МАРУСЯ ТА КНЯЗЕНКО

Борис Грiнченко

(Покинута в лісі дівчина)

І

Ой, умерла жінка в чоловіка,
А в нього ж то дочка Маруся —
Не зросла до розуму, підліток,
І хазяйство в нього чималеньке.
Чоловік той думає-гадає:
— Все хазяйство згине, що надбав я,
Як не буде догляду до нього,
Та й дочка маленька нерозумна,—
Піклуватись треба коло неї:
Доведеться, мабуть, одружитись.
Як намислив, так зробити мусив;
На селі вдова була з дочкою,—
Він із нею й одружився скоро,
Ввів її у батьківськую хату
І віддав до рук усе хазяйство
І дочку маленькую, Марусю…
Ось літа минають за літами,—
Виростає дівчина Маруся,
Вироста й сестра її нерідна.
Виросла Маруся,— тільки лихо,
Що не любить мачуха Марусю,
Що не любить, жалувать не хоче.
Де яка важка робота буде,
То свою дочку вона не займе,
А пошле Марусю безталанну;
Чи дочка та що негарне зробить,—
То не скаже їй і слова мати;
А Маруся хай хоч як працює
(А вродилась працьовита й руча),
Та нема ласкавого їй слова,
Тільки лайка, а то й бійка часом.
Мовчки все терпить сама Маруся,
Не жаліється вона нікому.
Та на лихо ще було їй горе
Від тієї пишної уроди…
А чудова врода у дівчини:
Стан високий, та тонкий, та гнучий;
Чорні очі полум’ям палають;
Чорні брови зверх очей лягають;
Пишні губки — мов червона вишня;
На щічках рум’янець аж палає;
Довгі коси повились до долу,—
Хто не гляне — аж радіє з неї.
А у мачухи дочка вродилась
Не погана, та й не гарна дуже:
Хто не гляне — обминає швидше.
За Марусею, де піде, люди
Так і ходять, так і обступають:
На уроду подивитись хочуть,
Хоч один з очей побачить погляд,
Хоч слівце єдинеє почути,
Що вона промовить,— як задзвоне…
А дочка у мачухи де піде,
То й дивитися ніхто не хоче.
От, дочка до матері і каже:
— Не піду через Марусю заміж,
Одбиває женихів у мене.
Як оте почула баба люта,
То й присікалась до діда зараз:
— Геть вези відсіль свою Марусю!
На роботу так її немає,
До пуття і ложки не обмиє,
А на вулиці вона найперша!..
Геть вези з перед очей ледачу,
А то я й тебе укупі з нею
Прожену із хати, як собаку!
Батько слухає, що жінка каже,
Та потилицю скребе і чуха,
Та не знає, що уже й казати:
Він давно вже, бідний, проти жінки
Не насмілився б сказати й слова,-—
Так його приборкала та баба!
А й дочки ж бо шкода, їй же Богу!
І не знає, що йому й робити.
А стара покинути не хоче,
Як та гадина сичить на нього,
Геть із хати виганя старого.
Зажурився тяжко дід старенький,
А не сміє жінки не послухать.
Запряга воли він круторогі
І бере з собою він сокиру,
Кличе потім од грядок Марусю:
— Чуєш, доню, кидай-бо копати,
А піди у хату, одягнися,
Та й поїдемо у ліс по дрова.
Одяглась Маруся бідна, вийшла,
Сіли вдвох, поїхали до лісу.
Приїздять у ліс і каже батько:
— Чуєш, дочко, назбирай тут хмизу,
Я ж поїду, заберу там дрова,—
Нарубав я їх ще у вівторок,—
А тоді заїду і по тебе.
— Добре, тату! — доня промовляє
І робити починає зараз.
Батько ж, ледве вдержуючи сльози,
Поганяє, темним лісом їде.
Як покрився вже він од Марусі,
Повернув тоді мерщій додому,
А дочку у лісі і покинув.

II

От, збирає хмиз сухий Маруся,
Все збирає, батька виглядає,
А не видко батька ще і досі.
Вже і сонце похилилось низько
І за лісом промінь заховало,
Тільки краєм, як вогонь червоним
І нарешті погасає зовсім.
Ізлякалась дівчина безщасна:
— Що се сталось, що немає тата?
Може, часом поломились осі,
Чи іще яка причина сталась,
А ще, може…— Похололо серце,
Бо згадала дівчина безщасна,
Що давно вже чула щось непевне,
Що давно вже мачуха хотіла,
Щоб Марусю одіслали з дому…
Чорний острах обгорнув їй душу,
Ісхопилась дівчина на ноги
Та й пішла блукати темним лісом,
Щоб у лісі батька відшукати.
Ходить-блудить і шукає тата,
А його немає і не чути…
Притомила ніженьки дівчина,
Темним лісом ходячи усюди,
Все лице пошкрябала біленьке,
Продиравшись по кущах колючих.
А вже й ніч похмура наступила,
Обгорнула темний ліс пітьмою,
Наче сила чорна обступила,
І немає місяця на небі,
Темно, глухо у старому лісі,
Темно, глухо, мов у темній ямі,
Не шелесне гілка в верховітті,
Не повіє вітерець над лісом,
Наче вмерло, заніміло всюди,—
Тільки чути здалека дівчині,
Як вовки дряпіжні завивають…
Страшно, страшно дівчині Марусі!
Зупинилась під високим дубом,
Прислухатись, придивлятись стала:
Товстелезні в темряві дерева
Мріли, наче постаті великі,
І здавалось, наче не дерева,
А якесь страшне і темне військо
Із страшенних велетнів зібралось…
Ось ідуть, потроху насувають,
Простягли свої довжезні руки,
Рук без ліку простягли до неї,
Ухопити дівчину мов хочуть,
Задавити дужими руками…
Похололо серце у дівчини,
Страшно скрикнула вона відразу
І побігла навмання без сліду.
Довго бігла, а чи ні — не знає,
Бо вона не бачила й не чула,
Як гілки її по личку били,
Як сорочку колючки подрали
І до тіла досягли, і тіло
Розідрали — кров додолу капа;
Розкуйовдилось волосся довге,
Пишним пасмом коло стану впало…
Ох, не чує дівчина нічого,
А біжить, не тямлючись, без сліду.
От, погляне — вибігла вже з лісу,
Перед нею гори вже високі
І одна між ними щонайвища
З далини високої маячить,
Темна вся, але ж неначе блима,
Наче світиться в горі мов свічка.
Зупинилась дівчина і дума:
«На горі хтось, мабуть, пробуває:
Пошукаю там собі притулку».
І вона подралась на ту гору.
Довго дралась до вогню дівчина
І нарешті бачить: серед скелі
Мов з каміння світ якийсь мигоче:
Невеличка дірка йде у камінь,
А із неї й світиться потроху.
Ще ступила — й голос обізвався:
— Чи живий хто тут блукає-ходить?
Одмовляє дівчина Маруся:
— Без дороги я зблукалась в лісі
І прибилась їж сюди до світла.
Озивається з віконця голос:
— А чого ж ти уночі блукаєш?
Відмовляє дівчина Маруся:
— Мене в лісі там покинув батько…
Ох, не знаю, що і думать маю:
Чула я, як мачуха казала,
Щоб завіз мене геть з дому батько,
Щоб загинула я в темнім лісі —
Чи невже ж те справді так і сталось?
І говорить голос із віконця:
— Нам обом однаковая доля:
Я — князенко-сирота, а батько
Молоду собі взяв жінку знову;
Син у неї, хлопець невеликий.
А вона є чарівниця люта
І у батька чарами своїми
Стуманила розум і робила
Що хотіла з батьком після того,
І мене зненавиділа дуже
З того часу ще, як перед людьми
Я сказав їй, що вона чарує…
А недовго батько жив із нею.
Тільки вмер, мене вночі узято
(Спав я міцно, та без зброї був я)
І відвезено у сю печерю.
Замуровано камінням вихід,
Тільки це покинуто віконце,
Щоб не міг я без дихання вмерти.
Ані хліба не дали на їжу
І не кинуто води ні краплі,
Щоб я мучивсь без пиття й без їжі.
Заворожено каміння й скелі
І їх людська не зламає сила,—
Бо сказала чарівниця люта:
— Коли знайдеться такий на світі,
Що, не дбавши про пиття й про їжу,
І людської помочі не мавши,
Тільки й буде те одно робити,
Що тебе відкопувать руками,
І як він тебе так одкопає,
То тоді ти вийдеш із неволі,
Як не вмреш з безвіддя та з безхліб’я.
Отже, мабуть, маю вже вмирати:
Хто ж бо так, не пивши та не ївши,
Зможе тут цю скелю розкопати!..
Те почула дівчина Маруся,
Понялось жалем великим серце,
І сказала так вона до нього:
— Я тебе відкопувати буду.
Якщо праведне се діло буде,
То й не вмру я без пиття, без їжі.
А з гори їй голос одмовляє:
— Не турбуйся, дівко-жалібнице,
Бо міцна, тверда без міри скеля,—
Де ж тобі таке зробити діло!
Та хоч навіть би його й зробила
І не вмерла б без пиття й без їжі,
То й тоді порятувать несила:
Той мене порятувати зможе,
Хто мене, в тюрму сюди ввійшовши,
Поцілує, потім скаже стиха:
— Ти мій брат є любий і коханий.
А сього зробить ніхто не зможе:
Бо я сам не людський вигляд маю,
Бо зробила чарівниця люта
Мене диким і страшним страшидлом:
Хто побачить,— мусить вмерти з ляку.
Відмовляє дівчина Маруся:
— Якщо праведне се діло буде,
То ніщо тут не злякає серця…
Те сказала,— край печері сіла;
І відразу втомлену Марусю
Тихий сон солодкий обнімає.

III

Тільки нічка темна поминула
І розвиднилось біля печері,
Узялась Маруся до роботи:
Одкида каміння, відбиває,
Каменюку каменем ламає.
Душу всю їй обніма бажання
Із неволі визволить людину,
І не чує дівчина утоми.
Довгий день минає й погасає,
Темна нічка обгортає землю,—
Засипає дівчина Маруся.
Ніч минула, сонце засвітило,
Обгорнуло промінями землю
І ту гору й скелю височезну,
І на ній біля печері вздріло
На роботі дівчину Марусю:
Одкида каміння, відбиває
Каменюку каменем ламає.
Так всю душу обніма бажання
Із неволі визволить людину,
Що не чує дівчина утоми.
А як ніч лягла ізнов на землю,—
Засипає дівчина Маруся.
Третій день у сонячнім промінні
Засіяв над скелею хмурною,
А робота мало позначилась;
Вже і сила меншає в Марусі,
Знемагає дівчина, не ївши,
Знемагає, щиро Бога просить:
— Якщо діло праведне роблю я,—
Хай не гину без пиття, без їжі!
Тут одразу крила зашуміли,
Зашуміли тут пташині крила:
Налітає соя сизопера,
Що ключі од вирея у неї,
Налітає і приносить пташка
В носі яблуко вона червоне
І кладе Марусі на коліна,
А сама в повітря відлітає.
Узяла те яблуко Маруся,
Розломила на дві частки зараз,
Половину подала в віконце,
Що зосталось — те сама із’їла,—
Повертається потроху сила.
Тільки з’їла,— зашуміло знову —
Дощик з неба накрапає тихо,
Накрапає, на каміння пада,
Наливає ямку в камінюці —
Є вода напитися Марусі.
І Маруся в жменю набирає,
Подала напитись у віконце,
А тоді й сама вже напилася.
Сила вся вернулася до неї,
Починає знов вона робити.
Ох і дивно, що той жаль ізможе,
Та що віра зможе та незломна!
Щодень божий соя прилітає
І приносить яблуко Марусі;
Щодень божий дощик накрапає
І води Їй наливає пити.
А Маруся все працює щиро.
Вже шість день тяглася тая праця,
А робота позначилась мало.
Ніч під сьомий день отой Маруся
Не могла заснути ані крихти
За думками всякими своїми:
То на серце їй наляже туга,
То надія замигоче ясно;
А як білий день занявся сьомий,—
До роботи знов Маруся встала.
І здавалось дівчині,— ніколи
Не стояла скеля так незломно,
Не здіймалось те каміння вгору
Так понуро, страшно й непідступно!
І вона намученії руки
До печери простягла й сказала:
— Якщо праведне роблю я діло,—
Хай од рук моїх впаде ця скеля!..
Тільки слово дівчина сказала,
Зашуміла, сиплючися, скеля,
На пісок розсипалось каміння,
Що прохід в печерю затуляло,—
Чорна паща зачорніла в скелі.
І злякалась дівчина, й зраділа,
Увіходить в темную печерю,—
Чорний острах обнімає душу,
Та його жене вона від себе.
Наче східці кам’яні знаходить —
Йде угору дівчина Маруся,
Йде угору… Серце б’ється в грудях,
Замирає й оживає знову,—
І говорить дівчина Маруся:
— Час настав, князенку, і з неволі
Ти на світ сьогодні вийти мусиш.
Відмовляє голос біля неї:
— Ой дівчино, жалібнице люба!
Ні, ти краще і не йди до мене,
Бо ти з ляку вмреш тут на порозі.
Відмовляє дівчина Маруся:
— Якщо вмру я — на те божа воля.
Раз іще вона переступила —
Й до стіни схилилась, щоб не впасти:
Перед нею нелюдське страшидло,
Все в щетині, з чорними рогами,
Замість рук — із кігтями лапища,
Ріт великий клацає зубами,
А із роту полум’я палає,—
Та й іде страшидло те до неї.
Чорний острах обхопив їй душу
І хотіла вибігти Маруся,—
Та у серці жаль прокинувсь знову,
Віджила і сміливість, і сила,—
Підійшла Маруся до страшидла
І його в уста поцілувала,
І промовила до нього стиха:
— Ти мій брат є любий і коханий!
Наче грім небесний тут ударив,
Наче небо валиться на землю,—
Так навкруг тоді загуркотіло,—
І Маруся непритомна впала…

Як прочнулась дівчина, то бачить,—
Ні печері, ні страшидла з нею:
Сонце ясно серед неба сяє
І в блискучім сонячнім промінні
Перед нею, сяючи красою,
Хтось стоїть навколішках і руки
їй держить, стиска, цілує й стиха
Він до неї промовляє любо:
— Ти мене ізнов на світ вернула,
І тепер я твій, я твій навіки!..

І пішли вони обоє вкупі.
Обливало сонячне їх сяйво,
Усміхалось їм блакитне небо,
Спів веселий їм пташки співали,
Нахиляли їм дерева віти,
І квітки їм пахли різнобарвні.
І вони квітчастим пишним світом
Перейшли до тихого куточка
Серед квітів, і пташок, і сонця;
Там, де річка срібновода тихо
Протекла зеленими гаями,
Збудували невеличку хатку
І зостались жити, одружившись.

IV

Та не всі, не всі цвітуть ті квити,
Що весною виростають пишно,
Бо страшні бувають ще морози
І страшна буває спека люта…

Чорний крук літає темним лісом
І шукає падла на годівлю.
Не знаходить падла в темнім лісі,
А знаходить хатку невеличку,
А у ній князенко та Маруся…
Засміявся чорний крук ізтиха
І закрукав, і шугнув із лісу
Та й летить в село, відкіль Маруся,
І сіда на батькову на хату,
Над вікном сідає він, і крука,
І своєю мовою говорить:
— Господине, ти сидиш у хаті
І не знаєш, що у темнім лісі
Заховалась невеличка хатка,
А у їй князенко та Маруся
Там сидять, глузуючи із тебе.
Зрозуміла мачуха пралюта,
Бо вона була велика відьма,
І той крук був на послузі в неї.
Засичала, мов гадюка люта,
Одяглася, дідові сказала:
— В ліс піду по ягоди я, діду.
Ухопила глечик і побігла.
Ось іде вона тим лісом темним,
Чорний крук попереду шугає
І показує їй стежку в лісі.
Ось приходить до тієї хатки,
Зазирає у вікно помалу:
Там у хаті спить сама Маруся,
А князенка десь нема у хаті,
Десь полює у зеленім лісі.
Усміхнулась мачуха пралюта,
Увіходить потихеньку в хату —
Як у раї, у хатині любій,
Тихо-тихо… А на білім ліжку
Спить спокійно молода Маруся.
Ось підходить мачуха до неї
І виймає гострий ніж великий,
Зводить руки і зарізать хоче,
Та немов щось не пускає руку,
Не дає зарізати Марусю:
От що хоче їй у білі груди
Устромити ніж свій, так одразу
Мов що вхопить, не пускає руку.
Зрозуміла мачуха пралюта,
Що боронить молоду Марусю
Тихий янголь правди та любові,—
Аж зубами заскрипіла люто
І шепоче: — Хай і так, байдужеі..
Я зроблю тобі ще краще, негідь!
Починає чарування чорні,
Промовля слова якісь пекельні
Та маха руками на Марусю,
Насилає дужий сон на неї —
Спить Маруся бідна і не чує.
А тоді бере її за руку —
На руці ж зав’язаний був палець —
І виймає із кармана перстінь
Та його Марусі й надіває;
Знов тоді зав’язує той палець
І, всміхаючись, виходить з хати,
А Маруся бідна і не чує:
Сном важким заснула чарівничим.
V

І говорить мачуха до крука:
— Ну, веди мене ти до князенка!
Знов іде вона зеленим лісом,
Чорний крук попереду шугає
І показує їй стежку певну.
Ось надходить на пролісся й бачить
Край потоку під дубком князенко
Відпочити сів, наполювавшись.
Наближається стара до нього,
Уклоняється, й добридень каже,
І питається із лісу стежки,
Мов зблукалася вона у лісі.
А князенко їй прихильно каже:

— Ви не знайдете, бабусю, стежки:

Ліс густий цей і великий дуже,—
Сам хіба вас виведу відціль я.
Та й повів Її князенко з лісу.
І як вже виводив на возлісся,
На прощання відьма промовляє:
— Ой спасибі ж, синочку, мій любий!
Хай заплатить Бог тобі за ласку,
А у мене дякувать нема чим;
Якщо ж хочеш, то я щастя й горе
Розкажу тобі твоє по правді.
Усміхнувсь на те князенко й каже:
— Я, бабусю, й так щасливий дуже;
А що горе — хай тоді про нього
Я дізнаюся уже, як прийде.
І говорить відьма, мов і добра:
— Ох, мій синку, молодий ти дуже,
То й не знаєш, скільки горя всюди,
А найкраще наперед те горе
Знати, щоб успіти запобігти.
Та й вхопила в нього відьма руку,
Почала на неї роздивлятись,
Покивала сумно головою
Та й говорить, трохи мов не плаче:
— Ох, велике буде горе, синку!
Любиш дуже ти свою дружину,
Та тобі від неї горе буде.
Аж розсердився князенко й каже:
— Не плетіть, бабусю, плетениці,
Бо від неї тільки щастя буде.
І говорить люта відьма знову:
— Ой, мій синку, молодий ти дуже,
То й не знаєш, скільки горя всюди:
Там, де мати думаєш ти щастя,
Саме знайдеш люту муку й горе,
Бо за іншого твоя дружина
Заміж хоче вже піти і носить
Золотий вона від нього перстінь,
Замовтавши, щоб не видко, палець;
А на тебе ніж наготувала,
Щоб тебе зарізать цеї ночі.
Якщо я брехню кажу, мій синку,
Хай мене поб’є небесна сила!
Прощавай, мій синку, стережися!
І пішла геть відьмища від нього,
А князенка так усе вразило,
Що стояв він нерухомо й слова
Не здолав промовити до неї…
Він не хоче вірити ні трохи,
Та у душу, мов гадюка люта.
До князенка чорна думка влізла,
І він кинувся мерщій додому…

VI

Поспішається, прийшов князенко,
Увіходить у свою хатину:
Як у раї у хатині любій —
Тихо-тихо… А на білім ліжку
Спить спокійно молода Маруся.
Він до неї кинувся і бачить,
Що зав’язаний у неї палець…
Ухопив за палець він Марусю,
Стяг ганчірочку відразу з нього,
А на пальці перстінь щирозлотий.
Запалилось у князенка серце,
Устромив під подушку він руку
І відтіль блискучий ніж виймає.
А Маруся спить собі й не чує,
Що страшне вже горе наступає:
Заворожена вона заснула.
І від хмари чорної чорніше
Ізробилося лице в князенка,
Чорні брови зсунулись на лобі,
Очі грізно й люто заблищали,
І з ножем, ізяявши руку вгору,
Зупинивсь, вагаючись хвилину…
Але ж темно на душі у нього:
Не світило вже йому у душу
Сонце правди та любові ясно,—
І ударив він ножем Марусю!..
Застогнала бідная Маруся…
Тільки ж диво — ніж упав на груди,
Не встромився, не поранив тіла.
І відразу хату осяйнуло:
Тихий янголь правди та любові
Край Марусі став перед князенком.
— Душогубе! — скрикнув янголь: — Годі!
Ти повірив тій зрадливій відьмі,
Що сама і ніж той положила,
Що сама і перстеня наділа,
І ножем ударив неповинну.
Бог у тебе щастя віднімає
І кладе своє клейно на тебе:
Та рука, що ніж цей наміряла,
Хай, як вугіль, почорніє в тебе!
(І рука відразу почорніла.)
— І тобі немає відпочинку:
Будеш мучитися тяжко, страшно!..
Затрусивсь князенко, впав додолу
І блага накинути покуту,
Щоб Марусю до життя вернути.
Янголь сумно промовля на теє:
— Ні, нема тут людської покути
Єсть одна-єдиная на світі,—
Не здолаєш ти її підняти.
І благаючи князенко каже:
— Все зроблю, усе віддать здолаю,
Щоб спокутувати гріх несвітський,
Неповинну до життя вернути!..
І промовив янголь до князенка:
— Бачу я твоє велике горе
І скажу тобі твою покуту:
Хто розбив життя чуже і щастя,
Мусить знов той щастя збудувати.
Відьма люта над твоїм народом
У твоєму краї порядкує,
Нещасливими людей там робить.
Отже, знай: коли ти край свій рідний
З-під відьомської кормиги вирвеш
І усіх, хто тільки ні живе там,
Ти зробить щасливими здолаєш»
То рука ця знову побіліє,
І тоді проститься гріх великий,
Знов побачиш неповинну жінку;
І як ніж з грудей ти візьмеш, знову
Встане бідна і твоєю буде:
Я тобі не дав її ударить,
Та лежатиме вона як мертва,
Поки гріх спокутуєш ти щиро.
Все, немає іншої покути!
По тім слову взяв князенка янголь
І виводить геть його з хатини,
І відразу та зникає хата:
Обняла її велика пуща,
Не пробитись крізь ту пущу зроду
І нема до хати більше стежки.
Янголь зник в безкрайому повітрі,
А князенко, горем лютим битий,
Як підбитий явір похилився.

VII

Довго в лісі, горем недобитий,
Все стояв князенко нещасливий.
Ніч зійшла на землю і минула,
Засвітилось золотеє сонце,—
Мов ожив тоді князенко вдруге:
Вкупі з сонцем у душі устала
І надія молода та дужа. –
І князенко вже виходить з лісу
Та й простує до свого князівства.
День ішов і другий так, і третій,
На четвертий мусив він опівдня
Землю рідну, край коханий вздріти.
От, як став той південь наближатись
Йде князенко та й дивує дивом:
Що ні далі, то стає темніше,
Наче ось смеркатиметься зараз,
А було тоді опівдня тільки;
Ще пройшов він мало-небагато,—
Світ увесь погаснув, і понура
Чорна ніч навкруг все обнімає.
І князенко дивом тут дивує:
— Чи не сонце міниться, буває,
Що опівдня так, як опівночі?
Що ж тепер я тут робити маю:
Так блукав він в темряві північній,
Аж зненацька обізвалось близько
Людським голосом з пітьми до нього:
— Хто блукає? Хто тут ходить-нудить?
Хто живий між мертвії приходить?
А на те питається князенко:
— Ти ж тут хто, небачений, незнаний?
То ізнову голос промовляє:
— Я тут мрець між іншими мерцями.
Здивувавсь князенко тій одмові
І уп’ять до голосу говорить:
— Щось ти дивне кажеш, невідомий.
Розповідай те, що тут зробилось,
Де подітаїсь люди в цій країні?
Голос той ізнову промовляє:
— Ох, велике лихо нас побило:
Князь наш вмер, а мачуха князенка
Невідомо де поділа, люта,
І всю землю повила туманом
(Бо вона велика чарівниця),
Сонце праведне від нас закрила —
Обняла нас темрява велика,
Ми у ній блукаємо й не знаєм,
Чи живем, чи ми вже повмирали…
Заридав князенко нещасливий,
Заридав пекучими сльозами,
До землі припавши до своєї,
Бо пізнав він рідную країну!..
Довго плакав, мучився безщасний,
А як вилив горе він сльозами,
То з землі підвівся і промовив:
— Якщо Бог мені дасть сили й змогу —
Обрятую рідную країну.
Тільки ж як відсіль я мушу вийти,
Щоб ізнову сонця світ побачить?
Обмовляє з темряви той голос:
— Я тебе не знаю, хто такий ти,
Тільки бачу, що наш край жалієш,—
Простягни свої до мене руки!
— Де ж ти є? — питається князенко
І до нього руки простягає.
Голос той ізнову промовляє:
— На тобі оцей клубок маленький!
Мав силу він велику й може
Геть з цієї вивести темноти.
Здивувався тоді князенко й каже:
— Чом же сам ти, маючи клубок цей
Не виходиш з темряви страшної?
Відмовляє голос той ізнову:
— Цей клубок тому пособить тільки,
Хто ще вірить, що рятунок прийде,
А у нас все темрява убила
І нема ніякої вже віри.
Ухопив клубок тоді князенко,
Попрощавсь, подякував і взявся
За кінець, за ниточку тоненьку,
А клубок додолу він пускає.
Покотився по землі клубочок,
Поспішає за клубком князенко.
І не довго йшов він серед ночі:
Скоро стала темрява білішать,
Ніч у вечір повернулась, далі
Вечір став у день перемінятись,
І ось знову сонце золотеє
Засіяло на князенка з неба.

VIII

І князенко тут не гає часу,
А іде в далекую дорогу
Аж до праведного сонця просто.
День іде і два іде невпинно,—
От і бачить: у степу могила,
На могилі чоловіка бачить:
На одній нозі стоїть бідаха,
І в який бік вітер повіває,
То туди його і крутить зараз —
Замотало, закрутило, зовсім,
Поламало і кістки, і тіло
І страшною мукою зсушило,
Бо щомить душа із тіла рветься
І щомить він умирає наче,
І ніколи вмерти він не може.
І до нього кинувся князенко,
Пособити хоче і питає:
— Що тобі, безщасний чоловіче?
Відмовляє чоловік той сумно:
— Не піклуйся, не жалкуй даремно:
Тут ніяка сила не пособить.
Сам же ти куди оце простуєш?
Одмовля на те йому князенко:
— Я іду до праведного сонця,—
Чи не знаєш ти, де шлях до нього?
Відмовляє чоловік безщасний:
— Я скажу тобі, де шлях до Сонця,
Та за те, благаю я, спитайся
Ти у нього, за що я тут мучусь
І чи довго мучитися мушу?
Обіцявсь дізнатися князенко,
Чоловік той показав дорогу:
— Йди все просто, дійдеш до гори ти,
Там про все дізнаєшся, як треба.
І пішов князенко у дорогу.
День іде і два іде невпинно;
От і бачить він високу гору,
Під горою чоловіка бачить:
Придавила в нього скеля груди,
Придавила в нього ноги й руки,
Тільки видко голову з-під скелі,
Величезної гори страшної.
Тяжко стогне, мучиться, ридає,
А з-під скелі видертись не може.
І до нього кинувся князенко,
Пособити хоче і питає:
— Що тобі, безщасний чоловіче?
Відмовляє чоловік той сумно:
— Не піклуйся, не жалкуй даремно:
Тут ніяка сила не пособить.
Сам же ти куди оце простуєш?
Одмовля на те йому князенко:
— Я іду до праведного Сонця,—
Чи не знаєш, ти, де шлях до нього?
Відмовляє чоловік безщасний:
— Я скажу тобі, де шлях до Сонця,
Та за те, благаю я, спитайся
Ти у нього, за що я тут мучусь
І чи довго мучитися маю?
Обіцявсь дізнатися князенко,
Чоловік той показав дорогу:
— Йди ти просто і побачиш море.
Там Уранішню Зорю ти стрінеш
І дізнаєшся про все, що треба.
І пішов князенко у дорогу.
Та тяжка була дорога довга:
Довелось річки перепливати,
Довелось крізь пущі лісовії
Продиратись по тернах колючих,
Довелося на високі гори
І на скелі гострії здиратись,
Плазувати по смердючих багнах.
У річках од хвилі потопав він,
А терни колючі біле тіло
Обривали від кісток у нього,
Кров лилася, поливала землю;
А на скелях, гостроребрих кручах,
Позривав він нігті вкупі з тілом.
А найгірш по болотах намучивсь:
Потопав він у багні, в калюці,
Задихався з смороду тяжкого;
Комари як хмара налітали
І пили у нього кров із тіла…
Та усі він перетерпів муки,
Переміг могутньою душею,
Бо була любов і віра в серці,—
І дійшов до синього аж моря.
А над морем небо низько стало,
І Уранішня Зоря на небі
Ясно світом обливає море.
То князенко простягає руки
До зорі угору і благає:
— Зоре ясна, сонцева ти сестрої
Я тебе благаю і молюся:
Підніми мене до Сонця вгору,
Щоб я праведне побачив Сонце
І щоб виблагать я міг у нього
Нещасливим золотого світуї
І Зоря Уранішня князенка
Пожаліла, піднесла угору,
Донесла до сонцевого краю…

IX

Там престіл високий ясно сяє,
А на ньому праведнеє Сонце
Розливає світ навкруг блискучий
На всі боки, на все небо й землю.
І такий був світ отой сліпучий,
Що не зміг устояти князенко
І упав додолу перед Сонцем.
І сказало праведнеє Сонце:
— Чоловіче, встань і розкажи ти,
Що тобі до праведного Сонця?
Як почув, підвівсь князенко з долу,
Ледве можучи очима глянуть,
І казати почина до Сонця:
— Я благаю, праведнеє Сонце,
Пособити бідолашним людям
І розвіять, поламати кривду:
Чарівниця люта і безбожн
Повила густими туманами
Нашу землю, рідную країну,
Заступила світ увесь твій. Сонце.
Обняла все темрява велика,
І блукають в темряві всі люди,
Чи живуть, чи вмерли вже — не знають.
То пошли ти, праведнеє Сонце,
Свій блискучий, золотий свій промінь,
Щоб зійшов він аж туди на землю
І розвіяв темряву велику.
Промовляє праведнеє Сонце:
— Жаль великий в мене серце тисне,
Що темнота люд опанувала:
Дам тобі я промінь свій блискучий,
Підеш ти і темряву розвієш.
Що ще маєш ти мені казати?
Відмовляє Сонцеві князенко:
— Як до тебе, праведнеє Сонце,
Я ішов, то стрів людину в полі:
Там високу бачив я могилу,
На могилі чоловіка бачив —
На одній нозі стоїть бідаха,
І в який бік вітер повіває,
То туди його і крутить зараз.
Замотало, закрутило зовсім,
Поламало і кістки, і тіло
І страшною мукою зсушило,
Бо щомить душа із тіла рветься
І щомить він умирає наче,
І ніколи вмерти він не може.
Та людина так мене благала,
Щоб у тебе, праведнеє Сонце,
Я спитався, за що тая мука
І чи довго мучитися має.
Промовляє праведнеє Сонце:
— Той за те карається так тяжко,
Що невірний був, своїх ізрадив
І за те він мучитися має,
Поки буду я на небі сяти.
Тільки єсть один йому рятунок:
Якщо ті, що їх зрадливим робом
Він зробиш нещасними, ізнову
Щастя й долі доброї придбають,
То тоді його скінчиться кара.
Що ще маєш ти мені казати?
Відмовляє Сонцеві князенко:
— Як до тебе, праведнеє Сонце,
Я ішов, то ще зустрів людину:
Там ще бачив я високу гору,
Під горою чоловіка бачив:
Придавила в нього скеля груди,
Придавила в нього ноги й руки,
Тільки видко голову з-під скелі,
Величезної гори страшної,—
Тяжко стогне, мучиться бідаха,
А з-під скелі видертись не може.
Та людина так мене благала,
Щоб у тебе, праведнеє Сонце,
Я спитався, за що тая мука
І чи довго мучитися має?
Відмовляє праведнеє Сонце:
— Він за те карається так тяжко,
Що в недбальстві, в лінощах кохався,
І як люди гинули в неволі
Не хотів бездольним пособляти.
І за те він мучитися має,
Доки буду я на небі сяти.
Тільки єсть один йому рятунок:
Якщо край той встане із неволі,
То тоді його скінчиться кара.
Так сказало праведнеє Сонц
І устало з золотого трону,
І промінням золотим блискучим
Обгорнуло, повило князенка,
І дало йому велику силу.
Він полинув у повітрі скоро —
Всім здавалось, що то сонце лине —
І як став до грішних долітати,
То сказав їм, за що мають муку
І чи довго мучитися мусять,
І який їм єсть один рятунок.
І повитий силою та світом
Він полинув у країну рідну.

Х

Лине він — і ось уже потроху
Перед нього темрява вставала —
То була його країна рідна.
І відразу, світом осіяний,
Він у темряву густую врізавсь,
І сяйнуло-бризнуло проміння,
Пронизало темряву всю наскрізь
І додолу аж на землю впало,
Затремтіла темрява велика,
Почала неначе колихаться, \
Почала блідішати неначе…
А проміння дужче й дужче сяє,
День ясний вже бореться із ніччю,
Ніч вже мусить поступатись дневі,
Вже зникає темрява і гине,
А із нею й темряви цариця —
Чарівниця мачуха пралюта…
І відразу над людьми й землею
Світ засяв могутній і великий,
Край увесь, од заходу й до сходу,
Наче порухом одним порушивсь,
Наче блискавки сяйнула смуга —
Так усе відразу стрепенулось
І розплющило пригаслі очі:
Бачать світ і вірити не хочуть,
Що ізнову до життя вернулись.
Тільки де вже раз життя устало,
Там росте воно й буяє зараз:
Наче хвиля височенна й дужа,
З краю і до краю моря вставши,
Величезними вітрами збита,
Піднялася лавою відразу,
Заревла, зашумувала дуже
І все море вкрила шумуванням,—
Так знялась життя нового хвиля.
Кожен чує, що живе на світі,
Кожен чує, як тепло злітає,
І усе, що може оживати,—
Все вертає до життя нового.
Де ж він, той, їх рятівник великий?
Серед краю рідного стоїть він,
Ввесь в промінні, він і гріє й сяє,
Високо йому чоло знялося,
Погляд з радощів йому палає,
А навкруг, як хвилі біля скелі,
Так народні стовпища хвилюють,
Що йому прийшли тут поклонитись,
За рятунок щиру дяку скласти..»»
Ой не буду я казати далі,
Бо що далі, те не скажеш словом,
Не розкажеш, що народне серце
Має в себе чистого й святого
Й все, що має, те йому приносить;
Батьком краю рідному князенка
Звуть усі, його настановляють,
Щоб давав порядок у країні
Він тепер народові своєму,
Що здобувся враз і долі, й щастя
Серед світу та ясних проміннів.

XI

Ой погляне-позирне князенко:
Побіліла вже рука у нього —
Стрепенулось наболіле серце!
І князенко часу тут не гає,
А сідлає він коня скоріше
І сідає, виїздить в дорогу.
Їде, їде — ось і гай зелений,
Де зазнав він так багато щастя
І де сам розбив його і душу
Чорним ділом заплямив, хотівши
Неповинную Марусю вбити…
Заболіло, защеміло серце,
Все згадалось незабутнє діло —
Полилися у князенка сльози,
Чисті сльози з каяття й з надії,
І зцілющою росою впали
На його намученеє серце.
Він не їде — мов на крилах лине:
Ось і стежка до тієї хатини,
Ось і хатка — як була такая…
Він з коня… за двері… відчиняє…
Серце б’ється, замирає в грудях…
Увіходить він у хату й бачить —
Як у раї у хатині любій,
Тихо-тихо… А на білім ліжку
Не ворушачись лежить Маруся.
В неї лиці побіліли й губи,
На обличчі невимовна мука,
І не зводяться з дихання груди,
А на грудях ніж лежить великий…
Запалила знову мука серце!..
Він до ліжка підійшов і стиха,
Тремтячи увесь з надії й страху,
У Марусі ніж з грудей знімає —
І відразу стали дихать груди,
І відразу червоніють лиці,
І як вишня поробились губи;
По обличчю щастя розлилося…
Ще хвилина — і уста шепочуть:
— Де ти, любий? — ворухнулись руки.
Ось розплющилися карі очі,
І Маруся з ліжка підвелася:
— Як я довго спала!..— промовляє…
******************************
Ох, багато сліз тут пролилося
І багато каявся князенко,
І простила все йому Маруся…
Вдвох вони вернулися додому,
До князенка у його країну,
Свого батька узяли до себе,
А пралюту мачуху прогнали…
І вони зазнали щастя в світі:
Він за те, що світ приніс країні,
А вона за те, що так любила…

1889