Про мертву царівну та сімох богатирів

Про мертву царівну та сімох богатирів

Слухати казку “Про мертву царівну та сімох богатирів”:

 

Олександр Пушкін

(Переклад Наталі Забіли)

В путь-дорогу цар зібрався,

Із ріднею попрощався,

І цариця край вікна

Сіла ждать його сумна.

Жде від ранку і до ночі,

В поле дивиться, аж очі

Почали боліти їй

У сподіванці сумній.

Все не видно в полі друга!

Тільки бачить: в’ється хуга,

Сніг лягає на поля,

Вся білісінька земля.

Дев’ять місяців минає,

Смуток очі застилає.

А як свят-вечір настав,

Бог дочку цариці дав.

Рано-вранці гість бажаний,

День і ніч так довго жданий,

Повернувся цар назад

І заходить до палат.

А вона липі позирнула

Та важкесенько зітхнула —

Потьмаривсь од щастя світ

І померла до обід.

Цар журився безутішно.

Та як бути? — й він був грішний.

Рік, неначе сон, промчавсь –

Цар із другою побравсь.

І по правді молодиця,

Що й казать, була цариця:

І висока, і струнка,

І розумна, і метка,

Тільки дуже вередлива,

Гордовита та злослива.

В неї придане було:

Дзеркальце, чудесне скло,

Що таку властивість мало:

Як людина, розмовляло,

З ним одним була вона

І ласкава й не смутна,

З ним привітно розмовляла

І, милуючись, казала:

«Любе дзеркальце, скажи

Та мій сумнів розв’яжи:

Хто на світі наймиліший,

Найгарніший, найбіліший?»

А воно дає відказ:

«Ти, царице, повсякчас

За людей усіх миліша,

І рум’яніша й біліша».

І цариця в тую ж мить

Ну сміятись та радіть! —

І підморгувать очима,

І поводити плечима,

І крутитись перед ним,

Перед дзеркальцем своїм.

Та царівна молодая

Теж тимчасом розцвітає.

Потихеньку підросла

І, мов квітка, розцвіла.

Білолиця, чорнобрива,

І сумирна, й непримхлива.

Старости біля дверей:

Королевич Єлисей

Засилає. Цар дав слово.

Посаг теж давно готовий:

Сім торгових городів

Та сто сорок теремів.

Дівич-вечір наступає,

А цариця за звичаєм

Перед дзеркальцем своїм

Перемовилася з ним:

«Чи не я за всіх миліша,

І рум’яніша й біліша?»

А воно їй каже так:

«Ти прекрасна, знає всяк,

Та царівна ще миліша,

Ще рум’яніша й біліша».

Як цариця відплигне,

Та як ручкою махне,

Та по дзеркальцю як грюкне,

Закаблучком як пристукне:

«Ах ти ж, капоснеє скло!

Брешеш ти мені на зло!

Як рівнятись їй зі мною?

Я пиху в ній заспокою!

Біла, справді-бо, вона,

Та хіба ж то дивина? –

Мати нею як ходила,

Все на сніг лише й зорила!

Та скажи: чи можна ж їй

Дорівнять красі моїй?

На землі за мене кращу

Не знайде ніхто нізащо,

Це й не чувано ніде!»

А воно своє веде,

Що царівна ще миліша,

Ще рум’яніша й біліша!

Що робити? Тут вона,

З чорних заздрощів смутна,

Кида дзеркальце під лавку,

Кличе дівчину Чорнявку

І дає наказа їй,

Цій прислужниці своїй,

Завести царівну в хащі

І, живу, напризволяще

Під сосною кинуть там

На поживу злим вовкам.

Хто вгамує бабу гнівну?

От, покликавши царівну,

З нею дівка в ліс пішла

Й так далеко завела,

Що царівна догадалась

І до смерті налякалась.

Почала благать вона:

«В чім, скажи, моя вина?

Не губи мене, дівице!

Коли стала б я цариця

Відплатила б чим змогла!»

Не бажаючи їй зла,

Та царівну не зв’язала,

Відпустила і сказала:

«Не журися, будь-що-будь!»

І пішла в зворотну путь.

«Що? — сказала їй цариця, —

Де красуня білолиця?»

«Там, у хащі лісовій, —

Відповіла дівка їй, —

Міцно зв’язані їй лікті,

Попадеться звірю в кігті —

Менш прийдеться їй страждать,

Легше буде помирать».

Всюди чутка залунала,

Що дочка в царя пропала.

Не стуляє цар очей.

Королевич Єлисей,

Помолившись добре Богу,

Виряджається в дорогу

Наречену врятувать

І дружиною назвать.

А царівна молодая

В лісі темному блукає,

Далі й далі в нетрі йшла

І на терем набрела.

Їй назустріч пес загавкав,

І підбіг, і ліг на травку.

Йде царівна до воріт —

Тихо скрізь. За нею вслід,

Лащучися незлосливо,

Пес біжить. Вона сміливо

По приступках піднялась

І за клямку узялась.

Двері тихо відчинились,

І царівна опинилась

У світлиці. Навкруги

Всюди лад. В кутку боги,

Стіл дубовий під богами,

Лави, вкриті килимами.

Бачить дівчина, що тут

Люди праведні живуть,

Знать, не будуть ображати.

Та нікого не видати.

Обійшла царівна дім,

До ладу прибрала в нім,

Засвітила Богу свічку,

Розпалила жарко пічку,

Застелила гарно стіл

І лягла собі на піл.

От і вечір. В тиші сонній

Тут почувся тупіт коней,

Входять сім богатирів,

Сім рум’яних молодців.

Старший мовив: «Що це значить?

Всюди прибрано, неначе

Хтось в дому порядкував

Та господарів чекав.

Хто ж це? Вийди, покажися,

З нами чесно подружися:

Коли літній чоловік,

Дядько будеш нам повік.

Коли жінка, будь нам мати,

Так і станем шанувати.

Коли хлопець молодий,

Будеш брат нам дорогий.

Коли красная дівиця,

Будь улюблена сестриця».

Тут вона до них зійшла,

Їм пошану віддала,

Низько в пояс уклонилась,

Лагідно перепросилась,

Що, мовляв, до них зайшла,

Хоч непрохана була.

Вмить вони з тих слів пізнали,

Що царівну привітали.

Посадили у куток,

Піднесли їй пиріжок,

Чарку повну наливали

І на таці подавали.

Від зеленого вина

Відмовлялася вона,

Пиріжок липі розломила

Та шматочок відкусила

І з дороги відпочить

Відпросилась в тую ж мить.

Одвели вони дівицю

До горішньої світлиці

І пішли відтіль гуртом,

Щоб заснула тихим сном.

День за днем іде, минає,

А царівна молодая

Все живе серед лісів

У семи богатирів.

Вранці, ясною порою

Браття дружною юрбою

Виїжджають погулять,

Сірих крижнів пострілять,

Руку правую потішить,

Сарачина в полі спішить,

Або в кримця на скаку

Зняти голову важку,

Стріться з ворогом заморським

Чи з черкесом п’ятигорським.

А хазяєчка — вона,

В терему сама-одна,

Прибере, і наготує,

І нічим не вередує.

Так ідуть за днями дні,

Безтурботні та ясні.

Браття всі сестру названу

Покохали. Якось рано

У світлицю до зорі

Увійшли богатирі.

Старший каже їй: «Дівице,

Знаєш, всім ти нам сестриця.

Всіх нас семеро братів,

Молодців-богатирів.

Ми тебе кохаєм дуже,

Як один. Собі ти мужа

Поміж нами обери,

Нас як-небудь помири,

А для інших будь сестрою.

Що ж хитаєш головою?

Чи відмовить хочеш нам?

Чи не по купцеві крам?»

«Ой ви, хлопці молоденькі,

Братики мої рідненькі! –

Каже так царівна їм, —

Як неправду я повім,

Божий гнів спаде на мене!

Що чинить? Я ж наречена!

Всі до серця ви мені,

Всі розумні та ставні,

Кожен кожному з вас рівний,

Та є суджений в царівни!

Наречений любий цей –

Королевич Єлисей».

Браття трохи помовчали,

Головами похитали.

Старший каже: «В добрий час!

Ти ж не гнівайся на нас,

Словом більш не похоплюся

Я про те». — «Я не гнівлюся, —

Тихо мовила вона. —

А відмова — не вина».

Женихи їй уклонились,

Потихеньку віддалились,

Знов у згоді, як раніш,

Стали жити ще дружніш.

А тимчасом зла цариця

На царівну все гнівиться,

Все добріша не стає,

А на дзеркальце своє

Довго сердилась і дулась,

Та нарешті схаменулась,

Розшукала й перед ним

Давнім звичаєм своїм

Красуватись знову стала

Й посміхаючись казала:

«Здрастуй, дзеркальце! Скажи

Та мій сумнів розв’яжи:

Чи не я за всіх миліша,

І рум’яніша й біліша?»

А воно їй каже так:

«Ти прекрасна, знає всяк,

Тільки є, жива й здорова,

Серед темної діброви,

У хоромах захисних

Та, що краща від усіх!»

І цариця налетіла

На Чорнявку: «Як ти сміла

Обдурить мене? і в чім?»

Та призналася в усім.

А розгнівана цариця

Їй рогаткою грозиться

І кладе: або не жить,

Або падчерку згубить.

Раз царівна молодая

Милих братиків чекає

І пряде біля вікна.

Раптом глянула вона:

Пес загавкав, як шалений,

То черниченька злиденна

У подвір’ї під вікном

Відганяє пса кийком.

«Підожди, бабусю рідна! –

Їй з вікна кричить царівна, —

Пригрожу сама я псу

І чогось тобі знесу!»

Їй відказує черниця:

«Ой, дитинонько-дівице!

Клятий пес мене злякав,

Мало лаття не порвав,

Подивись, як він лютує!

Вийди в двір!» Царівна чує,

Хліб з комори узяла,

Та липі з ґаночку зійшла –

Пес до неї — гавка, злиться,

Не пускає до черниці.

А стара підійде лиш –

Він злоститься ще страшніш

На черницю. «Просто дивно! –

Посміхнулася царівна, —

Що це так його гнівить?

На ж, лови!» — і хліб летить.

Хліб жебрачка упіймала.

«Дуже дякую, — сказала, —

Бог тебе благослови!

От за це тобі, лови!»

І на ґанок соковите,

Наливне та духовите

Гарне яблучко летить.

Пес як скочить, заскавчить…

Та царівна просто в руки

Упіймала. «Від докуки

Яблучко собі вживай!

Бог з тобою, прощавай!»

Так черниця проказала,

Уклонилась і пропала.

До царівни тут мерщій

Пес біжить і в очі їй

З жалем дивиться і виє,

Ніби пеське серце ниє,

Ніби хоче їй сказать:

«Кинь!» Вона його вмовлять,

Пестить ніжною рукою:

«Що, соколику, з тобою?

Ляж!» В кімнату увійшла,

Знову пряжу узяла;

Під віконцем прясти стала,

Ждать братів, а поглядала

Все на яблучко на те,

А воно мов золоте,

Спілим соком вщерть налите,

І рум’яне, й духовите,

Медом сповнене ясним,

Видно зернятка у нім.

Почекать вона хотіла

До обіду, не стерпіла,

В руки яблучко взяла

І до губок піднесла,

Потихесеньку куснула

І шматочок проковтнула…

Раптом, що це? Світе мій!

Ніби сперло груди їй,

Білі руки уронила,

Спіле яблучко впустила,

Блимнув погляд з-під повік,

І на лавку під божник

Тут вона відразу впала

І недвижна, тиха стала…

Тої самої пори

Молодці-богатирі

Поверталися юрбою

З молодецького розбою.

Пес в діброві їх виттям

Зустрічає: «Горе нам! –

Браття мовили. — Печалі

Не минути!» їдуть далі,

Прискакали, входять… «Ах!»

Пес за ними по п’ятах,

Вмить до яблучка… Озлився,

Проковтнув його, звалився

І відразу здох… Воно,

Бач, отруєне було.

До царівни неживої,

Похилившись головою,

Браття з жалем підійшли,

Її з лавки підняли,

Одягли у пишні шати

І хотіли вже ховати —

Передумали. Вона,

Як ві сні — така ясна,

Тихомирне так лежала,

Що ледь-ледь не промовляла.

Ждали три дні. Але ні! –

Спить вона у мертвім сні…

І з плачем, в великім жалю,

В домовину із кришталю

Тіло мертвої сестри

Тут кладуть богатирі.

Понесли в порожню гору

І труну в північну пору

До шести міцних стовпів,

До чавунних ланцюгів

Обережно пригвинтили

І навкруг загородили.

Старший брат віддав поклін.

«Люба сестро! — мовив він, —

Спочивай спокійно в гробі!

Згасла, жертва чорній злобі,

На землі твоя краса;

Дух твій приймуть небеса.

Ми усі тебе любили,

Ждав тебе жених твій милий,

Та вінець дістався твій

Тільки смерті навісній».

Того ж дня лиха цариця,

Дожидаючись черниці,

Нишком дзеркальце взяла

І питання задала:

«Чи не я за всіх миліша,

І рум’яніша й біліша?»

А воно їй каже так:

«Ти, царице, знає всяк,

На землі за всіх миліша,

І рум’яніша й біліша».

У далекому краю

Нареченую свою

Королевич скрізь шукає.

Все немає та немає!

І кого він не спита,

Всюди відповідь не та:

Той сміється просто в очі,

Той відкаже неохоче;

І до сонця під кінець

Вдався добрий молодець:

«Ясне сонечко! Ти ходиш

Цілий рік у небі. Зводиш

Зиму з літом щоразу,

Всіх нас бачиш унизу.

Не відмов мені в привіті!

Чи не стріло десь на світі,

У якому-будь краю,

Нареченую мою?»

Ясне сонце відказало:

«Ні, царівни не стрічало

Я ніколи. Та постій,

Може, місяць, родич мій,

Десь її на світі стрітив

Або слід її примітив».

Серце рветься із грудей, —

Ночі жде наш Єлисей.

Тільки місяць показався —

Він услід за ним погнався.

«Місяцю, ти, друже мій,

Ти, ріжечку золотий!

Ти встаєш у тьмі глибокій,

Білолиций, ясноокий,

І до тебе залюбки

Посміхаються зірки.

Не відмов мені в привіті!

Чи не стрінув десь на світі,

У якому-будь краю,

Нареченую мою?»

Відказав тут місяць ясний:

«Не стрічав царівну красну.

На сторожі я стою

Тільки в чергу-бо свою,

Знать, вона без мене, друже,

Десь пробігла!» — «Прикро дуже!» —

Королевич відказав.

Ясний місяць ще додав:

«Постривай, про неї, може,

Вітер знає. Він поможе.

Ти до нього поспішай.

Не журися, прощавай!»

Єлисей журбу долає,

Вітру буйному гукає:

«Вітре, гордий володар!

Ти ганяєш зграї хмар,

Ти хвилюєш синє море,

Всюди вієш на просторі,

Ти боїшся, вільний птах,

Тільки Бога в небесах.

Не відмов мені в привіті!

Чи не стрінув десь на світі,

У якому-будь краю,

Нареченую мою?»

Каже вітер: «За рікою,

За струмистою водою,

Є високая гора,

В ній глибокая нора;

В тьмі, що сповнена печалі,

Домовина із кришталю

Там прип’ята на стовпах,

На чавунних ланцюгах.

А навкруг долина рівна…

В тій труні твоя царівна».

Вітер далі тут помчав.

Королевич заридав

І пішов, жених нещасний,

На свою царівну красну

Подивитись ще хоч раз.

Він іде; і підвелась

Перед ним гора пустинна;

Навкруги сумна рівнина;

Вхід в горі чорніє тій.

Він іде туди мерщій.

Перед ним в імлі могильній

Колихається повільно

Кришталевая труна…

В тій труні лежить вона.

Об труну, де спала мила,

Він ударився щосили,

Аж розбивсь кришталь. І вмить

Наречена вже не спить,

Очі тихо розімкнула,

І з полегшенням зітхнула,

І спроквола промовля:

«Як же довго спала я!»

І встає з труни сумної…

Ах!.. Заплакали обоє.

Він її на руки взяв

І з нори попрямував.

Під розмову безтурботну

Вирушають в путь зворотну;

Чутка всюди рознеслась,

Що дочка в царя знайшлась!

Вдома в ті часи без діла

Люта мачуха сиділа

Перед дзеркальцем своїм

І вела розмову з ним:

«Чи не я за всіх миліша,

І рум’яніша й біліша?»

А воно їй каже так:

«Ти прекрасна, знає всяк,

Та царівна ще миліша,

Ще рум’яніша й біліша!»

Як взяла царицю злість —

Дзеркальце об землю — трісь!

В двері миттю похопилась

І з царівною зустрілась —

І від люті в той же час

Лиходійка вмерла враз.

Злу царицю поховали

І весілля відгуляли,

І були кінець кінцем

Наречені під вінцем.

Учту справили велику,

Що й не бачено від віку!

Я там був, мед-пиво пив —

Тільки вуса обмочив.

 

1833