Пригоди Саїда

Пригоди Саїда

Вільгельм Гауф

Ще за часів Гаруна аль-Рашида, багдадського каліфа, жив у Бальзорі чоловік на ім’я Бенезар. У нього було стільки добра, що він міг жити, як кажуть, в теплі й добрі, не займаючись ні ремеслом, ні торгівлею. Він не змінив старої звички і після народження сина.

– І чого б я на старість почав якісь оборудки? – сказав він якось сусідові, сидячи з ним у холодку коло будинку. – Щоб залишити моєму синові Саїду на тисячу червінців більше, як мені пощастить, або на тисячу менше, як не поталанить? Прислів’я мовить: «Де двоє їдять, там і третій буде ситий». А коли з Саїда вийде путня людина, то йому ні в чому не буде нестачі.

Так міркував Бенезар, і слово його було тверде. Він не дозволяв Саїдові братись ні до торгівлі, ні до ремесла, а натомість прочитав з ним не одну книжку. Оскільки Бенезар вважав, що, крім освіти та пошани до старших, ніщо так не прикрашає юнака, як тверда рука й мужність, то він подбав про те, щоб син умів добре володіти зброєю. І справді, Саїд у цій науці був дуже спритний, і між усіма своїми товаришами-однолітками, і навіть серед старших од себе, він був найзавзятіший і найдужчий боєць, а щодо верхової їзди та плавання, то тут його ніхто не міг перевершити.

Як виповнилося Саїдові вісімнадцять років, батько стародавнім звичаєм вирядив його до Мекки, щоб там він щирою молитвою, постом і побожними ділами попросив Аллаха не обійти його своєю ласкою. Перш ніж Саїд рушив з дому, батько покликав його ще раз до себе, похвалив за слухняність, напутив добрим словом і, давши про запас грошей, мовив:

– Ось що, мій сину. Я з тих людей, які стоять вище од звичайних людських забобонів. Хоч я залюбки слухаю всякі теревені про фей та чарівників – тоді весело й приємно минає час, – однак я далекий від того, щоб вірити в усі ті дива, яким вірять трохи не всі темні люди, – немовби всі оті надприродні істоти, чи ким там вони іншим можуть бути, раз у раз втручаються в життя й усякі справи людей. Твоя мати, приміром, – це вже дванадцять років, коли вона вмерла, – вірила всьому тому так само щиро, як коранові. Одного разу, після того як я їй присягнувся, що нікому, крім її рідної дитини, про те не скажу, вона мені призналася, що від першого дня свого життя приятелює з однією феєю. Я не раз сміявся й глузував з цього, але мушу тобі признатися, що в день твого народження коїлись такі речі, що й мене збили з пантелику. Тоді цілісінький день лив дощ і гуркотів грім, а небо було таке чорне, що в кімнаті не можна було читати без світла. О четвертій годині пополудні мені сказали, що у нас народився хлопчик. Я зараз же побіг в материну кімнату, щоб подивитися на мого первістка і благословити його. Але на порозі стояли її покоївки і на моє запитання відповіли, що нікого не велено впускати в кімнату. Земіра, твоя мати, наказала всім вийти звідти, бо вона хоче побути сама. Я постукав у двері, та даремно – вони лишилися замкнуті.

Отак я мимоволі стояв поруч з покоївками під дверима, а тим часом швиденько прояснилось – такого ще ніколи я не бачив. І найдивовижнішим було те, що тільки над нашим славним містом Бальзорою сяяло чисте блакитне небо, а навкруг громадились страшні темні хмари і гадюкою звивалася блискавка. Коли я розглядав через вікно дивну картину грози, несподівано, мов од вітру, розчинилися двері до покою моєї дружини. Я звелів покоївкам почекати, а сам пішов у кімнату твоєї матері й спитав її, навіщо вона замикалася тут одна? Не встиг я ввійти, як мені вдарили в лице такі міцні пахощі троянд, фіалок і гіацинтів, що я мало не вчадів. Мати простягла мені на руках тебе і вказала очима на срібну дудочку, що висіла в тебе на шиї на тонісінькому, мов з єдвабної нитки, золотому ланцюжку. «Тут була та добра фея, про яку я тобі колись розказувала, – промовила вона, – і подарувала нашому хлопцеві оцю річ». – «Отже, твоя фея – та чарівниця, що розігнала бурю і залишила після себе оці пахощі фіалок та троянд? – промовив я, недовірливо посміхаючись. – Невже-таки вона не могла подарувати хлопцеві щось краще за цю дудочку: чи гаманець, набитий червінцями, чи коня, чи щось інше?» Твоя мати благала мене, щоб я не глузував, бо фея дуже легко може змінити свою милість на гнів.

Я не став їй перечити і замовк, оскільки вона була надто змучена. Після того ми зовсім не згадували про всі ці дивні події і згадали тільки через шість років, коли твоя мати відчула, що вона хоч і молода, а скоро має вмерти.

Мати дістала дудочку й доручила мені передати її тобі в день твого двадцятиріччя і раніше цих років не відпускати тебе од себе ні на крок. Вона вмерла. А оце феїн подарунок, – і з тими словами Бенезар вийняв з гарненької шухляди срібну дудочку на довгому золотому ланцюжку. –Я віддаю її тобі у вісімнадцять років, замість двадцяти, бо ти виїздиш, а поки вернешся, я, може, відійду до прабатьків. Я не бачу ніякої розумної причини, щоб тримати тебе вдома ще два роки, хоч цього й бажала стурбована твоєю долею мати. Ти добрий і розсудливий юнак, зброєю володієш так, як не кожен і в двадцять чотири роки вміє, тож я можу все розказати й передати, неначе тобі вже двадцять років. А тепер рушай в далеку дорогу, і нехай тебе Бог боронить від усього лихого. Чи доля тебе спіткає, чи недоля, – пам’ятай про свого батька!..

Так говорив Бенезар із Бальзори, виряджаючи сина. Саїд схвильовано попрощався з батьком, накинув собі на шию ланцюжок, а дудочку запхнув за пояс, скочив на коня й подався до того місця, куди сходилися каравани, щоб разом іти до Мекки. За короткий час там назбиралося вісімдесят верблюдів і кількасот вершників. Караван вирушив, і Саїд виїхав за браму Бальзори, свого рідного міста, яке йому судилося довго не бачити.

Новизна такої подорожі, різні, ніколи не бачені раніше речі, що зустрічалися Саїду, спочатку дуже його розважали; коли ж караван почав наближатись до пустелі і все довкола стало порожнє, безлюдне та вбоге, то Саїд мимоволі задумався, і йому згадалися слова, які сказав батько Бенезар, відпускаючи його в далеку дорогу.

Він вийняв дудочку з-за пояса, уважно оглянув її з усіх боків і вирішив спробувати, як вона звучить. Але дудочка зовсім не свистіла! Хоч як старався Саїд, хоч як надимався – нічого не виходило, дудочка не подавала ніякого звуку. Саїд, невдоволений з нікчемного подарунка, сердито запхнув його за пояс. Та думки Саїда невдовзі знову повернулися до таємничих материних слів. Саїд багато чув про фей, але йому ніколи не доводилося зустрічати бальзорця, щоб той був у безпосередніх стосунках з якою-небудь надприродною істотою. А коли в казці чи легенді йшла мова про таких духів, то говорилося про дуже далекі краї й давноминулі роки. Саїдові здавалося, що тепер уже нема таких привидів, а коли і є феї, то їм не велено більше навідувати людей і втручатися в їхнє життя. Але хоч він так і думав, проте весь час звертався до свого минулого й вишукував у словах і житті матері таємничих пригод, що були б наслідком прояву надприродних сил. Іноді ці думки так огортали Саїда, що з ранку й до пізнього вечора він сидів на коні, мов запаморочений, і не тільки не брав участі в розмовах подорожніх, а й не помічав ані їхніх співів, ані веселого сміху.

Саїд був дуже вродливий юнак, з веселими й розумними очима, уста його грали приязним усміхом, і хоч який він був молодий, та в усій його постаті відчувалась якась поважність, що її в такі роки рідко в кого зустрінеш. А коли він у військовому спорядженні легко й упевнено сидів на коні, багато хто з подорожніх поглядав на нього прихильним оком.

Один уже літній чоловік, що їхав поруч із Саїдом, почуваючи до нього приязнь, шукав нагоди у розмові з ним зрозуміти вдачу і серце юнака. А той, навчений з дитинства шанувати старших від себе людей, відповідав своєму сусіді так обачно, розумно й поштиво, що завдав йому великої втіхи. А оскільки юнак цілісінький день думав про одне й те саме, то й розмова якось непомітно зайшла про чарівне, таємниче царство фей, і, зрештою, Саїд просто спитав чоловіка, чи вірить він, ніби феї можуть посилати добрих або лихих духів, які то захищають людину від напасті, то шкодять їй.

Чоловік задумливо похитав головою і, погладивши рукою бороду, промовив:

– Не можна твердити, що то все брехні, бо всякі пригоди трапляються на світі. Але мушу сказати, що сам я ніколи не зустрічав ні духів-карликів, ні духів-велетнів і не бачив жодної феї.

І чоловік почав розповідати Саїдові одну за одною такі дивовижні історії, що в юнака зовсім у голові замакітрилось, отож він ні про що, крім подій у свій день народження, не міг думати. І зміна погоди, і солодкі пахощі гіацинтів та троянд були, на його думку, неабиякою ознакою того, що він перебуває під опікою могутньої і доброї феї, і ту дудочку подаровано йому не для порожніх жартів, а для того, щоб він міг, потрапивши у велику біду, викликати її собі на допомогу. І знову Саїдові цілісіньку ніч верзлися замки, чарівні сопілки, і він сам ніби жив у справжньому царстві фей.

На жаль, уже на другий день Саїд переконався, які то нікчемні всі його мрії, що він їх снував і вдень і вночі.

Більшу частину дня караван ішов уперед доброю ходою. Саїд, опліч зі своїм старим приятелем, їхав трохи осторонь, і раптом далеко на обрії пустелі вони побачили якусь темну плямку. Що то була за плямка, ніхто до пуття не знав: одні казали – то купа піску, інші – хмарка, треті – що то, мабуть, зустрічний караван. Тільки літній чоловік, який чимало подорожував пустелею, промовив рішучим голосом, що треба приготуватися, бо то не що інше, як розбійницька банда арабів. Негайно всі чоловіки взялися за зброю і, поставивши жінок та крам усередину, приготувалися зустріти розбійницький напад. Темна пляма поволі посувалась уздовж рівнини й нагадувала своїми обрисами ключ журавлів, коли вони летять у далекі країни. Вершники все швидше й швидше наближались, і тільки-но здійнялися списи в руках чоловіків, як уже вся банда бурею налетіла і на караван, і розпочався бій.

Мандрівники билися дуже завзято, та розбійників було чотириста чоловік; оточивши караван з усіх боків, вони багатьох повбивали стрілами, а тоді кинулися в списи. В цю страшну мить Саїд, що безстрашно бився з ворогами в перших лавах, згадав про свою дудочку. Швиденько витягши її з-за пояса, він приклав до губ, дмухнув і… сумно відвів од уст, бо не почув жодного звука.

Спалахнувши гнівом на таке дурисвітство, Саїд вистрілив в одного араба, що вирізнявся поміж іншими гарною одежею, і влучив йому просто в груди. Араб захитався й упав з коня.

– Аллах! Що ви наробили, мій молодий друже! – промовив злякано літній чоловік, що був тут поруч. – Тепер ми загинули.

І це виявилося правдою. Тільки-но розбійники побачили, що з коня впав цей чоловік, як між ними зчинився пекельний ґвалт, і вони з такою люттю напали на караван, що скоро й ті кілька вцілілих людей були понівечені й побиті вщент. В одну мить Саїда оточило п’ять чи шість чоловік. Але він так добре орудував кинджалом, що ніхто з ворогів не наважувався наблизитись до нього. Тоді якийсь з арабів вийняв стрілу і вже хотів її пустити, аж інший розбійник затримав його. Поки Саїд готувався відбити цей напад, другий араб накинув йому на шию аркан. І вже хоч як силкувався юнак розірвати мотузок, усе було марно: зашморг затягувавсь дужче й дужче, і Саїд був полонений.

Зрештою весь караван опинився в руках розбійників: одних було вбито, інших узято в полон. Араби в тій банді були з двох племен. Тому всіх бранців і здобич вони поділили між собою і розійшлись – одні на південь, а інші на схід сонця.

Поруч з Саїдом їхало, четверо озброєних вершників; вони часто поглядали на юнака лихим оком і засипали його прокльонами. Очевидно, той чоловік, якого вбив Саїд, був значною людиною, можливо, навіть принцом. Через те, що рабство й неволя здавалися Саїдові гіршими за смерть, він радів, що накликав на себе лють усього загону, і спокійно готувався до загибелі в їхньому таборі. Озброєна сторожа дуже за ним пильнувала, і як тільки Саїд озирався, йому погрожували списами. Та коли в одного з його охоронців заноровився кінь, юнак швидко озирнувся назад і вглядів, собі на радість, того літнього чоловіка, з яким вони подружили в дорозі і якого він уже вважав убитим.

Згодом вони побачили вдалині дерева й намети, а як наблизились, то їм назустріч посунув цілий натовп дітей та жінок. Не встигли вони перемовитися кількома словами з розбійниками, як зчинився неймовірний галас і рев; усі люто поглядали на Саїда, погрожували йому кулаками й кляли останніми словами.

– Це той, – кричали вони, – що вбив нашого великого Альманзора, найзавзятішого з усіх наших воїнів! Смерть йому! Ми самі повикидаємо його м’ясо на їжу шакалам!

У Саїда шпурляли дрюччям, камінням і всім, що траплялося під руку, і робили це так настирливо й запекло, що самі розбійники мусили заступатися за юнака:

– Геть, ви, невігласки! Гетьте, ви, баби! – напали на юрму розбійники. – Він убив Альманзора в бою і прийме смерть не з рук жінки, а від меча хоробрих.

Так вони пройшли між наметами до невеликого майданчика й там зупинилися. Бранців, поскручуваних по двоє, вишикували в ряд, здобич занесли в намет. Саїда зв’язали окремо й самого привели у велику палатку. Там сидів старий, гарно вдягнутий чоловік; його поважне обличчя й гордовитий вираз в очах показували, що він – ватажок цієї зграї. Люди, які привели до нього Саїда, ввійшли в намет і стали перед ним, сумно схиливши голови.

– Жіноче голосіння підказує мені, що сталося, – промовив цей величавий чоловік і, окинувши оком розбійників, додав: – А ваші обличчя підтверджують, що Альманзор загинув.

– Альманзор загинув, – відповіли розбійники, – однак, Селіме, володарю пустелі, ось перед тобою той, хто вбив Альманзора, – суди його. Якої смерті він вартий? Чи пробити його стрілами; чи прогнати вулицею між списами; чи, може, ти схочеш, щоб його повісили чи прив’язали до коней і роздерли на шматки?

– Хто ти такий? – насупившись, спитав Селім бранця, який хоч і знав, що його чекає смерть, але стояв перед старим спокійний.

І відповідь його була коротка й чітка.

– Що ж, ти мого сина вбив, як злодій? Ти напав на нього ззаду і пустив йому в спину стрілу чи простромив списом?

– Ні, пане! – заявив Саїд. – Я його вбив спереду, в чистім полі, в бою; саме тоді, як він нападав на наші лави, убивши на моїх очах вісім моїх товаришів.

– Чи він правду каже? – спитав Селім тих, що привели бранця.

– Правду. Він убив Альманзора у відкритому бою, – підтвердив Саїдові слова один із сторожі.

– Отже, він зробив так, як зробили б ми самі, – промовив Селім, – коли б нам так довелося. Він боровся й убив свого ворога, що хотів позбавити його волі й життя. І тому… зараз же розв’яжіть його!

Розбійники здивовано поглянули на старого і неохоче виконали його наказ.

– Як же це так! Виходить, що вбивця твого сина, бравого Альманзора, не вмре? – спитав один з сторожі, кинувши лихий погляд на Саїда. – Краще б ми його самі послали на той світ!

– Він залишиться живий, – промовив Селім, – я беру йоги в свій намет як мою частку з усієї справедливо взятої здобичі. Він буде моїм слугою.

Саїд не знав, як дякувати старому. Араби покинули палатку дуже невдоволені й сердито бурмотіли щось собі під ніс. Коли ж вони, вийшовши, розповіли жінкам та малим, що сказав старий Селім, усі, хто приготувався бачити смерть Саїда, зчинили страшенний лемент і ґвалт, погрожуючи, що самі помстяться за смерть Альманзора на його вбивці, якщо рідний батько того не хоче зробити.

Всі інші бранці були поділені між членами цього племені: одних, багатших, збирались випустити за добрий викуп, інших одіслали пасти череду, а ще інших, що раніше коло них услуговувало по десятеро рабів, поставили до найбруднішої роботи тут, у самім селі. Не так жилося Саїдові. Чи то старого вразив бравий, лицарський вигляд юнака, чи допомогли таємні чари тієї доброї феї, а тільки Саїд сподобався Селімові й жив у його наметі скоріше як син, а не як слуга. Але незрозуміла приязнь старого пана до Саїда викликала в інших слуг та рабів ворожнечу до нього. На кожному кроці він помічав ворожі погляди, а коли проходив селом, то звідусюди чув лайку й прокльони; іноді повз Саїда пролітали стріли, що, безперечно, призначалися для нього і не влучили, як думав юнак, лише завдяки таємній силі дудочки, котру він і досі ще носив на грудях. Саїд часто розповідав Селімові про такі замахи на його життя. Старий даремно силкувався викрити таємничих злочинців, бо всі у селі були ніби в змові проти добре прийнятого Селімом чужинця. Тому одного дня Селім так сказав Саїду:

– Я сподівався, що ти будеш мені замість сина, якому вкоротила віку твоя рука. Ні я, ні ти в тому не винні, що так сталось, але всі наші люди ненавидять тебе. Навряд чи я зможу захистити тебе надалі, та й чи поможе тобі або мені, коли я покараю того, хто десь нищечком уб’є тебе? Тож як тільки мої люди, що оце виїхали по здобич, повернуться додому, я скажу, що твій батько прислав мені викуп, і відпущу тебе на волю, доручивши найвірнішим своїм воїнам провести тебе через пустелю.

– Чи можу я кому-небудь, крім тебе, довіритися, – зворушено спитав Саїд, – чи не вб’ють вони мене по дорозі?

– Вони дадуть мені клятву, а її ще ніхто з них не порушував, – відповів Селім дуже спокійно.

Через кілька днів люди повернулися в село, і Селім додержав своєї обіцянки. Він подарував юнакові зброю, коня й одежу, вибрав п’ятьох бувалих арабів у провідники Саїду, взяв з них страшну клятву, що не вб’ють юнака в дорозі, і з слізьми на очах відпустив його од себе.

Провідники не обзивались до Саїда ні словечком, заглибившись у свої чорні думки. Юнак бачив, як неохоче вони виконують доручену їм справу, й особливо зажурився, коли помітив, що двоє з провідників були в тій сутичці, де він убив Альманзора. Так минуло годин вісім, коли Саїд почув, як супутники його почали перешіптуватись, і помітив, що їхні обличчя ще більш спохмурніли. Він став прислухатися й почув, що вони гомонять між собою на такій мові, що її знають тільки в цьому племені й користуються тоді, коли треба обміркувати якусь таємну або небезпечну справу. Селім, сподіваючись залишити Саїда при собі назавжди, витратив не одну годину, щоб навчити юнака цієї мови. Але нічого веселого Саїд не почув.

– Ось те місце, – промовив один, – де ми напали на караван; тут загинув один з найзавзятіших і найсміливіших воїнів від руки якогось хлопчиська…

– Вітер розвіяв сліди його коня – додав другий чоловік, – та я їх ніколи не забуду.

– І, на глум нам, той, що вкоротив йому віку, житиме собі на здоров’я і буде вільним… Чи не чувано, щоб рідний батько не схотів помститися за смерть свого єдиного сина? Мабуть, Селім на старість вижив з розуму.

– Проте коли батько таке попускає, – промовив четвертий, – обов’язок друзів помститися за смерть їхнього товариша. На цьому самому місці ми й повинні з ним поквитатись. – Ми не можемо його вбивати, – втрутився п’ятий, – бо присяглися старому. Ми не можемо порушувати своєї клятви.

– Правда, – промовили всі, – ми присягли, і – вбивця дістане волю з рук своїх ворогів.

– Стривайте, – промовив перший, найсуворіший з них. – Старий Селім – розумний чоловік, але не такий уже розумний, як думають! Хіба ми присяглися довести цього хлопця до певного місця? Ні, ми дали клятву, що не позбавимо його життя. І ми дотримаємо слова, подаруємо йому життя. Зате нашу помсту доведуть до кінця палюче проміння сонця і гострі зуби голодних шакалів. Отут, на цьому місці, ми зв’яжемо його й покинемо напризволяще.

Не встиг розбійник докінчити своєї думки, як Саїд кинувся з конем убік, добре пришпорив його й птахом полетів по рівнині. П’ятеро провідників –остовпіли й почали оточувати його справа і зліва. Вміючи їздити серед пісків пустелі значно краще, ніж Саїд, двоє з них дуже швидко обігнали втікача і перейняли його спереду; коли ж він повернув коня вбік – там його перестріли двоє інших, а позаду насідав п’ятий. Присяга не дозволяла їм убити Саїда, і так само, як і того разу, один з розбійників заарканив його, стяг з коня, і всі накинулись на бідолаху, немилосердно відлупцювали його, скрутили руки й ноги мотузками й покинули серед пустелі на розпеченому піску.

Саїд благав їх зглянутись на нього, обіцяв великий викуп, але ті зі сміхом скочили на коней і подалися геть. Кілька хвилин Саїд ще чув легкий тупіт, а потім усе вщухло. Юнак думав про свого батька, про його розпач, коли син не повернеться; думав про свою недолю, що доведеться йому молодим умирати, бо Саїд був певний, що тут, на розпеченому, мов жар, піску, він помре в страшних муках від голоду й спраги або його розірвуть на шматки шакали. Сонце тим часом піднімалося все вгору та вгору і безжально пекло йому чоло; з великим зусиллям Саїд перевернувся обличчям донизу, та це мало допомогло. Тільки й того, що з одежі випала його таємнича дудочка. Саїд довго вовтузився, – поки йому пощастило вхопити ту дудочку губами, і він подув у неї з останньої сили. Але й тепер, у цю страшну мить, подарунок феї не став йому в пригоді. Повний відчаю, Саїд схилив голову вниз, а палюче сонце не забарилось одібрати в нього пам’ять. Ще трохи – і хлопець лежав непритомний.

Минуло багато часу, перш ніж прокинувся Саїд, почувши, як хтось доторкнувся до його плеча; юнак несамовито закричав, бо подумав, що то підкрався шакал, щоб розірвати свою здобич. Та його взяли за ноги, і це були не пазури дикого звіра, а руки людини, яка обережно поралась коло нього і розмовляла з двома чи трьома іншими.

– Він живий, – шепотіла людина, – але вважає нас за ворогів.

Згодом Саїд розплющив очі й побачив, що над ним схилився якийсь маленький, гладкий чоловічок з невеличкими оченятами і довгою бородою. Він привітно заговорив до Саїда, допоміг йому підвестись, подав їжу й питво й розповів, поки той підкріплявся, що він купець з Багдада на ймення Калум-Бек і торгує дорогими шалями та тонкими покривалами для жінок. Він повертається з торгової подорожі й натрапив на нього, напівмертвого, покинутого тут серед пісків. Його розкішна одежа та блискуче коштовне каміння на кинджалі привернули увагу Калум-Бека, він ужив усіх заходів, щоб повернути юнакові життя, і тепер це, хвалити Бога, вдалося. Саїд щиро дякував за порятунок, бо добре бачив, що коли б не нагодилися ці люди, він помер би жалюгідною смертю. Оскільки в нього не було за що їхати далі самому, а йти пішки через пустелю не було ніякого бажання, він щиро подякував за місце на верблюді, навантаженому купцевим крамом, і вирішив їхати в Багдад: може, там йому пощастить знайти товариство, що вирушатиме до Бальзори, і тоді він приєднається до нього.

Дорогою купець багато розповідав своєму новому знайомому про славного повелителя правовірних – Гаруна аль-Рашида. Він розказував про любов каліфа до справедливості, про його тонкий розум, про те, як він просто й мудро розплутує найскладніші судові справи.

– Наш каліф, володар над усіма правовірними, – розповідав купець, – дивовижний чоловік. Коли ви думаєте, що він спить, як і всі звичайні люди, то ви дуже помиляєтесь: тільки вдосвіта подрімає дві-три години – та й усе! Я це добре знаю, бо Мессур, його перший камердинер, – мій двоюрідний брат. То дарма, що він, коли йдеться про таємниці каліфа, мовчить, мов могила, зате він залюбки приймає своїх родичів у себе і коли бачить, що чоловіка аж розпирає від цікавості, то на що-небудь і натякне. Замість того, щоб спати, як і всі люди, каліф шастає по вулицях Багдада, і рідко буває такий тиждень, щоб з ним не трапилась яка-небудь пригода. Та ви ж, мабуть, знаєте, хоч би і з тієї історії про горщик з маслинами, що то щира правда, як слово пророка. Він ніколи не виїздить, мов на параді, верхи в царському одязі, оточений почтом з сотнею смолоскипників; він би це міг зробити, якби хотів, але ж ні, – він одягається то простим купцем, то капітаном корабля, то солдатом, то суддею і ходить скрізь, розглядаючи, чи все гаразд, чи все в належному порядку.

Отож і склалося так, що ніде в цілому світі не бувають люди такі чемні до кожного дурня, як у нас у Багдаді. Бо можна так легко зустрітися з каліфом, як і з задрипаним арабом з пустелі, а лози вистачить, щоб відлупцювати хоча б усіх жителів Багдада і його околиць.

Так розповідав купець, і Саїд, хоч як йому хотілося швидше побачити свого батька, радів, що їде в Багдад і погляне на славного каліфа Гаруна аль-Рашида.

Через десять днів вони прибули в Багдад. Саїд дивувався і захоплювався розкішшю цього міста, бо саме тоді воно було на вершині своєї слави. Купець запросив його до себе додому, і Саїд охоче пішов з ним. Тільки тепер, повештавшись між людьми, юнак уперше збагнув, що, крім повітря, води з річки Тигру та нічлігу на східцях мечеті, тут нічого дарма людина не дістане.

На другий день після приїзду, коли Саїд одягся й причепурився, сподіваючись, що в розкішному військовому одязі він матиме чудовий вигляд і привабить до себе не одне людське око в Багдаді, у кімнату ввійшов купець. Він подивився на вродливого юнака, лукаво засміявся і, погладивши бороду, промовив:

– Усе це справді гарно, юний паничу! Але що ви робитимете далі? Ви, як мені здається, великий мрійник і зовсім не думаєте про завтрашній день. Чи у вас надто багато грошей, щоб жити так, як це личить вашому одягові?

– Вельмишановний пане Калум-Бек! – промовив Саїд, присоромлений і почервонілий. – Правда, грошей у мене немає, та я сподіваюся, що ви мені дещо позичите, аби я міг повернутися додому. Мій батько, безперечно, все вам віддасть з подякою.

– Твій батько, хлопче? – перепитав купець, заходячись від реготу. – Мабуть, сонце висушило тобі мозок. Чи не думаєш ти, ніби я повірив усім твоїм брехням, що ти мені наплів у дорозі? Невже ж я повірив, що твій батько багата людина й живе в Бальзорі, а ти в нього єдиний син, і на тебе в дорозі напали араби, і ти жив у них в селі і так далі. Ще й тоді мене дратували твої безглузді брехні й нахабство. Я ж добре знаю, що всі багаті люди в Бальзорі – купці; з усіма ними мені доводилося торгувати, і коли б справді там був якийсь Бенезар, то я б про нього почув навіть тоді, коли б весь його достаток не перевищував шести тисяч червінців. Або ти брешеш, що з Бальзори, або твій батько такий голодранець, що його синові-приблуді я не позичу ламаного гроша. А та пригода в пустелі? Де чувано, щоб після того, як мудрий каліф Гарун аль-Рашид зробив цілком безпечним увесь торговий шлях через пустелю, там напали розбійники, знищили цілий караван, а людей захопили в полон. Та про це всі говорили б, а тим часом за всю мою подорож і навіть тут, у Багдаді, де збирається народ з усього світу, ніхто про це нічогісінько не згадує. Це друга твоя брехня, безсоромний юначе!

Саїд, білий як стіна від гніву й досади, кілька разів поривався перепинити просторікування недоброго череваня, але той кричав дужче від нього і, наче млин крилами, махав руками.

– А третя твоя брехня, нахабо й пустомолоте, це історія про Селімів табір. Ім’я Селіма кожен добре знає, коли хоч раз йому доводилося бачити араба, і знаємо його ми, як найлютішого й найжорстокішого розбійника, а ти плещеш таке, що купи не тримається! Та якби ти вбив його сина, то він би тебе тієї ж хвилини стер на порох; а ти знахабнів до такої міри, що верзеш неймовірне: ніби Селім сам обороняв тебе від свого племені, забрав до свого намету й відпустив без викупу, замість повісити на першій гілляці. Отак би зробив той Селім, що вішає подорожніх тільки заради того, аби побачити, яка в них буде пика, коли вони висітимуть! Ну й безглуздий з тебе брехун!

– Я повторюватиму одне, – промовив юнак, – те, що я казав, щира правда, присягаюся своєю душею і бородою пророка!

– Що? Ти присягаєшся своєю душею? – несамовито заверещав купець. – Своєю чорною, брехливою душею? Та хто ж тобі повірить? І ще бородою пророка! А в самого нема ніякої бороди! Хто ж тобі повірить?

– Правда, в мене нема свідків, – провадив далі Саїд, – та хіба не ви самі знайшли мене в пустелі зв’язаного й непритомного?

– То нічого не значить, – відповів купець, – ти був одягнутий як справжній розбійник, і дуже легко могло статися так, що ти наскочив на сильнішого від себе, і він, подужавши, зв’язав тебе.

– Хотів би я бачити, як зв’язав би мене один або й два разом, – заперечив Саїд, – коли б не накинули мені на шию аркан! Ви з вашим базаром не дуже тямите в тому, що може зробити чоловік, коли він добре володіє зброєю. Та не в тому річ: ви мене врятували од неминучої смерті, і я вам за те щиро дякую. Що ж ви хочете тепер зі мною зробити? Якщо ви мені не допоможете, я змушений буду старцювати. Але я не простягну руку по милостиню до собі рівних: я піду до самого каліфа.

– Овва! – промовив насмішкувато купець. – Прямо ні до кого іншого ви не хочете звертатись, а тільки до найславнішого каліфа? Це я називаю – старцювати по-благородному! Ай-ай-ай! А згадайте, любий паничу, що стежка до каліфа проходить повз мого брата Мессура і що досить мені закинути йому одне слово, як головний євнух каліфа вже пильнуватиме за вами, знаючи, який з вас майстер вигадувати нісенітниці. Та мені шкода твого молодого віку, Саїде! Ти ще можеш виправитися, з тебе ще будуть люди. Я хочу взяти тебе до своєї крамниці на базарі. Ти прослужиш цілий рік, а потім, як не захочеш більше залишатись, то я тобі виплачу до мідяка твій заробіток, і підеш куди тобі закортить: чи в Алепо, чи в Медину, чи в Стамбул, чи в Бальзору… хоч до невірних! Можеш поміркувати до обіду. Якщо ти згодний, то добре, а ні – я тобі полічу якнайшвидше, що ти повинен мені заплатити: я ж тебе годував і доглядав у дорозі, ти їхав на моєму верблюді. Ти заплатиш мені одягом і всім, що в тебе є, а тоді йди собі жебраком хоч до каліфа, хоч до муфтія, хоч на східці мечеті, хоч на базар – мені байдуже.

По цій мові злий чоловік покинув нещасливого юнака самого. Саїд з великою зневагою подивився йому вслід. Він увесь кипів, обурюючись віроломством цього чоловіка, що тільки для того й урятував його і в свою господу заманив, аби хлопець опинився в його пазурах. Він роздивився, чи не можна часом утекти, та де там: вікна були заґратовані, а двері замкнені. Зрештою, обміркувавши справу з усіх боків, Саїд вирішив прийняти попервах службу в крамниці Калум-Бека. Іншого виходу в нього не було, бо коли б він і втік, то без грошей навряд чи добрався б до Бальзори. А собі Саїд надумав при першій же нагоді побачити самого каліфа й прохати в нього захисту.

Другого дня Калум-Бек привів свого нового слугу до себе в крамницю. Він показав Саїдові всі шалі, покривала й інший крам, яким торгував, і розказав, у чому полягають його обов’язки. Треба було, щоб Саїд, одягнутий як прикажчик, а зовсім не як військовий, ставав на порозі крамниці і, взявши в одну руку шаль, а в другу – чудову чадру, вигукував їх ціни й закликав у крамницю чоловіків та жінок, що проходитимуть мимо. Тепер Саїдові було цілком ясно, чого саме Калум-Бек втяг його в цю справу. Адже купець був невеличкий, дуже непоказний дідок, і коли стояв на порозі й закликав народ, то сусід або хто з перехожих іноді візьме та й охрестить його таким словом, що старому не до сміху; хлопці дразнили його, а жінки називали опудалом. Зовсім інша річ з Саїдом: усім було приємно дивитися на стрункого юнака, який з гідністю закликав покупців і гарно та люб’язно показував крам.

Коли Калум-Бек переконався, що відтоді, як Саїд став на порозі його крамниці, число його покупців збільшилося, він зробився приязнішим до юнака, став його краще годувати і заявив про свій намір якомога чепурніше одягати його. Та Саїд не дуже радів з такого піклування хазяїна і цілісінький день тільки й думав про те, як би повернутись додому, до батьківської оселі.

Одного дня, коли у крамниці було куплено дуже багато і всі хлопці, що розносили пакунки по оселях, були розіслані хто куди, прийшла якась пані, швидко вибрала й купила, що їй треба, і попрохала негайно когось послати з її пакунком за окрему винагороду.

– Через півгодини я вам усе пришлю, – сказав їй Калум-Бек, – а до того часу вам доведеться почекати або взяти стороннього носія.

– Ви – купець і радите, щоб ваші покупці наймали сторонніх людей для вашого краму? – промовила пані. – Такий парубійко скористається з метушні та й утече з моїм пакунком! А до кого мені тоді звертатись? Ні, пане купець, це ваш обов’язок; за базарним звичаєм, ви повинні доставити мій пакунок додому, і тільки од вас я того вимагатиму.

– Та почекайте тільки півгодини, люба пані, – благав купець, тремтячи з переляку, – всі мої хлопці розіслані…

– І що це за злиденна крамниця, в якій немає: жодного зайвого носія! – провадила своє сердита пані. – Онде ж стоїть ледар! Ану, йди лишень сюди, візьми оцей пакунок і неси за мною…

– Не можна, не можна! – репетував Калум-Бек.- Це ж моя вивіска, мій закликальник, мій магніт! Він не може і на крок вийти за поріг!

– Он як! – промовила стара пані й мовчки ткнула свій пакунок під руку Саїдові. – Поганий купець і поганий крам, якщо вони самі себе не покажуть, а потребують ще якогось лоботряса за вивіску. Марш, хлопче! Ти сьогодні заробиш на чай.

– Ну, то біжи вже, нехай їй грець! – промурмотів Калум-Бек до свого магніту. – Тільки гляди ж мені, не барися. Ця стара відьма, якщо я ще поговорю з нею, наробить мені ґвалту на весь базар!

Саїд пішов за жінкою. Вона швидко йшла легкою ходою, що зовсім не пасувало до її вже немолодого віку. Нарешті жінка зупинилася перед гарним, розкішним будинком, постукала і, коли двері розчинилися, майнула вгору по мармурових сходах, поманивши пальцем Саїда за собою. Вони прийшли у великий зал, обставлений чудовими меблями й усілякими прикрасами, яких Саїдові ще ніколи не доводилося бачити.

Там знеможена стара жінка сіла відпочити на подушку і, кивнувши юнакові, щоб поклав пакунок, простягла йому невеличку срібну монету й звеліла йти.

Він уже був на порозі, коли хтось дзвінким, приємним голосом гукнув: «Саїде!» Здивований, що його знають, він озирнувся. На подушці замість старої жінки сиділа дивна красуня, а навкруг неї товпились раби та служниці. Саїд, занімівши від подиву, склав навхрест руки на грудях і низенько вклонився.

– Повір, мій любий юначе, – озвалася до нього красуня, – мені дуже шкода, що лихо загнало тебе в Багдад. Та нічого не вдієш: це єдине місце, де ти зустрінеш свою долю, коли вже покинув батьківську оселю до двадцяти років. Ти зберіг свою дудочку?

– Так, так, вона при мені, – радісно відповів юнак, витягаючи золотий ланцюжок, – а ви, мабуть, та сама добра фея, що колись, у день мого народження, дала мені цей дарунок?

– Я була колись подругою твоєї матері, – сказала фея, – і тепер допомагатиму тобі, доки ти будеш порядною людиною. Ах! Який легковажний твій батько! Чому він не послухався моєї поради! Доведеться тобі зазнати ще багато лиха!

– Що ж робити, коли так судилося! – зауважив Саїд. – А тепер, дорога феє, накажіть сильному північно-східному вітру запрягтись у вашу надхмарну колісницю, посадіть мене в неї і за кілька хвилин одвезіть у Бальзору до батька. Там я терпляче чекатиму півроку, поки мені виповниться двадцять літ.

Фея осміхнулася.

– Ти добре розумієш, як треба з нами розмовляти, мій бідний Саїде, – відповіла вона. – Тільки цього не можна зробити. Поки ти на чужині, я не можу тобі допомагати чарами. Не можу навіть визволити тебе з лабет недоріки Калум-Бека, бо йому допомагає могутня, ворожа тобі фея.

– То виходить, я маю не тільки добру фею, – спитав Саїд, – а ще й лиху? Здається, я вже відчув на собі її вплив. Але ви можете допомогти мені доброю порадою. Як на вашу думку, чи не піти мені до каліфа й попрохати у нього захисту? Він дуже мудра людина й захистить мене від Калум-Бека.

– Так, це правда, Гарун дуже мудрий, – підтвердила фея, – але, на жаль, він тільки людина. Він довіряє своєму головному євнухові Мессуру, мов самому собі, і має на те підстави, бої добре випробували Мессура і не раз бачив його щирість. А Мессур, у свою чергу, вірить твоєму хазяїнові Калум-Бекові, як самому собі, і це погано, бо Калум-Бек лиха людина, хоч і родич Мессура. Калум-Бек до того ж дуже лукавий: щойно повернувся в Багдад, як уже встиг наплести байок про тебе своєму двоюрідному братові, євнуху каліфа. Той і сам повірив та ще й каліфові розказав. Отже, коли ти прийдеш до палацу Гаруна тебе там погано зустрінуть. Та в тебе є інший шлях доступитися до нього, і вже визначено по зорях, що ти здобудеш його приязнь та милість.

– Найбільше мене засмучує те, – промовив, Саїд з жалем, – що я мушу й надалі залишатися прикажчиком у крамниці Калум-Бека. Але може, ви, вельмишановна феє, зробите мені таку ласку. Я змалку навчений військового мистецтва, і для мене нема більшої втіхи, як військова гра, де змагаються в метанні списа, стрільбі з лука та битві тупими шаблями. Тутешня знатна молодь влаштовує щотижня такі розваги. Але доступитися туди може тільки вільна, гарно вдягнена людина, тобто нікого з базару туди не впустять. Чи не помогли б ви мені діставати раз на тиждень коня, одежу та зброю й зробити так, щоб мене ніхто не впізнав…

– Оце бажання цілком гідне молодого благородного юнака, – промовила фея. – Батько твоєї матері був найхоробрішою людиною в Персії, і, очевидно, ти успадкував його бойовий дух. Запам’ятай цей будинок. Щотижня ти знаходитимеш тут коня, двох вершників-зброєносців, гарну зброю й одежу, а також воду для умивання, яка так змінить твоє обличчя, що й рідний батько не впізнає! А тепер, Саїде, бувай здоровий! Будь обережний, мудрий і щирий. Через шість місяців твоя дудочка вже озветься, і вухо Зулійми прислухатиметься до неї.

Юнак з благоговінням та вдячністю попрощався зі своєю дивною заступницею, добре запам’ятав будинок та вулицю, де бачив фею, і пішов на базар.

Саїд повернувся якраз вчасно: треба було рятувати свого пана-господаря Калум-Бека. Біля крамниці тиснулись люди: хлопчаки витанцьовували перед Калум-Беком навприсядки й глумилися зі старого опудала, а дорослі, дивлячись на те, і собі реготали. А сам старий, розпалений гнівом, стояв перед своєю крамницею геть спантеличений, тримаючи в одній руці шаль, а в іншій покривало. Ця кумедна сцена була наслідком пригоди, що скоїлася після того, як пішов Саїд. Калум-Бек, щоб не гаяти часу, став замість свого вродливого прикажчика й почав закликати до себе покупців, але ніхто не хотів купувати у старого гидкого дідка. Тут нагодилися два чоловіки, що збиралися купити подарунки своїм жінкам. Вони вже двічі пройшли вздовж базару туди й назад, очевидно, чогось шукаючи, і тепер, роздивляючись на всі боки, наближались до крамниці Калум-Бека.

Калум-Бек пас їх очима і став закликати:

– Сюди, сюди, панове! Чого ви шукаєте? Може, чудові шалі, гарні покривала?

– Добрий дідусю, – озвався один, – може, твій крам і справді гарний, та наші жінки дуже чудні: в нашому місті стало звичаєм купувати шалі тільки там, де торгує вродливий прикажчик Саїд. Ми вже блукаємо більш як півгодини, але ніяк не можемо його розшукати. Може, ти нам скажеш, де його можна знайти, то вже іншим разом ми що-небудь і в тебе купимо.

– Слава Аллаху! – скрикнув Калум-Бек і приязно вишкірив зуби. – Сам пророк привів вас до тих дверей, що треба. Ви хочете купити чадру тільки у вродливого прикажчика? То заходьте сюди, це його крамниця.

Один з чоловіків посміявся з малої й непоказної постаті Калум-Бека і його запевнень, ніби він і є вродливий прикажчик; другому ж здалося, що Калум-Бек навмисне глузує з них, і щоб не залишитися в боргу, він добре вилаяв старого. Калум-Бек ледве з шкури не вискочив, він закликав у свідки своїх сусідів, що це саме його крамниця називається «крамницею з вродливим прикажчиком», та сусіди, які заздрили його успіхам у торгівлі, удавали, що їм нічого невідомо. Тоді обидва покупці серйозно взялися за старого брехуна, почали ганьбити Калум-Бека, і у них дійшло до бійки. Калум-Бек захищався не так кулаками, як вереском та лайкою, і на цей ґвалт збігся народ; півміста знало Калум-Бека як надзвичайного скнару, і всі раділи, що старому випав добрий прочухан. Уже один з чоловіків учепився Калум-Беку в бороду, як тут хтось ухопив нападника за руку і одним стусаном так брязнув об землю, що з голови в нього скотився тюрбан, а черевики одлетіли далеко вбік.

Люди, яким безперечно сподобалося б, коли б хто добре відлупцював Калум-Бека, почали нарікати на захисника, а товариш збитого з ніг обернувся, щоб глянути, хто ж одважився напасти на його приятеля; та коли він побачив перед собою високого, дужого юнака, з блискучими очима й рішучим обличчям, то не посмів його зачіпати. Калум-Беку, якому порятунок здався несподіваним чудом, вирячив очі на Саїда й крикнув:

– Ну, чого ж вам ще треба? Ось, панове, сам Саїд, вродливий прикажчик.

Люди довкола зареготали, бо знали, що Калум-Бек даремно терпів кривду; збитий з ніг чоловік підвівся, присоромлений, і пошкутильгав з товаришем далі, так і не купивши ні шалі, ні чадри.

– О, ти зірка базарних слуг, корона торгівлі! – вигукнув Калум-Бек до Саїда, вводячи його до крамниці. – Оце я називаю прийти вчасно, влучити в саме око! Не простягнись він долі, так ніби зроду на ногах не стояв, я б… Уже б мені не треба було більше ходити до цирульника розчісувати й мастити бороду, коли б ти забарився хоч на дві хвилини. Чим же я тобі віддячу, Саїде?

Рукою і серцем Саїда керувало почуття жалю до хазяїна, яке раптово охопило його; тепер, охоловши, він уже каявся, що врятував злу личину від доброго прочухана. Десяток волосин, вирваних з бороди Калум-Бека, думав Саїд, зробив би його днів на десять лагіднішим; проте Саїд вирішив скористатися з нагоди і попрохав у хазяїна, як милості, дозволу мати щотижня один вечір вільний, щоб піти на прогулянку чи куди він захоче. Калум погодився, бо добре знав, що його підневільний слуга досить розумний і не втече без грошей і гарного одягу.

Скоро Саїд досяг того, чого прагнув. У найближчу середу, в день, коли молодь знатного багдадського панства збиралася на площі для військових вправ, Саїд сказав Калум-Бекові, що хоче цей вечір використати для себе; діставши дозвіл, він одразу ж пішов до того будинку, де жила фея, і постукав у двері, які негайно відчинилися.

Слуги, очевидно, були попереджені про його прихід, бо, нічого не питаючи, провели Саїда по східцях угору в гарно прибрану кімнату; там йому налили води, яка повинна була зробити обличчя юнака невпізнанним. Ополоснувши його, Саїд подивився в металеве дзеркало і сам себе не впізнав: він став дуже смаглявий, з гарною, як смола, чорною бородою і здавався років на десять старшим, ніж був насправді.

Потім Саїда повели в другу кімнату, де він знайшов вбрання, таке гарне та розкішне, що його не посоромився б одягнути сам каліф у той день, коли йому треба приймати парад своєї армії. Крім тюрбана з найтоншої тканини, з діамантовою пряжкою і довгим пером чаплі, та одягу з важкого червоного шовку, розмальованого срібними квіточками, Саїд знайшов ще срібний кільчастий панцир, так мистецьки зроблений, що він відповідав кожному руху тіла, і водночас такий міцний, що ані спис, ані шаблюка не могли його пробити. Доповнював військове вбрання справжній дамаський кинджал в розкішно оздоблених піхвах і з такою рукояткою, що, на думку Саїда, коштовному камінню, яке її прикрашало, не можна було скласти ціни. Коли він, перевдягшись і причепурившись, виходив уже за поріг, один слуга передав йому шовкову хустку і сказав, що її посилає господиня будинку; якщо він утре цією хусткою обличчя, то темно-смаглявий колір і чорна борода відразу зникнуть.

У дворі стояло троє баских коней. На найкращого сів Саїд, на двох інших – слуги, і всі весело поскакали до тієї площі, де мали бути військові змагання. Своєю розкішною зброєю і чудовим одягом Саїд вабив очі кожного, хто зустрічався дорогою, а коли опинився перед глядачами, усі здивовано зашепотіли. Тут зібралися найблискучіші, найсміливіші і найблагородніші юнаки; видно було навіть, як басували коні й поблискували списи братів самого каліфа. Коли Саїд виїхав на середину площі й виявилося, що його ніхто не знає, до нього наблизився син великого візира в супроводі кількох своїх товаришів і, шанобливо привітавши, запросив його взяти участь у грі й спитав, хто він такий і звідки родом. Саїд назвав себе Альманзором з Каїра, сказав, що він подорожує і, наслухавшись про завзятих благородних юнаків Багдада, вирішив скористатися з нагоди подивитися на них і познайомитися з ними. Юнацтву сподобався Саїд- Альманзор і своїм поводженням, і лицарським виглядом. Йому дозволили взяти списа й вибрати, на чиєму боці він виступатиме, бо все товариство розділилось на дві групи, щоб поодинці і гуртами поборотися один з одним.

Вже сама зовнішність Саїда привертала увагу до нього, але тим більше всі здивувалися, коли побачили його надзвичайну вправність і спритність у військовій боротьбі. Його кінь літав швидше від птаха, а шабля, мов блискавка, шугала й наздоганяла супротивників. Він так далеко й влучно кидав свого списа в призначене місце, що і здавалося, то була стріла, пущена з найтугішого лука. Саїд легко подолав найзавзятіших лицарів з ворожої групи, і коли гра скінчилася, то всі одностайно визнали його переможцем, а один з братів каліфа та син великого візира, що не мали сутички з Саїдом, бо обидва належали до однієї з ним групи, попросили його позмагатися з ними, і Алі, брата каліфа, Саїд подужав, а син великого візира так завзято відбивав напади, що вони після довгої боротьби погодились на тому, що закінчать її наступного разу.

На другий день після змагань у цілому Багдаді всі тільки й говорили що про вродливого й хороброго чужинця; всі, хто його бачив, а особливо ті, кого він переміг, були зачаровані його лицарським поводженням, і навіть у крамниці. Калум-Бека перед самим Саїдом заходила мова про славного Альманзора; усі шкодували, що ніхто не знає, де живе цей бравий лицар. Наступного тижня Саїд знайшов у будинку феї ще кращий одяг і ще багатше спорядження. Цього разу на площі зібралася половина Багдада, навіть каліф дивився зі свого балкона й теж дивувався чужинцеві Альманзору, а після закінчення змагань повісив на шию Саїдові велику медаль на золотому ланцюжку, як ознаку свого задоволення його лицарською відвагою. Ця друга, ще блискучіша перемога Саїда викликала великі заздрощі серед багдадського юнацтва. «Якийсь чужинець, – казали вони, – прибуває в Багдад, щоб одібрати у нас славу, честь і перемогу! А потім в інших містах нахвалятиметься, що між цвітом багдадського юнацтва не знайшлося нікого, хто б міг з ним зрівнятися!» Так вони поговорили між собою і вирішили на найближчому змаганні немовби випадково напасти на нього вп’ятьох або й ушістьох.

Гостре око Саїда помітило ці ознаки неприязні; він бачив, як юнаки сходилися по закутках і перешіптувались між собою, поглядаючи на нього лихим оком; він відчував, що, крім каліфового брата та сина великого візира, йому ніхто тут не симпатизує, та навіть і вони своїми розпитуваннями, – де його можна знайти, які у нього тут справи, чи йому в Багдаді до вподоби, – неабияк докучали йому.

За дивним збігом обставин, з усіх молодих людей, що люто поглядали на Саїда-Альманзора, найворожіше ставився до нього той чоловік, якого Саїд недавно збив з ніг у крамниці Калум-Бека, коли той хотів учепитися в бороду купця. Цей чоловік дуже пильно й заздрісно придивлявся до обличчя Саїда; хоча Саїд кілька разів переміг його, але це не було достатньою причиною для такого запеклого ворогування, і Саїд уже боявся, чи не впізнав він у ньому по зросту або голосу Калум-Бекового прикажчика: від глуму й помсти цих людей нікуди було б дітись. Однак напад, на який наважилися заздрі вороги, несподівано був відбитий – і завдяки передбачливості та завзяттю самого Саїда, і завдяки дружбі, яку відчули до нього брат каліфа та син великого візира. Як тільки ці двоє побачили, що не менше шести чоловік оточили Альманзора і хочуть стягти його з коня додолу або хоч обеззброїти, вони зараз же кинулися туди, розштовхали весь натовп і навіть пригрозили, що виженуть зі змагань тих, хто здатний на таку зраду.

Більше чотирьох місяців Саїд дивував увесь Багдад своїм завзяттям. Одного вечора, повертаючись додому, він почув чиїсь голоси, що здались йому ніби знайомими. Поперед нього йшли чотири чоловіки і про щось радились. Коли Саїд нищечком наблизився до них і почав прислухатися, то почув, що вони розмовляють між собою мовою Селімового племені з пустелі, і здогадався, що вони вирішили пограбувати когось. Першим його наміром було дати ходу від цієї компанії, але потім він зміркував, що, може, йому пощастить перепинити яке лихе діло, і він наблизивсь до них, щоб підслухати їхню розмову.

– Той, що стояв коло воріт, сказав прямо: перша вулиця праворуч від базару, – говорив один з них. – Там він проходитиме сьогодні вночі з великим візиром.

– Добре, – озвався другий, – великого візира я не боюся – він старий, і з нього такий собі лицар, інша справа каліф: він чудово володіє шаблею, та й не повірю, що за ним слідом не йде десять або дванадцять охоронців.

– Ані душі! – встряв у розмову третій. – Усі, хто його бачив і впізнавав уночі, кажуть, що він ходить тільки з візиром або з головним євнухом. Цієї ночі він буде наш. Тільки глядіть! Щоб і пальцем не торкнули його.

– Мені здається, що найкраще, – знову почав перший, – заарканити його за шию. Вбивати не будемо, бо за труп у викуп нам дадуть або мідяки, або й зовсім нічого.

– Отже, за годину перед північчю! – промовили всі разом і розійшлись у різні боки.

Саїд неабияк перелякався, почувши про цей напад. Спершу він хотів негайно бігти до палацу й попередити каліфа про небезпеку. Та коли юнак минув уже кілька вулиць, йому згадалися слова феї про те, якої поганої думки каліф про нього: безперечно, там тільки поглузують з його звістки або вважатимуть це за хитрий спосіб підлеститись до самого багдадського володаря, тоді він сповільнив ходу і вирішив за краще покластися на свій меч і власними руками врятувати каліфа з пазурів розбійницької банди.

Саїд не пішов додому, до Калум-Бека, а сів на східцях мечеті й чекав, коли зовсім смеркне. Як настала ніч, він пішов базаром до тієї вулиці, про яку говорили розбійники, й заховався за виступом якогось будинку. Там він просидів мало не годину, коли раптом почув, що двоє чоловіків повагом ідуть уздовж вулиці; спочатку він думав, що то каліф зі своїм великим візиром, та ось один заплескав у долоні, й до них зараз же тихенько підбігли з базару ще двоє. Вони пошепотілись, а потім розділилися: троє заховались поблизу Саїда, а четвертий почав ходити туди й сюди вулицею. Ніч була дуже темна й тиха, і Саїдові треба було покладатися на свій тонкий слух.

Минуло ще півгодини, коли почулось, як хтось іде до базару. Розбійник теж почув ту ходу й прослизнув повз Саїда в напрямку базару. Хода наближалась; уже можна було бачити кілька темних постатей. Тоді розбійник заплескав у долоні, і всі троє вискочили зі сховища й побігли вперед. Очевидно, в тих, на кого нападали розбійники, була при собі зброя, бо почувся брязкіт шабель. Саїд витяг свій дамаський кинджал і з криком: «Смерть ворогам великого Гаруна-аль-Рашида!» – кинувсь на підмогу. Першим ударом він одразу поклав одного й напав на тих двох, що замірялись обеззброїти чоловіка, на шию якого вже накинули аркан. Саїд блискавично змахнув кинджалом, щоб перерубати мотузок, і при цьому так ударив розбійника по руці, що одітнув її разом з мотузком. Розбійник із страшним криком поваливсь на землю. Тим часом чоловік, на якого було накинуто аркан, відчувши себе вільним, витяг свого кинджала й устромив його збоку в груди третьому розбійникові. Як побачив це останній розбійник, то покинув свою шаблю й щодуху кинувся навтьоки. Саїду не довелося довго чекати, щоб дізнатися, кого він врятував: вищий із подорожніх підійшов до нього й промовив:

– Обидві пригоди однаково дивні – і намір вбити мене чи полонити, і несподівана допомога та порятунок. Як ти взнав, хто я такий? Чи ти знав про намір цих людей напасти на мене?

– Повелителю правовірних! – відповів Саїд. – Я не сумніваюся, що це ви; вчора смерком я йшов вулицею Ель-Малек позаду кількох чоловіків, що розмовляли чужою мовою, яку я колись мав нагоду вивчати. Вони домовлялись про те, щоб вас полонити, а шановного візира вбити. Оскільки було вже пізно вас попереджати, я надумав заховатися там, де вони вас підстерігатимуть, і при потребі прийти вам на допомогу.

– Дякую тобі, – промовив Гарун-аль-Рашид, –я думаю, що тут нам нічого залишатися. Візьми оцей перстень і приходь завтра з ним до мого палацу. Там ми з тобою докладно поговоримо про все і вирішимо, чим найкраще тебе нагородити. Ходімо, пане візире, не слід тут зоставатися – вони можуть повернутись.

Сказавши ці слова, каліф надів юнакові на палець свій перстень і взяв великого візира за руку, щоб іти далі; але той попрохав зачекати і, повернувшись до здивованого Саїда, простяг йому великий гаманець з грішми. – Юначе, – промовив візир, – візьми цей гаманець, бо мій ласкавий пан каліф може тебе зробити ким завгодно, навіть моїм заступником, і я вважаю за краще зробити це сьогодні, ніж завтра. Та не думай, що я відкупляюсь від подяки: як тільки тобі що треба буде, приходь просто до мене, і я зроблю, що в моїй силі.

Сп’янілий від щастя, Саїд пішов швиденько додому. Калум-Бек зустрів його дуже неприязно; спочатку він сердився, чому так довго немає Саїда, а далі занепокоївся, чи не втратив він чудової вивіски для своєї крамниці. Калум-Бек зустрів його лайкою, і галасував, і казився, мов божевільний. Саїд, зазирнувши одним оком у гаманець і побачивши, що там повно золотих, зміркував, що з такими грішми він міг би повернутися додому і без милості каліфа, яка, безперечно, не буде меншою, ніж дяка його візира, – тому коротко й виразно заявив Калум-Бекові, що більше не залишиться у нього ані єдиної години. Спочатку Калум-Бек дуже перелякався, а потім став в’їдливо посміхатись і сказав:

– Ах ти голодранцю, пройдисвіте, нікчемний лежню! Та куди ти подінешся, коли я перестану про тебе дбати? Хто тебе нагодує, хто прихистить тебе на ніч?

– А ви цим не журіться, пане Калум-Бек,-відповів уперто Саїд, –зоставайтесь собі на здоров’я, а мене більше ви не побачите!

З цими словами Саїд пішов геть, а Калум-Бек, отетерівши, дивився йому вслід. Але ранком, добре обміркувавши цю подію, Калум-Бек погнав своїх посильних розшукати, куди подівся втікач. Довго вони даремно шукали, а потім один з них повернувся і сказав, що бачив, як Саїд вийшов з мечеті і попрямував до караван-сараю.

Тільки тепер його зовсім не впізнати: одягнутий у гарну одежу, за поясом кинджал і шабля, а на голові розкішний тюрбан.

Почувши про це, Калум-Бек вибухнув прокляттям і закричав: «Це він мене обікрав і справив собі одяг! Обдурив мене!» Він мерщій побіг до варти, а оскільки там знали, що Калум-Бек – родич Мессура, головного євнуха, то дуже швидко дали купцеві кількох вартових для арешту колишнього прикажчика. Саїд сидів перед караван-сараєм і спокійно домовлявся з одним купцем про подорож до Бальзори – свого рідного міста. Зненацька на нього накинулось кілька чоловік і, незважаючи на опір, скрутили йому руки за спиною. На його запитання, навіщо чиниться таке насильство, відповіли, що за рішенням варти та його законного хазяїна Калум-Бека. Тут нагодився і сам малий негідник. Він, як хотів, глумився над Саїдом, а потім повивертав йому кишені й з вигуком вдоволення витяг звідти, на превеликий подив усіх присутніх, чималий гаманець з золотими.

– Дивіться, люди добрі! Все це він поступово накрав у мене, негідник! – репетував Калум-Бек.

І люди з огидою дивились на арештованого й говорили:

– Чи бач, такий молодий, такий гарний, а вже таке ледащо! Тягніть його до суду, до суду його! Нехай дадуть йому доброго хльосту!

Вартові потягли Саїда, а величезна процесія людей всіх станів приєдналась до них по дорозі, і всі вигукували:

– Дивіться, люди добрі! Ось вам вродливий прикажчик з базару; він обікрав хазяїна й хотів дременути з чужим добром! Аж двісті золотих украв!..

Суддя зустрів Саїда дуже суворо. Саїд хотів захищатись, але той не дав йому й рота розкрити, а слухав лише купця. Він показав Калум-Бекові гаманець і спитав, чи ті гроші вкрадені у нього, чи ні. Калум-Бек присягнув, що в нього. Хоча брехлива присяга допомогла йому присвоїти гроші, але вродливого прикажчика, що був йому дорожчий від тисячі золотих, купцю не повернули, бо суддя промовив:

– Іменем закону, встановленого тільки недавно нашим всемогутнім паном каліфом, кожна крадіжка з базару більш як на сто золотих карається довічним засланням на дикі острови. Цей злодій попався дуже до речі: він якраз двадцятий до компанії таких, як сам, умільців; завтра їх посадимо на корабель і вивеземо в море.

Саїд впав у відчай. Він благав суддю вислухати його, дозволити йому хоч одним словом перемовитися з каліфом, але той був непохитний. Калум-Бек, що вже каявся в своїй присязі, так само прохав суддю змилуватись, однак той суворо відрізав:

– Чоловіче, ти маєш своє золото й будь тим задоволений. Іди собі додому й мовчи, бо за кожне суперечливе слово я оштрафую тебе на десять золотих.

Спантеличений Калум-Бек замовк, а суддя дав знак, і бідолашного Саїда вивели з суду.

Його кинули в темну й вогку в’язницю; дев’ятнадцять сіромах, що вже валялися там на соломі, зустріли свого нового товариша по недолі скаженим реготом і прокльонами на адресу судді та каліфа. Та хоч яким страшним ввижалось йому майбутнє, хоч якою страшною була думка про вигнання на безлюдний острів, а Саїд утішався тим, що на другий день їх визволять з цієї тюрми. Але він жорстоко помилявся, коли думав, що на кораблі їй буде краще, ніж тут. Усі двадцять злочинців, кинуті на самісіньке дно корабля, в такий тісний закуток, що не можна було стояти не зігнувшись, товклись і бились між собою за краще місце.

Саїд ридав гіркими сльозами, коли корабель знявся з якоря і повіз його геть від батьківщини. Арештантам щодня давали невеликий шматок хліба, трохи фруктів та ложку прісної води; у трюмі було так темно, що треба було раз у раз світити каганчик перед тим, як починати їсти. В цій плавучій тюрмі було таке затхле повітря, що майже кожні два-три дні хто-небудь умирав, і Саїд врятувався тільки тим, що був молодий і мав залізне здоров’я.

Вже два тижні вони були в дорозі. На п’ятнадцятий день здійнялися страшні хвилі, і на кораблі зчинилася незвичайна метушня та біганина. Саїд здогадався, що починається буря; це його влаштовувало, бо він сподівався умерти.

Корабель страшенно кидало з боку на бік, і, зрештою, він увесь затріщав і міцно сів на підводну скелю. З палуби долинав ґвалт і галас, змішаний з виттям бурі. Потім усе стихло, але один з арештантів помітив, що в корабель рине вода. Вони почали стукати в люк, що був угорі, над ними, та ніхто не відповів. Коли ж вода ринула сильніше, тоді спільними зусиллями арештанти натисли на люк і виламали його.

Вони вибігли по драбині на палубу, але там не знайшли ні душі. Весь екіпаж поплив шукати рятунку на човнах. Більша частина каторжників була у відчаї, бо буря дедалі дужчала, а корабель тріщав і поволі тонув. Ще кілька годин вони посиділи на палубі, потім знову налетів вітер, корабель зірвало з підводної скелі, на якій він застряг, і розбило, на тріски.

Саїд учепився за щоглу й тримався з усієї сили. Хвиля кидала його на всі боки, а він не випускав дерева з рук, гріб ногами і таким чином тримався на поверхні. Так він проплавав серед смертельної небезпеки, може, з півгодини і раптом помітив, що з одежі, як і колись, вислизнула його дудочка на золотому ланцюжку, й вирішив ще раз спробувати, чи не подасть вона голосу. Вхопившись однією рукою за щоглу, другою Саїд підніс дудочку до уст, подув – і пролунав дзвінкий чистий звук, буря враз ущухла, хвилі згладилися, немовби море полили олією. Саїду стало легше дихати, і він почав оглядатись, чи не видно де землі, і раптом відчув, що колода, котра зненацька опинилася під ним, якось дивно заворушилась і посунулась; він глянув на неї і з острахом побачив, що сидить не на колоді, а їде верхи на величезному дельфіні. Коли, трохи згодом опам’ятавшись, Саїд побачив, що дельфін хоч і дуже швидко, але спокійно й рівно пливе вперед, він приписав свій дивний порятунок чудесній дудочці і добрій феї і щиро подякував їй, звертаючись просто до неба.

Стрілою летів дивовижний кінь Саїда по морській хвилі, і перед тим, як почало смеркатись, він побачив берег і впізнав широку річку, куди дельфін одразу ж завернув. Проти течії дельфін плив слабше, і Саїд, щоб не померти від голоду та спраги, надумав попоїсти. Пригадавши собі, як роблять в такому разі в стародавніх чарівних казках, він витяг дудочку, подув у неї і побажав у думці, щоб йому був добрий обід.

Зараз же риба спинилась, а з води виринув стіл, такий сухий, мовби він тиждень стояв на сонці, і багато заставлений різними смачними стравами. Саїд жадібно накинувся на них, бо дуже зголоднів на злиденному арештантському пайку; попоївши досхочу, він подякував, а стіл зараз же пірнув у воду. Тоді Саїд штовхнув дельфіна, і той негайно рушив далі річкою, яка впадала в море.

Сонце вже сідало, коли в туманній імлі Саїд побачив велике місто, мінарети якого нагадували мінарети Багдада. Думка про Багдад не надто тішила юнака, проте його довіра до доброї феї було дуже велика, і він не сумнівався, що більше не потрапить у пазурі безсоромного Калум-Бека. Приблизно за милю від міста, на березі річки, Саїд побачив розкішний палац; на превеликий подив, риба пливла в тому напрямку.

На даху палацу видно було багато гарно вдягнутих чоловіків, а на березі Саїд побачив цілий гурт слуг. Усі вони дивилися на нього й від здивування плескали в долоні. Дельфін спинився біля мармурових східців, що йшли від річки до будинку, і ледве Саїд встиг ступнути на них ногою, як риба зникла без сліду. В ту ж мить до нього збігли вниз по східцях кілька слуг й попрохали від імені свого пана завітати до нього й запропонували перемінити одяг на сухий. Він швидко перевдягнувся в сухе та гарне вбрання і пішов слідом за слугами на дах, де побачив трьох чоловіків. Найвищий і найпоказніший з усіх люб’язно привітав його.

– Хто ти такий, дивний чужинцю, – спитав він Саїда, – що так правиш рибою, як добрий вершник своїм скакуном? Ти, може, чарівник чи така сама звичайна людина, як і всі ми?

– Пане, – відповів Саїд, – останнім часом мені дуже не щастило, і коли ваша ласка послухати, то я розкажу вам свої пригоди. І він почав розповідати цим трьом чоловікам свою історію, починаючи від того моменту, як покинув батьківську оселю, й до останнього – коли стався дивний його порятунок. Вони часто перебивали його, висловлюючи велике здивування і зачудування. Коли ж він закінчив, хазяїн, той, що так приязно зустрів його, промовив:

– Я вірю твоїм словам, Саїде! Але ти оповідав нам, що на змаганнях виграв медаль на золотому ланцюжку, а каліф подарував тобі перстень. Чи не міг би ти їх показати?

– Тут, на моєму серці, я зберігаю ці обидві речі, – промовив юнак. – Ці дарунки я втрачу хіба разом зі своїм життям, бо вважаю, що зробив славний і прекрасний вчинок, урятувавши великого каліфа з рук убивць.

За цими словами він витяг ланцюжок та перстень і передав їх господареві.

– Присягаюся бородою пророка, це він, мій перстень! – скрикнув високий гарний чоловік. – Великий візире, обнімімо його, бо це наш визволитель!

Саїдові здалося, що йому сниться, коли обидва чоловіки стали його обнімати. Він кинувся в ноги високому й промовив:

– Даруйте мені, володарю правовірних, що я так з вами говорив, адже ви не хто інший, як Гарун аль-Рашид, великий каліф Багдада.

– Так, це я, твій друг! – відповів Гарун. – І віднині твої сумні пригоди скінчаться. їдьмо зі мною в Багдад, залишайся при мені в числі найближчих друзів, будь одним з моїх найвірніших порадників, бо ти справді тієї ночі довів, що Гарун аль-Рашид тобі не байдужий. Не кожний з моїх найвірніших друзів зважився б на такий вчинок!

Саїд подякував каліфові; він присягнув навіки залишитися при ньому, тільки нехай йому дозволять відвідати батька, який, мабуть, дуже журиться за сином. Каліф визнав це прохання слушним і справедливим. Незабаром вони посідали верхи на коней і ще до заходу сонця прибули в Багдад. Каліф виділив Саїдові при своєму палаці кілька чудових, гарно прибраних кімнат і, крім того, обіцяв збудувати йому власний будинок.

При першій звістці про цю подію прибули Саїдові побратими по зброї – брат каліфа та син великого візира, – вони обнімали його, як чоловіка, що врятував таких дорогих країні людей, і прохали бути їхнім близьким другом. Та як же ж вони здивувалися, коли Саїд їм відповів:

– Я вже давно ваш друг, – і показав той золотий ланцюг, що здобув собі на змаганні, нагадавши їм то те, то інше з минулого.

Вони бачили його раніше смаглявим і з довгою бородою; коли ж Саїд розказав, як і чого він мусив критися від усіх, і коли попросив принести гнучку зброю для вправ і, фехтуючи з суперниками, наочно довів, що він і є Альманзор Хоробрий, вони з радістю обняли його вдруге, пишаючись, що мають такого друга.

Наступного дня, коли Саїд разом з великим візиром сиділи у Гаруна аль-Рашида, ввійшов Мессур, головний євнух, і сказав:

– Володарю правовірних, чи не можу я попрохати вашої ласки?

– Я хочу спочатку вислухати тебе, – відповів Гарун аль-Рашид.

– Там на дворі стоїть мій кревний, любий мені двоюрідний брат, Калум-Бек, відомий багдадський купець, – промовив Мессур. – У нього незвичайна справа з одним паном з Бальзори. Син того пана служив у Калум-Бека, потім прокрався і втік невідомо куди. Тепер батько хоче, щоб брат повернув йому сина, а де той візьме, коли його немає. То від бажає і просить ласки, чи не могли б ви пане-господарю, маючи велику прозорливість і мудрість, уладнати між ним і тим бальзорським паном цю сумну справу.

– Добре, я їх розсуджу, – мовив каліф. – Нехай через півгодини твій брат і його супротивник прийдуть до судової зали.

Коли Мессур, подякувавши каліфові, вийшов з покою, Гаруна аль-Рашид промовив:

– Це не хто інший, як твій батько, Саїде. Через те, що мені пощастило довідатися про все в цій справі, я судитиму їх так мудро, як цар Соломон. Ти, Саїде, заховайся за балдахіном мого трону і будь там, поки я тебе гукну; а ти, великий візире, звели негайно покликати дурного й квапливого суддю – він буде потрібний мені при допиті.

Обидва зробили так, як їм було наказано. Серце Саїдове закалатало в грудях, коли побачив, як у судову залу тремтячою ходою, блідий та змучений, увійшов батько, і він помітив, з якою самовдоволеною і єхидною посмішкою перешіптувався Калум-Бек зі своїм братом – головним євнухом. Ця посмішка так розлютила Саїда, що він охоче вихопився б із-за балдахіна й добряче відлупцював би купця, бо найбільших страждань і поневірянь він зазнав через цього лихого чоловіка.

В залі зібралось багато народу: всі хотіли послухати, як судитиме каліф. Як тільки каліф сів на своєму троні, великий візир звелів, щоб у залі було тихо, а потім спитав, хто шукає правосуддя у його господаря. Тоді наперед виступив Калум-Бек і нахабно заявив таке:

– Кілька днів тому я стояв на порозі своєї крамниці на базарі і побачив, що повз крамницю прямує оповісник і тримає в руці мішок грошей; поруч нього йде оцей чоловік. Чую, оповісник кричить: «Мішок грошей тому, хто дасть мені яку-небудь звістку про Саїда з Бальзори!» Цей Саїд був моїм слугою, і я крикнув: «Сюди, друже, я зароблю ці гроші!» Тоді цей чоловік, що тепер такий ворожий до мене, підійшов і так люб’язно спитав мене, що ж саме я знаю. Я відповів йому: «Чи ви часом не Бенезар, його батько?» – а як він те радісно підтвердив, я йому все й розказав, як я зустрів у пустелі юнака, врятував його, доглянув і привіз до Багдада. Чоловік від щирого серця зараз же подарував мені гроші. Та почули б ви, що каже цей божевільний далі. Коли я почав розповідати, як його син служив у мене, як зробив лихий вчинок, тобто прокрався, і потім зник невідомо куди, він не повірив цьому і ось уже кілька днів гризеться зі мною, вимагає, щоб я повернув йому назад сина і гроші, а я не можу віддати ні того, ні іншого, бо гроші я заробив за звістку, яку я йому дав, а його безпутного хлопця не можу висмоктати з пальця.

Потім говорив Бенезар. Він розповів про сина, який той чемний і благородний хлопець, і заявив, що його син ніколи не піде на таке погане діло, щоб украсти чуже. Він вимагав, щоб каліф рішуче розібрав усю цю справу.

– Я сподіваюся, – промовив Гарун до Калум-Бека, – що ти, як велить тобі обов’язок, заявив про крадіжку до варти?

– Ну, звичайно! – скрикнув той, посміхаючись. – Я його навіть привів до судді.

– Гукніть сюди суддю! – звелів каліф. Усім на диво, суддя зараз же, мов у казці, прибув у суд. Каліф спитав його, чи пригадує він цю справу, і той підтвердив, що пам’ятає.

– Що ж, ти вислухав юнака, і він признався у крадіжці? – спитав Гарун аль-Рашид.

– Ні, він був такий упертий, що ні з ким, крім вас, не хотів говорити! – заявив суддя.

– Щось я не бачив його, – промовив каліф.

– Ет, навіщо б я потурав! Тоді б мені щодня довелося зграями водити до вас весь набрід, який забажає з вами говорити.

– Ти ж знаєш, що мої вуха відкриті для всіх, – відповів каліф, – але, очевидно, докази крадіжки були такі, що не було потреби вести до мене винуватого? Ти виставив, Калуме, доволі свідків, які ствердили, що вкрадені гроші твої?

– Свідків? – перепитав Калум-Бек, полотніючи. – Ні, свідків у мене не було, і ви ж самі, володарю правовірних, добре знаєте, що всі золоті схожі один на одного. Звідки ж мені було добути свідків того, що ця сотня золотих взята з моєї каси?

– А звідки ж ти довідався, що ця сума належить саме тобі? – спитав каліф.

– По гаманцю, в якому лежали гроші, – відповів Калум-Бек.

– Той гаманець при тобі? – спитав каліф далі.

– Тут, при мені! – промовив купець, витяг з кишені й подав великому візирові, аби той передав каліфу.

Тоді скрикнув удавано здивований візир:

– Присягаюся бородою пророка! То це твій гаманець, собако? Це мій гаманець, і я подарував його з сотнею золотих одному бравому юнакові, який визволив мене з біди.

– Ти можеш присягнути, що твій? – спитав каліф.

– Це така правда, як те, що я колись буду в раю, – відповів візир, – адже його зробила моя дочка.

– Еге-ге! – скрикнув Гарун аль-Рашид. – Виходить, що ти, суддя, несправедливо судив! Чого ж ти повірив, що гаманець належить тому купцеві?

– Він присягнув, – озвався переляканий суддя.

– То, значить, ти дав брехливу присягу? – гримнув каліф на Калум-Бека, який бліднув і тремтів, стоячи перед ним.

– Святий Аллах! – заблагав купець. – Чи я можу що сказати проти пана великого візира: він вельми поважна людина, але гаманець мій, і нікчемний Саїд його украв у мене. Я б дав тисячу золотих, коли б його можна було поставити тут за свідка.

– Що ж ти зробив з тим Саїдом? – спитав каліф суддю. – Скажи, куди по нього посилати, щоб він відповів мені?

– Я його заслав на безлюдний острів, – сказав суддя.

– О Саїде, мій сину! – скрикнув нещасний батько і гірко заридав.

– Отже, він признався в злочині? – спитав Гарун аль-Рашид.

Суддя зблід. Він блукав очима, не знаючи, що сказати. Нарешті промовив:

– Коли я не помиляюсь, то так – признався.

– Але напевне ти цього сказати не можеш? – провадив далі свій грізний суд Гарун аль-Рашид.- Ну, то ми ж його самого спитаємо. Виходь, Саїде, сюди. А ти, Калум-Бек, зараз же заплати тисячу золотих за те, що він тут.

Калум і суддя, думаючи, що перед ними привид, попадали обидва на підлогу і благали:

– Згляньтеся, згляньтеся!

Бенезар, ледве тримаючись на ногах від радості, пригортав до серця свого знайденого сина. Каліф тим часом з холодною суворістю знову спитав суддю:

– Саїд перед нами. Чи признався він?

– Ні, ні! – скиглив суддя. – Я вислухав тільки Калума, бо він – поважна людина.

– Хіба я поставив тебе суддею над усіма для того, щоб ти слухав тільки поважних людей? – гримав Гарун аль-Рашид у благородному гніві. – На десять років я засилаю тебе на безлюдний острів серед безкрайого моря, щоб ти подумав там про справедливість. А ти, нікчемна людино, ти, що піднімаєш умираючого не для того, аби врятувати, а щоб зробити своїм рабом, насамперед заплатиш йому ті тисячу золотих, що обіцяв їх дати, коли він прийде сюди.

Калум-Бек уже радів, що так щасливо й дешево виплутався з біди, і збирався дякувати каліфові за ласку, коли той додав:

– За брехливу присягу на сто золотих дістанеш сто палок у п’яти. А далі нехай Саїд вибирає, чи хоче він забрати всю твою крамницю з товаром і тебе держати носієм, чи задовольниться платнею по десять золотих за кожний день своєї служби у тебе.

– Відпустіть цього нікчемного чоловіка, каліфе, – вигукнув Саїд, – я нічого не хочу з його добра.

– Ні, – заперечив Гарун, – а я хочу, щоб він оплатив тобі шкоду. Я за тебе роблю вибір: нехай сплачує по десять золотих щоденно, а ти вже сам полічи, скільки днів ти був у його пазурах. А тепер – геть звідси.

Калум-Бека й суддю вивели, а каліф повів Бенезара й Саїда в окрему залу і там сам розказував батькові про свій дивний порятунок з допомогою Саїда, і тільки зрідка його перебивав вереск Калум-Бека, якому тут же в каліфовому дворі відлічували по п’ятах його золоті монети.

Каліф запросив Бенезара жити в Багдаді разом з сином. Той згодився і тільки поїхав ще раз додому по своє добро. Саїд, мов принц, жив у своєму власному палаці, якого йому збудував вдячний каліф. Його друзями були брат каліфа та син великого візира. І в Багдаді навіть склалося прислів’я: «Хотів би я бути таким щасливим, як Саїд, син Бенезара».