grechka

Гречка

Для молодшого шкільного віку

Ганс Крістіан Андерсен

Часом після бурі як ідеш по полю, де посіяна гречка, то бачиш, що вона почорніла й до землі поприлягала, немов вогонь перейшов через неї. Селяни кажуть:” Це блискавка наробила!” А чому ж блискавка наробила! “А через що ж блискавка таке з гречкою діє? Я розкажу вам, що чув од горобця, а горобцеві розказувала це стара верба, що онде й досі стоїть навсупроти ниви, де була гречка. Величезна верба та — й доладна і пишна, тільки старезна вже — аж згорбилась. Посередині вона репнула, а в щілині росте  трава та ожина. Похилилось дерево, а зелені віти, наче довге зелене волосся, аж до самої зімлі пообвисали.

Геть навкруги по полю росла пашня всяка — ячмінь, жито, овес; і овес ріс тут такий пишний та гарний, що як поспіє, то мов гілочки з маленькими жовтими канарейками. Гарно росло там Боже збіжжя, і чим повніше наливався колос, тим нижче до землі воно нахилялося, не деручи згорда голови вгору.

Отут простяглась була ця нива з гречкою, а якраз проти неї верба росла. Не схиляла голови гречка, як інша пашня, а гордо та пишно випрямлялась-величалась.

— Не гірша я, — каже, — за друге колосся, а далеко краща! Цвіт на мені такий гарний мов на яблуні: дивишся, — аж серце радіє. Скажи мені, вербо, — пита, — чи ти коли-небудь бачила щось краще од мен?

А верба покивала головою, мов хотіла сказати:” Авжеж, бачила!”

Розприндилась гречка так, що куди!

— Дурне дерево! — каже гречка.

— Таке старе — аж трава поросла з нього!

От раз де не взялась буря. Усі квітки польові позгортали свої головки, поки пройде буря, а гречка, собі на лихо пишається!..

— Нахили й ти голову! — кажуть квіти.

— Нам нідочого! — одказала горда.

— Схили голову! — гукнуло колосся.

— Он бач: летить янгол! Аж од хмари та до землі в нього крила; уб’є він тебе раніш, ніж попросиш його змилуватись над тобою!

— Нехай собі! А я таки нагинатись не буду! — каже гордовито гречка.

— Ой, заховай свій цвіт та опусти листя! — вже верба їй каже. Та не дивись на блискавку, що шарпає хмари! Он люди — та й ті не важаться дивитись на неї, бо осліпля очі, а то ж то ми — мізерніші від людей!

— Мізерніші?! — одмовляє гречка. — Так-от полюбуй, як я прямо гляну!.. — І гречка глянула блискавці прямо у вічі.

А блискавка — як блисне! — так немов увесь світ охопило полум’я.

От прейшла буря, отишилось; свіжо дихнули після дощику і хліба, і квіти, а гречку дочиста посмалило… Тільки нікчемна, чорна як вугіль, на ниві зосталася.

Повінув вітер; стара верба загойдала гіллям, і з зеленого листя крапляста роса упала, — мов плакало дерево…

— Чого ти , вербо, плачеш? — питають горобці. — Тут така благодать Божа! Глянь, як сонце світить; подивись, як розходяться хмари! Хіба не відчуваєш, як квітки пахнуть та кущики?

Чого ти плачеш, вербо стара?

От верба тоді й розказала про греччине гордування і про кару, що вона прийняла за пиху ту нікчемну: а горобці вже розказали мені, —  як раз увечері прохав їх, щоб побалували казкою.