ind_kazky

Кмітливе шакаленя

Для молодшого шкільного віку

Індійська народна казка

Мале шакаленя, зголоднівши, якось прибрело до річки, бо від свого розумного батька не раз чувало, що там можна завжди знайти поживу. Воно й не здогадувалося, що в тій річці живе страшний і ненажерний крокодил. Не передчуваючи лиха, шакаленя бродило понад річкою й шукало хоча б малесенької рибинки або крабика. А крокодил, зарившись у багнюку неподалік, не спускав з шакаленяти очей і чекав слушної миті, щоб схопити його. І таки діждався! Шакаленя помітило, як біля самісінького берега з-під корча виповз великий краб. Забувши про осторогу, воно мерщій занурило лапку у воду — і раптом мало не зомліло від жаху. Шакаленя відчуло, що його лапка опинилася в чиїйсь величезній пащі.

Та хоч як злякалося шакаленя, проте не розгубилось і з удаваною веселістю вигукнуло:

— От спритний так спритний! Крокодил, певно, гадає, що він схопив мою лапку, а насправді він схопив якийсь цурпалок. Мабуть, грязюка зовсім заліпила йому очі! Він нічогісінько не бачить!

Вражений крокодил розтулив пащу й буркнув:

— Ото халепа! Як же це я так схибив? А я вже був певен, що матиму на сніданок шакаленя!

Шакаленя відбігло від берега на безпечну відстань і глузливо загукало:

— Ех ти, дурний крокодиле! Що, поснідав мною? Але не сподівайся, вдруге я тобі в пащу вже не попаду!

— Ах ти ж, мале бісеня! Ти ще й насміхаєшся! — не на жарт розгнівався крокодил.— Начувайся — я ще зловлю тебе, нікуди від мене не дінешся!

Наступного дня шакаленя знову прийшло до річки, проте цього разу воно вже знало, що крокодил ховається десь поблизу й чатує на нього.

Шакаленя почало ходити понад берегом і примовляти, мовби само до себе:

— Диво, та й годі! Досі, скільки я не приходило сюди, завжди з-під води витикалися краби, а сьогодні жодного немає! Піду-но я, мабуть, краще в ліс, бо тут, видно, нічим не поживлюся.

Крокодил злякався, що шакаленя справді піде в ліс, а він залишиться без смачного сніданку. Отож він вистромив з води кінчик носа: мовляв, шакаленя подумає, що це краб, і почне ловити його.

Але шакаленя відразу зметикувало, що до чого, відбігло подалі й загукало:

— Бувай, дурноверхий крокодиле! Щось мені перехотілося рибки чи крабів! Піду пошукаю поживи де-інде!

Крокодил спересердя аж зубами клацнув, та нічого не вдієш — доведеться чекати наступного дня.

Цього разу крокодил заховався біля самісінького берега, щоб схопити шакаленя, тільки-но воно підійде до берега.

Але звіреня, навчене вчорашнім, зупинилося віддалік і знову заговорило, мовби само до себе:

— Що ж це воно таке? Дивина, та й годі, з цими крабами! Раніше, бувало, завжди повзали біля берега та пускали бульбашки, а сьогодні хоч би тобі де одна бульбашка!

«Отепер ти вже будеш моє! — зловтішно подумав крокодил.— Я напускаю стільки бульбашок, що ти повіриш, ніби тут аж кишить крабів, і кинешся їх ловити. Отут я тебе і впіймаю!»

І крокодил став пускати бульбашки, та так ревно, аж вода довкола закипіла. А шакаленя, звичайно, відразу збагнуло, що це значить. Воно відбігло трохи й весело засміялося:

— Прощавай, шановний крокодиле! Доведеться тобі й сьогодні лягати спати голодному! Тож бувай!

Крокодил, не витримавши, вистромив з води свою зубату пащу й люто заревів:

— Все одно не минути тобі моїх зубів! Отоді вже я з тебе посміюся, отоді вже я все пригадаю тобі! Я відкушу тобі голову!

«Ай справді,— подумало шакаленя,— коли я щодня ходитиму сюди, він таки спіймає мене і з’їсть. Піду-но краще в джунглі, тим більше, що вже достигли лісові плоди; поласую ними».

Так шакаленя і зробило — почало щодня ходити в ліс.

Крокодил чекав-чекав шакаленя, підстерігав його, підстерігав, та воно не з’являлося. І тоді крокодил вирішив спіймати його на суші.

Якось удосвіта приповз крокодил до величезної смокви. Земля під нею була всипана запашними, спілими ягодами. Крокодил зібрав їх на купу, а сам сховався за нею.

Чекати довелося недовго: незабаром на стежку вибігло шакаленя. Воно ще здалеку помітило велику купу смоков, які манили до себе, але водночас і здивувалося: хто ж це так ретельно зібрав і склав їх на купу? Чи не крокодил часом?

Щоб перевірити свій здогад, шакаленя вигукнуло:

— І звідки тут взялося стільки смоков? Мабуть, вони гнилі, і їх не можна їсти. Спілі смокви, коли падають на землю, то котяться в різні боки. А ці лежать купою, нікуди не котяться. їх і їсти небезпечно — чого доброго, ще отруїшся!

«Зроблю-но я так, щоб смокви покотилися в різні боки,— подумав крокодил.— Отоді вже поласую клятим шакаленям!»

Крокодил ворухнув пащею купу, і смокви покотилися в різні боки. Шакаленя миттю відбігло на безпечну відстань і гукнуло:

— Спасибі тобі, крокодиле, що ти анітрохи не розумнішаєш! Посидь голодний і сьогодні, тобі не первина!

І шакаленя побігло своєю дорогою.

Настуного дня крокодил, якому кортіло помститися шакаленяті, приповз до нори, де жив його найзапекліший ворог. Нора була під корінням могутнього дерева, глибока й простора. Крокодил заліз у нору, але в ній нікого не було — шакаленя, певно, ще не повернулося з полювання.

«Нічого,— подумав крокодил,— поспішати мені немає куди, почекаю. Тепер шакаленя нікуди від мене не дінеться. Рано чи пізно, а додому воно таки прийде!»

Чекати довелося недовго: шакаленя, сите й веселе, поверталося додому, мугикаючи якусь пісеньку — йому пощастило знайти цілий кетяг запашних і смачних бананів. Воно підійшло до своєї нори — коли зненацька помітило якісь дивні сліди. Таких йому в джунглях бачити ще не доводилось.

«Чиї це сліди? Чи не заліз часом у мою нору якийсь невідомий звір?» — подумало шакаленя й вирішило перевірити свою підозру.

— Добридень тобі, моя затишна хатко! — загукало шакаленя.— Чого це ти сьогодні зустрічаєш мене мовчанкою? Може, не впізнала мене? Адже досі ти щоразу подавала голос, коли я підходило до тебе! Чи не сталося часом якоїсь біди, якогось лиха?

— Добридень тобі, мій славний господарю!—загорлав у відповідь крокодил.— Ніякого лиха не сталося, я впізнала тебе! Тож сміло залазь у свою затишну, привітну хатинку!

Шакаленя відразу впізнало крокодилячий голос, проте, ніби нічого не сталося, мовило:

— Та зараз, хатонько люба, зачекай! От тільки назбираю хмизу, щобзварити собі обід!

І воно почало хутенько збирати хмиз та зносити його до нори. А коли назносило вдосталь, обклало тим хмизом нору й підпалило.

Крокодил, що сидів у норі та ласо облизувався, мріючи, як смачно пообідає шакаленям, як пригадає йому всі його знущання та насмішки, схаменувся лише тоді, як їдкий дим заповнив нору. Крокодилові стало нічим дихати.

Кинувся крокодил до виходу, але де там — палає жаркий вогонь, дим їсть очі й забиває подих. Ніяк вибратися з нори!

Заплющив крокодил очі, та ще гірше стало: не видно, ні в який бік повзти, ні в який бік тікати.

Бачить крокодил, що настає кінець йому. Зібрався він на силах і кинувся крізь вогонь та дим.

Ледве живий, вибрався він з чужої нори, дивиться — а хвоста наче й не було! Обгорів та й відпав!..

Соромно було повертатися крокодилові в свою річку без хвоста, бо ж засміють — а ганьби та сорому йому й так вистачало. Отож заповз він у найдальше, найглухіше болото і став там жити, кленучи того, хто довів його до такого життя.

А мале шакаленя відтоді сміливо ходило до річки, знаходило добру поживу й завжди поверталося в свою затишну нору сите та веселе.