Борис Грiнченко
Наш Іван кохавсь у мріях –
Думкою літає
Та скарби усе знаходе,
Гроші здобуває.
Одного разу пішов він
На баштан до пана,
Огірочки молоденькі
Звабили Івана.
Взяв мішок Іван з собою,
Повен щоб набрати,
Та й почав він до баштану
Стиха плазувати.
Як підліз до огірочків,
Став він і гадає:
“Це їй-богу мені щастя
Зараз набігає.
Наберу цих огірків я
Повну лантушину,
А тоді візьму за їх я
Добру копійчину.
За ті гроші собі маю
Курочку купити,
А та курочка курчаток
Буде нам водити.
Я візьму оті курчата
Та й пошлю я жінку
Їх продати, і куплю я
За ті гроші свинку.
Наведе мені та свинка
Поросят чимало,
Будуть в мене і ковбаси,
Буде в мене й сало.
Тільки – ні! Ті поросята
Я не буду їсти,
А як виростуть, то й їх я
Теж продам у місті.
За ті ж гроші всі куплю я
Добрую коняку,
І вона роботу буде
Нам робити всяку.
А до того приведе ще
Лошачка такого,
Що швидкішого не буде
Коника ні в кого.
Лошачка того продам я,
Хату щоб купити,-
Біля хати ж щоб садочок,
Вишеньки та квіти.
А там далі і город щоб –
І його чимало,
Бо я хочу, щоб на ньому
Все там виростало.
Огірків теж насаджу я,
Бариша щоб мати…
Тільки горе, що такий то
Вже народ наш клятий:
Не вдержиш і огірочка,
Вирвуть все до краю,
Ну, байдуже, сторожів я
Добрих понаймаю.
А сам вийду потихеньку
Із своєї хати
Та й піду у сторожів тих
Варти вивіряти.
Так піду я понад краєм
Та й гукну: “Не спіте!
Гей, чи чуєте? Город мій
Добре бережіте!”
Та й згукнув Іван, мов справді
В нього вже те діло.
На баштані ж тому двоє
Сторожів сиділо,-
Як почули вони Йвана,
Кинулись до нього
Та й піймали зараз в руки
Із мішком дурного.
Попобили бідолаху,
Мали ще й в’язати…
Та вже вихопився якось
Та мерщій тікати!
Як вернувся, ще довгенько
Чув побиту спину,
Та нікому не хвалився
Про свою причину.
Та вже потім жінці якось
Розказав се діло,
Та – сусіді, трохи згодом
Всюди облетіло.
Почали тоді сміятись:
“Он як наші вміють,
Що думками із нічого
Швидко багатіють!”
1892