Був колись Сірко-собака,
Жив у чоловіка,
І була йому робота
Дуже невелика:
Од вовків глядіть худобу,
Звіра відганяти,
А удень, як наїсися,
То лягай і спати.
Та Сірко наш був лінивий.
Спав і день, і нічку,
А як спить, вовки і вкрадуть
Гуску чи теличку.
Та Сірко наш не зважає,
Знову ляже спати,—
Злодій прийде та й потягне
Все добро із хати,
Чоловік Сіркові каже:
— Гей, Сірко, не спи ти!
Дурно хліб не можна їсти,
Треба заробити.
На хазяїна розсердивсь
Наш Сірко кудлатий:
— Коли так, піду я світа
Кращого шукати!
Ось він з двору вибігає
І біжить до лісу,
Там він зараз зустрічає
Вовчика-гульвісу:
— А, здоров лиш, вовче-брате!
Гризтися нам буде!
Надокучили сердиті
Всі мені ті люди.
Будем ми з тобою жити,
Здобувати їжу
І щодня з тобою будем
Страву мати свіжу:
Знаю я, куди пролізти,
Де живуть ягнята:
Буде наша і теличка»
Гуси й поросята!
Вовк Сіркові радий дуже,—
Зараз побратались;
А як тільки стала нічка,—
З лісу вдвох побрались.
У село приходять тихо,—
Сплять давно вже люди,—
До кошари вдвох підлізли:
— Тут нам здобич буде!
Каже вовк: — Ти все тут знаєш:
Лізь же ти в кошару,
Та відтіль мені і кинеш
Хоч ягняток з пару!
А Сірко ще й радий дуже,—
Вліз він потихеньку
І вовкові викидає
Вже вівцю ситеньку.
Вовк вівцю вхопив і драла,
В гай мерщій тікає;
Наш Сірко з кошари виліз,—
Аж вовка немає!
Озирнувсь Сірко, поглянув
Та із серця й каже:
— Одурив мене вовцюга!
Постривай же, враже!
Я й без тебе їсти буду,—
Ще для мене буде!
Плиг ізнов тоді в кошару,—
А в кошарі люди!
о вони уже почули,
Як в хліві товклося,
І Сіркові упійматись
Зараз довелося.
— А! піймався,— кажуть,— вовче!
А давайте бити,
Щоб не лазив у кошару
Він овець давити!
А Сірко кричить:— Не вовк я,
Я, їй-бо, собака!
Та дарма! по спині в нього
Вже гуля ломака.
Як взялись Сірка періщить
Добрими дрючками!
— Коли ти собака,— кажуть,—
Так не лізь з вовками!
Довелось би пропадати,
Мабуть, би і вбили,—
Та Сірко побачив дірку,
Плиг туди щосили!
Ледве втік! Боїться й вити
Та біжить додому,
В двір убіг і потихеньку
Вліз він у солому.
Ніч пролежав, день пролежав,—
Боки все боліли;
А як знову він одужав
І набрався сили,
То нікуди вже не бігав
Він ніколи з дому,
І про те, що з ним зробилось,
Не казав нікому.
І зробився працьовитий:
Ніч усю ганяє,
Береже комору й стайню,
Звіра відганяє.

1890