Слухати казку “Солом’яний бичок”:
Українська народна казка
Жив собі дід та баба; дід служив на майдані майданником, а баба сиділа дома, мички пряла. І такі вони бідні — нічого не мають: що зароблять, то проїдять, та й нема. От баба і напалась на діда:
— Зроби та й зроби мені, діду, солом’яного бичка й осмоли його смолою.
— Що ти, дурна, говориш, навіщо тобі той бичок здався?
— Зроби, я вже знаю навіщо.
Дід — нічого робить — взяв зробив солом’яного бичка й осмолив його смолою.
Переночували. От на ранок баба набрала мичок і погнала солом’яного бичка пасти; сама сіла під могилою — пряде кужіль і приказує: «Пасись-пасись, бичку, на травиці, поки я мички попряду! Пасись-пасись, бичку, на травиці, поки я мички
попряду!» Поти пряла, поки й задрімала. Коли це з темного лісу, з великого бору біжить ведмідь; наскочив на бичка:
— Хто ти такий? — питає.— Скажи мені! А бичок і каже:
— Я бичок-третячок, з соломи зроблений, смолою засмолений. Ведмідь каже:
— Коли ти солом’яний, смолою засмолений, то дай мені смоли обідраний бік залатати!
Бичок нічого — мовчить; ведмідь тоді його зараз за бік, давай смолу оддирати. Оддирав-оддирав, та й зав’яз, та ніяк не вирве. Сіпав, сіпав — ні! Затяг того бичка бозна-куди. От баба прокидається, аж бичка й нема. «Ох, мені лихо велике! Де це мій бичок дівся? Мабуть, він уже додому пішов». Та мерщій днище та гребінь на плечі, та додому.
Коли дивиться,— ведмідь у бору бичка тягає;
вона до діда:
— Діду, діду, бичок наш ведмедя привів,— іди його вбий!
Дід вискочив, оддер ведмедя, взяв і закинув його у погріб.
От на другий день, ще ні світ ні зоря, баба уже набрала кужеля і погнала на толоку бичка пасти. Сама сіла під могилою, пряде кужіль і приказує:
— Пасись-пасись, бичку, на травиці, поки я мички попряду! Пасись-пасись, бичку, на травиці, поки я мички попряду!
Поти пряла, поки й задрімала. Коли це з темного лісу вибігає сірий вовк та до бичка:
— Хто ти такий? Скажи мені?
— Я бичок-третячок, з соломи зроблений, смолою засмолений.
— Коли ти смолою засмолений,— каже вовк,— то дай і мені смоли засмолити бік, а то сучого сина собаки обідрали.
— Бери!
Вовк зразу до боку, хотів смолу оддерти. Драв-драв та зубами й застряв, що ніяк уже не оддере:
що хоче назад, то ніяк. Він так вовтузиться з тим бичком! Прокидається баба — аж бичка уже й не видно. Вона подумала: «Мабуть, мій бичок додому побрів»,— та й пішла. Коли дивиться: вовк бичка тягає; вона побігла, дідові сказала. Дід і вовчика у погріб укинув.
Погнала баба і на третій день бичка пастись;
сіла під могилою та й заснула. Біжить лисичка:
— Хто ти такий? — питає бичка.
— Я бичок-третячок, з соломи зроблений, смолою засмолений.
— Дай .мені смоли, голубчику, приложити до боку: сучого сина хорти трохи шкури не зняли!
— Бери!
Ув’язла й лисиця зубами, ніяк не вирветься. Баба дідові сказала, дід укинув у погріб і лисичку. А далі й зайчика-побігайчика піймали.
От як назбиралося їх, дід сів над лядою у погребі, давай гострить ніж. Ведмідь його й питає:
— Діду, навіщо ти ніж гостриш?
— Щоб з тебе шкуру знять та зробить з тієї шкури й собі й бабі кожухи.
— Ох, не ріж мене, дідусю, пусти краще на волю: я тобі багато меду принесу.
— Ну, гляди!
Взяв і випустив ведмедика. Сів над лядою, знов ножа гострить. Вовк його й питає:
— Діду, навіщо ти ножа гостриш?
— Щоб з тебе шкуру знять та на зиму теплу шапку пошить.
— Ой не ріж мене, дідусю, я тобі за те цілу отару овечок прижену.
— Гляди!
Й вовка випустив. Сидить та ще ножа гострить. Лисичка виткнула мордочку, питає:
— Скажи мені, будь ласкав, дідусю, навіщо ти ножа гостриш?
— У лисички,— каже,— гарна шкурка на опушку й на комірець, хочу знять.
— Ой не здіймай з-мене, дідусю, шкури, я тобі і гусей і курей принесу!
— Ну, гляди!
І лисичку пустив. Остався один зайчик; дід і на того ножа гострить. Зайчик його питає, а він і каже:
— У зайчика шкура м’якенька, тепленька — будуть мені на зиму рукавички й капелюх.
— Ох, не ріж мене, дідусю,— я тобі стьожок, серг, намиста доброго нанесу, тільки пусти на волю!
Пустив і того.
От переночували ту ніч, коли на ранок, ще ні світ ні зоря, аж — дер-дер! Щось до діда у двері. Баба прокинулась.
— Діду, діду! Щось до нас у двері шкряботить;
піди подивись.
Дід вийшов, коли то ведмідь цілий улик меду припер. Дід узяв мед, та тільки що ліг, аж у двері знову — дер-дер! Коли вийде — аж повен двір овець вовк понагонив. От незабаром лисичка принесла гусей, курей — всякої птиці; зайчик понаносив стьожок, серг, намиста доброго… І дід рад, і баба рада. Взяли попродали овечки та накупили волів, та став дід ходить тими волами у дорогу, та так розбагатіли, що не треба краще. А бичок, як не стало вже треба, поти стояв на сонці, поки й розтав.