pro-dvanadtsyat-misyatsiv

Про дванадцять місяців

Для дошкільного віку

Божена Немцова

У однієї жінки було дві дочки: одна рідна, друга — падчерка. Свою вона дуже любила, а на падчерку спокійно дивитися не могла лише тому, що Марушка була вродливіша, ніж її Голена.

Добра Марушка не знала про свою красу і не могла зрозуміти, чому це мати завжди так гнівається, коли не погляне. Все їй доводилося робити самій: в хаті прибирати, варити, прати, шити, прясти, сіно носити і за коровою доглядати. Голена лише вбиралася і ніжилася на ґанку. А Марушка охоче працювала, терпляче зносила сестрині й материні лайки та прокльони, як ягнятко.

Та все це було даремно; з кожним днем вони ставали все гірші і лише тому, що Марушка робилася все вродливішою, а Голена — потворнішою. І подумала мати:

— Навіщо мені тримати вродливу падчерку в хаті; як прийдуть хлопці свататись, сподобається їм Марушка, і не захочуть вони дивитись на Голену.

З тієї миті мачуха та її дочка все шукали, як би їм звільнитися від бідної Марушки; голодом її морили, били її, а вона все зносила і, проте, з кожним днем ставала вродливішою. Такі знущання вигадували для неї, що чесній людині й на думку б не спали. Якось, було це в середині січня, захотілося Голені запашних фіалок.

— Іди, Марушко, принеси мені з лісу фіалок, забажалося мені носити їх при собі і нюхати, — наказала вона сестрі.

— Ох, боже мій, сестро люба, що це тобі заманулося, хіба хто таке чув, щоб росли під снігом фіалки? — казала бідолашна дівчина.
— Ти, ледарко-ледацюго погана, як ти смієш мені суперечити, коли я наказую. Зараз же йди, а не принесеш з лісу фіалок, вб’ю тебе, — загрожувала Голена.

Мачуха схопила Марущку, випхала її з хати і замкнула за нею двері.

Дівчина, гірко плачучи, пішла до лісу. Снігу було багато, ніде жодного сліду. Дівчина блукала, блукала довго; голод її мучив, вона тремтіла від холоду і просила господа бога забрати її з цього світу. Раптом побачила вдалині світло.

Вона пішла на сяйво і прийшла аж на вершину гори.

На вершині гори палає велика ватра (вогнище), а коло ватри лежить дванадцять каменів; на тих каменях сидять дванадцять чоловіків. Троє — сивобороді, троє трохи молодші, троє ще молодші, а три наймолодших — найвродливіші.

Сиділи вони мовчки, дивлячись на вогнище. Ті дванадцять чоловіків були дванадцять місяців. Січень сидів нагорі, його борода та волосся були білі, як сніг, а в руках він тримав палицю.

Марушка злякалася; хвилину вона стояла здивована, та потім насмілилася, підійшла ближче і попросила:

— Добрі люди, дозвольте мені погрітися коло ватри. Я аж тремчу від холоду.

Січень кивнув головою і спитав:

— Чого ти прийшла, дівчинко моя, що ти тут шукаєш?

— Я шукаю фіалок,— відповіла Марушка.

— Зараз не час збирати фіалки, адже навкруги сніг! — сказав Січень.

— Ох, я знаю, та сестра Голена і мачуха наказали мені принести фіалок з лісу. Якщо я не принесу, вони вб’ють мене. Дуже вас прошу, люди добрі, скажіть мені, де їх знайти?

Тут підвівся Січень, підійшов до наймолодшого місяця і, давши йому палицю до рук, промовив:

— Брате Березень, сідай нагору!

Місяць Березень сів нагору на камінь і махнув палицею над ватрою. В ту ж мить вогонь піднявся вище, і сніг почав танути, бруньки на деревах набубнявіли, під молодими буками зазеленіла травичка, в травичці зачервоніли маргаритки, і почалась весна. Під кущами, сховані в листі, розквітли фіалки, і не встигла Марушка опам’ятатися, як їх було вже стільки, наче хто розіслав синю плахту.

— Швидше збирай, Марушко! — наказав їй Березень.

Щаслива Марушка збирала, поки не зібрала велику китицю фіалок. Потім красно подякувала місяцям і весело побігла додому.

Здивувалася Голена, здивувалася й мачуха, побачивши Марушку з квітами; пішла відчиняти їй двері, і вся хата сповнилась пахощами фіалок.

— Де ти їх нарвала? — байдуже спитала Голена.

— Високо в лісі ростуть під кущами, їх там багато,— відповіла Марушка.

Голена взяла фіалки, почепила собі до пояса, нюхала їх сама, дала понюхати матері, а сестрі не сказала:

— Понюхай!

Другого дня Голена куняла біля печі і захотілося їй ягід. Вона одразу ж покликала сестру і наказала:

— Іди, Марушко, і принеси мені з лісу ягід!

— Ох, боже мій, сестро люба, де ж я знайду ягоди? Хіба чувано, щоб під снігом ягоди росли? — казала Марушка.

— Ти, ледарко-ледацюго погана, як ти смієш мені суперечити, коли я наказую? Швидко йди, а не принесеш з лісу ягід,.вб’ю тебе! —загрожувала люта Голена.

Мачуха схопила Марушку, вигнала її з хати і замкнула за нею двері.

Дівчина, гірко плачучи, пішла до лісу. Снігу було багато, ніде жодного сліду. Блукала дівчина, блукала довго; голод її мучив, тремтіла від холоду. Раптом вона побачила вдалині те ж саме світло, що й вчора. Вона з радістю подалася туди. Прийшла знову до тієї ж великої ватри, коло якої сиділи дванадцять місяців. Січень сидів нагорі.

— Добрі люди, дозвольте мені погрітись коло ватри, я аж тремчу від холоду,— попрохала Марушка.

Січень кивнув головою і спитав її:

— Чого ж ти знову прийшла, що ти тут шукаєш?

— Я шукаю ягід! — відповіла Марушка.

— Але ж зараз зима, і на снігу ягоди не ростуть,— сказав Січень.

— Я це знаю,—сумно промовила Марушка,—та сестра Голена і мачуха наказали мені принести ягід. Якщо я не принесу, вони мене вб’ють. Дуже прошу вас, люди добрі, скажіть мені, де їх знайти?

Тут піднявся Січень, підійшов до місяця, що сидів навпроти дав йому палицю до рук і сказав:

— Брате Червень, сідай нагору!

Місяць Червень сів нагору на камінь і махнув палицею над ватрою. Високо піднявся вогонь; від його жару вмить розтанув сніг, земля зазеленіла, дерева вкрилися листям, пташки почали співати, в лісі розквітли різні квіти — і почалося літо. Під молодими буками все було наче засіяне білими зірочками. Ці білі зірочки на очах перетворювались в ягідки, наливалися й наливались, і не встигла Марушка опам’ятатися, як було їх стільки, наче хто кров розлив.

— Швидше збирай, Марушко! — наказав Червень.
Щаслива Марушка збирала, поки не набрала повний фартух. Потім красно подякувала місяцям і весело побігла додому.

Здивувалася Голена, здивувалась і мачуха, побачивши, що Марушка справді несе додому ягоди, повен фартух. Побігли їй двері відчиняти, і вся кімната сповнилась пахощами.

— Де ти їх назбирала?— спитала недовірливо Голена.

— Високо в лісі, там їх багато росте під молодими буками,— відповіла Марушка.

Голена взяла ягоди, наїлася досхочу, і мачуха наїлася, а Марушці не сказали:

— Візьми собі хоч одну.

Поласувала Голена ягодами, і на третій день захотілося їй червоних яблук.

— Іди, Марушко, іди до лісу, принеси мені червоних яблук! — наказала вона сестрі.

— Ох, боже мій, сестро люба, де ж би я взимку яблук взяла? — заперечувала бідолашна Марушка.

— Ти,ледарко-ледацюго погана,як ти смієш мені заперечувати, коли я наказую? Швидше іди до лісу, а як не принесеш червоних яблук, я насправді тебе вб’ю! — загрожувала люта Голена.

Мачуха схопила Марушку, вигнала її з хати і замкнула за нею двері.

Дівчина побігла, гірко плачучи, до лісу. Снігу було багато, ніде жодного сліду. Але тепер дівчина вже не блукала, побігла прямо на вершину гори, де палала велика ватра, коло якої сиділи дванадцять місяців. Січень сидів нагорі.

— Добрі люди, дозвольте мені погрітися коло тієї ватри, я аж тремчу від холоду, — попросила дівчина, наблизившись до вогню.

Січень кивнув головою і спитав її:

— Чого ж ти прийшла, що тут шукаєш?

— Я шукаю червоних яблук,— відповіла Марушка.

— Але ж тепер зима, а взимку не ростуть червоні яблука,— казав Січень.

— Ох, я знаю,— сумно відповіла Марушка,— та сестра Голена і мачуха наказали мені, щоб я принесла з лісу червоних яблук. Коли не принесу, вони вб’ють мене. Дуже вас прошу, люди добрі, скажіть мені, де їх шукати?

Тут підвівся Січень, підійшов до одного з старих місяців, дав йому палицю до рук і сказав:

— Братіку Вересень, сідай нагору!

Місяць Вересень сів нагору на камінь і махнув палицею над ватрою. Ватра спалахнула червоним полум’ям, сніг одразу ж зник, але дерева не були вкриті листям; листочки один за одним падали, і холодний вітрець розносив їх по жовтій стерні. Марушка ніколи досі не бачила стільки різноманітних квіток. На схилах червоніли гвоздики, в долинах пізноцвіт, під молодими буками — висока папороть та густий букшпан. Але Марушка шукала тільки червоних яблук. І раптом вона справді побачила яблуню, а на ній, високо серед гілля — червоні яблука.

— Швидше Марушко, труси швидше! — наказав місяць.

Щаслива Марушка почала трусити яблуню; впало одне яблуко. Потрусила ще раз, впало друге.

— Швидше, Марушко, поспішай додому! — гукнув до неї місяць, і Марушка одразу ж послухалась, підібрала яблука, красно подякувала місяцям і побігла додому.

Здивувалася Голена, здивувалась і мачуха, коли побачили, що Марушка несе додому яблука. Швидко пішли їй відчиняти, і Марушка подала їм два яблука.

— Де ж ти їх нарвала? —спитала Голена.

— Там, високо в лісі ростуть, їх там ще багато,— розповідала Марушка.

— А чому ж ти їх більше не принесла? Може, ти з’їла їх по дорозі? — розгнівалася на неї Голена.

— Ох, сестро мила, я не з’їла ані кусочка. Коли я уперше потрусила дерево, впало одне яблуко, коли потрусила вдруге, впало ше одне, і більше мені трусити не дозволили. Звеліли йти додому, — продовжувала Марушка.

— А, щоб тебе грім убив! —. вилаялась Голена і хотіла Марушку побити.

Марушка гірко заплакала, благаючи господа бога, щоб він краще взяв її до себе і не дав лютій сестрі та мачусі вбити її. Вона втекла у кухню. Ласуха Голена тим часом перестала лаятись і почала їсти яблуко. Яблуко здалось їй дуже смачним, вона казала, що смачнішого за все життя не куштувала. І мачусі сподобалось. Вони з’їли обидва яблука і захотілося їм ще.

— Дай мені, мамо, кожушок, я сама піду до лісу, —сказала Голена,—це дівчисько, знову їх по дорозі з’їсть. Я знайду те місце і всі чисто обтрушу, хоч би мені й забороняли.

Дарма мати відмовляла її, Голена взяла кожушок, запнулася хусткою і подалася до лісу. Мати стояла на порозі і дивилася їй услід. Снігу було багато, ніде жодного сліду. Голена блукала, блукала довго, але жадібність гнала її все далі й далі. Раптом вона побачила вдалині світло. Подалася до нього. Прийшла на самісіньку вершину, де горить велика ватра, а коло ватри на дванадцяти каменях сидять дванадцять місяців. Голена злякалася, але одразу ж опам’яталась, наблизилася до ватри і простягла руки, щоб зігрітися. Не спитала у місяців, можна зігрітися чи не можна, навіть слова до них не промовила.

— Чого ж ти прийшла, що тут шукаєш? — незадово-лено спитав її Січень.

— Чого ти мене питаєш, старий дурню, не твоя справа, куди я йду, — відрубала вперто Голена, відвернулася від ватри і пішла до лісу.

Січень наморщив чоло і махнув палицею над головою. В ту ж мить небо вкрилося хмарами, ватра стала горіти низько, сніг почав сипати, наче пір’я з пуховика, лісом почав гуляти крижаний вихор. Голена не бачила й за крок перед собою. Голена блукала, падала в намети, ноги в неї ослабли, почали тремтіти. А сніг все сипле, крижаний вітер дме, Голена проклинає Марушку, проклинає господа бога. їй холодно в кожушку.

Чекає мати на Голену, виглядає з віконця, виглядає з дверей, не може дочки дочекатися. Спливає година за годиною, а Голена все не приходить.

— Чи це яблука їй так сподобались, що вона від них не відірветься, чи що! Треба самій піти подивитися, де вона! — вирішила нарешті мачуха, вдягла кожушок, пов’язалася хусткою і подалася за Голеною.

Снігу було багато, ніде жодного сліду. Гукала на Голену, ніхто не озивався. Блукала, блукала довго, сніг сипав, крижаний вітер дув у лісі.

Марушка вже зготувала обід, доглянула за коровою, а Голени та мачухи все нема.

— Де ж це вони забарилися? — каже Марушка, сідаючи до прядки.— Вже й веретено повне, вже й в хаті стемніло, а Голена з мачухою все не повертаються.

— Ох, боже мій, що з ними трапилось,— бідкається дівчина і з жахом виглядає у віконце.

Небо мерехтить, земля світиться — нікого не видно. Вона смутно зачиняє віконце, хреститься і молиться за сестру і мачуху. Вранці чекає на них із сніданком, чекає з обідом. Та не дочекалася ні Голени, ні мачухи. Обидві в лісі замерзли.

Залишились добрій Марушці хатина й корівка, і шматочок поля, знайшовся до нього господар, і добре жили вони в спокої.