Дівчинка з сірниками

Для молодшого шкільного віку

Ганс Крістіан Андерсен

Надворі був страшенний холод, завірюха, насовувалась остання ніч старого року, саме на Меланки.

Такої темної та холодної ночі, добрий хозяїн і собаки з дому не вижене, бідна дівчина босоніж, з непокритою головою, потюпки ішла собі вулицею. На ногах у неї, правда, були черовики, в яких вона виходила з дому, але не надовго, — бо вона узулася в материні старі черевики, та такі великі, що у першому ж заметі й загубила, коли  кинулась перебігати вулицю, налякавшись двух карет, які на всьому скаку промчались мов… Один черевик вона так і не знайшла, а другий поцупив якиїсь шибеник-хлопчисько.

Ось так дівча перебирала босими ніжками, що аж почервоніли та посиніли від холоду. У кишені старого фартушка лежало декілька коробок з сірниками, а одну тримала в руці. За цілий день не продала ні одного сірника, і ніхто їй не подав жодного гроша.

Бідолаха! Голодна й холодна тремтіла, аж вся скрючилась! Лапатий сніг вкрив їй голову, нападав між біляві, пишні кучері, що спадали на плечі. Та чи до кучерів їй було? Із усіх віконець сяяло світло,  по вулиці розносився запах смачних страв, печеної гуски,- то ж було напередодні Нового року. У дівчинки тільки й гадок було, що про це!

Сіла вона собі й притулилась у закутку між двома хатами, підгорнувши ніженята під себе. Та їй стало ще холодніше. Холод  більше та більше проймав її, проте повернутись до дому вона не насмілювалась, бо не продала жодного коробка, не заробила жоднго шеленга. Вона знала, що дома батько її за це добряче відлупцює. До того ж вдома у них, міркувала вона, також холодно; вони живуть на горищі, де гуляє вітер,не зважаючи на те,що найбільші щілини у стрісі та стінах були заткнуті ганчірками та соломою.

У дівчинки рученята зовсім задубіли. Ох, хоча б один сірничок запалити, як би він зігрів їх. Коли б насмілиться хоч однісенького взяти. Тернула б об стіну, й погріла свої замерзші пальченята.

І от вона таки наважується витягнути одного сірника і… черк! Як блиснуло, як засяяло полум’я! Дівчинка прикрила його рукою, і він почав горіти рівним, теплим та світлим полум’ям, немов крихітна свічка. Що за диво? Здалось їй, ніби сидить вона перед панською залізною грубою, роскішно оздобленою міддю. Вогонь так лагідно та привітно палає і гріє; так приємно віє теплом! Та як тільки вона захотіла простягнути свої ніжки до полум’я, — як раптово полум’я згасло, і не знати куди поділася груба, а в руці бідолашки, зостався тільки недогарок сірника.

Вона черкнула об стіну ще одним сірником. Блиснув вогонь, запилав,і там де відблиск падав на стіну, то стіна зробилася прозорою, наче намет: можна було розглядіти чисто кімнату. Глянула дівчинка… посеред кімнати стіл, засланий білосніжною скатертиною, заставлений багатим фарфором,  по середині стола на срібнім підносі лежить печена гуска начинена яблуками та чорносливом, а від неї наймовірний: гарячий та смачний,  запашний пар. От, подумала, щастя! А ж раптом, як плигне гуска зі столу, з ножем та вилкою в спині, і прямісінько до дівчинки, але сірник згас, і все миттєво зникло. Знову перед дівчинкою зосталася тільки стіна, —  висока та холодна.

От черкнула вона й третім! Зирк, — сидить вона перед роскішною різдв’яною ялинкою. Оця зелена красуня, була набагато більшою і прикрашеною за ту, що бачила торік у багатого крамаря, крізь віконце. Оце скільки свічок горіли на зелених гілках, скільки ж це висіло скляних блискучих іграшок, скільки ляльок. І здавалося, ніби вони посміхаються до неї. Але тільки но вона простягнула до них свої рученята, — сірник згас. Знялися усі свічечки з ялинки й стали підніматися у вись, високо-високо. Глянула, — то  не свічки вже, а зорі на небі: одна з них покотилася й залишила за собою довгий полум’яний слід.

“Мабудь, хтось помер!” — подумала дівчинка, бо старенька покійна бабуся, котра  її любила так щиро, найдужче від усіх на світі, частенько їй казала:” Коли падає зірка, то, певно, душа чиясь полинула до Бога!”

Черкнула дівчинка іще одним сірником об стінку. Блиснуло ясне та велике полум’я, а серед нього свою бабусю, — з таким ясним обличчам, з таким щирим поглядом.

— Бабусенько! — крикнула вона, — забери мене з собою: я знаю, як сірник згасне, то ти зникнеш як тепла груба, і гуска печена, велика й прекрасна різдв’яна  ялинка!

І вона спішно запалила одразу весь коробок сірників, бо боялась, що бабуся її покине. Сірники запалали, і полум’я з них здалося їй яснішим від сонця. Ніколи за життя бабуся не була такою гарною та величавою. Узяла вона дівчинку на руки, і обидві, осяяні світлом та радістю, полинули вгору, високо-високо, — туди, де нема ні холоду, ні голоду, ні горя — полинули до самого Бога!

Морозним ранком наступного дня, у куточку між двома будинками, знайшли маленьку дівчинку, що все ще сиділа з почервонілими щічками, люб’язною усмішкою, — та вона була вже мертвою.Вона замерзла в останньої ночі старого року. Новорічне холодне сонце освітило своїм промінням дівчинку з її сірниками. Одна пачка була спалена, і люди казали:”Певне, погрітись, бідна, хотіла?” Але ніхто не відав ті дива, що вона бачила, ні про те, у якім дивнім сяєві,в новорічну ніч, полинула вона з своєю бабусею до своєї нової оселі!