pro-sontse-misyats-viter-pro-krasnu-ulyanu-ta-pro-dvoh-charivnyh-konej

Про сонце, місяць, вітер, про красну Уляну та про двох чарівних коней

Для дошкільного віку

Божена Немцова

Жили, були король і королева, і були в них три прегарні дочки та син. Якось відправилися король з королевою оглянути свої володіння. Виходячи з дому, наказав король своєму синові добре слідкувати за сестрами і не відпускати їх нікуди. Син пообіцяв, і король з королевою поїхали.

Другого дня саме   опівдні   хтось   постукав   у   вікно і гукнув:

— Янко, Янко, молодий королевичу, віддай мені твою старшу сестру за жінку!

Це був король Сонце. Коли Янко почув це, він покликав старшу сестру і спитав її:

— Хочеш вийти заміж?

— Звичайно, хочу,— відповіла сестра.

— То виходь! —сказав Янко, схопив її і передав у вікно, а король Сонце посадив її в колісницю і повіз додому.

Увечері знову хтось постукав у вікно і гукнув:

— Янко, Янко, молодий королевичу, віддай мені свою середню сестру за жінку!

Це був король Вітер. Почувши це, Янко покликав середню сестру і спитав її:

— Хочеш вийти заміж?

— Звичайно, хочу, — відповіла сестра.

— То виходь,— сказав Янко, схопив її, подав через вікно, а Вітер підняв її на крилах і поніс додому.

Вночі знову хтось постукав у вікно і гукнув:

— Янко, Янко, молодий королевичу, віддай мені свою молодшу сестру за жінку.

Це був король Місяць. Янко покликав молодшу сестру і, наче знаючи, що вона теж хоче вийти заміж, схопив її і подав у вікно. Місяць узяв її за руку і срібним мостом повів додому.

Коли батьки повернулися, Янко вийшов їм назустріч, але сестер з ним не було. І спитали король з королевою, де подів Янко сестер.

— Всіх трьох я віддав заміж,— відповів Янко.

— Ох, боже,— горювали король і королева,— а за кого ж ти їх віддав?

— Старшу я віддав за короля Сонце, середню за короля Вітра, а молодшу за короля Місяця.

— Якщо ти віддав їх за таких королів, це добре,— сказав король, задоволений сином. Тільки королева шкодувала, що не довелось влаштувати дочкам весілля.

Через деякий час сказав Янко батькові:

— Батьку, я піду сестер провідати, щоб знати, де вони і як живуть, а до того ж я хотів би на світ поглянути.

— Ну, коли так, я тобі не перешкоджатиму. Іди і дай тобі боже щастя,— сказав батько.

Мати теж не заперечувала, почувши, що він хоче провідати своїх сестер.

І пішов тоді Янко у світ; довго ходив широкими степами, густими лісами аж, нарешті, одного дня прийшов на велику луку, де лежало багато вибілених людських костей.

«Який чорт вас тут загубив?» подумав Янко, підійшовши до поля бою і піднявши один череп.

— Могутня панна, красна Уляна загубила нас,— відповів череп.

— А чому вона вас загубила?

— Тому, що наш король хотів одружитися з нею і не міг її подолати. Тому вона нас всіх разом з королем своїм мечем зарубала.

Янко поклав череп і пішов далі; прийшов на другу луку, побачив то ж саме видовище; вся лука завалена була костями.

Підняв Янко один череп і каже:

— Хто вас тут загубив?

— Могутня панна, красна Уляна загубила нас тому, що наш король хотів з нею одружитися і не міг її подолати,— відповів череп.

Янко поклав череп і пішов далі. Прийшов на третю луку, а тут лежало мертвих тіл, як дров.

— Гей, хто вас загубив, люди? — гукнув Янко, нахилившись до одного тіла.

— Загубила нас могутня панна, красна Уляна, бо наш король хотів одружитися з нею і не міг її подолати, — відповів мрець.

— А де живе красна Уляна? — спитав Янко.

— За тією долиною в мармуровім палаці,— відповів мрець і закрив очі.

Янко пішов далі, а коли пройшов ту долину, де лежало забите військо, побачив перед собою мармуровий палац. Він увійшов у палац, пройшов через сіни і не зустрів нікого. В сінях на стіні він побачив меч, який весь час вистрибував з піхов.

— Якщо хочеш стрибати, іди до мене,— сказав Янко, витягнув важкий меч і змахнув ним в повітрі; потім на його місце повісив свій, а той залишив собі. Не встиг він засунути його в піхви, як увійшла в сіни красна Уляна. Вони вклонилися один одному, і красна Уляна спитала:

— Чого ти прийшов?

— Я прийшов з тобою битися,— відповів Янко.

— Невже ти такий сміливий, що наважуєшся зі мною по мечу?

— Звичайно,  я   сміливий,— сказав    Янко,    вдаривши  по мечу.

— Ну, коли ти такий сміливий, спробуємо,— гукнула могутня панна і, підбігши до стіни, витягла меч з піхов, але не помітила, що це не її меч. Янко теж витяг свій меч, і коли панна на нього кинулась, він легко змахнув і вибив меча у неї з рук, так що той відлетів далеко.

— Я вже бачу, що ти могутніший за мене,— сказала красна Уляна, — залишайся у мене і будемо разом жити.

Янко відразу погодився, бо красна Уляна дуже йому сподобалась. Коли вони домовились, взяла Уляна Янка за руку і провела його через дванадцять кімнат, одну кращу одної, потім почастувала його всім, що було в неї найкращого і найдорожчого, а після цього вони веселилися досхочу. Жили вони так щасливо кілька днів, і Янко забув, що мав сестер відвідати, забув про все біля своєї красної Уляни.

Якось вона йому каже:

— Любий мій Янко, я мушу тебе зараз покинути і піти, але я буду поспішати, щоб якнайшвидше повернутися. Ось тобі ключ від дванадцяти кімнат, розважайся як вмієш, але тринадцяту кімнату не відчиняй, бо нещастя буде нам обом. Після цих слів вона залишила Янка і пішла з палацу. Янко після того тинявся по палацу, як тіло без душі. Смутний та невеселий ходив він з кімнати до кімнати один день, ходив другий день, а на третій день йому все набридло, і він згадав про тринадцяту кімнату. Щоб б там могло бути?

Він узяв ключ і відімкнув тринадцяту кімнату. Там сидів вогняний змій, трьома обручами прикутий.

— Що ти тут робиш? — спитав його Янко.

— Ти ж бачиш, що я тут прикутий.

— А хто тебе прикував?

— Я розкажу тобі, але змилуйся надо мною і принеси мені швидше кухоль вина з тієї останньої бочки, я дуже хочу пити, — попросив змій.

Добрий Янко пішов і приніс йому кухоль вина. Коли змій його випив, спав з нього один обруч.

— Дарую тобі за це ще одне життя,— сказав змій Янкові і попросив його принести ще кухоль вина.

Янко приніс, і коли змій випив другий кухоль, спав з нього другий обруч.

— Дарую тобі два життя,— знову сказав змій,— але принеси мені ще один кухоль вина, а потім я тобі розповім.

Коли б Янко знав, у чім тут справа, він би не приносив змієві вино, але він нічого не знав і тому приніс вино і втретє. Коли змій випив третій кухоль, впав з нього і третій обруч. А в цей час в кімнату увійшла красна Уляна. Змій засміявся, схопив Уляну, і не  встиг Янко опам’ятатися,  сів з нею  на чарівного коня, що на його  поклик вибіг із стайні, і зник з палацу.

Було Янкові за чим жалкувати! Майже плачучи і дуже розгніваний, що дав змієві себе обдурити, він вийшов з палацу. Пішов до короля Сонця, сподіваючись дізнатися у нього про красну свою наречену. Довго ішов, нарешті прийшов до нього. Короля Сонця не було дома, а королева, сестра Янкова, з невимовною радістю його зустріла і почала розпитувати про батька й матір. І поки вони так розмовляли, прийшло Сонце додому.

— Тьху, людським духом тхне, хто тут до тебе прийшов?

— Це мій братік,— сказала королева.

— Ну, якщо він тобі братік, мені він шурячок,— сказав король Сонце і радісно привітав Янка.

Сестра приготувала їм добру вечерю, і під час вечері спитав Янко зятя, чи не знає він часом про красну Уляну. Король не знав про неї, але порадив шуринові піти до його другого брата, Місяця, може, той знає.

Після вечері Янко, не затримуючись у сестри, одразу ж зібрався в дорогу до зятя Місяця.

Коли він прийшов до короля Місяця, той якраз збирався виходити, але, побачивши шурина, затримався, щоб його привітати. Сестра поцілувала Янка і не дала йому зразу ані слова вимовити. Нарешті він відповів на всі її запитання і, звернувшись до зятя, спитав його, чи не бачив той його красну Уляну.

— Ні, я її не бачив, але найкраще тобі зможе сказати брат Вітер, адже він кожен куток продуває. Можеш зі мною піти, мабуть, застанемо його дома.

Янко трохи підкріпився і пішов з зятем. Вони зустріли короля Вітра, коли той ішов додому відпочивати. Привітали один одного, і Місяць одразу ж пішов далі, а Янко розповів зятю Вітрові про свою біду і спитав його, чи не знає той часом про його красну Уляну.

— Звичайно, знаю,— відповів король Вітер,— вогняний змій тримає її в своєму вогняному дворі; вона мусить тяжко працювати, увесь час в гарячій воді мити і прати.

Янко йому подякував і спитав, як до неї дістатися.

— Ходімо зі мною додому, а коли відпочинеш, я дам тобі коня, той відвезе тебе до неї,— сказав йому Вітер.

Пішов Янко з зятем. Коли привітався з третьою сестрою і коли вона його почастувала, сів на коня, якого дав йому зять, і подякувавши їм, швидко поїхав, сподіваючись, що кінь довезе його куди слід.

Кінь справді доніс його до двору вогняного змія, а красна Уляна саме стояла біля криниці і прала в гарячій воді одяг. Янко скрикнув від радості, зіскочив з коня, схопив її, вмить знову скочив на коня і подався з нею геть. Та все було марно, бо чарівний зміїв кінь був швидший за вітер.

Змій саме відпочивав після обіду, коли почув, що кінь його ірже і б’є копитами.

— Ну, що трапилось,— гукнув до нього змій,— чи сіно твоє не таке, як золото, а вода — як вино?

— Маю сіно, як золото, і воду, як вино, але красна Уляна зникла! — відповів кінь.

Тут вилетів змій, наче куля, але чарівний кінь гукнув до нього:

— Можеш годину спати, годину люльку палити, все одно доженемо!

Змій заспокоївся; годину палив люльку, годину спав, і аж потім сів на чарівного коня. Кінь злетів на крилах, і за мить вони наздогнали Янка. Змій вихопив у нього красну Уляну.

— Я міг би тепер розірвати тебе на шматки, але я подарував тобі одне життя за те, що ти визволив мене в палаці. Та коли ти ще раз з’явишся на моєму подвір’ї, я позбавлю тебе другого життя.

Не встиг Янко відповісти змієві, як той зник з його очей. Плачучи, повернувся Янко до зятів за порадою.

— Мій любий шурине,— сказав король Вітер,— якщо ти хочеш відібрати у змія красну Уляну, треба тобі мати такого чарівного коня, якого має змій, інакше ти від нього втекти не зможеш.

— Та де ж мені взяти такого коня, мабуть, він єдиний у світі?—зітхнув Янко.

— Е, ні,— сказав Вітер,— одна чародійка за морем має брата змієвого коня, але ще прудкішого.

— Щоб я та й не міг його дістати? — зрадів Янко.

— Звичайно, ти міг би його дістати, коли б до тієї чародійки пішов і виконав те, що вона від тебе вимагатиме. Але це важко зробити, і вона вже багато людей загубила.

— Загубила, не загубила, а я до неї піду, — сказав Янко рішуче.

— Коли зяті побачили, що Янко твердо вирішив іти, кожен дав йому маленьку паличку: король Сонце дав золоту, король Місяць — срібну,   а   король Вітер — порожнисту.

І сказали йому:

— Коли тобі потрібна буде наша допомога, встроми палицю в землю, і одразу ж один з нас буде в тебе.

Янко подякував їм і хотів уже йти далі, але Вітер, затримавши його, сказав:

— Любий шурине, коли б ти хотів туди пішки іти, ти б навіть за рік не дійшов; за цей час красна Уляна зовсім би змучилась. Сідай на мої крила, щоб якнайшвидше туди дістатись.

Янко з радістю послухався зятя, і той за короткий час переніс його через гори-доли, через море аж до двору чародійки. Стара чародійка стояла на подвір’ї, коли Янко увійшов у ворота.

— Що ти тут шукаєш? — визвірилася вона на нього.

— Як, що я шукаю? Я шукаю роботи, — відповів Янко.

— Роботи? А вмієш ти коні пасти? — спитала стара, міряючи його з голови до ніг в’їдливим поглядом.

— Чому б не вміти, звичайно, вмію, — відповів Янко.

— Ну, коли вмієш, залишайся в мене робити; будеш пасти трьох коней. Якщо три дні їх добре пастимеш, одержиш в нагороду, що забажаєш; якщо ж утечуть, голову відсічу, — так сказала чародійка, але Янко все ж залишився.

Вранці вивела чародійка на подвір’я троє чорних коней, це були три її дочки. Янко взяв їх, погнав на пасовисько і подумав:

— Що б то була за робота, коли б я трьох коней не зміг пасти.

Та не знав він, яких коней поведе на пашу. Ледве він пригнав їх на пасовисько, вони перетворилися в голубів і — фррр! — всі три піднялися в повітря.

— Гей, ви ж мої гарні коні, щоб вас чорт пас! — сказав Янко сумно дивлячись, як вони кружляють у хмарах.

Тут він згадав  про зятів і одразу ж  встромив  порожнисту паличку в’землю; в ту ж мить прилетів до нього Вітер.

— Що бажаєш, шурине?

— Клята баба, наказала мені коней пасти, привів я їх на пасовисько, а вони вмить перетворилися на голубів… Глянь тепер, де вони! — сказав Янко зятеві, показуючи вгору, де високо в повітрі літали три голуби.

— Зараз я тобі їх позганяю,— сказав Вітер і, подаючи Янкові вуздечку, додав: — Коли вони злетять униз, кинь на них недоуздок, і. одразу ж вони перетворяться на коней, і ти зможеш відвести їх додому.

Після цих слів Вітер зник, і раптом знявся вихор, почав ганяти голубів у небі, поки в них крила не ослабли, потім схопив їх і жбурнув на землю до Янкових ніг, а той одразу ж кинув на них недоуздок. В ту ж мить вони знов стали кіньми і від нього вже не тікали; коли настав час додому іти, він привів їх на вуздечці аж на подвір’я і віддав чародійці, а вуздечку залишив собі. Здивувалась чародійка, що Янко привів коней додому, але нічого йому не сказала. На другий день вранці вона знов вивела трьох коней на подвір’я і нагадала йому, що коли вони втечуть від нього, відсіче йому голову. Янко погнав коней на пасовисько, але тепер вже уважно слідкував за ними. Ледь він пригнав їх, вони вмить розбіглися і, перетворившись в качок, полетіли на середину озера. Янко не барився, увіткнув у землю срібну паличку, і Місяць прийшов до нього.

— Що бажаєш, шурине? — спитав він у Янка.

— Щоб ту бабу громом побило, наказала мені коней пасти. Я їх на пасовисько привів, подивись тепер, де вони і що з ними стало! — промовив Янко, показавши зятеві на озеро.

— Не турбуйся, я приведу їх на берег,— відповів Місяць і, залишивши Янка, пішов до озера, пустив на нього білу пелену, що затягнула всю воду. Качки залишились на сухому, Янко підбіг, кинув на них недоуздок, і вони вмить стали кіньми і більше від Янка не тікали. Коли настав час, він погнав їх додому. Чародійка ще більше здивувалася, коли Янко знову привів коней додому, але не сказала йому жодного слова, нагодувала і вдала, що дуже ним задоволена. Третього дня вранці вона знову вивела йому коней на подвір’я, щоб він гонив їх пасти!

Янко повів коней на пасовисько, міркуючи, як же вони на цей раз його обдурять. Ледве прийшли вони на пасовисько, як перетворилися у високі, міцні смереки. Янко не барився, встромив у землю золоту палицю, і зять Сонце з’явився перед ним.

— Що бажаєш, шурине? — спитав він у Янка.

— Наказала мені відьма, щоб її грець узяв, пасти коні, і ледве я їх сюди привів, перетворились вони одразу на смереки. Глянь, як вони стоять, хіба я можу їх зрушити з місця?

— Зараз я тобі їх зрушу, пожди лишень, — сказав король Сонце.— Коли потім ти додому прийдеш і буде тебе чародійка питати, що за роботу хочеш, ти нічого іншого не проси, тільки того коня, що на смітнику лежить.

З цими словами пустив король Сонце на смереки жар, так що з них одразу спалена глиця додолу попадала і кора потріскалася. Вони не могли більше   витримати цю спеку і перетворилися в коней. Янко швидко накинув на них недоуздок і повів додому.

Чародійка аж засичала від злості, коли Янко і на третій день привів коней, та вона не показала цього Янкові, лише сказала:

— Добре ти пас, хочу тебе за це нагородити. Скажи, що ти бажаєш?

— Дайте мені хоч того поганенького коня, що на смітнику лежить.

— Ти збожеволів, навіщо тобі така шкапа, адже на його попоні кури сім років сиділи. Я можу дати тобі доброго коня з золотою збруєю.

—Та для мене і те добре, що нікому не потрібне. Дайте мені цю шкапину, нічого більше мені не треба, — відповів Янко.

— Добре, бери її, але перш ніж піти від мене, видій трьох кобил, — сказала чародійка і подивилася на Янка злим оком.

— Чому б не подоїти, адже це не така велика робота, — відповів Янко.

Чародійка вишкірила зуби і пішла за кіньми. Тут бідолашний коник гукнув Янкові зі смітника:

— Янко, Янко, молодий королевичу, ти добре зробив, що мене побажав узяти. Як кобили подоїш, вона звелить тобі в молоці викупатися, але раніше ніж будеш купатися, поклич мене.

Тим часом привела чародійка на подвір’я три кобили, принесла велику діжку і наказала Янкові, щоб він видоїв кобил в ту діжку. Коли він подоїв їх, звеліла йому чародійка викупатися в тім молоці.

— Що ж, коли треба викупатися, то викупаюся, але хай мій бідолашний кінь коло мене стоїть, бо я хочу одразу ж після купання на нього сісти, — сказав Янко.

— Це можна, поклич його тільки! — сказала чародійка, уїдливо посміхаючись.

— Гей, ти, конику зі смітника, біжи до мене! — гукнув Янко коневі. Той спотикаючись, наче ноги його нести не могли, підійшов до Янка і став біля діжки.

Як скочив Янко у діжку, почало молоко в ту ж мить кипіти. Не виліз би Янко з нього живий, коли б не коник. Той нахилив голову до діжки і одним подихом втягнув у себе весь жар. Молоко вичахло, Янко добре викупався і став ще вродливішим, ніж раніше. Чародійка гадала, що Янко в молоці зварився, і, побачивши, як він вилазить з діжки, дуже здивувалася.

— Коли він такий гарний з купелі вийшов, — сказала вона сама до себе, — можу і я викупатись, вродливою стати і з Янком одружитись.

З цими словами чародійка одразу ж влізла у молоко, але кінь нахилив голову до діжки і весь жар, який раніш в себе втягнув, випустив у молоко, так що воно аж заклекотіло. Чародійка зварилася, а Янко, швидко сівши на коня, виїхав з двору.

Коли вони під’їхали до річки, кінь зупинився і сказав Янкові:

— Злізь з мене і почисть мене.

Янко одразу ж зіскочив униз і почав коника в річці мити, знявши з нього попону, на якій кури сім років сиділи. Коли добре його почистив, виліз кінь з річки — і Янко скрикнув від радості, побачивши його красу. Побачив, що він має крила. Шерсть його блищала, як золото, а коли махнув гривою, наче яскраві промені навколо голови літали.

— Почисть і попону! — наказав чарівний кінь Янкові.
Янко намочив попону в річці, а коли її витяг, побачив, що вона з парчі і всіяна діамантами.

— Ну, а тепер сідай на мене і добре тримайся! — сказав чарівний кінь, коли Янко вкрив його попоною. Янко з радістю скочив на нього, чарівний кінь відірвався від землі, аж земля заіскрилася, і, піднявшись в повітря, швидше вітру полетів до вогняного двору.

Красна Уляна саме стояла біля колодязя і полоскала одяг у гарячій воді, яку вітрець трохи охолоджував. Раптом прилетів Янко на чарівному коні.

— Іди, моя люба красуне, я прийшов визволити тебе. Більше вже те чудище не зможе нас догнати, — сказав Янко, коли чарівний кінь зупинився біля колодязя. Але Уляна здригнулася:

— Ох, якщо він нас знову впіймає, він розірве тебе. Тікай, мій любий, щоб він тебе не почув, а я вже тут залишусь.

Але Янко зліз з коня, обійняв свою любу, посадив її на чарівного коня, і в ту ж мить їх не стало на подвір’ї. Тут зміїв чарівний кінь заіржав, аж по подвір’ї розляглося, і ногою затупав, аж земля під ним загула.

— Що з тобою, коню мій? —гукнув до нього змій.— Хіба твоє сіно не таке, як золото, а вода — не як вино?

— Моє сіно, як золото, вода, як вино, але красну Уля-ну королевич Янко в тебе забрав, — відповів чарівний кінь.

— То я можу ще годину спати, годину люльку палити, все одно наздоженемо, — гукнув змій.

— Не можеш ні спати, ані люльку палити, і все одно не наздоженемо, бо їх несе мій молодший брат, швидший за мене! — відповів чарівний кінь.

Тут змій вибіг, сів на чарівного коня і подався навздогін втікачам, їх вже навіть не було видно. І зібрав його кінь усю свою силу і, як вітер, полетів за братом; вже його бачить, вже наздоганяє. Змій від люті аж кипить, шмагає чарівного коня, щоб той ще швидше летів, вже готує для Янка і красної Уляни багато смертей, а тим часом молодший чарівний кінь гукнув старшому, змієвому:

— Не переслідуй, брате, брата, чарівний коню, чарівного коня, скинь того чорта і летімо з нами!

Почувши це, старший кінь затрусився, і змій злетів з нього головою вниз у прірву. Сіла на нього красна Уляна, і два брати поруч понесли їх додому.

Старий король, батько Янків, вже давно звелів палац синім сукном обтягнути, бо і він, і королева оплакували свого сина, не сподіваючись більше його побачити. А тут він на чарівнім коні з красною нареченою до палацу мчить! Радість настала у всьому королівстві. Одразу ж синє сукно зірвали, червоним обтягли, настало велике свято, старий король проголосив королем Янка — і кожен дістав те, що бажав.