Гензель і Гретель

Для молодшого шкільного віку

Брати Грімм

У дрімучому лісі жив бідний дроворуб. Дружина в нього померла, і залишилось двоє дітей. Хлопчика звали Гензель, а дівчинку — Гретель. Довелося дроворубові одружитися удруге. Жив він у злиднях, а коли все в тій країні подорожчало, то не міг навіть на шматок хліба заробити.

От якось увечері полягали вони спати. Але сон не бере бідного чоловіка. Зітхнув він тяжко та й каже до своєї дружини:

— Що ж тепер буде з нами? Як прогодувати бідних діток, адже нам і самим їсти нічого!

— А знаєш що, чоловіче,— відповідає дружина,— давай-но завтра, тільки почне світати, заведемо дітей у ліс, у хащі; розкладемо багаття, дамо кожному по шматочку хліба, а самі підемо на роботу і залишимо їх там. Дороги додому вони не знайдуть, от ми їх і спекаємося.

— Ні, жінко,— каже дроворуб,— я цього не зроблю. Кинемо дітей напризволяще, а дикі звірі їх і розірвуть.

— Ну й телепень! — каже дружина.— А так ми всі з голоду помремо, і тобі залишиться тільки одне — обстругувати дошки для трун.— І вона дошкуляла його доти, поки він не погодився.

— А все-таки шкода дітей! —сказав дроворуб.

Діти чули все, що говорила мачуха батькові. Залилася Гретель гіркими сльозами і каже Гензелю:

— Пропали ми.

— Не плач, Гретель,— сказав Гензель,— я вже щось та придумаю.

І от, коли старші поснули, він нишком одягнувся, прочинив двері в сіни і вислизнув на вулицю. На ту пору яскраво світив місяць, і білі камінці, що лежали перед хатинкою, блищали, як срібні монети.

Гензель назбирав цих камінців повну кишеню. Потім повернувся додому та й каже Гретель:

— Тепер можеш спати спокійно, люба сестрице.— І з цими словами знову ліг у постіль.

Рано-вранці, ще й сонечко не сходило, а мачуха вже розбудила дітей:

— Гей ви, лежні, збирайтеся в ліс по дрова!

Дала вона Гензелю і Гретель по шматочку хліба й каже:

— Оце буде вам на обід. Та дивіться, не з’їжте його раніше, бо вже нічого не одержите.

Гретель сховала хліб у свій фартушок,— адже в Гензеля в кишені було повно каміння.

Пішли вони в ліс. Ідуть, а Гензель все зупиняється та озирається. Батько йому й каже:

— Гензелю, чого це ти озираєшся та відстаєш? Не лови гав, іди швидше.

— Ох, тату,— відповів йому Гензель,— я дивлюся на нашу білу кішечку, сидить вона на покрівлі, ніби хоче сказати мені «прощай».

А мачуха й каже:

— Та ні, недотепо, то ранкове сонце грає на димарі.

А Гензель на кішечку й не дивився, він діставав з кишені блискучі камінці і кидав їх на шлях.

От зайшли вони у хащі, а батько каже:

— Ну, дітки, збирайте хмиз, а я розкладу багаття — погрітися.
Гензель і Гретель назбирали сухих галузок. Розпалили багаття. Мачуха й каже:

— Сідайте, дітки, до вогню та чекайте нас, а ми підемо дрова рубати.

Сіли Гензель і Гретель біля багаття та й чекають. А коли дуже зголодніли, то з’їли по шматочку хліба. Діти чули стукіт сокири і гадали, що їхні батьки поблизу. Але то не сокира цюкала, а торохтіла од вітру колода, яку прив’язав дроворуб до сухого дерева.

Довго сиділи вони так біля багаття, від утоми очі у них почали злипатися, і вони міцно-міцно заснули. А коли прокинулися, була вже глупа ніч. Заплакала Гретель і каже:

— Як же нам тепер з лісу вибратися?

— Почекай трошки,— втішає її Гензель,— скоро зійде місяць, і ми знайдемо дорогу.

Як зійшов місяць уповні, взяв Гензель сестрицю за руку і пішов від камінця до камінця,— а сяяли вони, ніби нові срібні грошики. Діти йшли цілу ніч і на світанку опинилися біля батькової хатинки.

Постукали вони в двері, а мачуха їм і каже:

— Що ж це ви, сякі-такі, так довго спали в лісі? А ми вже думали, що ви додому не хочете повертатися.

Зрадів батько, побачивши дітей,— було йому на серці тяжко, що покинув їх самих.

Та незабаром знову настав голод. От якось уночі мачуха сказала батькові:

— У нас залишилася скоринка хліба на завтра. Давай заведемо дітей у ліс подалі, щоб вони назад і не втрапили. Іншого виходу нема.

Гірко стало дроворубові, і він подумав: «Вже краще останнім шматочком з дітьми поділитися». Але жінка й слухати про те не хотіла, стала його лаяти й докоряти. І от — поступився він раз, то й зараз довелося поступитися.

Діти ще не спали і чули всю розмову. І тільки батьки поснули, Гензель устав нишком і хотів був піти камінці збирати, але мачуха замкнула двері, і Гензель не зміг вийти з хати. Почав він утішати свою сестрицю:

— Не плач, Гретель, спи спокійно, вже якось там буде.

Уранці мачуха розбудила дітей і дала їм по шматочку хліба, але ще по меншому, ніж минулого разу. Дорогою Гензель кришив хліб у кишені, часто зупинявся і кидав крихти на землю.

— Що це ти, Гензелю, все зупиняєшся та озираєшся? — сказав батько.— Не відставай.

— Та я дивлюся на голуба, сидить він у нас на хаті, ніби зі мною прощається,— відповідає Гензель.

— Дурень ти,— каже мачуха,— та то ж ранкове сонце виграє на димарі.

А Гензель розкидав і далі хлібні крихти. От завела мачуха дітей у глухі нетрі. Розклали багаття. Мачуха й каже:

— Отут і сидіть, дітки, і чекайте нас. Ми ж підемо дрова рубати.
Коли надійшов полудень, поділилася Гретель хлібом з Гензелем,— адже він свого покришив. От уже й вечір, а далі ніч.

— Почекай, Гретель,— каже Гензель сестричці,— скоро місяць зійде, і відшукаємо шлях по крихтах хліба, які я кришив.

От зійшов місяць, і діти рушили в дорогу. Але крихіт вже не було, їх поклювали птахи. Гензель втішає Гретель:

— Якось та знайдемо дорогу.

Але вони її не знайшли. Йшли вони цілу ніч і ще день з ранку й до самого вечора, але вибратися з лісу не могли. Вони нічого не їли, крім ягід, і так втомилися, що їх уже й ноги не несли. Лягли вони під деревом і заснули.

Ранком пішли далі. Йдуть і йдуть, а лісові немає кінця-краю.

Раптом чують — пташиний спів, такий чудовий, що вони зупинилися і заслухалися.

Бачать — сидить на гілці гарна пташка. Нараз пташка замовкла, махнула крильцями і полетіла перед ними. Діти рушили слідом, йшли вони, йшли, поки, нарешті, не дісталися до хатинки. Пташка й сіла на покрівлю. Бачать діти — хатинку зроблено з хліба, покрівля на ній з пряників, а віконця з прозорих льодяників.

Гензель поліз угору на покрівлю, щоб покуштувати, яка вона на смак, а Гретель підійшла до віконця і почала його гризти.

Раптом з хатинки почувся чийсь тоненький голосок:

— Хрум та хрум під віконечком чую,—
Хто це мій дім кусає-куштуе?

Діти відповіли:

— Це гість чудесний,
Вітер піднебесний!

Гензелю покрівля сподобалася, одірвав він од неї шматок і скинув униз, а Гретель виламала шибку з льодяника.

Раптом двері відчинились, і на порозі з’явилася, спираючись на костур, старезна бабуся. Гензель і Гретель так злякалися, що випустили з рук ласощі. Похитала стара головою і каже:

— А хто це вас сюди привів, любі дітки? Та заходьте до хати, зле вам тут не буде.

Взяла вона їх за руки і ввела до своєї хатинки. Принесла їм смачної їжі — молока з оладками, посиланими цукром, яблук і горіхів. Потім постелила два гарні ліжечка і накрила їх білими ковдрами. Полягали Гензель і Гретель, гадаючи, що їм пощастило.

Але стара тільки удала з себе добру, а була вона насправді злою відьмою, що підстерігає дітей. І хатинку з хліба побудувала для принади.

Рано-вранці, коли діти ще спали, встала вона, подивилася на їхні рум’яні щічки і пробурмотіла до себе: «Ото ласий шматочок мені буде!»

От схопила вона Гензеля з постелі та й замкнула у хліві. Потім розбудила Гретель і каже:

— Вставай, ледащо, та звари щось смачне своєму братові,—он сидить він у хліві. А коли погладшає, я його з’їм.

Залилася Гретель гіркими сльозами, та довелося їй виконати наказ лютої відьми.

Гензелеві приготували найсмачніші страви, а для Гретель дісталися самі недоїдки.

Щоранку стара йшли до хліва й гукала:

— Гензелю, простягни лишень свої пальці, я хочу помацати, чи ти погладшав.

Але Гензель простягав їй кісточку, а стара, в якої були слабкі очі, думала, що то Гензелеві пальці, і дивувалася, чому це він не гладшає.

Минуло чотири тижні, а Гензель не товстішав. І тут у старої терпець урвався.

— Гей, Гретель! — крикнула вона дівчинці.— Принеси води. Мені однаково, чи жирний Гензель, чи худий, а завтра я його з’їм.

Ох, як плакала бідна сестриця, коли носила воду!

— Краще б нас розтерзали дикі звірі,— казала вона,— гинути, то разом.

— Годі скиглити!—крикнула стара.— Це тобі не допоможе. Рано-вранці Гретель мусила була встати, вийти на подвір’я, повісити казан з водою і розвести вогонь.

— Спочатку ми спечемо хліб,— сказала стара,— я вже витопила піч і вчинила тісто.— Вона штовхнула бідну Гретель до самої печі, звідки так і шугало полум’я.

— Ну, лізь у піч,— сказала відьма,—та подивися, чи можна хліб саджати?

Гретель збиралася вже лізти, але здогадалася, що стара хоче її заслонити в печі, та й каже:

— Та я не знаю, як мені влізти туди.

— От дурепа,— сказала відьма,— отвір же великий, я і то влізу, — і вона видерлася на припічок і просунула голову в піч.

Тут Гретель штовхнула відьму і притьмом заслонила піч. У-ух, як страшно завила відьма в гарячій печі. А Гретель утекла; і згоріла відьма в страшних муках.

Кинулася Гретель зараз же до братика, відчинила хлів і крикнула:

— Гензелю, ми врятовані: стара відьма загинула!

Як зраділи діти, як стрибали вони і як міцно цілувалися! Тепер їм нічого вже було боятися, і вони увійшли до відьминої хатинки. А там скрізь по кутках стояли скриньки з перлами і коштовним камінням.

— Ці, мабуть, кращі від наших камінців,— сказав Гензель і набив ними всі кишені. А Гретель і каже:

— Мені теж хочеться щось принести додому,— і насипала їх повний фартушок.

— Ну, а тепер ходімо швидше звідси,— сказав Гензель.— Нам треба ще вибратися з відьминого лісу.

Йшли вони, йшли і набрели нарешті на озеро.

— Не перебратися нам на той бік,— каже Гензель,— ніде ні стежини, ні мосту.

— Та й човника не видно,— відповідає Гретель.— А он пливе біла качечка. Я її попрошу перевезти нас.

І Гретель гукнула:

— Качечко миленька, Підпливи близенько, На собі нас уплав На той бік переправ!

Підпливла качечка, сів на неї Гензель і покликав сестрицю, щоб і вона сідала.

— Ні,— відповіла Гретель,— качечці буде важко. Нехай перевезе тебе, а потім мене.

Так і зробили. І коли вони опинилися на другому березі і пішли далі, то ліс їм здався знайомим. А незабаром вони помітили в далині батьківську оселю. Діти побігли чимдуж, вскочили в хату — і кинулися батькові на шию.

Батько дуже зрадів, бо відтоді, як залишив дітей у лісі, не мав він ні радості, ні спокою. Дружина його померла. Опустила Гретель фартушок, і розсипалися по кімнаті перли й коштовні камінці, а Гензель діставав їх з кишені цілими жменями.

І настав кінець їхнім злидням та горю, і вони почали жити у щасті й достатку.

Тут і кінець нашій казці чудовій, —
Он мишка кудись поспішає на лови;
Хто зловить ту мишку маленьку,
Матиме хутро м’якеньке,
Шапку пошиє тепленьку.