читаю казку

ПЛУТЬКО

Португальська народна казка

Колись давно, не за нашої пам’яті, жили собі чоловік та жінка, і було в них троє дітей. Усі троє хлопці. Старший був одважний і сміливий, підстарший не такий сміливий, як найстарший, та дужчий за найменшого, а найменший, хоч слабкий і кволий, та хитрий і спритний.

Були вони дуже вбогі. Ото всього добра, що хатка, і стояла та хатка край самого моря (нині там село Фузетта, а тоді його й сліду не було).

Найстарший син як виріс, то надумав піти найматися. Покинув він рідну господу і пішов по світах. Іде та й іде, коли бачить – стоїть палац, а на палацових дверях залізне кільце висить, вагою в кілька арроб( Арроба – міра ваги, 15 кг). Стукнув він тим кільцем у двері. Вийшов з палацу велетень та й питає:

– Чого тобі?

– Я -т- найматися. Може, є яка у вас робота.

– А чого ж,- каже велетень,- є. Свиней пастимеш. Але знай: як хоч одну заріже вовк, то твоя голова з плеч!

– Гаразд,- каже старший брат.- От тільки нема у мене нічого, чим вовків лякати.

А велетень:

– За цим діло не стане. Дам тобі рушницю. Другого дня з рушницею за плечима пішов хлопець пасти свиней. Вісім штук їх було. Ввечері по дорозі додому напали на свиней вовки. Як міг відбивався хлопець од тих вовків. Трьох повбивав, але так і не зумів пригнати усіх свиней цілих у саж. Двох таки недолічився велетень. А як недолічився, то взяв і вбив свинопаса, а одежу його на кілочку повісив.

А підстарший як виріс, то надумав і собі піти найматися. Попросив батька й матір благословити та й пішов по світах. Усе до того ж таки велетня привели його путі-дороги і до того ж кінця, як і найстаршого.

Минув час, виріс і найменший. І цей надумав піти найматися. Хоч як не хотіли батько й мати, а мусили його благословити.

Все до тих же дверей з залізним кільцем прийшов він. На превелику силу підняв кільце і стукнув у двері.

Велетень прочинив двері та й питається:

– Чого тобі?

– Та от хочу узнати, чи не треба вам працівника?

– Треба. Треба свинопаса – і притьмом. А то вовки свиней крадуть.

– Вовки? Та вовки мене бояться! Здивувала така відповідь велетня.

– Заходь,- каже.

Зайшов хлопець і став озиратися навколо. Побачив велетневу жінку, велетку, таку завбільшки, як він сам, потім і одежу своїх братів.

От другого дня вранці пішов він зі стадом свиней на пашу, вломив гілочку, зробив із неї сопілку і продудів цілий день. Ввечері по дорозі додому напали на свиней вовки і відбили двох. А свинопас знай собі дудів на сопілку: так з сопілкою в роті і в палац увійшов.

Велетень одразу виявив пропажу свиней і, побілівши від люті, закричав:

– Ти умреш! Двох свиней вовки украли. А хлопець на те:

– Навіщо так кричати? Свині пішли з мого дозволу. Скоро вернуться.

Велетень вгамувався трохи та й питає:

– Хіба вовки не з’їли їх? А хлопець:

– Таке скажеш! Як це вони можуть з’їсти? Вовки мене знають і навіть підійти близько не важаться.

Замовк велетень і пішов до жінки розповісти про те, що сталося, і сказав:

– Або цей хлопець і справді дужий, або великий він шахрай! Треба б випробувати його. А то я вже сумніватися починаю.

Всю ніч провела велетка біля дверей комірчини свинопаса, все дослухалася та в шпари підглядала. А той, знаючи про їхню розмову, похвалявся своїми подвигами, балакаючи сам із собою.

От прийшла велетка до чоловіка та й каже:

– Твоя правда, це дуже смілива людина, і я боюся його.

На другий день знов вирушив свинопас пасти свиней, знов напали на стадо вовки й відбили двох. Розлютився велетень ще дужче, ніж раніше, а той знов за своє:

– Та кажу ж я вам, що свині йдуть з мого дозволу. Скоро вернуться.

Назавтра була неділя, і сім’я велетнів розважалася, змагаючись у силі та спритності. Стоячи на белебні, кидали вони, хто далі, важкий зливок золота у море. А палац їх стояв на березі моря.

Хлопець дивився та тільки реготав.

– Чого ж ти смієшся? Може, гадаєш, кинеш далі?

А він:

– Ану, спробуй,- каже велетень.

От хлопець став поряд із велеткою і, перш ніж узяти зливок, почав махати рукою то вправо, то вліво.

– Що це ти робиш?

– Та кораблям гасло подаю, хай розійдуться в різні боки, а то, чого доброго, впаде ця штука на палубу.

– Е ні! Золото – моє! Не хочу, щоб пропало!

Так і не дала велетка хлопцеві показати свою силу, а тому тільки це й треба було.

Наступної неділі не пішов-він пасти свиней, сказав, що хоче дочекатися, коли вернуться вкрадені. А в суботу вийшов хитрун у двір, піймав куріпку і сховав у надійному місці. Як почали чоловік і жінка знов змагатися в спритності, він став оддалеки і посміюється.

– Ось що, жінка дорожить цим золотом, Але ж ми з тобою можем і камінь кинути.

А хлопець:

– Згода! Ви кидайте з белебня, а я звідси, знизу кину.

Кинув велетень камінь і кинув далеко.

А хлопець узяв приховану куріпку, брудну, всю в куряві, і підкинув у повітря. Опинившись на волі, змахнула птиця крилом – пісок і пилюка запорошили очі велетню.

– З якою силою він кинув камінь, аж дим пішов,- сказав велетень своїй здивованій жінці.

– І я нічого не бачила,- мовила велетка.- В очі мені земля попала.

Відтоді став велетень боятися хлопця, а тому тільки це й треба було.

От якось уночі каже велетень своїй жінці:

– Давай сьогодні вночі його вб’ємо.

– Це як же? Ти щось придумав?

– Так, придумав. Свинопас спить у комірчині під горищем. А я зробив діру в покрівлі, таку діру, через яку легко пройдуть два здоровенні камені. Ось як тільки він засне, я їх і поскидаю на нього.

Жінка схвалила чоловіковий намір. Проте свинопас усе чув і ту ніч ліг спати в іншому місці. А скинуте велетнем каміння зіштовхнулося між собою і утворило ніби склепіння.

Побачив хлопець, що утворене над його постіллю склепіння міцне, і надумав лягти спати, ніби нічого не було, на своє звичне місце.

Вранці прокинувся велетень і пішов глянути, що сталося з його служником. Відчиняє він двері до комірчини та:

– Гей, хлопче! – кричить. А той:

– Чого треба, хазяїне?

А велетень тоді:

– Щось сталося?

– Та нічого особливого. Звалилися два камінці зі стелі, але я їх піймав і втулив у дірку під стелею. Тепер принаймні пилюка в лице не сипатиметься.

Неабияк був вражений велетень усім почутим. Пішов він до жінки і розповів усе докладно. А та:

– Ой лишенько! Краще вже його розрахувати, хай іде на всі чотири сторони. І то скоріш.

– Скажи йому про це,- погодився велетень.

От пішла велетка до свинопаса та й каже:

– Ми оце днями їдемо. Так що можеш бути вільний. Збирайся.

– Зібратися, то зберуся,- сказав хлопець.- Тільки давайте мені трьох ослів, нав’ючених золотом.

– Атож, це саме й ми думали тобі запропонувати.

От як дістав трьох вантажених мішками з золотом ослів, покинув хлопець проклятий богом палац.Може, година якась минула, як поїхав хлопець, а велетень і каже жінці:

– Ні, подумати лишень! Віддати негідникові стільки золота, га? Ні, не можу я так. Піду дожену його.

А велетка на те:

– Не роби цього, не роби. Забув ти, абощо, як він камінь піймав і стелю собі зробив?

Та де там, велетень і чути нічого не хоче.

– Хай би там що, а я попробую його здолати.- І кинувся навздогін за хлопцем, навіть не глянувши, що жінка сльози гіркі ллє.

Здалеку помітив погоню хлопець. Помітив, [166] сховав у густім лісі ослів, а сам вийшов на дорогу, згорнув руки на грудях і втупився в небо.

Побачив велетень втупленого в небо хлопця та й питається:

– Чого це ти в небо задивився?

– Та ось ослів дожидаюся. Дуже повільно вони плентали, то я дав доброго штурхана під зад, вони тепер по небу летять. Звісно, перший появиться той, що перший дістав прочухана.

Нічого не захотів більше слухати велетень. Кинувся він назад, тільки його й бачили. А хлопець любісінько з ослами до батькової господи прибув.

Ось батько його і заснував село Фузетта, і тому в легенді про походження Фузетти мовиться, що збудована вона із золота, яке велетень навантажив на трьох ослів.