norvezki-narodni-kazky

Про королівну, яка хотіла, щоб її слово було останнє

Для молодшого шкільного віку

Норвезька народна казка

В одного короля була дочка, дуже зарозуміла і дуже метка на язик. Хоч би про що мовилося, вона хотіла, щоб її слово завжди було останнє. Тому король звелів розголосити у своєму королівстві, що віддасть дочку заміж за того, хто її переговорить, та ще й подарує йому півкоролівства.

Можна собі уявити, скільки знайшлося хлопців, що хотіли спробувати щастя. Адже не щодня випадає нагода отримати королівну й півкоролівства. І брама до королівського двору не зачинялася. Цілими ватагами поспішали туди хлопці, з півдня й півночі, з заходу і сходу, верхи й пішки. Але жо^ен не переговорив королівни. Нарешті король оголосив, що кожному, хто не зможе переговорити його дочку, обсмалягь вуха розпеченою кочергою. Бо королю набридло, що до його двору спікається стільки люду і все без пуття.

Дійшла чутка лро королівну й до трьох братів, синів убогого селянина. А що воні вдома ніколи навіть не наїлися досхочу, тільки голодних злиднів годували, то дужче, ніж будь-хто, захотіли здобути королівну й півкоролівства.

Двоє старших братів були люди як люди, а найменший тільки те й робив, що цілими днями сидів коло печі і знічев’я пересипав руками попіл. За те його прозвали Пічкуром.

Жили брати між собою в злагоді, тож задумали й до королівського двору податися гуртом.

Вирушили вони в дорогу і не встигли далеко відійти від хати, як Пічкур знайшов здохлу сороку.

— Знайшов! Знайшов! — вигукнув він.

— Що ти знайшов? — спитали брати.

— Здохлу сороку!

— Тьху! Навіщо вона тобі здалася? Тільки зайва ноша у руці! Викинь її! — сказали брати.

Вони завжди його повчали.

— Е ні. Ану ж пригодиться,— відповів Пічкур.

Пішли вони далі, і невдовзі йому трапилася лозина. Він також підняв її і вигукнув:

— Знайшов! Знайшов!

— Що ти ще знайшов? — спитали брати.

— Лозину,— відповів Пічкур.

— Тьху! Навіщо вона тобі здалася? Тільки зайва ноша в руці! Викинь її! — сказали брати.

— Е ні! Ану ж пригодиться,— відповів Пічкур.

Пішли вони далі, і Пічкурові трапився старий кухоль.

— Хлопці, знайшов! Знайшов! — вигукнув він.

— Та не репетуй так! Що ти знайшов? — спитали брати.

— Кухоль!

— Навіщо він тобі, такий старий і щербатий? Тільки марно в торбі теліпатиметься! Викинь його! — сказали брати.

— Е ні! Ану ж пригодиться,— відповів Пічкур.

Пройшли вони ще шмат дороги, і Пічкурові трапився закручений баранячий ріг. А за якийсь крок трапився й другий, такий самий, і хлопець вигукнув:

— Знайшов! Знайшов!

— Що ти ще знайшов? — спитали брати.

— Два баранячі роги! — відповів Пічкур.

— Дурний, навіщо вони тобі? — спитали брати.

— Не знаю, ану ж пригодяться.

Невдовзі по тому він побачив на дорозі клинок і знов похвалився братам:

— Знайшов! Знайшов!

— Навіщо ти збираєш всілякий мотлох? Що ти знайшов? — сердито вже спитали брати.

— Клинок!

— Викинь його! — сказали брати.

— Е ні, ану ж пригодиться,— відповів Пічкур.

Коли брати біля самого королівського двору переходили мочар, Пічкур нахилився й підняв з болота стоптану підошву.

— Дивіться, хлопці, що я знайшов! — вигукнув він.

— Ох, поки ти знайдеш свій розум, ми вже будемо в королівни. Що ти тягнені з болота?

— Стоптану підошву,— відповів Пічкур.

— Навіщо тобі ця погань? Викинь її!

— Е ні, не викину. Ану ж і вона пригодиться. Може, я цим усім здобуду королівну і півкоролівства.

— Аякже, неодмінно здобудеш,— засміялися брати,— королівна сква- питься на цей твій непотріб!

Скоро вони опинилися в королівському дворі. Першим до королівни зайшов старший брат.

— Добрий день,— привітався він.

— Добрий день,— відповіла королівна.

— Тут страшенно гаряче,— сказав старший брат.

— А он під комином іще гарячіше,— відповіла королівна.

Там на жару лежала напоготові розпечена кочерга. Як побачив старший брат ту кочергу, то зі страху й слова вимовити не може. І королівна прогнала його з обсмаленими вухами.

Середньому братові повелося не краще. Зайшов він до королівни й привітався:

— Добрий день.

— Добрий день,— відповіла вона.

— Як тут гаряче! — сказав хлопець.

— А он під комином іще гарячіше,— відповіла королівна.

Після цього і йому довелося скуштувати розпеченої кочерги, як його братові.

І ось настала Пічкурова черга.

— Добрий день,— привітався він.

— Добрий день,— буркнула королівна і знуджено потяглася. Не хотілося їй розмовляти ще й з третім невдахою.

— Тут страшенно гаряче,— сказав хлопець.

— А он під комином іще гарячіше,- відповіла королівна те саме, що і його братам.

— От добре, то я спечу там свою сороку. Можна? — спокійно спитав Пічкур.

— Гляди, щоб сорока не лопнула на жару,— сказала королівна.

— Не лопне, я обмотаю її лозиною,— відповів хлопець.

— Лозина не обмотається щільно,— не хотіла здаватися королівна.

— Нічого, я зажену оцей клинок,— відповів хлопець.

— На жар капатиме лій,— сказала королівна.

— А я підставлю ось це, щоб не капав,— сказав Пічкур і витяг з торби кухоль.

— Дуяїе твоя мова закручена,— сказала королівна, аби не мовчати.

— Ні, не закручена,— відповів Пічкур.— Ось що справді закручене. І він витяг один баранячий ріг.

— Ти ба, другого такого я зроду не бачила! — вигукнула королівна.

— То поглянь! — мовив Пічкур і витяг другий баранячий ріг.

— Ти, мабуть, стоптав свої ноги, щоб заткнути мені рота! — глузливо сказала королівна.

— Ні, не ноги я стоптав, а ось що,— відповів Пічкур і показав стару підошву від черевика.

На це королівна не знайшла що сказати.

— Отже, ти моя,— мовив Пічкур.

І він отримав королівну та ще й півкоролівства разом із нею.