beshketnyj-drug-yako

Бешкетний друг Яко

Для молодшого та середнього шкільного віку

Микола Зінчук

Микита Микитенко солодко спав. Воно завжди солодко спиться перед ранком. На столі стояв будильник, наведений точно на восьму годину. Саме в такий час уставав щодня Микита, щоб завчасу зібратися і йти в школу.

Правду кажучи, восьмикласник Микита Микитенко не належав до кращих учнів, хоч і здібний був. Причиною його відставання в навчанні були не лінощі, а обставини життя. Його батько був інженер і тепер працював у одній з африканських країн. Разом з ним поїхала й мати, а Микиту лишили вдома під опікою бабусі. Бабуся була добра, аж надто добра. Прекрасно годувала хлопця, слідкувала за його одягом. Але була вона поблажлива, як зазвичай бувають бабусі, і онуковими успіхами з навчанні не дуже цікавилася. Вона вважала, що не варто «перевантажувати дитину :тим навчанням», а тільки треба відправити хлопця вчасно до школи, добре нагодованого і акуратно одягненого. А про навчання хай дбають учителі, їх на те вчили.

Отож учився Микита абияк, але школу відвідував акуратно, бо знав, що це обов’язково. От і цього разу він склав звечора в сумку книжки й зошити, подивився по телевізору фільм, навів будильник на восьму годину ранку і ліг спати.

Був початок травня. Сонце сходило рано. Розвиднілося. Микита спокійно спав, будильник тихо цокав на столі, а бабуся готувала на кухні сніданок для внука.

І тут почулися в Микитиній кімнаті якісь дивні звуки. Ніби хтось тихенько йшов по підлозі. Щось невидиме дійшло до стільця і стукнуло так, ніби вилазило на стілець. Потім шелеснуло на столі. І тут зрушився з місця будильник, який ось-ось мав віддзвонити восьму годину. Хвилинна стрілка, яка вже доходила до позначки «12», хитнулася і поволі поповзла назад, минаючи позначки «11», «10», «9»… Зона зробила майже повний оберт у зворотному напрямку і зупинилася аж коло числа «12», але з протилежного боку. Виходило, що не восьма година вже була, а щойно лиш сьома минула. Потім щось ніби злізло зі столу на стілець, зі стільця на застелену килимком підлогу і ледве чутно почалапало в куток за диван.

Минула восьма година. І хоч будильник мовчав, хлопець розплющив очі. Подивився на будильник — лиш сьома минула. «Ого, ще можна спати та й спати», — подумав Микита, повернувся на другий бік і задав хропака ще на цілу годину. Бабуся зготувала сніданок. «Щось довго не встає хлопчик», — подумала вона і заглянула в кімнату до Микити. Тоді тихо ввійшла і подивилася на годинник — було тільки двадцять на восьму. «Невже так рано? — подумала старенька. — Може, годинник зупинився?» Приклала його до вуха — ні, цокає. «Як же я так скоро впоралася?» — подумала бабуся і пішла на кухню.

Коли в той день Микита вийшов з сумкою на вулицю, його здивувало, що ніде не видно школярів. Завжди о цій порі йшли до школи хлопці й дівчата. Йшли групами й поодинці і серед пішоходів їх було найбільше. Вони в цей ранішній час просто запруджували тротуари, так їх було багато. А сьогодні ані душечки. Що ж це сталося? Може, всі вже пройшли? Може, він запізнився?

Микита прискорив ходу і за кілька хвилин опинився коло школи. На шкільному подвір’ї був гармидер і рух. Значить, усе гаразд, він не запізнився. Микита підійшов до відчинених навстіж дверей школи, і в цей час пролунав дзвінок на урок.

Микита попрямував просто до фізичного кабінету, де за розкладом у його класі мав бути перший урок. А там уже сидів інший клас — 8-Б.

— Чого ви тут? У нас же першим уроком фізика, а не у вас, — сказав здивований Микита.

У відповідь 8-Б вибухнув дружним сміхом. Розгублений Микита стояв з сумкою посеред кабінету і не знав що й казати. І саме в цей момент зайшов учитель фізики. Поки вчитель вітався з учнями, Микита повернувся до дверей, щоб тихо вийти. Але вчитель зупинив його.

— А ти чого тут, Микитенко? І чого ти не був у мене на уроці?

— То що? В нашому класі фізика була?

І клас ще раз гримнув сміхом. Учитель жестом наказав учням заспокоїтися і сказав:

— То ти, Микитенко, проспав цілий перший урок? Нічого собі. Ти б’єш усі рекорди.

— Пробачте, — знічено сказав Микита, щоб якось виплутатись з цієї ситуації, і вийшов.

Поки він дійшов до кабінету історії, там уже теж почався урок. Він постукав і увійшов, і вийшло так, що він запізнився навіть на другий урок.

Але було б ще півбіди, якби на цьому всі прикрі пригоди й скінчилися. А вони, ті пригоди, видно, тільки починалися. Поки Микита був у школі, те Щось вилізло з-за дивану і перевело стрілки будильника на годину вперед. Коли Микита прийшов додому, годинник, як завжди, показував третю годину. Ніби все гаразд. Хлопець пообідав і займався своїми справами, але думки його все поверталися до годинника. Непокоїв його той годинник. Що то він покаже завтра рано? Увечері він звірив будильник з телевізійною програмою. Виявилося, що він відстає всього на дві хвилини. Микита перевів стрілку на тих дві хвилини і ніби зовсім заспокоївся. Навів будильник на восьму годину, подивився по телевізору фільм і ліг спати. І снилися йому якісь невиразно-тривожні сни.

А опівночі з-за дивану знову вилізло оте Щось, тихо вибралося на стіл і знову перевело стрілки годинника на цілу годину. І на цей раз уже не назад, а вперед. Воно не шукало, не мацало, воно, те Щось, видно, добре бачило в темноті. Тихенько поставило годинник, злізло зі столу і пішло на своє місце за диван.

Настав ранок. Будильник різко задеренчав і Микита схопився. Глянув на годинник — рівно восьма година. Швидко вмився, одягнувся. Але виявилося, що бабуся ще не встигла підготувати сніданок. Це вперше за всі роки таке трапилося з нею. Микита був здивований і навіть обурений. Як це так, він спізнюється до школи? На цей раз уже через бабусю?

— Давайте мені гроші, і я поснідаю на перерві в шкільній їдальні.

— То випий хоч чаю, — сказала бабуся. їй здавалося, що вона дуже провинилася перед хлопцем.

Микита поспіхом випив чаю, бабуся дала йому гроші на сніданок, і він пішов до школи. Вийшов на вулицю і, дивна річ, знову не побачив ніде школярів. Шуміли шинами тролейбуси, поспішали кудись дорослі, а з учнів — нікого. Невже знов запізнився? Микита йшов до школи сам не свій.

Ось і школа. І тихо коло неї, як на канікулах. Видно, давно вже йдуть уроки. Микита зайшов у вестибюль. Старенька техробітниця, яка протирала шваброю підлогу, подивилася на нього і невдоволено промовила:

— Чого ти так рано прийшов?

— Як «рано»?

— А так. До першого уроку ще ціла година, а ти вже притеребенився. У школі тисяча учнів, а ти прийшов перший. Думаєш, медаль тобі за це почеплять? Спав би собі краще, ніж отут швендяти дочасно.

Микиті ніби й полегшало на душі, що він не запізнився, але водночас і страшно кому стало. Що ж це робиться? Вчора на годину спізнився, сьогодні прийшов за годину до уроків. Що ж це за біда впала на його голову? Хто ж тут винен?

Микита стояв коло шкільного гардеробу й думав, чи вертатися йому назад, чи чекати тут. Ні, йому не хотілося додому. Дістав з сумки підручник з географії, поклав на підвіконня і став повторювати матеріал заданого параграфа. З’являлися учні, переважно малюки, і Микиті стало трошки легше на душі.

Почалися уроки, і хлопець трохи призабув про свої домашні тривоги. Але не знав він, що чекає на нього вдома.

Перше, що кинулося Микиті в очі, коли він прийшов додому, був незвичайний вигляд бабусі. Зразу було видно, що вона чимось стурбована й налякана.

— Микитко, я не могла дочекатися тебе. Біда в нас.

— А що таке? — злякано спитав Микита.

— Хотіла я зайти в твою кімнату, щоб прибрати. Відчиняю двері, і тут на столі перевернувся годинник. І щось скочило зі столу на підлогу. Я добре чула, як воно скочило. І я зачинила двері. І боюся заходити туди.

— Яке ж воно було, те, що скочило?

— Та я його не бачила. Ніби й не було нічого. Але я добре чула: скочило.

Микиті прийшла на гадку людина-невидимка з фільму за книгою Герберта Уеллса. Моторошно й страшно стало йому. Той невидимка такий жахливий був. Як же його зайти в кімнату, коли там таке страховисько? Бабуся сказала:

— І нащо йому був годинник? Я тобі кажу, це воно винне, що ти вчора на годину запізнився до школи. Воно годинник підкручує.

— Бабусю, вчора я запізнився, а сьогодні прийшов за годину до початку занять.

Бабуся сплеснула в долоні.

— А я ж то думаю: чого ж це я запізнилася зі сніданком? А то воно перекрутило годинник наперед. А тепер воно знов крутило. А я зайшла, і воно втекло.

— Треба перевірити годинник, — сказав Микита. — Я зайду й візьму його.

Микита трошки відчинив двері до своєї кімнати. Там було тихо й спокійно. Він відчинив двері навстіж. В кімнаті було все, як звичайно, тільки будильник не стояв на своєму місці, а лежав на краєчку стола, перевернутий догори циферблатом. Микита сторожко перейшов через кімнату, взяв будильник, повернувся з ним на кухню до бабусі і зачинив за собою двері. Вони почали розглядати годинник.

— Бабусю, я ж недавно прийшов зі школи, а наш годинник уже пів на п’яту накрутив.

І Микита з будильником пішов до сусіда, старенького пенсіонера.

— Пробачте, Василю Денисовичу. Скажіть, котра тепер година?

— Три двадцять дев’ять.

Микита глянув на свій годинник — він поспішав на цілу годину. Хлопець повернувся до бабусі і розказав, що годинник показує неправильно. Вони перевели стрілки на годину назад. Та сіли вдвох на кухні і тихенько (щоб Воно не почуло) радилися, що ж його далі робити. А в кімнаті за дверима було Воно, таємниче й незбагненне.

— Слухай, Микитко, — прошепотіла бабуся, — я піду до телефону і подзвоню в міліцію. Вони прийдуть і його знайдуть.

— Я б не квапився з міліцією. Треба придумати щось краще.

— Що ж ти тут придумаєш?

Вони сиділи, думали і тихо обмінювалися думками. І сказав Микита:

— Нам нема чого боятися. Як воно мусило вилазити на стіл, щоб добратися до годинника, то, значить, воно зовсім мале. Це раз. А друге — це те, що воно не лихе. Воно ж у мене в кімнаті не сьогодні завелося. Я ж спав, а воно було в кімнаті і не вчинило нічого злого. Воно просто капосне трохи і більш нічого. Я сам спробую його зловити.

— А може, таки краще в міліцію зателефонувати?

— Ні, бабусю, краще я сам. От побачите, все буде гаразд.

Та хоч як заспокоював Микита бабусю й самого себе, він таки боявся. Намагався побороти в собі страх і не міг. Але він не хотів показувати свій страх перед бабусею і вирішив таки те Щось зловити.

Микита відчинив двері і ступив до кімнати. Він чув, як сполохано б’ється в грудях його серце. Але вирішив нізащо не відступати.

— Гей ти, невидимко, виходь сюди! — голосно сказав Микита.

Тиша.

— Ти думаєш, я не знаю про тебе? Я добре знаю, що ти тут. Покажися!

Тиша.

— Як не показуєшся, то я починаю шукати.

Микита навмисно говорив дуже голосно, щоб заглушити свій страх. Він боявся, але як уже сказав, що починає шукати, то треба було шукати. І Микита пройшов сюди-туди по кімнаті, розставивши руки. Нічого не було. Тоді він, переборюючи страх, поліз під ліжко. Нічого й там не було. Під столом теж нічого не знайшов. Провів рукою по дивану — пусто. Зостався тільки кутик за диваном. Микита розставив руки і помаленьку пішов туди. Йому здалося, що там ніби щось шеберхнуло. А може, то тільки причулося? Він провів рукою сюди-туди — нічого. Зостався тільки маленький кутик між диваном і стіною. Микита простяг туди руку і відсмикнув її назад — там щось було. Він ще ніколи так не лякався. Серце, здавалося, от-от вирветься з грудей, у голові шуміло. Він боявся, але йому було соромно тікати. Оглянувся назад — бабуся, насторожена й бліда, стояла в дверях і не зводила з нього очей. Присутність бабусі додала йому сміливості. «Що буде, те буде», — подумав Микита і простяг обидві руки в той куток. Йому здалося, що він ухопив якусь посудину.

— Я спіймав тебе, невидимко! — крикнув Микита і вибіг на середину кімнати.

Він міцно притискав до себе обома руками те невидиме Щось, а воно мовчало і не ворушилося. «Це таки якийсь неживий предмет, якась посудина», — подумав Микита, але ще раз крикнув:

— Слухай, невидимко, я піймав тебе! Покажися!

Тиша.

— Як не показуєшся, то зараз так гримну тебе об підлогу, що тільки скалки полетять!

А бабуся стояла в дверях і вся тряслася як осиковий лист.

— Я останній раз попереджую тебе! — вигукнув Микита.

І раптом воно заговорило.

— Не треба гримати об підлогу. Я все розкажу.

Микита від несподіванки мало не випустив його з рук. І радість його охопила. Воно заговорило! Нарешті наближається розгадка таємниці.

— То говори, — тремтячим голосом сказав Микита.

— Я — робот номер 1247.

— А як ти опинився тут?

— Я перейшов на режим невидимки і вислизнув непомітно з заводу. Хотілося трохи погуляти. Так я забрів аж на вашу вулицю і, ніким не помічений, проскочив у вашу квартиру.

Воно говорило людським голосом, але якось не так, як люди. Говорило повільно, байдужо, безбарвно, ніби диктуючи.

— Я належу до партії роботів десятого покоління, що їх виготовляє один із заводів наглого міста. Незабаром нас мають відправити за призначенням, а поки що вся партія лежить на складі. З кожного робота вийняли основний елемент, і вони лежать на складі мертві. Аж тоді, коли нас привезуть на постійне місце нашої роботи, основний елемент буде поставлено кожному на місце і ми почнемо виконувати наші обов’язки. А з мене через неуважність основний елемент не вийняли. Я переключився на режим невидимки і, коли відчинили двері складу, непомітно втік. Я не назавжди втік, а лиш на чотири місяці, поки не вийде термін дії мого елементу. До того моменту, коли ця дія закінчиться і я перетворюся в нерухому ляльку, я маю повернутися на своє місце. У мене ще є в розпорядженні три місяці і двадцять два дні.

— А чому ж ти саме до нашої квартири прийшов, а не до якоїсь іншої? — запитав Микита, все ще притискаючи невидимого робота до себе.

— Це сталося випадково. Я брів невидимкою по вулиці і побачив, що ти йдеш зі школи. І ти сподобався мені, Микито. Ти цікавий тип. Я вирішив трохи з тобою погратися і непомітно прийшов за тобою у вашу квартиру. А що було далі, ти вже знаєш.

— То покажися мені нарешті, щоб я бачив, який ти.

— Не можу. Ти притиснув мені обидві руки, і я не можу покрутити піпунтик і переключитися на режим видимої діяльності.

— А ти не почнеш тікати, як я тебе пущу?

— Ні. Ми з тобою можемо робити все по-доброму. Я бачу, що ти добрий хлопець, Микито.

Микита випустив робота з рук. Почувся тихесенький звук, ніби хтось покрутив ключик ручного годинника, і робот 1247 з’явився перед очима Микити. Він був справді схожий на якусь комбіновану посудину. Тулуб його становив балон із сірої пластмаси. А на ньому, на тому тулубі, сиділа кругла, схожа на невеликий глобус, голова. Спереду на голові два горизонтальних прорізи. У тих прорізах блищали якісь кристали. Там, де в людини мав би бути рот, у робота 1247 було два горизонтальних рядки дірочок, по сім у кожному рядку. А руки й ноги — тоненькі палички з такої ж пластмаси, з потовщеними накладками на колінах і ліктях. Тільки пальці на руках були дещо схожі на людські.

— То ось ти який, робот номер 1247, — сказав Микита. — Але мені не подобається ця назва — «Робот номер 1247». Треба буде придумати для тебе якесь підходяще ім’я.

Отак вони й познайомилися. А що ж далі? Знову буде робот усякі капості робити? І Микита рішуче сказав:

— Слухай, а нащо ти мені таке виробляв? Нащо годинник крутив?

— Хотів погратися. Подивитися, що з того вийде. Адже наше десяте покоління роботів тим і відрізняється від попередніх, що воно наділене інтересом до навколишнього світу. А інтерес — це, щоб ти знав, Микито, дуже важлива річ. Без нього неможливий ні пошук, ні справжня творча дія.

— Мені не треба ні твого інтересу, ні твоїх жартів. Я беру тебе в мішок і несу в міліцію. І хай тебе розберуть на запчастини, щоб ти не був такий хитрий, не тікав і не капостив людям.

— Не роби цього, Микито. Я не хочу, щоб мене розібрали на запчастини. Не роби цього, і я тобі в пригоді стану.

— Як же ти мені в пригоді станеш?

— Ну, буду тобі допомагати готуватися до уроків.

— А ти вмієш це робити?

— Чого ж не вмію? В мене закладено широку програму знань, бо нас усіх планують зробити помічниками вчителів. Але мені треба вивчити твоє письмо, щоб я міг при потребі виконувати твої завдання своєю рукою.

— То це ж прекрасно! Ти будеш писати, а я подавати вчителям. Отак і будемо їх дурити.

— Дай мені зразок свого письма. Я буду дивитися на нього кілька годин, і воно відіб’ється в моїй пам’яті.

Микита вирішив зразу приступити до діла. Приставив до стола стілець, а на нього кілька книжок, посадив на них робота і поклав перед ним свої зошити.

— Дивись.

А бабуся на кухні ще й досі не заспокоїлася.

— Микитко, може, й справді, краще віднести його в міліцію?

— Ні, бабусю, не треба цього робити. Цей робот — класний хлопець. Він буде допомагати мені в навчанні. І ніякої ж мороки з ним не буде. Ні годувати його не треба, ні одягати — нічого.

Не знав Микита, що морока буде та ще й немала.

І зостався робот 1247 жити в їхній квартирі на правах Микитиного товариша. Уже на другий день він добре запам’ятав письмо Микити і став писати точнісінько так, як Микита, тільки значно акуратніше. А на четвертий день сів і виконав у Микитиних зошитах усі письмові завдання. І почав повторювати це щодня. А Микита лиш носив до школи все готовеньке.

Не покидала Микиту думка дати роботові якесь хороше ім’я і робот з цим погодився. Але притому він запитав хлопця:

— Скажи, чого тебе назвали Микитою? Це ж не дуже поширене ім’я.

— Микитою звався мій дід, який трагічно загинув молодим. Мене так назвали на його честь.

— Значить, тебе так назвали неспроста. То й мене треба назвати найбільш підхожим для мене ім’ям. Хоча б отаким: Роботус-Генераціонус-Декус-1247. Це значить…

— Ні, це не годиться, — заперечив Микита.

— Це вичерпне і точне ім’я.

— Дорогий мій, воно дуже громіздке й незграбне. Тобі треба дати якесь коротке й просте ім’я, наприклад, Яків.

— Не підходить. Я не людина і ніколи людиною не буду. Мені треба оригінальне, ніколи не чуване ім’я.

— То скоротимо слово «Яків». І вийде коротке й чітке — «Як».

— Не підходить, так зветься бик у горах Центральної Азії. Я не бик.

— То додаймо до слова «Як» ще одну літеру. І вийде просто й оригінально — «Яко».

— Підходить. Хай буде Яко.

З того часу робот так і звався — Яко. І надалі ми будемо його називати тільки так.

А тим часом у школі виникли труднощі. Хоча вчителі і задоволені були, що в зошитах Микити все гаразд, але в декого виникли сумніви. І не в учителів, а в учнів. І найбільше допікав Тарас Бульба. Той Тарас був однокласником Микити. Його справжнє прізвище було Терещук, а Бульбою його прозвали товариші. Це прізвисько за ним закріпилося, і він уже не противився, коли казали «Бульба». Тарас був розумний і справедливий хлопець, хоча й надто гострий на язик. Але його рідні батьки ще змалечку покривдили сина, систематично перегодовуючи його. Вони тішилися, що хлопчик гладшає, і розгодовували його чимраз більше. І він зробився непомірно гладкий. Батьки вже й нераді були, але як виправити становище, не знали.

Оцей Тарас Бульба і псував, як то кажуть, Микиті кров. Він казав, що не сам Микита виконує завдання з математики.

— Це йому хтось робить. Я добре знаю, що він нічого не тямить у математиці.

А позаяк Тарас був одним із найсильніших учнів у класі і всі мали його за справедливого хлопця, то багато хто був схильний поділяти його думку.

А Микита щодня приносив до школи акуратно виконані завдання, і зошити його рябіли п’ятірками. Тараса Бульбу це просто сердило, і він сказав деяким учням, що попросить учителя математики викликати Микиту до дошки.

— Хай він при всіх виконає повторно те саме, що вдома. І він того не зробить! Я вам кажу, що не зробить! — запевняв Тарас.

Це донеслося до Микити. «Треба щось робити, — подумав він, — якось рятуватися». Микита від природи був здібний хлопець і при бажанні міг подолати шкільні математичні премудрості. Отож, він прийшов зі школи і сказав Якові, яка загроза нависла над ним.

— Ти мені кожного разу пояснюй, як ти робиш приклади з математики. Розтлумачуй усе, щоб я сам після того міг його зробити, те завдання.

І Яко взявся за Микиту. Він розв’язував приклади і все пояснював, а Микита уважно слухав. Учитель з Яко був педантичний і нудний, але тямущий і терплячий. Микиті не хотілося слухати довгі й нудні пояснення, але й посміховиськом перед усім класом не хотілося стати. А Яко не знав ні втоми, ні співчуття. Він годинами вдовбував математичні істини в Микитину голову і заспокоювався аж тоді, коли переконувався, що Микита справді добре засвоїв усе написане.

Нарешті настав день, коли їхні нелегкі труди дали свій результат. Іван Петрович, як завжди, проходив на початку уроку поміж партами і переглядав, як хто виконав домашнє завдання. Зупинився коло Микити й сказав:

— У тебе знову все гарно зроблено.

І тут піднявся монументальний Тарас Бульба.

— Але ж то не він робив.

— А відки ти це знаєш, Терещук? — запитав учитель.

— Я не знаю, хто робив, але впевнений, що не Микитенко. Я не бажаю йому зла, але хочу, щоб усе робилося поправді. Як ці приклади розв’язав Микитенко, то хай він зробить їх на дошці перед усім класом.

Вчитель подумав кілька секунд і сказав:

— Ну що ж, будемо вважати цю пропозицію слушною. Микитенко, іди до дошки й покажи, що ти це сам зробив. Зошит хай зостається тут. Задачник візьми з мого столу.

Микита встав і впевненим кроком пішов до дошки. Весь клас цікавий був знати, що з того вийде. І Микита легенько управився з прикладами. За кілька хвилин усе було готове. Вчитель сказав:

— От бачиш, Терещук, ти був неправий. Тобі треба попросити у Микитенка пробачення.

Але впертий Тарас Бульба заперечно похитав головою і лишився при своїй думці.

Двадцятого травня вчитель математики оголосив:

— Завтра підсумкова контрольна робота.

— Отепер і побачимо, на що здатний Микитенко, — сказав Тарас Бульба. — Скоріше я стану чемпіоном світу зі стрибків угору, ніж він напише на трійку контрольну.

Задумався Микита. Він розумів, що Тарас каже правду — контрольну він самостійно не зробить. Що ж робити? Яко зразу помітив, що Микита прийшов зі школи в поганому настрої. І Микита розказав йому про контрольну роботу.

— Тут я тобі не зможу допомогти, Микито. Я ж не знаю, якою буде та контрольна.

І тоді Микита зважився на відчайдушний крок. Він попросив Яка, щоб той пішов з ним у школу. Яко почав розпитувати, яка та школа, бо він же її ніколи не бачив. Микита все розказав.

— Ні, Микито, — сказав Яко, — тут ми з тобою нічого не зробим. Хоч я й буду в режимі невидимки, хтось таки наскочить ненароком на мене. Там же повно школярів. Хтось наскочить, і мене схоплять, і віднесуть для розгляду справи в міліцію. І все викриється, і буде повний провал. Та й писати ж я не зможу. Хоч я й буду невидимкою, але ручку, яка буде писати моєю рукою, зможе побачити кожен. Микита сидів, пригнічений важкими думками. Він уже так далеко зайшов у цій математичній авантюрі, що провалитися було страшно. Треба шукати якийсь вихід. І Микита вирішив таки брати з собою до школи Яка. Той хоч-не-хоч мусив погодитися.

На другий день Микита йшов до школи, а невидимка Яко сидів у нього на плечах, спустивши ніжки йому на груди. Микиті вдалося непомітно пронести Яка через вестибюль і коридори. В кабінеті математики він поставив його в куточок, за шафу з математичними моделями.

Урок алгебри був першим. Учитель швидко роздав зошити для контрольних робіт і повернув дошку, щоб написана заздалегідь умова контрольної роботи постала перед очима учнів.

— Приступайте до роботи.

І тут підняв руку Микита

— Чого тобі, Микитенко?

— Дозвольте мені сісти самому на отій задній порожній парті.

— А для чого це тобі?

— Я звик працювати сам і розгублююся, коли кругом мене сидять інші учні. Та й не хочу, щоб казали, ніби я в когось списую.

Учителеві прохання Микити здалося трохи дивним, але він погодився. Микита перенісся на задню парту і поклав сумку з книжками на сусіднє порожнє місце. А з-за шафи уважно слідкував за всім невидимка Яко. Він побачив приготоване для нього місце і підійшов тихенько до задньої парти. Микита окинув поглядом клас. Всі учні були зайняті контрольною, а вчитель писав щось у класному журналі. Тоді Микита нагнувся, взяв невидимого Яка і посадив його коло себе на сумку.

Робота розпочалася. Розв’язував Микита, а поряд на листочку розв’язував Яко. У Микити, ясна річ, виникали труднощі, а в невидимки все йшло як по маслу. Коли учитель проходив неподалік, Яко клав коло Микити ручку, відсував до нього напір і сидів непорушно, поки вчитель не відходив далі. А одного разу, коли вчитель підійшов загрозливо близько, Яко навіть шастьнув під парту і його пластмасові ніжки підозріло брязнули об підлогу. Але, на щастя, Іван Петрович нічого не помітив.

Не минуло й половини уроку, як робота була готова. Яко управився з нею набагато швидше, ніж будь-хто з учнів. Не можна сказати, що сам Микита нічого не робив. Він і сам устиг дещо виконати, але йому було ясно, що без Яка він навряд чи зробив би контрольну хоч на «три».

Микита встав, підійшов до учительського столу, поклав перед учителем зошит і з незалежним виглядом вийшов з класу. А невидимка Яко тихенько заховався в кутку за шафою. Здивований вчитель розкрив зошит — все було зроблено бездоганно. А Тарас Бульба за цей час устиг зробити тільки половину роботи. Вийшовши через п’ятнадцять хвилин, він підійшов до Микити і сказав:

— Пробач, Микито, я був неправий. Як хочеш, я буду тобі другом.

На перерві Микита навмисно затримався в математичному кабінеті. Коли всі пішли, він тихенько підійшов до Яка й сказав:

— Сиди тут до кінця уроків. Я за тобою зайду.

Сказав це і побіг услід за однокласниками.

Микита добре продумав усе. Ш,об мати привід ще раз зайти в той кабінет, він «забув» на шафі з математичними моделями свій задачник з алгебри.

Усе йшло в школі, як завжди, але на великій перерві почало творитися щось незвичайне. Переходив з кабінету в кабінет один з п’ятих класів. Дві дівчинки-подружки відділилися від усіх, відійшли набік і про щось собі говорили. А сумки їхні стояли збоку на підлозі. І раптом одна з сумок зрушилася з місця і посунулася по підлозі вздовж коридору. Вона сунулася ривками, ніби хтось невидимий раз у раз шарпав її.

— Дивись, дивись, моя сумка сама волочиться по землі! — крикнула одна з дівчаток.

З інтересом і острахом дивилися обидві подружки на дивне явище. А сумка посунулася далі і зупинилася аж проти дверей до їдальні. І саме в той час двері відчинилися і з їдальні вийшов Тарас Бульба. Він не помітив під ногами сумку, спіткнувся і всією своєю вагою гримнувся на підлогу. Усі учні, які бачили цю сцену, сміялися з Тараса. А він, ні в чому не винний і незаслужено покривджений, зайшов до кабінету фізики, мовчки взяв свою сумку і пішов додому. Ніхто з однокласників навіть не зрозумів, що ж сталося.

Почався наступний урок. Та не минуло й півуроку, як задеренчав дзвінок на перерву. Такого в цій школі ще ніколи не бувало. Але дзвінок є дзвінок, уроки перервалися, учні висипали на коридори. Зі свого кабінету вийшов директор і підійшов до чергової техробітниці.

— Що ви робите? Нащо ви подзвонили посеред уроку?

— Я не дзвонила.

— Як «не дзвонила»? А хто ж це зробив?

— Не знаю. Тут нікого не було. Воно ніби саме подзвонило.

— Не говоріть дурниць. Скажіть, що ви не були на своєму місці і це зробив якийсь малий хуліган з учнів. Подивіться, он і стільчик приставлений до стіни, щоб малий бешкетник міг досягнути кнопки дзвінка.

І тут несподівано знову задеренчав дзвінок. І директор, і техробітниця, і всі учні, які були поблизу, ясно бачили, що нікого біля кнопки не було. А дзвінок дзвонив.

— Що ж це воно діється? — розгублено промовив директор. — Негайно викличте електрика.

Прийшов електрик, перевірив — система сигналізації була цілком справна. Директор не знав що й думати.

А Микита не міг дочекатися кінця уроків. Він здогадувався, що тут не обійшлося без Яка. Мабуть, він утік зі свого місця за шафою і тепер капостить по школі.

Після останнього уроку Микита побіг до математичного кабінету. Звідти виходили останні учні. Вчитель уже хотів замикати.

— Пробачте, мені треба взяти книжку, — сказав Микита і зайшов до кабінету. Беручи на шафі книжку, він ніби ненароком упустив її за шафу. Нагнувся ніби за книжкою, а хотів намацати в кутку невидимого Яка. Але куток був порожній, Яка не було.

Розтривожений і засмучений Микита поволі брів додому. Раптом хтось торкнув його за руку, і він почув знайомий монотонний голос:

— Не сумуй, Микито, все гаразд.

— Ах ти ж бешкетнику, ах ти ж негіднику малий! — лаяв Микита свого друга, зле на душі йому стало радісно й легко.

Яко, як і Микита, думав, що на цьому всі пригоди того дня й закінчилися. Але це було не так.

Микита завжди любив розповідати про всі свої шкільні справи бабусі. Воно й не дивно, бабуся була для нього вдома єдиним співбесідником. Старенька з цікавістю слухала розповіді онука. А сьогодні справді є що розказувати. Ще ніколи не було в школі такого дива. Захоплено жестикулюючи, розказував Микита про витівки Яка. А бабуся слухала і дедалі більше хмурніла. Зміну її настрою Микита помітив запізно. Помітив і стишив тон своєї розповіді. Коли він сяк-так довів її до кінця, заговорила бабуся. Це була зовсім не та ласкава й поступлива бабуся, яку він знав. Вона говорила твердо і різко, не допускаючи ніяких заперечень і виправдань.

— Микито, чи не казала я тобі, що ніколи не можна робити людям зла? Як не можеш зробити чогось доброго, то краще не роби нічого. А ти що робиш? Ти завів у школу цього паршивця-робота, щоб він там капостив? Та ж ви збавили навчання в школі сотням дітей. А чого варта витівка з Тарасиком! Ти ж сам казав, ще це хороший хлопець. А цей паскудник підставив йому сумку, щоб він впав і побився. Та ще й хвалитеся цим? Я кладу цьому край: зараз же відкручую твому Якові капосну голову і викидаю її геть. Хай нею грають хлопці в футбола. Хай що хочуть роблять з нею. Я не допущу, щоб таке лихе по світі ходило. Якби воно було налаштоване на добро, то хай би жило. А як воно тільки на зло налаштоване, то нема йому місця між людьми. Я б скоротила платню тим інженерам, тим вченим та мудрим, які придумали оце мале опудало. Де він там? Давай його сюди!

Яко побачив, що біда, переключився на режим невидимки і зник з очей. Ясно, що він був тут, але видно його не було.

— Шукай його і давай сюди! — крикнула роздратовано бабуся.

Микита бачив, що впертістю тут нічого не досягнеш. Тільки проханнями і умовляннями можна уласкавити бабусю.

— Бабусю, не гнівайтеся, я вас прошу. Я вам обіцяю, що він нічого такого більше не зробить. А як зробить, то я сам розберу його на запчастини.

— Ти розбереш? Як же ти розбереш, як він за тебе, лінюха, все робить? Про тебе, то хай він капостить скільки завгодно, аби тільки за тебе шкільні завдання робив. Чи не правду кажу?

— Та ж правду, бабусенько, щиру правду кажете, — погоджувався Микита. Він бачив, що злість бабусі уже починає потроху проходити, і хотів виграти час.

— Яко, ти не ховайся, ти ходи до нас, бо, я тобі кажу, з бабусею жарти погані. Ти сам скажи, як ти будеш поводитися.

І Яко з’явився посеред хати, підійшов до бабусі і сказав своїм монотонним голосом:

— Пробачте, бабусю. Я більше ніколи не буду робити людям капостей. А як пожартую трошки, то так, щоб нікому не шкодило.

Бабуся дивилася на Яка, і не розібрати було, чи більше в її погляді презирства, чи співчуття.

— Ну добре. На цей раз прощаю, але більше вже не прощу.

І, глянувши на Микиту, презирливо махнула рукою в бік Яка й промовила:

— Забери його з моїх очей. І пам’ятай, що добро треба робити, а не зло.

— Я так і буду робити, бабусю. Але, повірте, не я один у цьому винен. Мені ж у школі ні разу ніхто не говорив про добро і зло. Різне говорили і різного вчили, а що таке добро і що таке зло, я так і не чув. І в програму Якових знань, видно, теж не закладали поняття про добро і зло. Отого він і робив таку шкоду в школі.

На другий день Микита з легким серцем ішов собі зі школи додому і не знав, що на нього чекає нова несподіванка. Щойно відчинивши двері і глянувши на бабусю, він зразу помітив, ще сталося щось незвичайне.

— Микитко, біда, твій робот пропав. Знов десь уже свої фокуси виробляє.

— Як пропав? — стурбовано запитав Микита. — Може, він заховався десь у квартирі?

Микита старанно обшукав усю квартиру — робота ніде не було.

— Бабусю, ви сьогодні ходили кудись?

— Ходила. В магазин.

— А кудою ви йшли? Якою дорогою?

— Та через парк.

— Ясно. Він непомітно вийшов разом з вами і тепер тиняється парком.

Навіть не пообідавши, Микита побіг до парку. Але парк великий, де будеш його шукати? Хлопець ішов поволі одною з алей. Людей у парку було дуже мало. На одній з лавок двоє пенсіонерів грали собі в шахи. Микита порівнявся з ними, і тут один з гравців запитав свого товариша:

— Слухай, а де дівся мій король? Та ж нема на дошці короля.

— Звідки я знаю, де твій король? Пошукай у кишенях.

— Ти не жартуй. Ніхто не міг узяти його, крім тебе. Нікого ж тут більше не було.

— Чого ти до мене причепився? Не брав я твого короля.

— То, може, Бог зняв його з дошки? — уїдливо промовив сивий шахіст.

І не встиг його товариш сказати щось у відповідь, як десь поблизу почувся дивний монотонний голос: «Так, це я, китайський бог Будда, зняв з дошки вашого короля».

— Ти чув? — тихо запитав той, у кого пропав король.

— Та чув.

— І я чув. Або нам обом на старість починає робитися недобре в голові, або на світі справді твориться щось погане. Ходім краще додому.

Вони склали в коробку шахи, встали, взяли свої капелюхи. І під одним із капелюхів знайшовся шаховий король.

— Чудеса та й годі, — сказав один з шахістів, кинув короля в коробку, і вони пішли.

Тоді Микита покликав:

— Яко, підійди до мене.

Тиша.

— Ну, бешкетнику, хай я тебе тільки зловлю. Підійди, перестань жартувати. Я ж знаю, що ти тут! — крикнув Микита трохи голосніше.

Тиша.

І прохання, і погрози, як то кажуть, повисали в повітрі. Яко не обзивався. Микита побрів поволеньки далі.

На лавці сиділа молода жінка і читала книжку, а коло неї стояв дитячий візочок з немовлям. Микита ще здалеку побачив, що візочок почав розхитуватися, а тоді зрушив з місця і покотився доріжкою. Він відкотився вже досить далеко, а заглиблена в книгу жінка не помічала цього. «Отут я тебе й зловлю», — подумав Микита і пустився бігти вслід за візочком. Жінка почула тупіт, підвела голову і побачила, що візок з дитиною відкотився від неї на добрих двадцять метрів. І якийсь хлопець біжить за візком. Перелякано крикнувши, жінка кинула книжку і побігла вслід за Микитою.

У цей час візок зупинився. Микита добіг до нього перший. Жінка побачила, що він бігає навколо візка і кумедно розмахує руками, ніби ловить когось. їй здалося, що цей хлопець зазіхає на її дитину.

— Ти що, негіднику, робиш?! — крикнула вона, добігаючи до візка.

— Та нічого. Я так собі, — розгублено промимрив Микита.

— Я тобі дам «нічого»! Нерозумні твої фокуси, скажу я тобі.

І вона пішла, котячи перед собою візок з дитиною, а засмучений і зневірений Микита поплентався додому. І раптом біля нього почувся знайомий голос:

— Усе, Микито. Жарти закінчені. Більше не буду. Даю слово, що не буду.

Микита схопив свого друга-невидимку, підняв його, притиснув до грудей і на радощах поцілував у холодну пластмасову голову.

Закінчився навчальний рік, настали канікули. В передостанній день навчання Яко сказав Микиті:

— З математики підручники ти не здавай, бо нам ще треба попрацювати.

І книжки лежали собі в книжковій шафі, а канікули йшли як звичайно. Микита так подружився з роботом, що навіть водив його містом. І по тому ж парку не раз прогулювалися вони вдвох. Одного разу навіть їздили за місто в ліс. Як би там не було, Микиті було добре з Яком. Але одного разу Яко сказав:

— Микито, через місяць мій основний елемент вичерпується і моя життєдіяльність припиняється. Мені зосталося бути в тебе всього місяць.

— Мій любий Яко, як же я буду без тебе жити?

— Треба зробити так, щоб ти міг успішно зі всім управлятися без мене.

— Що зробити?

— Тобі треба як слід підготуватися з математики.

І вони засіли за книжки. Щодня годину зранку і годину після обіду йшло навчання. Микита звик до монотонної роботової манери викладання, і вона йому навіть починала подобатися. І особливо подобалося йому те, що він починає по-справжньому розуміти предмет навчання. Коли до кінця їхньої спільної праці зоставалося всього десять днів, Яко сказав:

— Микито, ці книжки ти вже добре знаєш і вмієш усе розв’язувати. Нам треба знайти для навчання якусь складнішу книгу з математики.

— Яку, наприклад?

— Книгу з більш складними задачами.

Микита пішов книгарнями і знайшов книжку «Математичні задачі із всеукраїнських олімпіад». Яко перегорнув її, подивився і сказав:

— Це саме те, що треба.

Вони сіли над книгою, і Яко на очах у Микити розв’язав одну з задач. І зробив всі необхідні пояснення.

— А тепер ти пробуй розв’язувати, — сказав Яко.

Микита взявся до одної задачі, але скільки він не думав, скільки не бився над нею, нічого не вийшло. Він пробував братися до деяких інших задач тої книги — нічого не виходило.

Після обіду Яко розв’язав ще одну задачу. Коли вона була готова, Микиті здалося, по нічого складного в ній нема, а коли сам узявся за ще одну, знову нічого зробити не міг. Яко розв’язав одну за одною чотири задачі, а в Микити справа з місця не зрушувалася. І він нарешті розсердився. Хотілося сердитися на Яка, але не було за по, і Микита сердився на самого себе. Невже він такий безнадійно тупий!

На другий день у післяобідню пору, коли Яко розв’язував уже сьому задачу, Микита вирішив не йти ні на яку прогулянку. На двадцять дев’ятій сторінці книжки він знайшов, як йому здавалося, підходящу задачу і переписав її акуратно в зошит. А Яка попросив перейти на режим невидимки і зникнути.

Він сидів над задачею і думав. Минула година, друга, а він усе сидів. Такого раніше ніколи не бувало, щоб він у цю пору дня тихо сидів у кімнаті. І бабуся затривожилася. Відчинила тихенько двері, заглянула і знову зачинила. І подумала бабуся: «Щоб хоч той робот не виробив з дитиною чогось поганого».

Це було нелегко, отак сидіти й думати, й не знати, чи вийде що з того.

Аж під вечір здолав нарешті ту задачу Микита. Все вийшло якось несподівано. Нічого не було ясно, і раптом його осяяла думка: «Та це ж дуже просто!» І він почав швидко писати розв’язання. Коли все було готове, покликав Яка. Той подивився — правильно!

— Ну, Микито, тепер можна сказати, що ти добре підготовлений до вивчення математики в дев’ятому класі. Ти вже можеш обходитися без мене, — сказав Яко, і вони пішли на вечірню прогулянку вулицями міста, білявий школяр-підліток і робот-невидимка.

Але ніщо не стоїть на місці. На зміну літу приходять осінь і зима, а на зміну радощам — турботи й печалі. Наближався день прощання з Яком. Микита був сумний. Він звик до свого електронного друга і знав, що без Яка йому буде нелегко. І до того ж йому не подобалося, що робота ніби й не засмучувала їхня близька розлука і притому розлука навік.

— Яко, хіба тобі не жаль, що ми розстаємося?

— Ні, зовсім не жаль, — несподівано відповів своїм монотонним голосом Яко.

— Я не знав, що ти мене так не любиш.

— Так, не люблю. Любов, різні там емоції й переживання — усе це недоступне для нас, роботів. Це ви, люди, переживаєте й любите, а ми, роботи, знаємо тільки розрахунок. Розрахунок і більше нічого, якщо не брати до уваги того, що роботи десятого покоління наділені ще інтересом до навколишнього світу. Інтерес і привів мене до тебе. Але головне — розрахунок. І я точно знаю, що завтра, найпізніше післязавтра закладений в мене основний елемент вичерпається. І тому мені треба вчасно з’явитися на завод. Завтра рано ти мене туди віднеси.

На другий день Микита встав набагато раніше, ніж звичайно. Яко переключився на режим невидимки, Микита загорнув його в бабусину хустку і пішов з ним до тролейбусної зупинки. Йому довелося кілька разів пересідати з тролейбуса на тролейбус, поки дістався до того заводу. На ранкову зміну йшли перші поодинокі робітники. Микита розгорнув свій пакунок і поставив невидимого Яка коло себе. Яко мав упізнати того чоловіка, до якого треба було звернутися.

Робітники вже йшли суцільним потоком. І в тому потоці треба було не пропустити, помітити потрібного чоловіка. Яко увалено слідкував. Напружене чекання. Ще хвилина минула, і робот торкнув руку Микити.

— Он він. Отой чорнявий у темному костюмі. На грудях у нього блискучий значок.

Чоловік із блискучим значком уже порівнявся з Микитою і хотів завернути в прохідну. І тут до нього звернувся Микита:

— Дядю, зачекайте, я хочу вам щось сказати.

Чоловік зупинився.

— Чого тобі? Кажи скоро, бо я не маю часу.

Микита підійшов до нього впритул і тихо промовив:

— Це дуже важливо. Я хочу говорити про робота номер 1247.

Почувши це, чоловік аж на лиці змінився.

— Що ти кажеш!

Вони перейшли на другий бік вулиці, де було менше людей.

— Робот тут, коло мене, — тихо промовив Микита. — Він прийшов на своє місце. Це дуже добрий робот. Він мені багато допоміг. І я прошу, щоб ви його не карали за втечу з заводу.

— А як ти його знайшов?

— Не я його, а він мене знайшов. І тепер він виявив бажання повернутися на своє місце. Бачите, яка в нього висока свідомість.

І тут почувся безбарвний голос невидимого Яка:

— Ніякої свідомості. Тут просто розрахунок.

Чоловік зі значком усміхнувся й сказав:

— Хлопче, ти зняв камінь з мого серця. Якби виявилося, що пропав робот, мене б під суд віддали. Велике спасибі тобі.

— Ви нашому Яко, тобто роботу 1247, подякуйте. Це він, а не я, вирішив повернутися на завод.

— Ну що ж, дякую і йому, хоч він мені своєю втечею немало біди наробив. А з тобою, хлопче, ми ще зустрінемося. Дай мені свою адресу.

Він вийняв з нагрудної кишені записничок і записав адресу Микити.

— Мені пора на роботу, — сказав чоловік з блискучим значком. — Де ти там, шибенику?

Він намацав невидимого Яка і взяв його, як пакунок, під руку. А тоді потиснув Микиті, як дорослому, руку, ще раз сказав: «Велике спасибі» і пішов до прохідної.

— Прощай, Яко! — крикнув Микита вслід, і у відповідь до нього долинуло:

— Прощай!

Більше вони ніколи не зустрічалися.

А вдома на Микиту чекала радісна новина. Прийшла телеграма, що завтра прибувають з далекої Африки батьки. Наступного ранку бабуся з Микитою стояли з квітами в аеропорту, чекаючи дорогих гостей. Але наша розповідь підходить до кінця, і ми не будем описувати ні радісну зустріч в аеропорту, ні все, що було після неї. Ми зупинимося тільки на одній події, що стала прямим завершенням описуваної нами історії.

На другий день після приїзду тато запитав Микиту:

— А тепер розкажи, як у тебе справи з навчанням.

— Чого ти морочиш його тим навчанням? — втрутилася бабуся. — Як може, так і вчиться. У дитини канікули, а ти: «Як там з навчанням?»

— Ясно, що канікули, — спокійно відповів тато, — але все ж таки, як ти вчишся?

— Як вчуся? Раз краще, раз гірше. У всякому разі не гірше за всіх.

Тато усміхнувся поблажливо і сказав:

— Через три дні починається навчальний рік. Ти не заперечуєш, щоб ми з мамою сходили хоч раз у школу і побували на уроках?

— Що ж тут заперечувати? Приходьте.

І ось почався навчальний рік. Микита знав, що як не сьогодні, то завтра батьки будуть у школі. І треба бути готовим до цього. Якби то знаття, на якому уроці вони будуть! Знав би, де впадеш — соломки підстелив би. А так треба бути готовим до всього.

Через тиждень після початку навчального року тато сказав:

— Завтра ми з мамою будемо в школі. Дивись, щоб ти не здрейфив. Пам’ятай, що ти син освічених людей. Я не хочу, щоб мій син був гірший за інших. Та й ніхто такого не хоче. Ясно?

— Ясно. Думаю, що все буде гаразд.

У той день Микита готувався до уроків особливо старанно. Але ні він, ні його батьки не могли й подумати про те, що станеться завтра на уроці математики.

Перший і другий уроки, хімія й українська література, пройшли як звичайно, Микитиних батьків не було. Після великої перерви мав бути урок алгебри. Пролунав дзвінок, затих гармидер по коридорах. 9-А сидів напоготові в математичному кабінеті. Відчинилися двері, і разом з учителем зайшли Микитині батьки. У Микити схвильовано забилося серце. Всі встали, відповіли на привітання й сіли. Вчитель сказав:

— Сьогодні до нас на урок завітали батьки Микити Микитенка. Гадаю, їм приємно буде дізнатися, що їх син останнім часом досяг непоганих успіхів.

При цих словах мама радісно усміхнулася.

Батьки сіли на задню парту, поряд з партою сина. Після перегляду домашнього завдання вчитель викликав до дошки одночасно трьох учнів. Приклади для розв’язування були написані на дошці до уроку.

Серед викликаних, зрозуміло, був і Микита, і він непогано управився з завданням. Потім вчитель дав кожному з них усне питання. Один учень одержав «4», а двоє, в тому числі й Микита, — «5». Усі троє пішли на свої місця, а вчитель сказав:

— Я гадаю, ніхто з вас не має сумніву в тому, який важливий предмет математика. І ми хочемо, щоб найздібніші учні вивчали цей предмет поглиблено. З цією метою я ознайомлю вас із більш складними задачами, ніж ми розв’язуємо на уроках. Ось перед вами книга — «Математичні задачі із всеукраїнських олімпіад».

І вчитель підняв над головою добре знайому Микиті книжку. Микита подумав: «Ну що ж, як удалося розв’язати одну задачу, то, може, й ще якусь розв’яжу».

— А тепер, — продовжував учитель, — пропоную вам одну з цих задач. Усі, хто бажає, можуть переписати її і вдома над нею подумати. Може, хтось і розв’яже. Такий учень буде кандидатом на математичний факультет університету і буде в нас навчатися за особливою програмою. Але майте на увазі, при розв’язанні такої задачі недостатньо знати математичні правила й формули. Тут треба таки добре подумати, треба мати трохи математичної кмітливості.

Вчитель повернув одну з класних дошок на другий бік, і в Микити від радощів перехопило дух — це була та сама задача з двадцять дев’ятої сторінки, яку він уже розв’язав! Це була вона, Микита добре пам’ятав її. І він зразу підняв руку. Вчитель питально глянув на нього.

— Я можу розв’язати цю задачу.

— Прекрасно, — сказав учитель, — переписуй умову. Коли розв’яжеш, принесеш до школи.

— Ви не так зрозуміли мене, Іване Петровичу. Я можу розв’язати її зараз, біля дошки.

— А ти не перебільшуєш свої сили, Микитенко? Та й до кінця уроку зосталося всього двадцять п’ять хвилин. За такий короткий час таку задачу не розв’язати.

— Я зроблю її скоріше, ніж за двадцять п’ять хвилин.

Усі очі вп’ялися в Микиту Микитенка. Вчитель розгубився, він не вірив, що Микита на таке здатний. Та й ніхто з учнів не вірив. Але був один чоловік, який повірив. Батько. Він глянув на сина, а тоді виразно подивився на вчителя і кивнув йому енергійно й промовисто. І вчитель сказав:

— Ну що ж, виходь, розв’язуй.

Микита, чітко карбуючи крок, пішов до дошки. А на дошці вишикувалися рівними паралельними рядами цифри й латинські та грецькі літери, наче військо, готове до бою. Але Микита знав, що він уже переміг це військо. Треба тільки, щоб цю перемогу побачили всі.

Він узяв лінійку, акуратно провів горизонтальну лінію для дробових чисел і почав писати розв’язання задачі. Писав і пояснював усно кожну дію. І тут він помітив, що говорить монотонно й рівномірно, як говорив Яко. «Ні, це тут не годиться», — подумав Микита і почав говорити твердо й уривчасто, викарбовуючи кожне слово, як говорив його батько. Але й далі, стоячи коло дошки й пишучи, він уявою бачив перед собою через частокіл літер і цифр свого друга Яка.

Микита писав і пояснював, але розуміли ті пояснення тільки вчитель, Тарас Бульба та ще двоє учнів. І розумів батько. Всі інші просто сиділи й дивилися.

Ще ніколи не був Микита таким упевненим коло дошки, ще ніколи голос його не лунав так дзвінко й твердо. У коротких паузах між поясненнями чути було, як стукає крейда об дошку. Нарешті Микита закінчив, востаннє стукнув крейдою по дошці, ставлячи крапку, і обернувся лицем до класу. Батько глянув на годинник — Микита розв’язував задачу рівно п’ятнадцять хвилин. І, порушуючи напружену тишу, батько сказав тихо матері:

— Слухай, я поняття не мав, що наш син такий молодець. Та це ж обдарований хлопець.

І Микита почув ці слова, і це була найщасливіша хвилина в його шкільному житті.

1984 рік
Чарівні казки