kazki

Льон

Для молодшого шкільного віку

Ганс Крістіан Андерсен

Льон стояв у цвіту. У нього були такі гарні блакитні квіти, ніжні, як крила метелика, навіть ще ніжніші. Сонце гріло його, хмарки поливали дощем. І це було для льону однаково, як для маленьких дітей, коли їх скупає, а потім поцілує мама. Від цього діти стають завжди кращі, і льон також.

— Люди кажуть, що в мене чудовий вигляд, що я виріс такий високий і міцний,— казав він,— з мене буде прекрасне полотно. Ах, який я щасливий! Я найщасливіший від усіх. Я почуваю себе дуже добре і знаю, що з мене вийде щось хороше. Як сонячний промінь оживляє мене! Як дощик годує і надає сил! Звичайно, я невимовно щасливий, мабуть, найщасливіший!

— Так, так, так! — сказали жердини з тину.— Ти не знаєш світу; але ми його вже знаємо, бо з нас вже стирчать кілки.— І вони жалібно заскрипіли:

Шніп, шнап, шнурре,
Бассельуре!
Оглянутися не встигнеш,
Як вже пісеньці кінець!

— Ні, не так швидко кінець,— сказав льон,— завтра знову світитиме сонце або знову піде дощ. Я почуваю, як я росту, як я квітну. Я найщасливіший!

Але якось прийшли люди, схопили льон за вершечок і вирвали з корінцями. Це було боляче. Потім кинули його в воду, наче хотіли втопити. З води потрапив він у вогонь, наче хотіли його засмажити; це було жахливо!

— Не можна .ж, щоб завжди було добре! — казав льон.— Треба пережити, щоб порозумніти!

Але ставало все гірше. Льон м’яли, чесали — та хіба ж він знав, як те все зветься, що з ним робили? Потім потрапив він на самопрядку.

Снур-снур!.. Просто неможливо було зібратися з думками.

«Я був дуже, дуже щасливий,— думав він, незважаючи на всі свої муки.—Треба бути радісним і вдячним за все те хороше, чим я користався. Треба… Треба. Ох»! І він повторював це, поки не потрапив на ткацький верстат.

З нього вийшов великий шматок прекрасного полотна. Весь льон до останньої стеблинки обернувся на цей шматок.

— Та це ж чудово! Про це я й мріяв! Ні, мені таки щастить. Жердини нічого не розуміють з своїми:

Шніп, щнап, шнурре…
Бассельуре!

Пісенці зовсім не кінець: вона саме починається спочатку. Це ж надзвичайно! Я трохи перетерпів, але ж з мене дещо й вийшло. Я найщасливіший у світі. Який я тепер міцний і довгий, м’який та білий! Це зовсім інша справа, ніж бути тільки рослинкою з квіточками. Про мене далі не піклувалися, і я мав би воду тільки тоді, коли б ішов Дощ. Тепер мене як слід обслуговують. Щоранку мене перегортають, дівчата щовечора поливають з поливальника, кажуть, що я найкраще полотно у всьому селі. Щасливішим я не можу бути! Потім взяли полотно в хату, і воно потрапило під ножиці.

Ну й попало йому! Його різали, його Кроїли, його кололи голками!

Це зовсім не було приємно!

Але полотно при цьому перетворювалось на дванадцять штук тієї частини білизни, якої не називають вголос, але мусять мати всі люди. Ціла дюжина вийшла з нього!

— Ні, подивіться! От тепер з мене вийшло щось корисне! Ось яке моє призначення! Ах, це ж чудово! Для цього варто жити. Це справжня радість. Нас усіх дванадцять, але все ж ми — єдине ціле, дюжина. Яке це невимовне щастя!
Роки минали, і білизна подерлася.

— Повинен же коли-небудь настати кінець,— казала кожна штука.— Я трималася б з охотою довше, але не можна ж хотіти неможливого.

Їх подерли на ганчірки.

Вони вже думали, що це їм кінець — так їх рубали на шматочки, м’яли, били і варили.

Вони самі не зовсім розуміли, що з ними робили,, але раптом вони стали прекрасним білим папером.

— Ай, це ж несподіванка, і така приємна несподіванка! — сказав папір.— Я ще тонший, ніж раніше, і на мене писатимуть! Яке щастя мені припало! Справді, воно невимовне.

І на ньому написали прекрасні оповідання, і той, хто слухав їх ставав розумнішим і добрішим. Це було велике щастя, що люди могли прочитати їх.

— Це більше, ніж я мріяв, коли був маленькою квіткою на полі. Хіба я міг думати, що принесу людям стільки радості і знань. Я навіть сам цього не збагну, але це справді так. Щоразу, коли я думаю, що пісеньку вже скінчено, я переходжу до кращого життя. Напевне, я вирушу в подорож по всьому світу, щоб мене могли прочитати всі люди. Напевне, буде так.

Колись у мене були блакитні квіточки, тепер кожна квітка розцвіла прекрасною думкою. Я найщасливіший!

Але папір не послали подорожувати по світу. Він потрапив до друкарні. І все, що було на ньому написано, надрукували не в одній, а в багатьох сотнях книжок, і тому далеко більше людей мали користь і втіху, ніж коли б це був один списаний папірець, що мусив обійти весь світ і загинути на півдорозі.

«Звичайно, це найдоцільніше,— думав списаний папірець.— Я житиму дома, на відпочинку, мене шануватимуть, як стару бабусю. Адже я бережу все, що написано. Слова лилися на мене прямо з пера. Я лишусь дома, а книжки мандруватимуть по світу, по всіх усюдах. Це дуже розумно! Ні, який я радий, який я щасливий!»

Потім папір зв’язали і поклали в шафу.

— Після праці добре відпочити,— сказав він задоволено,— треба зібратися з думками про своє життя. Ну, що хорошого ще трапиться? Я йду вперед. Все завжди йде вперед.

Але одного дня весь папір поклали в грубку, щоб спалити, бо він ні на що. вже не був придатний. І всі діти з того будинку зійшлися до вогню, їм хотілося подивитись, як горітиме папір, і дивитись на червоні іскри.

— Ой! — скрикнув папір і звився великим вогненним полум’ям так високо в повітря, як ніколи льон не міг піднести свої маленькі квіти, і там виблискував і сліпив, як ніколи не змогло б сліпити біле полотно. Літери стали вогняним шрифтом, і всі слова й думки знялися полум’ям.

— Ну, тепер прямим шляхом до сонця! — радів він. Діти танцювали навколо і співали:

Шніп, шнап, шнурре,
Бассельуре!
От і пісні кінець!

Коли полум’я згасло, від паперу залишився тільки чорний попіл.

Але ніби й попіл співав:

— Пісенька ніколи не скінчиться. От що найчудесніше! Ми знаємо це, і тому ми найщасливіші.

Але діти не почують жодного слова, а коли б і почули — не зрозуміли б його. Та й не треба! Не все ж одразу знати дітям!