

Макогониха хотіла вийти й поскаржитися директорові, що до класу вторглися сторонні особи. Та вартові нагнали її назад до географічного кабінету. Вона не знала що їй робити. Учні принишкло сиділи, чекаючи, що то з того буде. А Леся радісно хвилювалася в очікуванні приємних для себе змін.

Відчинилися двері, і до класу знову зайшли Мамай, Старий Чарівник і ті самі козаки.

— А тепер приступимо до роботи, — сказав Мамай. — Подай-но мені фуркало.

Козак, до якого звернувся Мамай, відчинив свою скриньку і витяг якийсь пристрій. Це був ремінь з пряжкою. А посеред ременя прикріплена невелика коробка і на ній пропелер. Мамай узяв те фуркало і приступив з ним до Макогонихи. Він хотів підперезати її ременем, але Макогониха почала відмахуватися й репетувати:

— Атстаньтє! Чєво ви хатітє ат мєня?!

Мамай кивнув козакам, ті підскочили і заломили Макогонисі назад руки. Мамай підперезав її так, що пропелер фуркала опинився ззаду, на попереку. Тоді відчинив вікно.

— Викиньте її геть!

Козаки схопили Макогониху і викинули її у вікно. Діти перелякано крикнули, але Макогониха не впала додолу з третього поверху, а зависла в повітрі. Пропелер завертівся, зафуркотів. Лиха Макогониха висіла головою вниз, а фуркало фуркотіло, фуркотіло.

— Це тепер називається науково-технічна революція! — вигукнув Мамай, взявся з боки і зареготав на всі свої могутні груди. За ним зареготали козаки і всі школярі. Фуркало фуркотіло, Макогониха безпорадно совала ногами і кричала: «Памагітє», а трьохсотлітній характерник Мамай, воскреслі з небуття запорожці і школярі кінця двадцятого століття нестримно реготали всі разом. Лише Старий Чарівник незворушно стояв і мовчав. У дітей від сміху вже сльози потекли по щоках.

І тут вступив у дію Старий Чарівник. Він витяг з пазухи свою чарівну хустину І зображенням місяця й зірок, підійшов до вікна, взяв хустину за два ріжки і кахнув нею в бік Макогонихи. І та зникла, наче її й не було. І зразу припинився сміх, так, ніби Мамай шаблею своєю його відрубав.

— А ви знаєте, де вона, та ваша погана вчителька, тепер? — запитав Мамай школярів. — У Москві на Красній площі. Біля самого мавзолею Леніна. Як тільки вона посміє повернутися сюди і ви побачите її, то скажіть їй, що я своєю шаблею відділю її погану голову від тулуба.

І Мамай для наочності витягнув свою блискучу шаблюку. А тоді заховав її назад у піхви і сказав козакам:

— Скличте сюди все наше товариство.

За хвилину-другу до кабінету зайшли всі козаки. Вони стали попід стіни, в рядах поміж партами. Тоді Мамай сказав:

— Подай-но друге фуркало.

Та взяв фуркало до рук, кинув очима по рядах школярів і зупинився поглядом на Свістунові.

— Гей, Свистуне, ходи-но сюди!

І, уявіть собі, Свістунов насмілився перечити.

— Я нє Свістун, я Свістунов.

Мамай від здивування аж рота роззявив. І скубнув себе за вуса, аби переконатися, що це не сон.

— То ти, блоха кусюча, ще смієш огризатися?! — гримнув Мамай. — Дайте його сюди!

Два козаки вхопили Свістунова і принесли до Мамая.

— Вийди наперед, Свистуне.

І вийшов наперед один із найстаріших козаків.

— Оце запорожець Свистун, твій прямий предок, підніжку ти московський. Він боронив Україну, а ти, його нащадок, на Україну плюєш. Скинь, товаришу, сорочку.

Козак Свистун скинув свій старенький синій жупан, скинув сорочку — все тіло його було в шрамах, а ліва рука відрубана вище ліктя.- Бачиш, яким був твій предок?! А ти!..

У Мамая не знайшлося більше слів. Він ухопив Свістунова, причепив йому фуркало і жбурнув його у вікно так, що той, перекрутившись на лету кілька разів, відлетів метрів на п’ять і повис у повітрі. Він висів головою донизу, а задом догори і дриґав ногами, а фуркало фуркотіло, фуркотіло, і всі присутні голосно реготали. Реготав Мамай, реготали запорожці, реготали діти. Від часів Запорізької Січі такого, мабуть, ніхто не чув. І під час того козацького сміху, що прорвався з глибин покритої мороком забуття історії, діти сучасності нашої, які теж долучилися до сміху, усім єством своїм відчули, що вони з цими козаками один народ. І в жилах їхніх від глибини століть до нинішнього дня та сама кров тече.

А Старий Чарівник постояв, почекав, поки всі насміються досхочу, а тоді підійшов зі своєю чарівною хустиною до вікна, махнув, і Свістунов зник. І така тиша настала, що, здавалося, всі перенеслися в якийсь інший, занімілий, світ. І якось неприродно пролунав голос Мамая:

— Вже й той біля Кремля. Подай мені, козаче, ще одне фуркало. Чарівник подивився на клас і зупинився поглядом на білявенькій росіяночці

Даші Курочкіній.

— Ходи сюди!

Дівчинка встала і залилася гірким плачем. І тут підвелася зі свого місця маленька Леся.

— Панове чарівники! Прошу вас, не карайте цю дівчинку. Вона нічого не винна. Я дуже прошу вас.

Мамай подивився на Лесю, і лице його посвітліло, подобріло. І він лагідно промовив до Лесі:

— Дякую, Лесю, що ти зупинила мене. Краще зоставити непокараними сотню винних., ніж покарати одного невинного. А ти сідай, дівчинко. І вибачай гарячкуватому дідові.

Білявенька Даша сіла, і вираз розпачу зник з її лиця. Вона кинула вдячний погляд на Лесю, приязно подивилася на чарівників і запорожців. А Леся продовжувала стояти. Мамай питально подивився на неї.

— І не карайте вже нікого з наших учнів. Вони добрі, їх тільки збили з пуття неправильним вихованням. Я вірю, вони вже зрозуміли, що Україну треба любити.

І Леся сіла. Мамай обвів пильним поглядом учнів і сказав:

— То ви справді зрозуміли?

— Зрозуміли… Зрозуміли….

— То добре, — сказав Мамай. — Сидіть тихенько, а ми ще поговоримо з вашими вчителями.

Чарівники з козаками вийшли на коридор. Мамай пройшов усіма кабінетами і тихо порозбуджував учителів. А учні продовжували спати. Вчителів зібрали в актовій залі школи. Вони були збентежені й розгублені. Не розуміли, що сталося. Учителі сіли в крісла, а козаки стали суцільною лавою перед ними. А попереду стояли двоє чарівників. Мамай зробив крок уперед.

— Панове вчителі! Щоб ви не губилися в здогадках, я скажу вам, хто ми і чого сюди прийшли. Я — запорозький характерник Мамай. Триста років на світі живу, і все моє довге життя болять мене рани України. А це мій товариш, Старий Чарівник. Усі запорожці, яких ви бачите перед собою, давно в сирій землі, але Старий Чарівник, на моє прохання, повернув їх на короткий час до життя, щоб вашу школу до порядку привести.

Козаки були господарями цієї землі, боронили її від ворогів і клали за неї свої буйні голови. А ви, великих предків погані нащадки, занапастили рідну землю. У нас, на Запорізькій Січі, були два неписаних закони: сповідувати православну віру і розмовляти українською мовою.

Ви Бога забули і мови рідної зреклися. Ви мучили бідну сироту, маленьку праведницю Лесю, тільки за те, що не цурається рідної мови. Мову чужинців ви взяли за свою і схиляєте до того й учнів своїх. Я, що стою перед вами, закінчив Києво-Могилянську академію і знаю латину, вмію говорити по-польськи, по-німецьки, по-московськи, але мови свого народу не відцурався. Мамай обвів очима козаків і сказав:

— Брате Морозенку, прошу тебе, вийди наперед, хай поглянуть на тебе ці люди.

Наперед вийшов чорновусий козак, вбраний у багаті шати з шовку й оксамиту. Його зброя була оздоблена золотом і самоцвітами, а сам — красень з красенів.

— Це знаний у всіх краях Іван Морозенко. Він закінчив Падуанський університет. А ви хоч знаєте, де, в якому краї місто Падуя знаходиться?

Усі вчителі мовчали.

— Хто знає, де Паду я?

Ніхто не знав, де Падуя.

— То я скажу вам. В Італії. І Морозенко, крім тих мов, що знаю я, ще й мову італійську вивчив. А з вас хто знає італійську? Хто з вас хоч одну, хоч яку-небудь іноземну мову знає?

Ніхто не знав ніяких мов. Навіть ті, хто викладав у школі англійську, не насмілилися заявити, що вони її знають.

— Отож-бо воно й є, що освічених людей серед вас нема. Лиш один дурман московський у головах ваших. І цей дурман ви втовкмачуєте в голови й серця дітей. Такого більше не буде. Я, запорозький козак Мамай, перед лицем моїх давно загиблих товаришів наказую вам, учителям цієї школи, перейти на українську мову. Від нинішнього дня щоб уся наука в школі велася по-українськи. А як ви цього мого наказу не виконаєте, то я перетворю вас у рудих мишей, і ви розповзетеся по світі, і сліду вашого не буде.

І тут секретар партійної організації школи, який сидів серед учителів у першому ряду, кинув з місця репліку:

— Он басні рассказиваєт.

Ошелешений таким зухвальством, Мамай на хвилю втратив дар мови. Його правий вус нервово сіпнувся.

— Що, «басні»? — перепитав він. — Я зараз покажу тобі «басні», ходи сюди!

Секретар не йшов. Тоді Мамай кивнув двом козакам, ті кинулися до сторопілого секретаря, ухопили його, як кажуть, під білі боки і підвели до Мамая. Мамай дивився примруженими очима на секретаря, і лице його розпливлося в усмішці. І та усмішка така хитрюща-хитрюща була.

— Ну й нащо ви привели сюди цього віслюка, — промовив він, розтягуючи слова. — Виведіть його надвір.

Перед Мамаєм поміж двома кремезними козаками справді стояв віслюк. Сірий вухатий віслюк. Козаки, сміючись, вивели його надвір.

— Тепер, сподіваюся, ви зрозуміли? Не виконаєте мій наказ, бути вам мишами рудими.

— Ми виконаємо, — несміливо промовив хтось з учителів.

— То добре, на цьому й закінчимо. Ходімо, панове-товариші. А ви бувайте здорові, — сказав спокійно Мамай, обернувшись до вчителів.

І всі козаки вийшли вслід за ним і Старим Чарівником, а приголомшені вчителі зосталися закам’яніло сидіти на своїх місцях.

Козаки пішли гуртом вулицею і незабаром зникли за найближчим поворотом. Старий Чарівник теж пішов. Мамай провів його, а тоді вернувся до школи, пройшов по всіх кабінетах, розбудив учнів і наказав їм тихо сидіти, доки не прийдуть учителі. Та ввійшов до географічного кабінету і приступив до маленької Лесі.

— Я хочу з тобою попрощатися, дитинко моя люба. І даруночок на пам’ять тобі залишити.

Мамай дістав із потайної кишені маленьку іконку Матері Божої в срібній оправі. При іконці був золотий ланцюжок, і чарівник почепив свій дарунок дівчинці на шию. А вона зніяковіло й врадувано дивилася на нього знизу догори як на рідного дідуся. Мамай нагнувся і поцілував дівчинку в чоло.

— Хоч я і грішник старий, але хочу, щоб ти праведницею росла. Хай береже тебе Матір Божа. Прощавай, люба дитинко. І ви, діти, прощавайте. І в злагоді, в мирі живіть.

І Мамай перекинувся на жука, з густим гудінням вилетів у відчинене вікно і зник.

А тим часом учителі отямилися і почали обговорювати становище. Що робити? Вирішили спочатку відпустити додому учнів. А тоді взяти віслюка і йти з ним на пораду до райкому партії. Дехто казав, що треба звернутися до відділу освіти, але врешті-решт зійшлися на тому, щоб іти до райкому, бо то таки більше цабе. Вчителі вийшли надвір, а осла нема. Тітка Федора, прибиральниця, підмітала опале листя.

— Ви, тьотю, не бачили тут осла?

— Та ж бачила. Не знаю, звідки він сюди приволікся. Тут ослів зроду ніхто не держав. Я сама тільки намальованих бачила.

— А де ж він, той осел?

— Я його нагнала зі шкільного подвір’я, то він побрів по вулиці в отой бік.

А осел, побачивши, що в школі йому нема чого робити, потюпав собі додому. Усі перехожі зупинялися і зачудовано дивилися на вухатого віслюка. Ніби коник, а хвіст коров’ячий.

Осел прибіг до свого дому, щасливо вибрався сходами на четвертий поверх і постукав копитом у двері. Його дружина подумала, що це грається хтось із дітей, відчинила, побачила ослячу морду і з переляку так грюкнула дверима, що прищемила нещасному ослові кінчик вуха.

Почувши шум, виглянула жінка з сусідньої квартири, побачила осла і наробила репету. На крик повискакували мешканці інших квартир. Поява осла обурила їх. Вони похапали кому що в руки попало і почали бідну тварину лупцювати. І драма була в тому, що це були його добрі сусіди, давно знайомі люди. Осел з усіх сил шарпався, рвався, а вони били. Нарешті він урвався і пустився навтіки вниз сходами, а кінчик вуха зостався в дверях.

Віслюк вискочив з під’їзду, і тут його зустріли двоє вчителів, яких за ним відрядили зі школи. Вони накинули йому на шию налигач і повели до школи, де на них чекали решта вчителів на чолі з директором. І всі разом рушили до райкому. Попереду директор з віслюком на мотузку, а за ним увесь колектив.

Учителі і віслюк зосталися надворі, а директор пішов на прийом до першого секретаря Івана Івановича Кабана. Секретарка в приймальні запитала, яка в нього справа. Коли він розказав ослячу історію, секретарка подивилася на нього пильно, нічого не сказала і пішла в кабінет до першого. За хвилину-другу вона вернулася і попросила директора зайти.

— То ви кажете, що прийшов чарівник і перетворив секретаря партійної організації на осла? — запитав Кабан.

— Так, перетворив.

Секретар Кабан зняв трубку телефону.

— Це лікарня? Негайно пришліть до райкому швидку. І щоб обов’язково був психіатр.

А в цей час секретарка розказала іншим райкомівцям про дивну поведінку директора школи. За лічені хвилини про осла знав весь райком.

— То ви, значить, кажете, що секретаря шкільної парторганізації Брехунова перетворено на осла? — повторив Кабан.

Директор бачив, що Кабан тільки тягне час, поки приїде «швидка» і забере його, директора, в божевільний дім. «Як за п’ять хвилин я не переконаю його, то треба, не гаючись, тікати геть», — подумав директор.

— Іване Івановичу! Брехунова перетворено на осла в присутності всього педколективу. І весь колектив у складі шістдесяти чоловік прийшов зі мною сюди. Всі вони чекають на зустріч з вами. А ваше припущення, що я психічно хворий… ну… трошки перебільшене.

Перший секретар райкому партії Кабан сидів і роздумував: «Якщо здуріли всі вчителі разом, то це не інакше, як ворожа диверсія. Це імперіялісти з-за океану накинули божевілля на радянських учителів, щоб підірвати нашу державу зсередини. Але треба таки піти подивитися».

Кабан з директором вийшли надвір. Там були вже не тільки вчителі, а й усі райкомівці. Вони оточили осла і оглядали його і спереду, і ззаду, і з боків, і навіть попід черевом.

— То ви кажете, що це і є секретар Брехунов? — запитав нахмурений як ніч Кабан. — А чим ви це доведете?

І тут осел, ніби відповідаючи на запитання, задер голову і зарикав: «Іа-а-а! Іа-а-а!» Це рикання було таке раптове і сильне, що Кабан від несподіванки й переляку мало не впав. У натовпі вчителів почувся приглушений сміх. Кабан суворо подивився на вчителів, і всі затихли.

— То чим ви це доведете? — повторив Кабан.

— Та ж ми всі бачили, як той дід-запорожець перетворив його на осла.

— Цього недосить, що ви бачили, — буркнув Кабан. — А є у вас якісь письмові, документальні докази?

І тут розмова про осла була перервана появою санітарної машини. Вона об’їхала юрбу, зупинилася коло Кабана й осла, і з неї вийшов лікар-психіатр у супроводі двох дебелих санітарів.

— Добрий день! То кого тут брати? — запитав лікар Кабана.

— Отого, отого беріть! — крикнули з юрби вчителі, показуючи на осла.

А лікар не розібрав, чи то вони на осла показують, чи на самого Кабана, і зразу зметикував, що тут справа може обернутися лихом для нього самого. Він кивнув санітарам, усі троє швиденько сіли в машину і від’їхали.

Кабан стояв і думав, як же вийти з цієї ситуації. І тут втрутився другий секретар райкому Кукарекін.

— Іване Івановичу! Я можу точно установити, чи це Брехунов. Він же був мій найліпший дружок.

— Ну то й що? — зневажливо кинув Кабан.

— А то, що ми вчора увечері з ним на пару випивали. Випили небагато, усього два літрики вина. І якщо це він, то я те вино зараз від нього почую.

Кукарекін став перед ослом на коліна, розтулив його м’які губи, притулив носа майже до ослячих зубів і почав нюхати.

— А ти понюхай ззаду! — викрикнув хтось невідомий з юрби. Але на цю зловорожу вихватку ніхто не встиг зреагувати, бо Кукарекін радісно вигукнув:

— Це він! Я чую «Ізабеллу»! Саме «Ізабеллу» ми пили вчора! Як не вірите, понюхайте.

Кабану було ясно, що перед ним у образі осла стояв дійсно парторг Брехунов. Але не ясно було, що ж робити далі. Куди ж примістити осла? Як би там не було, а це свій товариш, партієць. Почали радити-гадати, куди осла дати.

Посипалися різні пропозиції. Одні казали, щоб віддати його в зоопарк, інші — зробити з нього опудало і помістити в природничий музей. А один з інструкторів райкому навіть запропонував висадити осляче опудало на п’єдестал на честь великих звершень комуністичної партії й радянської влади.

— Ні, це все не підходить, — сказав Кабан.

А осел стояв і безтурботно помахував своїм коров’ячим хвостом, і тільки зрідка здригалося його надірване вухо, коли на нього сідали докучливі осінні мухи.

І тут несподівано питання вирішилося. Звідкись надійшов сільський дядько. Він побачив юрбу, зацікавився, подивився на осла і сказав:

— А ви дайте його мені. На хазяйстві пригодиться.

Усі, в тому числі й перший секретар Кабан, радо пристали на таку пропозицію. Дядько взяв у руку мотузок, і осел слухняно пішов за ним.

Всю оту ослячу історію бачила й маленька Леся, яка з цікавості пішла слідом за юрбою вчителів, аби подивитися, що ж станеться з ослом.

На цьому можна було б нашу історію й закінчити. Але хочеться ще сказати кілька слів про те, що ж робилося після цієї події у школі. Завідувач районного відділу освіти пішов на пораду до Кабана. Що робити?

І вирішено було не шукати більше пригод з чарівниками і перевести школу на українську мову навчання. Бо Кабан боявся, що з’явиться ще раз чарівник Мамай і перетворить його, першого секретаря райкому, в натурального кабана. І що тоді буде? Так недовго й під ніж потрапити, бо ж відомо, як полюбляють тутешні люди сало.

Але ще треба було узгоджувати питання про мову навчання в школі з вищим начальством. І кудись там писали, і все узгодили, і таки перевели школу на українську мову.

І зовсім змінилося становище маленької Лесі. Ставлення інших учнів до неї стало щиро приязним, бо всі зрозуміли, яка вона добра дівчина. У Лесі з’явилося багато друзів. І як ви думаєте, котра дівчина найбільше з нею заприязнилася? Ота білявенька Даша.

Життя маленької Лесі стало радісним. То хай же радісним буде і життя читачів казки.

Жовтень 1992 року
Чарівні казки